Философия

51

Матеріалістичні моделі мають основний принцип відображення світу у свідомості людини: у Демокрита – образи (ейдоси), у філософів Нового часу – сенсорні сигнали, у В.Леніна – відчуття суб'єкта, що дають суб'єктивний образ об'єктивного світу. Ідеалісти думають, що пізнання не має справи з реальним, об'єктивним світом. Г.Лейбниц вважав, що пізнання є впливом обожненої ідеї на природжені поняття людини. У Г.Гегеля – самопізнання абсолютної ідеї. У Е.Маха, Р.Авенаріуса та інших суб'єктивних ідеалістів (кінець ХIХ - поч. ХХ ст.) процес пізнання – це реалізація простого та економічного зв'язку відчуттів.

Пізнання неминуче стикається з такими питаннями: чи є пізнаваним світ? Як це відбувається? Чи існують межі пізнання? Позиції мислителів у цілому можна визначити в такий спосіб: оптимісти абсолютно упевнені в можливості пізнання світу; скептики виражають сумнів; агностики заперечують можливість пізнання світу.

Пізнання внесене в різні види життя й діяльності людей. Воно злито з потребами, інтересами, цілями людей. Сутність процесу пізнання пов'язана з практикою. Категорія практики дає можливість осмислити суспільно-історичний характер пізнавальної діяльності, ступіні розвитку пізнання, суб'єкт і об'єкт пізнавального процесу.

2.Проблема об'єкта та суб'єкта в теорії пізнання. Роль практики

впроцесі пізнання.

Виділяються наступні види суб'єктів пізнавальної діяльності: 1) усе людство; 2) окремі народи; 3) групи індивідів (скажімо, співтовариства вчених); 4) особистість; 5) під суб'єктом пізнання часто розуміють безособистісного інтелектуального суб’єкта.

Практика розглядається як основа пізнання. Цим положенням ілюструється та обставина, що пізнання виникає і виростає на базі історично розвинутої виробничої й всієї суспільної діяльності людей і визначається нею. Чим на більш солідний фундамент практики спирається пізнання, тим більші можливості проникнення у досліджувані об'єкти воно одержує. Будучи рушійною силою й основою пізнання, практика виступає також у якості його джерела. Вона забезпечує пізнавальний процес необхідним фактичним матеріалом, що систематизується, узагальнюється, обробляється, а також – устаткуванням і технічними засобами. Практика подібна невичерпному резервуару, завдяки якому процес пізнання одержує постійне підживлення.

52

Отримані зусиллями пізнання данні використовуються на практиці. Саме практика є областю застосування вироблених знань, сферою втілення їх у конкретні задуми. Це дозволяє говорити про те, що практика виступає як мета пізнання.

Науковим узагальненням практики є теорія. Вона, виступаючи в «чистому» вигляді, не змінює дійсності, але вказує шляхи такої зміни. Для перетворення теоретичних поглядів у життя необхідна практична діяльність. Сама по собі теоретична діяльність не є абсолютно самостійною. Її виникнення і розвиток базується на основі практики, її запитах і потребах. Стабільна взаємодія теорії і практики – необхідна умова плідності пізнавального процесу.

Особливим видом практики є технічна діяльність. Вона спирається на конструкторську і проектну інженерну діяльність людей, будучи в той же час їх об'єктивною основою. Технічна діяльність, як і техніка, складають найважливіший компонент продуктивних сил суспільства. Багато в чому завдяки їм здійснюється перетворення предметного середовища, у якому живе людина, споконвічно технічна діяльність спрямована на перетворення створених людьми різних пристроїв, за допомогою яких змінюється навколишнє середовище.

3. Єдність почуттєвого та раціонального пізнання.

Історично і логічно першою ступінню пізнавального процесу є почуттєве пізнання. Воно безпосередньо включено в матеріальнопочуттєву діяльність людей і зв'язано з безпосередніми контактами людини із зовнішнім світом.

Найпростішою, елементарною формою почуттєвого пізнання є відчуття. Відчуття виникає в мозку людини в результаті впливу на органи почуттів будь-яких об'єктів. Матеріальний вплив тієї чи іншої речі, породжуючи матеріальну реакцію організму, одночасно перетворюється на її суб'єктивний образ. У такий спосіб відчуття є суб'єктивним ідеальним образом предмета, оскільки відбиває, переломлює вплив предмета через призму людської свідомості. Саме через відчуття людина одержує всю первинну інформацію про об'єктивний світ. Відчуття – це почуттєвий образ окремих сторін, процесів, явищ об'єктивного світу. Вони бувають різні: зорові, слухові, вібраційні, шкірно-дотикальні, температурні, болючі і т. ін. У силу активної діяльності людської свідомості образи відчуття, надходячи в людський мозок, піддаються активній обробці і

53

перетворюються в образи сприйняття. Сприйняття – це цілісний почуттєвий образ предметів, процесів даних за допомогою спостереження. Сприйняття зароджується й існує у свідомості як форма активного синтезу різноманітних проявів предметів і процесів, що нерозривно зв'язаний з іншими актами пізнавальної діяльності. Саме тому процес сприйняття носить активний і творчий характер. Цілісні почуттєві образи сприйняття в результаті інтенсивної взаємодії людини з навколишнім середовищем накопичуються в її свідомості. У цьому випадку функціонує більш складна форма почуттєвого пізнання – уявлення. Уявлення – це опосередкований цілісний почуттєвий образ дійсності, що зберігається і відтворений у свідомості за допомогою пам'яті.

Відчуття, сприйняття і представлення в абстракції можна розглядати як послідовні етапи формування образів почуттєвого відображення дійсності.

Раціональне пізнання або логічне мислення розглядається як наступний, більш високий рівень пізнання. Мислення – це активний процес пізнавальної діяльності свідомості. Воно діє на тім рівні, де немає безпосереднього контакту з об'єктивною дійсністю. Мислення спирається на результати почуттєвого пізнання і дає узагальнене знання. Мислення здійснюється в трьох основних формах: поняття, судження й умовивід.

Поняття – це форма думки, у якій відбиваються загальні, істотні властивості, зв'язки і відносини дійсності. Поняття і уявлення зближає те, що їх зміст носить узагальнений і опосередкований характер. Але між ними маються і розходження. Уявлення дає наочний образ дійсності. Зміст поняття позбавлений наочності. В уявленні відбиті загальні ознаки об'єктів, у понятті ж рівень узагальнення доведений до істотного. Судження – це така форма думки, у якій за допомогою зв'язку затверджується (чи заперечується) що-небудь – про що-небудь. До того чи іншого судження людина може прийти або шляхом безпосереднього спостереження якогонебудь факту або опосередковано за допомогою умовиводу. Умовивід

– це форма думки у вигляді міркування, у ході якого з одного чи декількох суджень, іменованих посилками, виводиться нове судження, що називається висновком.

54

Почуттєва і раціональна ступіні пізнання не протиставляються одна одній. Ці ступіні знаходяться у постійній взаємодії, утворюють нерозривну єдність пізнавального процесу.

4. Проблема істини у філософії.

Знання повинне відповідати законам об'єктивного світу, тобто бути істинним. Істина – мета пізнання, вона ж предмет дослідження, найважливіша категорія гносеології. Істина є логічною формою, що виражена у вигляді думки, де стверджується чи заперечується наявність тих чи інших зв'язків.

Е.Мах розумів істину як досягнення найбільш простих і ощадливих зв'язків між відчуттями. А.Пуанкаре казав про те, що системи аксіом, які лежать в основі математичних теорій, є результатом угоди, конвенції; та чи інша теорія є результатом угоди вчених за критерієм зручності і простоти. Прагматизм думає, що істинно те, що корисно.

Марксистська гносеологія дає своє розуміння істини. Об'єктивність істини В.Ленін пов'язує з наступними положеннями: 1) джерело знання – об'єктивна реальність; 2) якості суб'єкта самі по собі не визначають істинність затверджуваного судження; 3) питання істинності не зважуються арифметичною більшістю; істина суб'єктивна за формою свого вираження, носієм її є людина; 4) категорії для вираження, позначення істини не створюються довільною грою уяви, а сформовані тривалою еволюцією науки і соціуму; 5) істина є процес; 6) істина завжди носить конкретний характер. В марксизмі розроблені категорії абсолютної і відносної істини. Абсолютне виражає момент стійкості, незмінного в явищах. Відносне – мінливо, що переходить у знаннях у зв'язку з ростом нових фактів, теорій. Розбіжність уявлень суб'єкта з відбиваним об'єктом приводить до омани, не-істини. Знання повинне відповідати предмету дослідження. Критерієм істини є практика.

ТЕМА 12. ВІТЧИЗНЯНА ФІЛОСОФІЯ

1. Начало вітчизняної філософії IХ – ХII ст.

В українській філософії проблема світу і людини здавна займає одне з провідних місць. Східні слов’яни (що склали основу українського народу), як і народи інших країн, на ранніх етапах історії в своїй діяльності та духовному житті спирались на емпіричний досвід і міфологічну картину світу з її обожнюванням сил природи та

55

поклонінням їм. Таке світосприйняття не втратило свого впливу на їх духовну культуру і при політичній орієнтації Володимира Святого на прийняття християнства. Навпаки, трансформуючись в християнстві, міфологічні погляди язичництва наклали свій відбиток на систему багатьох положень самого християнства. Особливо там, де вони безпосередньо торкались життя простого народу, елементи язичества проіснували багато століть і після хрещення Русі як деякі світоглядні орієнтири в поясненні світу та людини, їх взаємодії.

Разом з перемогою християнства і становленням феодалізму закріплюється і домінанта світогляду про значимість людини й людства в навколишньому їх світі. Відтепер стає аксіомою, що людина є центром світу і саме в людині знаходиться зміст його існування. Світ повертається до людини, бере участь у його долі. Звідси не тільки проголошення нових принципів життя, але й динамічний монументалізм світосприйняття, відкриття історії, яка отримує певний світоглядний зміст, а історія власної країни розглядається як частка світової історії. Такі світоглядні орієнтири послідовно відстоювались митрополитом Іларіоном. Усі народи рівні перед благодаттю. Благодать – сонце, що розлилося в океані всесвіту. Характерно, що мислителі того часу звертали увагу на земне існування людини, її реальне земне життя, проголошуючи силу людського розуму. Така лінія чітко просліджується, наприклад, у Никифора. Людина двоїста: душа і плоть. Душа містить три частини: словесна – розум; люта – почуття, емоції, пристрасті, стихійні сили, що дають життєву енергію; бажана – воля, цілеспрямованість, зв’язок словесного і лютого. Душа керує п’ятьома слугами людського тіла: зором, слухом, нюхом, смаком – звідси п’ять видів почуттєвого пізнання; вони підкоряються розуму. На думку Климента Смолятича, головна мета пізнання – пізнання слави і усемогутності бога – можлива тільки через дослідження предметів та явищ навколишнього людини світу. Саме в розумі людський дух одержує своє земне буття і спрямовується до пізнання бога, схованого в «тварині».

2. Соціокультурне буття України ХIII– ХV ст.

Розвиток духовної культури України ХШ-ХV ст. найменш висвітлений у нашій історичній, зокрема в історико-філософській літературі. Стосовно цього періоду обмежуються загальним твердженням, що татаро-монгольська навала не тільки перервала розвиток Київської Русі, а й відкинула його назад на два століття, де,

56

власне, ХШ-ХV ст. – це доба втрачених можливостей. Це твердження має право на існування, проте потребує деяких доповнень відповідно до конкретних реалій того часу. М.Грушевський зазначав, що не слід перебільшувати згубного впливу татаро-монгольської навали, а тим більше вбачати в ній єдиний чинник розпаду Київської Русі: Українські землі переживали і більші потрясіння, однак життя на них не припинялося. При розгляді соціокультурного буття України ХШХV ст. слід враховувати й такі моменти: зазіхання на українські землі ще двох сил – Турецької Османської держави і Кримського ханства та Московської держави. Захист українських земель взяв на себе народ. Саме селяни і міщани заклали основи національної самосвідомості, фундамент для створення нових суспільних сил – козацтва та братського руху, які й будуть попереду в боротьбі українського народу за своє визволення.

Незважаючи на те, що монголо-татарське ярмо й полонізація Литвою загальмували розвиток філософської думки однак вже у XIVXV ст. поширення отримують такі явища культурного життя як єретичне навчання и вільнодумство. Особливу роль тут відіграють апокрифи дуалістичного та есхатологічного змісту, які проникають в Україну з Візантії та Західної Європи. Серед єретичних рухів в Україні особливого поширення набуває богомольство. Богомоли, сповідуючи дуалістичне вчення про два начала світу – доброго Бога та злого сатану, виходили з того, що Бог створив невидимий духовний світ, а сатана–видимий світ і тіло людини. Витлумачуючи проблему добра і зла в аспекті цих двох начал світу, богомоли раціоналістично підходили до інтерпретацій деяких християнських догматів. Сліпому поклонінню Св. Письму вони протиставляли критичне мислення, яке ґрунтувалося на розумному відношенні до віри, скептичне ставлення до церковних обрядів, висловлювали сумнів відносно божественного походження церковних книг.

Стосовно розвитку культурного та духовного життя України, то воно значно активізувалося в XV ст., що дає підставу називати цей період українським перед відродженням.

3. Розвиток філософської думки ХV – ХVШ ст.

Насильницька колонізація українського народу, яка супроводжується його національним, економічним й духовним гнобленням, що особливо підсилилося після прийняття Брестської унії (1596 р.), вимагали від українських мислителів нових світоглядних

57

орієнтацій відносно розуміння світу, сутності, змісту і призначення людського буття. В їх виробленні та ствердженні важливу роль зіграли І.Вишенський, І.Копинський та ін.

І.Вишенський розглядає світ як утворення бога, вважаючи останнього вічним самостійним початком, абсолютною істиною, від якого залежить матеріальний світ, що є без промислу бога мертвим, нічим. Світ і людина, життя і рух – усе це утворення бога. Але бог не тільки творець світу, людини, усього буття. Він – ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, досконалості. Людина повинна до нього прагнути, пізнавати, готувати себе до духовного безсмертя. Відповідно вказаному ідеалу І.Вишенський прагнув осмислити широкий спектр філософських проблем і поперед усього сутності людини, її щастя, волі, надій на здійснення. Захищаючи ідею звільнення людини від земного зла, затверджував її достоїнство, початок в неї добра, справедливості, радості, братерства. Задачу філософії, у зв’язку з зазначеним, бачив не в абстрактному теоретизуванні, а в тому, щоб навчити людину праведному життю, підняти його на боротьбу зі злом і неправдою за добро і щастя, справедливість і істину, формувати духовну стійкість і моральну досконалість, відвернути людину від деградації і морального падіння. Усього цього людина повинна добиватися своєю суттю в реальному житті, відносинах з іншими людьми, боротьбі за визволення свого народу. Проблема людини, знаходження у ній моральних, розумних й духовних начал – центральна ідея і у І.Копинського.

Що стосується філософської думки, то її центром стала КиєвоМогилянська академія, в філософських курсах якої проблема світу та людини продовжувала залишатися однією з головних.

Й.Кононович-Горбацький – один з перших професорів філософії Києво-Могилянської академії, існування світу розумів так, що основними субстанціональними початками світу є матерія і форма, відстоював реальність простору і часу, у яких бачив акциденції і форми, що діють на речі. Визнаючи існування бога як єдиної субстанції і творця, Кононович-Горбацький дотримувався концепції подвійності істини: богословської, предметом якої є теологія і вчення про бога, і філософської, пов'язаної із вивченням реальних тілесних речей. На прикладах логіки доводив корисність знання для задоволення матеріальних і духовних потреб людини, віддаючи перевагу користі суспільства, коли знання виступають супутником і

59

Людська суб'єктивність як новий вид реальності у філософії ХХ ст. Людина у світі Новітнього часу і світ людини цієї епохи.

У ХХ столітті відбувається ціла низка істотних, і дуже відчутних, зрушень у світі та у культурі, у людському бутті та у людській свідомості. Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. відбувається перехід від “класичної” моделі світу, яка формулювалася засобами класичної раціоналістичної філософії (РКФ) Нового часу, до “некласичної” філософії Новітнього часу та “некласичної” картини світу й місця людини у ній.

Новий час – це епоха т.зв. Розуму, що Пізнає. Це – розум як пізнання об’єктивної сутності оточуючої реальності. На межі ХХ століття розпочались культурологічні процеси, які у західній культурі були названі як «кінець Високого Раціоналізму». "Раптом" було усвідомлено, що буття речей, буття конкретної людини, буття людей та світу не піддається пізнавальному розумінню, що буття, іншими словами, не зводиться лише до сутності.

Раціоналістична класична філософія (РКФ) – або т.зв. «класична» модель буття – базувалась на наступних принципах: 1) мислення Нового часу – це рух від Невідомого до Відомого, збільшення частки Відомого та зменшення частки Невідомого на засадах принципу Р.Декарта «cogito ergo sum» («мислю, отже, існую»); 2) суб’єкт пізнання та діяльності у будь-який момент часу знає усе, що йому необхідно знати (і що він може знати); 3) оточуючий людину світу – це у певному смислі однозначний, завжди наявний фонд знань та зразків діяльності, які об’єктивно має у своєму розпорядженні людина як така, самою своєю присутність у світі як такому; 4) людина наче привносить у світ свої людські цілі, розумно спрямовує світ, доцільно будуючи своє соціальне буття і т.д. Це – світ та людина, які описуються на мові “класичної” об’єктивістської філософії. Усі ці основні принципи РКФ були переосмислені, переглянуті на межі ХХ ст. Як наступний етап за філософським об’єктивізмом Нового часу народжується “некласична” філософія суб’єктивізму Новітнього часу.

Усе розпочалось з А.Шопенгауера, якого можна вважати засновником філософії суб’єктивізму. Іронізуючи над Г.Гегелем, класиком РКФ, “перевертаючи” його знаменитий вислів, який тепер набув вигляд «усе розумне недійсне, усе дійсне нерозумно», Шопенгауер і європейська філософія в його особі вперше свідомо

60

поставили під сумнів ідеал “об’єктивованого” підходу до філософського розуміння світу та людини.

Філософію суб’єктивізму – яка є домінуючою у філософії Новітнього часу – або суть нового філософського підходу до світу та до людини в добу Новітнього часу можна представити наступним чином. У філософії з‘являється тема онтології, яка має справу не із світом у цілому, а саме із людиною у її специфічному вимірі. У центрі уваги опиняється саме суб’єктивне буття людини, або природа людської суб’єктивності як такої, яка взята мов би у своїх джерелах й така, що розглядається як особливий вид реальності. Людська суб’єктивність розглядається як реальність, що відокремлена від решти світу, як реальність, що привносить у світ сенс. Без того сенсу, який вносить у світ людське «Я» окремого представника світу, у світі сенсу немає, і принципово бути не може. Суб’єктивне переживання як таке будь-якої ситуації – постійно присутній “коефіцієнт” будь-якого розумового та діяльнісного акту людини. «Екзистенційна» цінність індивідуального життя – відтепер єдина змістовна інстанція світу; сфера абсолютного, що специфічно розуміється; абсолютне джерело змістовності й значення світу (“нова метафізика” змінила погляд людини на світ і на своє життя). Віднині немає реальності безвідносно до людини.

Світ Новітнього часу є несубстанціональним: окремо, в усталеній формі, його немає; він є тільки одночасно з людиною, в ньому закладена безліч можливостей. Реалізація можливостей – справа вільного зусилля кожної окремої людини. Світ, що не містить у собі жодних наперед заданих властивостей і цілей, який рухається навмання, – у такому світі людині не залишається нічого іншого, як відважитися на певний небувалий раніше та “зухвалий” дослід – спробу самостійної побудови свого власного життя. «Людина ніщо, якщо вона нічим не детермінована» (Ж.-П.Сартр), – і їй треба наважитися діяти, щоб бути.

У філософській концепції А.Камю світ ХХ ст. названий як «світ абсурду». (Зрозуміло, що йдеться не про «почуття абсурду», а про філософію абсурду.) Світ втратив цілісність (про яку на світанку західної культури заявила філософія Античності, оголосивши що світ є цілісним, і треба тільки віднайти його першооснову.) Це – світ, який більше не підпорядковується єдиній логіці, основи такого світу абсурдні. Абсурд лежить у підвалинах побудови картини світу