2.2. Вилучення літератури

Варто розглянути механізм вилучення літератури та її подальшу долю. Всі директиви з центру підкреслювали обов'язковий таємний характер цих акцій. Місцеві цензурні органи повинні були проводити конфіскацію книжок «обережно і не демонстративно». «Інструкція по вилученню шкідливої літератури з книжкових магазинів, бібліотек, читалень...», розіслана губвідділам у справах друку 1 липня 1924 р., зобов'язувала обов'язково складати списки вилучених книг і надсилати їх до ЦУД на затвердження, і лише після цього її знищувати. Проте ці вимоги на місцях, як правило, ігнорувалися.

Вилучена література розподілялася на дві частини. Одна підлягала знищенню, друга частина надсилалася у фундаментальні бібліотеки. У вересні 1923 р. ЦУД дав таку вказівку Чернігівському губуправлінню у справах друку: «Книжки яскраво контрреволюційного змісту знищити шляхом передачі на паперові фабрики для переробки на папір. Книжки менш шкідливі можна дозволити в розброшурованому вигляді продавати на обгортки в крамниці». Згідно з постановою РНК УСРР від 4 квітня 1923 р. «Про конфіскацію, належної вилученню з продажу й розповсюдженню друкованої продукції», література, яка була видана Держвидавом, передавалася для переробки на паперові фабрики під наглядом політконтролю ДПУ. Продукція, вилучена з інших видавництв та у приватних осіб, зберігалася до наступних розпоряджень.

Інструкція ЦУД від 1924 р. мала вже такий розділ: «Книжки, визнані взагалі шкідливими, але цінні як історичний, науковий, дослідницький матеріал, можуть залишатися у бібліотеках, якщо бібліотека велика — з обмеженням видачі. З маленьких бібліотек такі цінні, але шкідливі книги вилучаються й передаються до центральної бібліотеки». Так розпочалося формування закритих спецфондів з особливим режимом їх використання.

Документальні матеріали (це, в основному, звіти губуправлінь у справах друку та ЦУД) дають змогу скласти певну статистику нищення друкованого слова у підрадянській Україні 20-х рр. Виходячи з того, що наявні джерела мають несистематизований характер, можна стверджувати, що подані нижче цифрові показники є далеко не повними.

По Києву цензурні органи у жовтні-грудні 1922 р. тільки з книгарень конфіскували 403 назви книжок, загальною кількістю 44969 примірників. У квітні-червні 1923 р. було обстежено 28 книжкових магазинів, з них — 19 приватних, та один склад — Києво-Печерської лаври. Вилучено 44814 примірників, 1274 назв книжок. За той же час з семи бібліотек конфісковано 2359 назв.

По Одеській губернії з листопада 1922 по вересень 1923 р. вилучено «антирадянської» літератури 3944 назви — 52414 примірників. Але цього охоронцям монополії пролетарської ідеології виявилося замало, і до кінця року вони конфіскували ще 1281 назви й 2524 примірники «шкідливих» книжок.

Подільське губернське управління у справах друку звітувало про те, що у 1923 р. у Вінниці вилучено: 3% — анархістської, 8% — есеро-меншовистської, 45% — релігійної, 20% — навчальної, 7% — художньої, та 6% — дитячої літератури. Окрім того, 10 пудів 27 фунтів —«петлюрівських» видань. В округах конфісковано 7 тисяч книжок.

Того ж року цензурні установи в Житомирі вилучили з бібліотек та книгарень 400 пудів книжок.

Але чи не найбільша руйнівна хвиля прокотилася Донбасом. Уповноважений ЦУД по цій губернії Мартинов у жовтні 1923 р. доповідав: «Вилучено до тисячі пудів різної літератури, сконцентрована у губуправлінні, буде розглянута й утилізована згідно з інструкцією». Про тотальний характер чистки свідчить те, що з невеликої книгозбірні Дебальцевського культурно-просвітницького товариства, яка нараховувала 15 тисяч томів, уповноважений політконтролю Донецького ДПУ Базілій вилучив 2013 книжок.

У Чернігівській губернії 1924 р. жертвою більшовицьких вандалів стали дев'ять тисяч книг.

За 1925 — 1926 рр. в усій Україні працівники цензури перевірили 586 бібліотек, з них — 265 шкільних, і вилучили 77291 «шкідливу» книжку. В той же час Укрголовліт зазначив: «Робота по вилученню далеко ще не закінчена, все зроблене можна вважати за початок роботи — це лише невелика частина її. Для закінчення кампанії в цьому році кошторис НКО (це Наркомат освіти! — В. М.) асигнував 9147 крб., що тепер розподіляється поміж округами. Роботу по вилученню передбачено закінчити до 1.04.1924».

Безперечно, така діяльність радянської цензури мала катастрофічні наслідки. Вона знищувала не тільки друковане слово в Україні, а, врешті-решт, руйнувала освіту й духовність народу.

Які ж автори виявилися небажаними радянському режимові? У «чорних списках» опинилися книжки М. Грушевського, Л. Юркевича, Д. Яворницького, М. Туган-Барановського, Д. Донцова, М. Могилянського, О.Шульгіна, А. Кащенка та багатьох інших відомих українських науковців та громадських діячів. У деяких містах навіть відбувалося вилучення і знищення творів Т. Шевченка, В. Плеханова, Л. Толстого.

Про рівень працівників цензури свідчить такий фрагмент з доповіді Одеського губуправління у справах друку за березень 1924 р.: «Дозволена до друку видавництву «Поліграфоб'єднання» колишнім співробітником т. Шмуде книжка «Гуливер у Великанов» при повторному огляді заборонена до друку як пролетарськи не витримана, з яскравою ідеологією англійського імпераліалізму. У травні 1924 р. ЦУД заборонив друкувати драматичний етюд Л. Українки «На полі крові» у російському перекладі, мотивуючи це тим, що в ній «особа Христа підноситься над особою Іуди»».

Але вершини безголовості сягнув уповноважений у справах друку по Охтирському округу І. Шевченко, який у квітні 1924 р. подав такі відомості про свою роботу (стиль і орфографію збережено): «З червня 1923 р. по травень 1924 р. виключено всього 6168 прим., з них лишається і зараз без технічного використання 4899 прим. Дати точні й вичерпуючи матеріали (рік видання, характер, зміст, кількість сторінок тощо) про кожну книжку не зможу по двом причинам. 1) Довелось б опять усю літературу роспечатувати. 2) не стало б часу (хоть би я й хотів) яби перечитати за такий короткий час понад 5000... Можна пустити на переробку».

Така цензурна діяльність украй негативно позначалась на загальній морально-психологічній атмосфері суспільства, гальмувала розвиток українського громадського життя, ставала на перепоні науковому і творчому пошуку, сприяла деформації суспільної свідомості. Особливо болючим цензурний тиск був для інтелігенції — безпосереднього продуцента й споживача друкованого слова. Але, попри такі складні умови, видатні українські громадські діячі знаходили сили для виступу у справі оборони свободи слова, наукової діяльності. Зокрема, М. Грушевський на пленумі Укрнауки у січні 1926 р. досить гостро засудив цензуру як одну з головних перешкод для нормальної і наукової праці.

Висновки

У цьому дослідженні було визначено, що упродовж 20-х років у підрадянській Україні відбулося становлення нової цензурної системи, яка повинна була обслуговувати більшовицький тоталітарний режим. Сформувалася централізована мережа спеціальних цензурних установ, визначилася загальна політика владних партійно-державних структур у цій сфері, відбулося практичне випробування більшовицьких методів боротьби зі свободою слова. Варто також зазначити, що радянська цензура, на відміну від своєї попередниці — царської, не мала чіткого законодавчого поля і ґрунтувалася лише на директивних партійних та державних документах. Відтак відкривався широкий простір для свавілля і зловживань. Реальністю стала повна беззахисність українського інтелігента перед всесильним політредактором з цензурної установи будь-якого рівня.

У кінці 20-х років перед Укрлітом ставиться нове завдання — бути не лише цензурною установою, а й репресивним органом «в руках партії для постійного керівничого впливу на нашу письменність та на видавництва». У 30-ті роки ввійшла вже відлагоджена цензурна машина, яка бездоганно співпрацювала з іншими поліцейсько-контрольними органами.

Список використаної літератури