Философия

61

Новітнього часу. Людина принципово не може знайти у світі ніякого Єдиного Змісту (смислу, сенсу). У світі є багато істин, але немає Істини.

Але спочатку треба ознайомитися з філософією Ф.Ніцше – який, по суті, стоїть біля джерел новітнього філософського мислення Заходу.

2. Джерела філософії Новітнього часу: філософія Ф.Ніцше (вчення про “надлюдину”).

Філософія надлюдини Ф.Ніцше – тобто філософія нового розуміння людини та її місця у світі Новітнього часу – описується його знаменитим тезисом «Сутність життя – воля до влади». Це – один із центральних тезисів філософії Ф.Ніцше. Як його розуміти?

По ХІХ ст. включно картина світу західної культури розумілась як така, що: світ – принципово інше, ніж людина, принципово окреме ("ноумен" І.Канта, "річ у собі" К.Маркса), а людина своєю свідомістю цей об’єктивний світ переводить на певну “картину світу” ("феномен" І.Канта, "річ для нас", "явище" К.Маркса). З наближенням ХХ століття ситуація змінюється. А.Шопенгауер (про це вже говорилося вище), як засновник філософії суб’єктивізму Новітнього часу, оголосив "річ у собі" – волею. Якимось непізнаваним чином воля породжує уявлення ("явище", "річ для нас"). Його основна філософська праця так і називається “Світ як воля та уявлення”. Воля – абсолютна світова воля, яка субстанціональна, ірраціональна, причина будь-яких «уявлень». Світ як уявлення – існує лише завдяки людині і для неї. Світом рухає деяка воля (світова воля), яка є (існує як первинна сила) і яка виступає вихідною по відношенню до решти її похідних. Ф.Ніцше заперечив Шопенгауеру: воля – не абсолютна, світова, а – конкретна, людська; світом рухає система людських воль, основна з яких – т.зв. «воля до влади» (що більш правильно перекласти як «воля до життя»). Так народжується філософія надлюдини Ф.Ніцше.

У світі, який більше не існує як об’єктивований життєвий простір навкруги і для людини, людина поставлена в умови створювати цей простір сама для себе – мати “волю” до власного життя. Така людина – що реалізує цю “необхідність мати волю до життя”, що будує собі світ принципово лише із себе, і несе за свій варіант світу відповідальність перед собою, – отримує нову якість людини, яку Ф.Ніцше описав категорією «надлюдина».

62

Важливою тезою філософії Ф.Ніцше є думка про те, що: щоб стати «надлюдиною», людина має позбутися “примар” Бога – «щоб жила надлюдина, повинні вмерти усі боги». «Навіщо мати владу до власного життя, якщо боги б існували»? У зв’язку з цим Ф.Ніцше є значним філософським критиком християнства, Бога, християнської моралі (його відомий тезис «Бог мертвий», «das Gott ist tot»). Християнство Ф.Ніцше критикує як абсолютну, над-особистісну (над- людську) структуру, яка заважає людині жити. Людина Новітнього часу (яка описується філософією суб’єктивізму Новітнього часу) має «переоцінити усі цінності» (Ф.Ніцше), її життя повинне перетворитися на примусове нав’язування світу власних форм.

3. Сучасна західна філософія: основні напрямки філософського суб'єктивізму ХХ ст. (феноменологія, герменевтика, екзистенціалізм).

Феноменологія.

Її засновник – Е.Гуссерль (Германія), а також представники – М.Мерло-Понті (Франція), А.Шюц (Австрія) і інші. Виникла на початку ХХ ст. Йде від І.Канта. І.Кант розподілив світ на «ноумен» (світ сам по собі) та «феномен» («явище»,у тому смислі, що це не сутність, а щось у тому вигляді, як воно людині являється).

Несубстанціональність, невизначеність, абсурдність світу Новітнього часу пропонується подолати наступним чином: “настроїти” свідомість певним чином, щоб вилучити «наївну» віру у «об’єктивне» існування світу (мов би “забути”, що за порогом свідомості щось є). Здійснити «редукцію» – виключити із свідомості т.зв. «природну настанову»: «наївну» віру у «об’єктивне» існування світу. При цьому не заперечується, що існують об’єктивні предмети, – просто пропонується об’єктивний світ «винести за дужки» людської свідомості: те, що залишиться у дужках (а це і буде безмежне поле феноменів), нічого не втратить. Людина поміщується у безмежне поле феноменів. Світ висвітлюється спрямованою на нього свідомістю. Світ – інша реальність, потрапити до якої можна лише через свідчення свідомості, що “бачить” світ.

Людина завжди має справу з феноменом. Чи існує щось поза феноменом – питання некоректне, бо свідомість принципово не здатна мати справу з чимось, що не сприйнято нею. А сприйняте і є феномен.

Екзистенціалізм.

Виник у 20-і рр. ХХ ст. Витоки – С.Кьєркегор (Данія), а також М.Хайдеггер (Германія), Ж.-П.Сартр та А.Камю (Франція), К.Ясперс

63

(Германія) і інші. Сам термін "екзистенція" був запроваджений С.Кьєркегором ("есенція /Essenz/ – сутність, "екзистенція" /Existenz/ – існування), і позначає неповторність, унікальність, принципову суб’єктивність існування окремої людини. Екзистенція – є «людський спосіб бути».

«Чому взагалі існує щось, а не ніщо?» – запитував М.Хайдеггер. Бо – народження людської реальності і є народженням сенсу, сама людська реальність як така і є народженням реальності сенсів. Світ виникає саме як світ людської реальності, він існує тільки завдяки існуванню людини. Не у тому смислі, що людина його створила, а у тому, що завдяки людині виникнуло саме запитання про світ, саме людина принесла із собою у світ нову – людську – реальність. Буття не є щось надане із зовні, з яким можна щось робити або не робити. Буття – це те, що дарує людині її людську сутність. І людина цей “дарунок” “зберігає”. В контексті усіх цих формулювань М.Хайдеггер тлумачить категорію «суб’єктивність». Суб’єктивність – це особливе ставлення людини до себе, до своєї “сутності”. Екзистенція – філософська категорія для позначення фундаментальності людського існування, присутності людини у світі.

Людина у своєму ставленні до світу не просто якось тлумачить й оцінює світ, але і реалізує у цьому своєму ставленні до нього свої індивідуальні внутрішні особливості, “здійснює свою екзистенцію”.

Герменевтика.

Засновник – Г.Г.Гадамер (Германія). Герменевтика – мистецтво тлумачення текстів (по імені давньогрецького бога Гермеса – він був не тільки покровителем красномовства, глашатаїв та послів, але і вісником богів, який доставляв людям їхні послання та тлумачив ці послання людям). Герменевтика виникає у епоху Відродження, коли почався аналіз біблійних текстів. Як філософська течія сучасної західної філософії склалась у 60-70-і рр. ХХ ст. Герменевтика у ХХ ст.

– перекладається як «буття у розтлумаченому світі».

Світ неможливо тлумачити в принципі, бо він є “не об’єктивним”, невизначеним, абсурдним. Але зв’язок людини з будьяким світом – мова. Мова є у певному смислі об’єктивним утворенням. Герменевтика ХХ ст. – це теорія опосередкованого мовою індивідуального тлумачення та суб’єктивного переживання людиною світу. Через мову – тобто письмово зафіксовані проявлення

64

життя – людська суб’єктивність, людське «Я» ХХ століття самостверджується у світі.

4. Сучасна західна філософія: філософські напрямки, пов'язані із захистом та відновленням раціоналістичних філософських традицій минулих епох (неокантіанство, неотомізм, неопозитивізм, психоаналіз).

Неокантіанство.

Впливова філософська течія кінця ХІХ - початку ХХ ст. У 30-х рр.. ХХ ст. втратила свої позиції. Представники цієї течії: В.Віндельбанд, Г.Ріккерт, Е.Кассірер, Г.Коген, П.Наторп (Германія) і інші.

Виникає у Германії під гаслом «Назад до Канта!». Виступило із вимогою «повернення до І.Канта», але Канта переробленого та доповненого. Основні доповнення та змінювання до І.Канта (“виправлення” І.Канта) наступні: 1) визнання Кантом об’єктивно існуючим світу самого по собі – помилка; 2) Кантівську “річ у собі”, “ноумен”, оголошує продуктом раціональної діяльності суб’єкту, що пізнає; 3) те, що Кант називав “апріорними формами мислення” – це психофізіологічні параметри людського «Я»; 4) такі поняття природничого пізнання як матерія, атом, сила (які Кант називав апріорними) – є лише допоміжними засобами, які людина створює та якими користується з метою пізнати світ; 5) пізнання дійсності трактується не як об’єктивний процес знаходження об’єктивної істини світу (як це було у Канта), – а як «переплетення логічних відношень», задане на зразок математичної функції; 6) активність людського мислення (а не об’єктивні структури думки – як у Канта) – джерело розуміння світу людиною і ін.

Такий підхід до розуміння «речі у собі» поставив неокантіанство перед неподоланою проблемою: як зберегти об’єктивність процесу пізнання – це призвело до поступового руйнування філософської течії неокантіанства та трансформації його в інші філософські напрямки.

Неотомізм.

Як філософський напрямок ХХ ст. існує з 1914 р. Представники: Е.Жильсон, Ж.Маритен (Франція), К.Ранер (Германія) і інші.

У СВ домініканський монах Фома Аквінський, за завданням середньовічної церкви, виконав задачу пристосування філософії Аристотеля до потреб релігійної середньовічної схоластики. Його вчення отримало назву томізму. У Середні віки томізм успішно

65

обслуговував католицизм. Але, гуманізм епохи Відродження, а потім і наука Нового часу дискредитували його. Церков встала перед необхідністю теоретично переозброїтися. І-ий Ватиканський Собор (1870 р.) санкціонував відродження томізму: «Догматична конституція католицької віри», прийнята на цьому Соборі, у 1879р. була підкріплена енциклікою папи Лева ХШ «Про відтворення у католицьких школах християнської філософії у дусі ангельського доктора святого Фоми Аквінського». У 1914 р. папа Пій Х друкує «24 томістських тези». Цим терміном і датується оновлення томістської доктрини – неотомізму, який називає себе «філософією, що збереглася у віках».

Неотомізм зберіг за собою усі основні догматичні ідеї та теоретичні постулати томізму: підпорядкування розуму вірі, безумовність та абсолютність своїх догм, розуміння душі людини як створеної Богом та поміщеної у тіло для випробовування на вірність Йому тощо. Але уже в середині ХХ ст. неотомізм встає перед гострою необхідністю модернізації своїх засад. П-ий Ватиканський Собор (1962-1965 рр.) – приймає уже компромісну «Пастирську конституцію про ставлення до сучасного світу» замість «Догматичної…», прийнятої І-им Собором.

Суть змінювань у теоретичній частині неотомізму (у порівнянні з томізмом): 1) екзистенційна інтерпретація зв’язку божественного буття та створеного світу (Бог, що творить світ з нічого, виливає у нього власну екзистенційну повноту, і тим самим створює зразки для екзистенційної активності окремої людини); 2) загальновизнаною стає екзистенційна інтерпретація зв’язку божественних та мирських характеристик буття. Іншими словами, розгляд та обґрунтування положень «вічної філософії» через призму існування людського «Я». (Тобто "суб’єктивізм”!).

Неопозитивізм. Представник – Л.Вітгенштейн (Австрія - Велика Британія). Постпозитивізм. Представники – І.Лакатос (Велика Британія), П.Фейєрабенд та Т.Кун (США).

На початку ХІХ ст. французьким філософом О.Контом був заснований позитивізм: він став історико-філософською відповіддю на процеси бурхливого розвитку науки, стверджуючи, що спеціальні науки, або їхній синтез, дають справжнє, «позитивне» знання. Наступною формою позитивізму став емпіріокритицизм (Е.Мах, Р.Авенаріус): доповнив умови отримання позитивного знання

66

дослідом, який зводив до відчуттів (це суттєво – додаються суб’єктивістські моменти в механізм отримання знання).

Історія неопозитивізму починається з того моменту, коли у 20-і рр. ХХ ст. логічні позитивісти Вєнського Гуртка (М.Шлік, Р.Карнап і ін.) поставили та дослідили актуальну проблему ролі логікоматематичних методів та штучних логіко-математичних мов у процесі пізнання та при розв’язанні філософських питань. Логічні позитивісти змушені були кваліфікувати філософські вислови як беззмістовні, як такі, що позбавлені «наукової» цінності. Спроба подолати глухі кути логічного позитивізму була зроблена Л.Вітгенштейном. Він став засновником т.зв. “лінгвістичної філософії” (або лінгвістичного позитивізму). Головне завдання цієї філософії – аналіз повсякденної мови. Повсякденну мовну практику людей назвав «мовними іграми», за правилами яких мова функціонує нормально та ефективно. «Мовні ігри» – це «форми життя»; вони виникають лише у конкретних системах людської діяльності. Світ емпіричної реальності – це світ одиничностей: одиничних речей, одиничних подій, одиничних осіб. Тобто «мовні ігри» будуються на особливостях принципово емпіричної реальності (у світі одиничних подій та осіб). Знову постулюється онтологічна значущість окремої людини як тієї, хто формує (і реалізує) принципи розуміння світу. Знову "суб’єктивізм" ХХ століття. (!)

Постпозитивізм, який почав розвиватися з 70-х рр. ХХ ст., взагалі – про раціональну непорівнянність принципів та парадигм побудови різних типів знання про світ (у залежності від “кута зору” того хто дивиться). Це щось набагато більше, ніж просте заперечення, деабсолютизація можливостей формальної логіки у побудові позитивного знання. Він – констатація факту можливості множинності принципово рівнозначних позитивних поглядів на один і той самий світ. «Особа» суб’єкту логічної активності уже беззастережно оголошена самостійним началом.

Психоаналіз.

Засновник – З.Фрейд (Австрія), а також – Е.Фромм (Германія– США), Д.Рісмен (США) і інші. Психоаналіз, створений З.Фрейдом, – це специфічний психотерапевтичний метод, принципи якого поступово були розповсюджені на соціальну філософію, історію, релігієзнавство, культурологію тощо.

67

Згідно з філософією психоаналізу, психіка людини розуміється як складним чином організована система із трьох компонентів: «воно» (несвідоме), «Я» (свідоме) та «над–Я» (над свідоме). Домінуюча роль у психіці людини відводиться “несвідомому” – як особливій самостійній структурі. Несвідоме утворює особливий онтологічний пласт психіки. Через несвідоме З.Фрейд підходить до соціального у людині. Сфера несвідомого у З.Фрейда виступає джерелом феноменів людської свідомості, і відповідно будь-яких форм соціальної діяльності.

Таким чином, людська психіка – принципово самодостатня: окремі її процеси і структури можуть бути зрозумілі із неї самої (без відсилання до зовнішнього світу). Вона базується на принципово ірраціональному несвідомому, до якого розум у його класичному розумінні не має жодного відношення. Це знову таки – перехід до філософського суб’єктивізму Новітнього часу.

5. "Наука" у розумінні та інтерпретації ХХ століття.

Що “некласична” модель світу Новітнього часу розуміє під наукою?

ХХ століття каже про принципову множинність можливих описів та інтерпретацій світу, які базуються на одних і тих самих емпіричних даних. Будь-який такий опис є “об’єктивним”, самоцінним та самодостатнім.

Причина такої ситуації – не в слабкості людського інтелекту як такого. Просто розум поміщений у світ ХХ століття таким чином, що принципово не може «обійняти усе знання повністю». Істину відшукати принципово неможливо, і не треба: 1) принципова невідповідність можливостей побудови людським інтелектом теоретичних узагальнень та складності світу; 2) описати більш-менш складне явище за допомогою однієї системи термінів неможливо; 3) будь-яка термінологічна система (мовно-термінологічна, система вихідних понять) здатна представити світ лише у певному ракурсі; множинність інтерпретацій – це, по суті, множинність ракурсів бачення світу, кожний з яких несе про світ певну інформацію, але не більше; 4) одній й тій самій системі емпіричних даних можуть відповідати (не суперечити) самі різні «картини світу».

Множинність можливих (наукових) «картин світу» об’єктивно властива епосі. І от: П.Фейєрабенд – уводить принцип «пізнавального анархізму» та «принцип розмноження теорій» (різні теорії

68

принципово непорівняні; наука так само раціональна, чи нераціональна, як і релігія, міфологія, мистецтво). К.Поппер – каже про принцип «методологічного плюралізму»: знання є науковим, якщо може бути не підтверджено, а спростовано дослідом (принцип верифікації замінений принципом фальсифікації); для спростування теорії потрібен не тільки факт, але і інша теорія.

П Е Р Е Л І К Л І Т Е Р А Т У Р И

До теми 1.

1.Ахиезер А.С. Об особенностях современного философствования. //

Вопр. филос. – 1995. – № 12.

2.Бабушкин В.У. О природе философского знания. – М., 1978.

3.Библер В.С. Что есть философия? // Вопр. филос. – 1995. – № 1.

4.Булатов М.А. и др. Категории философии и категории культуры. –

М., 1983.

5.Вечные философские проблемы. – Новосибирск, 1991.

6.Вундт В. Введение в философию. – М., 1988.

7.Делез Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? – М.-СПб., 1998.

8.Зеленов Л.А. Система философии. – Новосибирск, 1991.

9.Ильенков Э.В. Философия и культура. – М., 1991.

10.История философии и культура. – К., 1991.

11.Капто А.С. Философия мира: истоки, тенденции, перспективы. –

М., 1990.

12.Курбатов В.И. Философия в парадоксах и притчах. – Р.-н-Д., 1996.

13.Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию: Сборник. – М., 1990.

14.Ортега-и-Гассет О. Что такое философия? – М., 1991.

15.Предмет философии. // Филос. науки. – 1991. – № 5. – С. 3-18.

16.Тэйчман Дж., Эванс К. Философия: руководство для начинающих.

–М., 1998.

17.Философия и её место в культуре: Сб. научн. трудов. – Новосибирск, 1990.

18.Хайдеггер М. Что такое – философия? // Вопр. филос. – 1993. – №

8.– С.113-123.

69

19. Шинкарук В.І. Філософія і нові історичні реалії. // Філос. і соціол.

думка. – 1991. – № 1.

До теми 2.

1.Бабушкин В.У. О природе философского знания. – М., 1978.

2.Гурьев Д.В. Загадки происхождения сознания. – М., 1986.

3.Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западноевропейской философии. – М., 1986.

4.Дубровский В.И. Проблема идеального. – М., 1983.

5.Загадка человеческого понимания. – М., 1991.

6.Кузнецов В.Г. и др. Философия: учение о бытии, познании и ценностях человеческого существования. – М., 2001.

7.Кутирєв В.О. Людина і світ: три парадигми взаємодії. // Філос. і соціол. науки. – 1991. – № 7.

8.Махаров Е.М. Проблема человека в истории философской мысли.

– М., 1986.

9.Михайлов Ф.Т. Сознание и самосознание. / Филос. науки. – 1990. –

№ 6.

10.Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей. – М., 1991.

11.Проблема человека в истории науки и философии. – Л., 1990.

12.Проблема человека в западной философии. / Сост. Гуревич П.С. –

М., 1989.

13.Проблемы познания социальной реальности. – М., 1990.

14.Урманцев Ю.А. О постижении бытия. // Вопр. филос. – 1993. – № 4.

15.Человек как философская проблема. – М., 1991.

16.Ярошевець В.І. Людина в системі пізнання. – К., 1996.

До теми 3.

1.Антологія світової філософії. – К., 1991. – Т. 1.

2.Ашвагхоша. Жизнь Будды. –М., 1990.

3.Быков Ф.С. Зарождение политической и философской мысли в Китае. – М., 1966.

4.Введение в философию: Учебн. для вузов: В 2-х ч. / Под ред. Фролова И.Т. – М., 1990.

5.История китайской философии. –М., 1989.

70

6.История философии: Конспект лекций). – Запорожье, 1994.

7.Канке В.А. Философия. – М., 1996.

8.Классическая Йога. – М., 1992.

9.Миллер М. Шесть систем индийской философии. – М., 1995.

10.Спиркин А.Г. Философия. – М., 1999.

11.Ши Цзин. Книга песен и гимнов. – М., 1987.

12.Шуцкий Ю.К. Китайская Книга Перемен. – М., 1960.

До теми 4.

1.Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 1976

2.Залесский Н.Н. Философия классической Греции. – Л., 1975.

3.История философии в кратком изложении. / Пер. с чешс. Богута И.И. – М., 1991.

4.Краткий очерк истории философии. / Под ред. Иовчука М.Т. – М., 1981.

5.Лосев А.Ф. История античной философии в конспективном изложении. – М., 1989.

6.Льюис Дж.Г. Античная философия от Фалеса до Сократа. – Мн., 1997.

7.Надольний І.Ф. Філософія: Навч. пос. – К., 1997.

8.Основы современной философии: Учебник для вузов. – СПБ., 1999.

9.Пролеев С.В. История античной философии. – М.- К., 2001.

10.Радугин А.А. Философия: курс лекций. – М., 2000.

11.Спиркин А.Г. Философия. – М., 1999.

12.Чанышев А.Н. Философия Древнего Мира: Учебн. пос. для вузов.

– М., 2001.

До теми 5.

1.Гвардин Р. Конец Нового времени. // Вопр. филос. – 1990. – № 4. –

С.127-135.

2.Гуревич А.Я. Средневековый мир. – М., 1990.

3.Кондзьолка В.В. Історія середньовічної філософії: Навч. пос. –

Львів, 2001.

4.Коплстон Ф.Ч. Історія середньовічної філософії. – К., 1997.

5.Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. – М., 1992.