6 Сила звучання і її місце в структурі інтонації

Сила звучання залежить від амплітуди (розмаху) коливання голосових зв'язок, ступеня їхньої напруженості, а також від діяльності резонаторів (порожнини рота і носа).

Як компонент інтонації сила звучання мови має важливе значення з точки зору комунікативної ситуації спілкування, і, особливо, його культурно-естетичних аспектів.

На слух розрізняють рівень інтенсивності. Він буває низьким, середнім і високим. Рівень сили звучання може не змінюватися (рівний, спокійний голос), але частіше за все напрям і характер інтенсивності змінюється: збільшується або зменшується і це може відбуватися різко або плавно.

Сила голосу у різних людей різна. В одних голос сильний, витривалий, здатний справлятися з великими мовними навантаженнями. В інших людей голос слабкий, по природі тихий. В умовах підвищеного навантаження невміле користування таким голосом може привести до виникнення різних функціональних, а часом і органічних захворювань. Голос потрібно берегти, не перенапружувати, враховувати його можливості. Але, головне, його треба розвивати.

Гучність голосу залежить від його сили. Але якщо сила голосу - величина об'єктивна, то гучність - поняття суб'єктивне, пов'язане з нашим сприйняттям звуку. Гучність - це кероване якість голосу. Її можна і потрібно змінювати в залежності від різних обставин спілкування. Гнучке зміна гучності голосу - це засіб досягнення виразності мови, її розмаїтості, адекватності ситуації спілкування.

Вибір тієї чи іншою мірою гучності залежить насамперед від комунікативної ситуації, тобто від того, де відбувається спілкування, з ким, на якій відстані. Так, на мітингу, параді, на вокзалі, в лісі, якщо співрозмовники розділені відстанню, а необхідно сказати щось важливе, дозволено говорити голосно. Коли ж людина перебуває в колі друзів, в родині, на прийомі у лікаря, в кабінеті начальника, в трамваї, магазині, бібліотеці або іншому громадському місці, голосна мова недоречна. Вона буде свідчити про невихованість чи надмірної нервозності.

Люди, що мають звичку говорити голосніше, ніж потрібно, тим самим порушують якусь етикетну норму, силою (у даному випадку - силою голосу) примушуючи себе слухати. Це активний прояв експансії, "захоплення" простору, рід заповнення собою тієї акустичного середовища, яка населена і іншими. Якщо ж ситуація монологічна за формою мовлення (виступ, лекція), то своїм форсованим звучанням "гучний" людина як би відсуває від себе слухачів на ту відстань, для якого така гучність була б адекватна. Звернення до аудиторії, а тим більше до "партнерам по діалогу" (бо діалогу в повному сенсі слова в цей момент немає) втрачає персональність - зі слухачами, скільки б їх не було, обходяться як з натовпом.

За такою поведінкою можуть стояти найрізноманітніші причини: бажання захопити ініціативу і багаторічна звичка "віщати", пов'язана з родом занять; шукає виходу внутрішнє напруження; деяка втрата орієнтації в комунікативній ситуації через надмірне захоплення змістом свого висловлювання. Підвищена гучність в цілому властива порушеній, напруженого спілкування, про яке говорять, що "ніхто нікого не чує".