
Философия
.pdf31
Її основні положення: 1) християнська віра стоїть вище за розум, але вона не суперечить розуму; 2) істини віри надрозумні, але не противорозумні; 3) кінцева мета людини – пізнання Бога; шлях до цієї мети сповнений випробувань – розум веде людину до морального порядку, який виражає божественний закон; він раціонально охороняє чистоту віри від помилок; 4) положення «Бог є» є самоочевидним; як для віри, так і для розуму; воно не потребує логічних доказів; доказів своєї правоти потребує людина, що йде до Бога; 5) теорія чеснот: до традиційно грецьких чеснот – мудрість, мужність, помірність, справедливість – додав християнські: віра, надія, любов.
Таким був об’єктивний зміст цілої епохи – епохи Середніх віків, як мовою культури так і мовою філософії. Вона певним чином розвинула та поглибила, у порівнянні з попередньою епохою Античності, розуміння людиною світу та себе. Вичерпавши ж свої змістовні можливості, епоха Середніх віків змінилася наступною добою – Нового часу.
ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ
1. Джерела філософії Відродження.
Ренесанс, або епоха Відродження, – період перехідний від Середньовіччя до Нового часу. Сама назва цієї епохи говорить про відродження інтересу до античної філософії та культури, відбувається переосмислення християнської традиції
Взагалі джерелами філософії Відродження вважаються: 1) антична філософія; 2) середньовічні єресі, які підривали церковну догматику, офіційну релігійну ідеологію, розчищали шлях ідеям мислителів Відродження (яскравим прикладом цього є погляди Я.Гуса та його однодумців); 3) передові тенденції в середньовічній філософії взагалі (маються на увазі номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії середньовічної філософії); 4) східна, зокрема арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширились в Західній Європі в ХІІ-ХІІІ ст.; 5) великі відкриття (особливо геліоцентризм Коперніка) та винаходи, які були зроблені на той час (в астрономії, механіці, географії).
2. Основні філософські проблеми Відродження: а) антропоцентричні; б) аксіологічні; в) перегляд середньовічного
32
ставлення до природи та уявлення про Всесвіт; г) гносеологічні проблеми; д) вчення про державотворення і перші соціальні утопії.
Філософська палітра епохи Відродження виграє різноманітністю барв кола філософських проблем. Розглянемо основні з них.
Антропоцентричні проблеми. Середньовічний теоцентризм замінюється в епоху Відродження антропоцентризмом. Тепер не Бог, а людина, її місце в світі, її свобода, її суть поставлені у центр філософських досліджень. І хоча мислителі Ренесансу не заперечують існування Бога, але вони підносять людину до рівня Бога. Людина – це не “тварь”, а творець. Людська природа (тіло людини) не є носієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основою творчої людської природи, закладеної в ній Богом. Розмаїтий світ людського почуття, його тілесність усвідомлюється як вища онтологічна реальність.
Аксіологічні проблеми. Пріоритетом в ієрархії духовних цінностей стає людська індивідуальність, а однією з характерних рис епохи Відродження гуманізм. Якщо в епоху Античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї, в Середні віки характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і , як наслідок цього , потреба в божій благодаті для свого спасіння, то людина Відродження відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в Середньовіччі. Її сила, влада над усім і над собою не потребує ніяких зовнішніх сил – ні природи (античність), ні Бога (Середні віки), людина стає творцем себе.
Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграли італійські гуманісти, які вводять поряд із “розмаїтістю” між людьми також розмаїтість всередині окремої людини. При такому розумінні людини, коли вона розширювалася до безмірності, вона виглядала вже не як мала частка людства, а як усе людське в одній особі. Відомо понад 30 італійських гуманістів (Данте Алігьєрі, Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо, Лоренцо Валла і інші). Найбільш вагомий внесок у спадщину філософської думки Відродження зробив Ф.Петрарка – який полемізує з філософами-схоластами, виправдовує “земні” устремління людини. Філософія, на думку Петрарки, повинна передусім вивчати природу людини, її життя і смерть, шляхи розвитку людського суспільства. Петрарка затверджував цінність людської культури, людського знання, здібного змінити світ на краще. Головне
33
в людині – її доброчинність. Справжня шляхетність – не в походженні, а в доброчесній душі, в прагненні людини до знання і в бесідах із старовиною, в творчій діяльності і в християнській вірі.
Багато з ідей Ф.Петрарки знайшли підтримку і розвиток у творчості Дж.Боккаччо – він зробив земний світ царством спілкування людини, її волі й розуму, показав, що сфера спілкування безмежна. У “Декамероні” звучить мрія про досконалу, гармонійну людину, що знаходить щастя в спілкуванні із собі подібними. Боккаччо малює ідеальне мікросуспільство людей, бо вони спілкуються і між ними панує рівність, свобода, моральна й інтелектуальна гідність. Боккаччо відзначає здатність спілкування гармонізувати людину.
Перегляд середньовічного ставлення до природи. Філософія природи формувалася як натурфілософія, тобто філософія, яка береться пояснити природу, виходячи із неї самої, спираючись на поняття, розроблені природознавством. З найбільшою повнотою це відображено у творчості М.Кузанського, Т.Парацельса, Дж.Бруно.
Вепоху Відродження природа трактується пантеїстично (“пантеїзм” - від грецького “всебожжя” – це філософське і релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, або, навпаки, природи у Богові). Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній, внаслідок чого природа обожнюється. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) та безкінечності (світу) стала основою пантеїзму. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною. Християнський Бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним. Характерними є погляди з цього приводу відомого німецького натурфілософа Т.Парацельса, який розглядав природу, як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла “керує” душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало – архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути останній, ввійти з археєм в магічний діалогічній контакт і навчитися ним управляти.
Вепоху Відродження кардинально змінюється уявлення про Всесвіт. На зміну геоцентричній системі світу приходить геліоцентрична (М.Копернік). Проте за 100 років до нього аналогічні ідеї висунув видатний мислитель М.Кузанський. В трактаті “Про вчене незнання” містяться основні ідеї його філософсько-онтологічного
34
вчення: про взаємозв’язок природних явищ, про збіг протилежностей, про безкінечність Всесвіту і про людину як мікрокосм. Кузанський вважав “єдине” таким, що охоплює усе, воно не має нічого протилежного собі. Звідси парадоксальний, але логічний висновок: “єдине” – тотожне безкінечному. Згідно з цим твердженням, одиниця, єдине (мінімум) і безкінечне (максимум) збігаються. Іншими словами, безкінечність можна мислити як єдине, а єдине – як безкінечність. Це руйнувало уявлення давніх людей про космос і готувало підґрунтя для ідеї про безкінечність Всесвіту, відсутність в ньому центра. Творіння Богом світу мислиться Кузанським у дусі неоплатонічної ідеї “еманації” (“вічного” і до того ж “безперервного”, а не однократного породження). Акт божественного творіння змальовується як безперервне розгортання божественної єдності у множину. Богтворець виявляється тотожнім своєму творінню – світові. Так формулюється пантеїзм М.Кузанського, згідно з яким Бог, на відміну від ортодоксальних християнських уявлень, “присутній скрізь” у світі, “проймає” собою все буття, є “живою душею” буття.
Дж.Бруно, поділяючи думки М.Кузанського про збіжність протилежностей, поєднав їх з геліоцентричним вченням М. Коперніка, стверджував, що космос і божество безкінечні і єдині, природа – це “Бог в речах”, здатність мислити, відчувати (гілозоїзм) притаманна всім речам природи. Завдяки пантеїзму, долається дуалізм матерії та форми, який був притаманний античній традиції. Матерія – не просто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму, вона по собі (завдяки божественній суті) активна. Починаючи з Бруно, європейська філософія під матерією починає мислити субстанцію, якій притаманні рух і активність. Дж.Бруно вважав Всесвіт єдиним, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися, в цілому він нерухомий, але в його просторі рухаються тіла, які є складовими частками Всесвіту.
Гносеологічні проблеми (проблеми теорії пізнання). В епоху Відродження передусім змінюється методологічна стратегія мислення: схоластичний раціоналізм поступається місцем безпосереднім, вільним від зовнішнього авторитету формам пізнання; логіка формалістичної доведеності витискується самоочевидністю інтуїції і т. ін. В цілому гносеологічним концепціям Відродження властива діалектична тенденція, зокрема, філософії М.Кузанського (принцип збіжності протилежностей), Б.Телезіо (усе в світі відбувається через
35
боротьбу протилежностей), Дж.Бруно (збіжність протилежностей в максимумі й мінімумі). Але питання про рух та його джерела вирішувалися більшістю філософів Відродження стихійнодіалектично (хоча вони переносили причину руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід’ємним від матерії розумним початком). Це “архей” у Т.Парацельса, “світова душа” у Дж.Бруно. Гносеологія філософії Відродження була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як найважливіший, перший крок у процесі пізнання. Сенсуалізм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані, допускався також і компроміс пізнання через віру, а деякі (наприклад, М.Монтень, П.Шаррон) привносили в теорію пізнання елементи скептицизму, але він був спрямований, насамперед, проти “абсолютних істин”, що висувалися теологами, і аж ніяк не заперечував здатності людини пізнати навколишній світ. Не ставили під сумнів спроможність до пізнання і автори вчення про так звану “двоїсту істину” (М.Кузанський, П.Помпонацці), бо обґрунтовували право людського розуму на самостійне дослідження, незалежне від авторитету теології. Хоча цей авторитет і не заперечувався, але ж не обмежувалася сфера його впливу. Філософи Відродження в основному стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання: 1) можливість пізнання світу таким, як він є; 2) дія зовнішнього світу, як джерела пізнання, на органи чуття, що сприймають і переробляють цю дію; 3) заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини; 4) визнання та утвердження сили розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.
Вчення про державу і перші соціальні утопії. Переглядаються середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу – буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.
До цього напрямку досліджень можна віднести творчість Т.Мора (“Утопія”) та Т.Кампанелли (“Місто Сонця”), в яких висвітлені перші ідеї утопічного соціалізму: 1) переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу; 2) основними принципами майбутнього суспільства
36
має бути: планове суспільне господарство; обов’язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; усі дорослі беруть участь у політичному управлінні суспільством; усі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов’язана з трудовим вихованням та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.
У вченні про суспільство мислителі епохи Відродження дійшли до ідеї зумовленості політичних подій матеріальними інтересами людей. Цю думку висловив і розвинув у своїх працях італійський мислитель Н.Макіавлелі (“Державець”). Він розглядав політичні події, не беручи до уваги моральних критеріїв. Підхід у політиці, який ігнорує моральні цінності, отримав назву “макіавеллізм”, ґрунтується на таких постулатах: а) необхідно відокремлювати політику від моралі, тобто політик не може бути чесним; б) влада тримається на законах, силі, хитрості і обдурюванні; в) державний діяч не повинен бути вірним договору і своїм зобов’язанням; г) мета виправдовує засоби; д) політик повинен мати імідж; ж) краще жорстокість, ніж милосердя; з) вільною є та країна, багатство якої постійно зростає.
Таким чином, філософія Відродження в центр Всесвіту поставила людину, змінила акценти в натуралістичній картині світу, чим підготувала підґрунтя для зміни акцентів і в соціальному плані. Вивчення держави, суспільства, моралі із області теології поступово переходить к світським наукам. Філософія, природознавчі досягнення епохи Відродження відкривали шлях розвиткові філософії та науки Нового часу.
ТЕМА 7. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ (17 – сер. 18 ст.)
1. Історичні передумови філософії Нового часу.
Історичними передумовами філософії Нового часу є: 1) утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі (Нідерландська буржуазна революція 1566-1609 рр. й Англійська буржуазна революція 1640-1688 рр.); 2) наукова революція 17-18 ст., становлення експериментального природознавства; 3) послаблення впливу церкви.
2. Найсуттєвіші особливості філософії Нового часу.
37
Найсуттєвіші особливості філософії Нового часу: а) орієнтація на природознавство; б) ідеалістичний емпіризм (Дж.Берклі, Д.Юм) – вважає досвід сукупністю відчуттів, або уявлень, і заперечує, що в основі досвіду лежить об’єктивна реальність; в) соціально-політична проблематика потреб зрілого буржуазного суспільства.
Матеріалізм емпіриків – це вже не стихійний матеріалізм древніх; він спирався на дані природничих наук, перш за все, математику і механіку. У них мислителі того часу вбачали ключ до пізнання Всесвіту: природа підпорядковується законам механіки, рух розуміється як механічне переміщення. Звідси й назва матеріалізму – механістичний. Але механіка не могла пояснити проблеми розвитку матеріального світу. Тому представникам філософії цього часу не вистачало діалектичного погляду на світ. Отже, метафізичний матеріалізм – це друга основна риса матеріалізму Нового часу.
Першим представником механістичного матеріалізму був Ф.Бекон (“Новий орган”). Характеризуючи матерію як вічну основу всього існуючого, Ф.Бекон вчив, що вона складається з багатьох нерухомих форм, або законів, які є джерелом і причиною того, що рухається. Бекон вважав, що мета людського знання – тісний зв’язок з проблемами методології наукового пізнання.
3. Два напрямки розробки і обґрунтування проблем гносеології: а) емпіризм; б) раціоналізм.
Емпіризм (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, Дж.Берклі, Д.Юм) – напрямок в теорії пізнання, який визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом знань і проголошує, що розум не привносить нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду. Є два види емпіризму: 1) матеріалістичний емпіризм (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк) визнає, що джерелом чуттєвого досвіду є об’єктивно існуючий зовнішній світ, та ідеалістичний емпіризм; 2) ідеалістичний емпіризм (Дж.Берклі, Д.Юм).
Ф.Бекон говорить про примари (“ідоли”), які постійно переслідують людину, створюють у неї удавані уявлення, перешкоджають проникнути у глибину речей. Називає 4 види таких ідолів: “ідоли роду”, “ідоли печери”, “ідоли площі”, “ідоли театру”. “Ідоли роду” притаманні людині як такій, є специфікою недосконалості природи людського розуму та органів почуттів людини. Ідоли ці вроджені, тому позбутися їх неможливо, але треба хоча б усвідомлювати їх небезпеку і послаблювати їх вплив. “Ідоли
38
печери” – є наслідком індивідуальних властивостей, характеру і виховання людини. “Ідоли площі” виникають із-за мовного спілкування, яке заради взаєморозуміння поступається наукової точності, призводить до суб’єктивного ставлення людини до природи. “Ідоли театру” породжуються сліпою вірою в авторитети, традиційні доктрини тощо.
Ф.Бекон – є засновником індуктивного емпіризму (замість схоластичної абстрактно-спекулятивної методології і вузького емпіризму). Мислитель аналізує три шляхи пізнання: “шлях павука” (абстрактний раціоналізм), “шлях мурахи” (однобічний емпіризм, нагромадження голих фактів) та “шлях бджоли” (перетворення емпіричних фактів за допомогою раціональних методів у наукову істину).
Ще одним представником матеріалістичного емпіризму Нового часу є Т.Гоббс. Його теорія пізнання складається з таких частин: 1) вирішення питання про джерело пізнання; 2) вчення про природу і пізнавальні можливості чуттєвого образу; 3) вчення про походження і роль мови у мисленні; 4) проблема істини і методу. Джерелом пізнання Т.Гоббс вважає дію зовнішніх тіл на органи відчуттів людини. Засобом відбору потрібних людині образів, фіксування їх, сполучання тощо є мова. Т.Гоббс виказав положення, що істина є властивістю не речей, а висловлювань про них. Три операції – визначення, умовивід (силогізм) і доведення – складають особливу форму буття мислення в науці і є елементами аналітичного та синтетичного методів пізнання, на підставі яких встановлюються необхідні зв’язки між образами. З аналітичного методу починається науковий доказ будь-якої частини дійсності, а синтетичним воно завершується, даючи математично точну теорію, яка тільки і може перетворити знання у силу.
Поглибив і конкретизував емпіричну матеріалістичну методологію Дж.Локк. Він критикував теорію вроджених ідей Р.Декарта і розробив сенсуалістичну теорію пізнання, згідно якої джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є “чистою дошкою” (tabula rasa), на якій “чуттєвий досвід малює свої візерунки”. Дж.Локк виділяє три рівня пізнання: сенситивне, демонстративне і інтуїтивне. Сенситивне знання саме недосконале, бо показує лише існування і вигляд окремих зовнішніх предметів. Але без сенситивного знання не можуть ні виникнути, ні застосовуватися
39
демонстративне і інтуїтивне знання. Інтуїтивне знання – саме досконале. Воно є результатом здатності розуму убачати відношення між ідеями (тотожності, схожості, різниці тощо). Коли характер відношень між двома ідеями не видно, починає діяти демонстративне пізнання. Воно відшукує проміжні ідеї (вони містяться між двох вихідних), поки не з’ясується характер їх відношення. Важливим в теорії пізнання Дж.Локк вважав поняття істини. Вона буває двох видів: номінальна і реальна. Номінальна істина – це зв’язок слів. Реальна істина – це зв’язок ідей, що відповідають зв’язку речей. Пізнання має цінність, якщо призводить до реальної істини.
У емпіризмі матеріалістичні ідеї зустріли рішучу протидію з боку ідеалізму 17-18 ст.
Дж.Берклі стверджував: а) реальність – це наші відчуття; б) речі існують постільки, оскільки вони сприймаються, відчуваються; в) весь світ – це комплекс відчуттів, які вкладає в нас Бог; г) світ – це моя свідомість, а моя свідомість – це світ; д) матерії як такої не існує; ж) дух – духовна субстанція – є реальною дійсністю. Це крайній сенсуалістичний підхід, коли відчуття визнаються єдиним джерелом знання. Світ існує тому, що людина його сприймає. Бог – вічний суб’єкт сприйняття. Дж.Берклі передує австрійському фізику, філософу Ернсту Маху, який подібною критикою відкрив шлях теорії А.Ейнштейна.
Граничну позицію у розвитку ідеалістичного емпіризму займав Д.Юм. Він заперечує можливість істинного існування зовнішнього світу, природи, вважає, що ми завжди маємо справу лише зі змістом наших відчуттів, а не з тим, що їх викликає. На його думку, вирішити питання про те, чи існує зовнішній світ чи ні, неможливо. Основою наших знань є відчуття, і усе, що ми знаємо і можемо знати, – це зміст наших відчуттів. Д.Юм піддав критиці основне кредо емпіризму: “у змісті знання немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді”. Сам досвід, за Юмом, – це потік неусвідомлених вражень, все нових і нових. Критерій істини знаходиться не в досвіді, а у вірі. Пізнати світ практично неможливо. Отже, філософія Д.Юма – це філософія агностицизму, суб’єктивного ідеалізму і скептицизму.
Розвиток філософської думки 17-18 ст. відбувався через боротьбу поглядів не тільки представників матеріалізму та ідеалізму, а й боротьбу емпіриків і раціоналістів.
40
Раціоналізм (Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Лейбніц) – це напрямок в теорії пізнання, який наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Засновником цього напрямку був Р.Декарт. Свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядкуватися раціонально-математичному мисленню. Суть свого методу Декарт сформулював у чотирьох правилах: 1) вихідним пунктом наукового пізнання є визнання принципів або начал; істинними є ті, що не викликають жодного сумніву і не потребують доведення, їх істинність для розуму самоочевидна; 2) піддавати усе сумніву; це правило вимагає аналітичного вивчення явищ; кожну складну проблему слід ділити на простіші й робити це доти, доки не прийдемо до очевидності і ясності речей; 3) дотримуватися певного порядку, логіки мислення; сходження у пізнанні має відбуватися від простого до складного; це є процес опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію; 4) досягнення повноти знання, детального огляду усіх ланок.
Р.Декарт створив свою концепцію пошуку істини, суть якої зводиться до наступних положень: 1) у відшуканні істини треба керуватися лише розумом; не можна довіряти ні авторитету, ні звичаям, ні книгам, ні почуттям, бо вони часто обдурюють нас; 2) тому треба відкинути усі колишні знання і погляди, а на їх місце поставити або новоздобуті, або старі, але перевірені розумом; 3) відшукати істину можна, тільки правильно застосовуючи розум, тобто володіючи правильним методом.
Раціоналістичну методологію після Р.Декарта продовжував розвивати нідерландський філософ Б.Спіноза. Він визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини – удосконалювати цю природжену здатність. Важливу роль тут відіграє науковий метод. Способів надбання знань чотири: 1) пізнання з чуток (він непридатний в науці); 2) пізнання, що ґрунтується на невпорядкованому досвіді (цей шлях не розкриває сутності речей і дає змогу отримати лише неповні та поверхові знання); 3) пізнання, при якому робляться висновки про сутність речі за іншою річчю, але не адекватно (це знання потребує доведення, і хоч воно і є науковим, проте не є достовірним); 4) пізнання, при якому річ сприймається цілісною через її сутність, або через пізнання її найближчої причини