Философия

12

ховається за безмежною невичерпністю філософських категорій. Розглянемо основні із філософських проблем.

Проблема «людина – світ» як предмет філософії.

Узагальнена проблема людини у світі є однією з фундаментальних філософських проблем. За епохами західної культури її можна розкрити у такому вигляді.

Людина первісної епохи усвідомлювала себе безпосередньою частиною природи, а світ розуміла як універсальну родову общину, і все її життя базувалось на безумовній зрозумілості та загальності родових зв'язків (внаслідок чого світ для неї був живим, сповненим життя в усіх його елементах). Коли людина зуміла побачити себе як самостійну одиницю у світі, настає наступний історичний етап – епоха Античності. Розподілення праці, появлення розумової праці (у т.ч. й філософії), руйнування механізмів функціонування первісного колективізму і ін. – все це обумовило собою розвиток та поглиблення ідеї самостійності людського «Я» у світі. Але світ є ще досить спрощеним та жорстким, він замкнений навколо людини у вигляді самодостатнього досконалого Космосу (звідси термін “космоцентризм” античної культури й філософії). Така ситуація спричинила фіксацію свідомості античної людини на моменті примусовості її зв'язку з полісом, з цілим – і переживання людини переносяться у надсвітову область, викликаючи перехід до наступної епохи, епохи Середніх віків. Земний світ страждань відокремлюється від надчуттєвого світу людської суб'єктивності, де їх немає, і куди може врятуватися душа. Переживання людини стають сакральними (релігійними); народжується субстанціональне поняття Бога. Потім – епоха Нового часу: коли людина повертає собі “незалежність”, коли ідея про людину як вінця творення набула діаметрально протилежний Середнім вікам зміст і, опинившись у центрі знову відкритого світу, людина Нового часу у собі самій віднаходить нову точку опори. Принцип свободи та абсолютної індивідуальної самодостатності людини набуває загальних засад та творить нову соціальність. Через власний розвиток віднині людина Нового часу розвиває і структурує соціальну та природну матерію навколо себе. Історично остання епоха

–епоха Новітнього часу: яка переносить вихідний принцип існування західної культури – що був сформульований ще епохою Античності, давньогрецьким філософом Протагором: «Людина – міра усіх речей»

–в площину екзистенційного простору життя кожної конкретної

13

людини, вимагаючи особливим чином будувати свій «індивідуальний життєвий світ» (термін Lebenswelt М.Хайдеггера), – щоб в остаточному рахунку ствердити себе як самодостатнє й самостійне людське «Я» у світі.

Такою є стисло вихідна історико-культурна модель взаємовідносин «людина – світ» у розумінні західної культури. Формами реалізації її основних змістів є певне коло “класичних” філософських проблем. Зупинимося на них більш детально.

Проблема буття.

Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів й досліджень. Проблема буття – це проблема сутності усього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. Буття як поняття було уведено до філософії давньогрецьким філософом Парменідом – коли він сформулював фразу: «Буття є, а небуття немає». До Парменіда предметом розмірковування були сущі речі, а не сущє само по собі, не сущє як таке.

Буття – це філософська категорія для позначення реальності як такої, що існує сама по собі, поза та незалежно від свідомості емпірично конкретної окремої людини.

Буття постає як абстракція гранично високого рівня. Буття – це найширше філософське поняття. Поняття буття фіксує певні характеристики світу, а також певні ознаки його, за якими людина могла б відрізняти буття від небуття. Поняття буття є і чинником сенсоутворення у людській свідомості. Проблема буття проявляється

унаступному: 1) ця проблема окреслює граничну межу і специфіку філософського узагальнення та сутнісного розгляду будь-яких явищ реальності; 2) від розв’язання проблеми буття залежить розуміння та розв’язання усього кола філософської проблематики; 3) постаючи гранично можливим орієнтиром для людського само здійснення та філософствування, проблема буття стає фактором сенсоутворення та масштабом людських цінностей; 4) проблема буття концентрує найважливіші аспекти й чинники людського самоутвердження у світі та розуміння людської життєдіяльності.

Із змінюванням елементарної одиниці мислення змінюється і характер елементарної одиниці буття. Перша філософська концепція буття, висунута епохою Античності, зводила буття до матеріального, такого що неможливо зруйнувати та досконалого космосу. З того часу

уфілософію увійшла проблема матеріального та ідеального.

14

Проблема матеріального та ідеального.

“Матеріальне” – у перекладі з латини “речовинне”; тобто те, що є незалежним джерелом та причиною ідеальних процесів у світі, явищ людської свідомості.

В рамках цієї філософської проблеми співвідношення матеріального та ідеального, як форма постановки самої цієї проблеми було сформульоване т.зв. основне питання філософії (О.П.Ф.) – «Що є первинним: матерія або свідомість? Чи доступний для пізнання світ?» І, як наслідок, філософи умовно розподілились на три основні філософські напрямки: матеріалісти, ідеалісти, агностики.

Матеріалізм – вирішує О.П.Ф. на користь первинності матерії, природи, фізичного, об'єктивного і розглядає свідомість, дух, мислення, психічне, суб'єктивне як похідне від матеріального, як його властивість. Ідеалізм – за первинне визнає свідомість, дух, ідею, мислення, психічне, суб'єктивне. Агностицизм – згідно з ним, не може бути остаточно вирішеним питання про первинність матеріального або ідеального (і матерія і дух визнаються першоджерелами світу в однаковій мірі).

“Класичне” формулювання О.П.Ф. має і т.зв. "другий бік" – «Чи доступний для пізнання світ?» Це – т.зв. проблема пізнаваності світу.

Проблема пізнаваності світу.

Як співвідносяться людські думки про оточуючий людину світ з самим цим світом? Чи здатне людське мислення пізнавати світ? Чи може людина у своїх уявленнях та поняттях створювати правильний образ світу, правильне розуміння світу?

У своєму класичному розумінні питання "Чи доступний для пізнання світ?" (другий бік О.П.Ф.) означає наступне: чи співпадають об'єктивна структура світу та об'єктивна структура людського розуму? Якщо "так", то накладення мислення на оточуючий світ принципово дає істину; якщо "ні", то отримання істини принципово неможливе. Людське мислення здатне (завдяки своїй внутрішній суті) адекватно відображати для себе світ.

ТЕМА 3. ФІЛОСОФІЯ ДАВНЬОГО СХОДУ

1. Філософія Давньої Індії.

Першим джерелом інформації про життя давньоіндійського суспільства є так звана ведійська література. Ведійські тексти – це література переважно релігійного змісту й у той же час є важливим

15

джерелом інформації про філософське пізнання навколишнього світу, а саме – коментарі до Вед у розділі упанішади, де можна зустріти прагнення знайти загальний принцип, який міг би пояснити окремі явища й процеси навколишнього світу. Цим принципом є універсальний космічний порядок (ріта), що панує над богами та людьми. Він керує плином людського життя, народженням та смертю, щастям та нещастям. Якщо цей процес є гармонійним й досконалим, спрацьовує принцип «дао» (“щоб ти дав”).

Спочатку не було ні сущого (сат), ні несущого (асат), не було повітряного простору і неба, не було смерті і безсмертя, дня і ночі. Було тільки те Єдине, що розуміється як щось аморфне, нерозчленоване й позбавлене конкретного змісту, що саме по собі дихало. У брахманах (розділ Вед) зустрічається висловлення про походження та виникнення світу. Зокрема, розвиваються положення про воду як першосубстанцію, на основі якої виникають окремі стихії, боги й увесь світ. Процес генезису часто супроводжується розповіддю про вплив бога Праджапаті, що розуміється як абстрактна творча сила, що стимулює процес виникнення світу. У брахманах немає цілісної релігійно-філософської системи, хоча в них формуються деякі поняття, що стають центральною темою упанішад.

В упанішадах як першооснова буття виступає універсальний принцип – безособове сущє (брахман), що ототожнюється також з духовною сутністю кожного індивіда (атман). Брахман є абстрактним принципом, призначеним для збагнення вічної, багатоликої сутності світу. Невіддільною частиною цього вчення є концепція кругообігу життя (сансара), у якому людське життя розуміється як форма нескінченного ланцюга перероджень. У цьому вченні представлена своєрідна спроба пояснити майнові й соціальні розходження в суспільстві як наслідок етичного результату діяльності кожного індивіда у минулих життях. Особистість не існує, утім як не існує і людина, обмежена простором і часом. Атман, коли залишає тіло, спалене на багатті, під впливом карми змушений постійно повертатися у цей кругообіг, знаходити наступні втілення, “йти шляхом батьків” (пітрьяна).

Пізнання – одна з центральних тем упанішад. Воно полягає у повному усвідомленні тотожності атмана та брахмана, і лише той, хто цю єдність усвідомлює, звільняється з нескінченного ланцюгу перероджень: його індивідуальна душа повертається до брахмана, де і

16

залишається навічно, вийшовши з-під впливу карми. Це і є шлях богів (деваяна).

Серед філософських шкіл й напрямків Давньої Індії важливе місце посідає буддизм. З’явившись як опозиція кастовому устрою, нове вчення апелювало до усіх прошарків населення, проголошуючи рівність усіх людей у стражданнях та спасінні від них. Усе в світі є наслідком нескінченного руху дхарм, духовних нематеріальних часток. Розпад визначеної комбінації дхарм приводить до смерті. Однак дхарми не зникають, а поєднуються в нові комплекси, в результаті чого відбуваються переродження. Форма нового переродження визначається кармою, або законом, відповідно до якого усі вчинки людини мають наслідки для її “майбутнього життя” після смерті. Тому людина несе відповідальність (карму) за свої попередні переродження.

Одне з головних положень буддизму – догмат про страждання. Він сформульований у 4-х «великих істинах»: 1) життя є страждання; 2) причини страждань людини – задоволення, земні прагнення; 3) шлях спасіння від страждань – необхідно знищити у собі бажання земних прагнень; 4) рекомендує дотримання основних умов для спасіння від страждань, досягнення таких чеснот, як правильна віра в Будду, правильне міркування тощо.

Важливим моментом буддизму є вчення про нірвану. Нірвани може досягти тільки той, хто виконує релігійні й моральні правила. У буддизмі нірвана розглядається як над-буття, стан вічного спокою, нескінченного блаженства. Стан нірвани доступний тій людині, яка виключається із процесу перероджень.

Напрямками буддизму є: хінаяна та махаяна. Хінаяна – «мала колісниця», «вузький шлях спасіння» для обраних. Махаяна –

«велика колісниця», «широкий шлях порятунку» для широких народних мас. Різновидом махаяни є ламаїзм, розповсюджений серед тибетців, монголів, бурятів.

2. Філософія Давнього Китаю.

Книга змін (І-Цзин, УП-УШ ст. до н.е.) містить перші уявлення про світ та про людину в китайській філософії, у ній закладені основи китайської філософії. Текст починається із викладу ворожби на черепахових панцирах, кістках тваринах та рослинах, і в той же час містить у собі міфи про елементи інь та ян, які отримують тут

17

понятійно-раціональну форму. Читача знайомлять із поняттям «дао» – шляхом речей та світу у русі. У ній виділяються “три даності”, кожна з яких рухається своїм шляхом, але завжди разом: Небо, Земля, Людина. Також відзначається, що усе пізнання людини спрямоване на розрізнення, позначення та розуміння всього сущого.

Ш ст. до н. е. – це епоха “воюючих держав”. Це був розквіт філософії, суперництво “ста шкіл”. Виділяються шість напрямків: 1) школа інь та ян; 2) школа конфуціанців; 3) школа моїстів (по імені засновника Мо-Ді); 4) школа імен, або софісти; 5) школа юристів (легістів); 6) школа шляху та сили – даоська школа.

Конфуціанство. Є теорією організації суспільства на етичних правилах, соціальних нормах керування тощо. Питання онтологічного характеру в ньому були другорядними.

Конфуцій вважається першим китайським філософом. Думки Конфуція збереглися у формі його бесід з його учнями в книзі «Бесіди та судження». У соціальній етиці Конфуція особистість є «не для себе», а для суспільства. Етика Конфуція розуміє людину у зв’язку з її соціальною функцією, а виховання – це підведення до належного виконання цієї функції.

Мен-цзи був продовжувачем Конфуція, захищав конфуціанство від нападок з боку інших тодішніх шкіл. Мен-цзи виробив концепцію людської природи, він розвивав думки Конфуція про моральне благо й відношення до цього блага. Благо – порядок (лі) при проходженні шляхом (дао). Згідно Мен-цзи, людська природа наділена благом, хоча ця природа і не завжди виявляється. Благо в кожній людині може реалізуватися чотирма чеснотами: 1) гуманність – жень; 2) борг – і; 3) увічливість – лі; 4) знання – чжи.

Сюнь-цзи, полемізуючи з Мен-цзи, висунув протилежні погляди на сутність неба, виступив проти концепції людської природи. Небо він розумів як те, що з’єднує світ у єдине ціле. Звідси випливає, що людина є частиною природи. Він висуває тезу про дурну природу людини, а гарні властивості – це результат виховання. Здатності людини не є фатально спадковими. Вони повинні відповідати отриманому вихованню.

Даосизм – один з найважливіших напрямків розвитку філософської думки Китаю. В центрі уваги – космос та людина. Світ перебуває в постійному русі й змінюванні, живе і діє спонтанно, без яких-небудь причин. Метою мислення є «злиття» людини з природою.

18

Ідеологом даосизму був Лао-цзи, основні ідеї якого були викладені в книзі «Дао де цзин». Світ та життя людей рухаються по природному шляху – дао. Дао – основа та закон усього сущого, воно не підвладно почуттям людини. Дао є “глибинною основою” усіх речей. Дао нескінченно й вічно, невидимо, знаходиться посеред хаосу речей. Дао – “мати усіх речей”. Дао не залежить від часу виникнення та загибелі Всесвіту, але є фундаментальною й універсальною єдністю світу.

Усе у світі знаходиться у русі, у змінюванні. Це можливо завдяки принципам інь та ян, що знаходяться в діалектичній єдності. Під їх впливом знаходиться розвиток речей, тому що «усе несе в собі інь й охоплює ян». Дотримання «міри речей» є для людини головною життєвою задачею. Почуттєве пізнання спирається тільки на частковості і «заводить людину на бездоріжжя». Відхід убік, відсторонення характеризують поводження мудреця. Осягнення світу супроводжується тишею, у якій розуміюча людина опановує світ.

Чжуан-цзи – найбільш видатний послідовник й пропагандист даосизму. Чжуан-цзи виробив метод осягнення істини, в результаті якого людина і світ утворюють єдність. Мова йде про необхідний процес забування (ван), що починається від забуття розходжень між істинністю й неістинністю аж до абсолютного забуття усього процесу осягнення істини. Вершиною є «знання, що уже не є знанням».

Школа імен. З історичними змінами в суспільних структурах виявилася неадекватність найменування речей, що існувало. У середовищі розквіту “ста шкіл” виникнув напрямок, який орієнтувався на вирішення проблеми мовного вираження дійсності. Зрозуміло, що цей напрямок був стимульований також розвитком абстрактного мислення в Китаї.

Хуэй Ши – головний представник тих, хто звертав увагу на значну неадекватність чисто зовнішніх характеристик речей їх найменуванням, яке відбиває характер речі, зокрема при порівнянні її з іншими речами. Гунсунь Луі досліджував питання правильності найменування речей.

Філософи школи імен звернули увагу на необхідність пояснення найменування речей з них же самих, на неточність чисто зовнішнього найменування речей лише за окремими почуттєвими ознаками. З інших філософів цієї школи можна назвати Інь Вень-цзи та Ден Сіцзи. Останній сформулював мету школи імен: Істина, що

19

відкривається дослідженням імен є вищої правдивості; Імена, відкриті істиною, є загальними іменами. Коли ці два способи взаємно з’єднуються й доповнюються, людина знаходить речі і їх імена.

Моїзм – моїстська школа одержала назву по імені її засновника – Мо Ді. Головна увага в ній приділяється проблемам соціальної етики. Фізична праця була джерелом їжі її послушників. Вчення моїстів – пряма протилежність вченню Конфуція. Весь зміст полягає в ідеях любові й процвітання, взаємної користі. Обов’язковою для усіх повинна бути міра взаємної людяності, небесна воля повинна впливати на усіх.

Легізм або школа законників формується як вчення, що зосередило головну увагу на питаннях соціально-політичних змін в епоху «воюючих держав». Його представники займалися проблемами соціальної теорії та проблемами, пов’язаними із державним управлінням. Патріархом легістів вважається Шень Бухай. Про його радикальні погляди й нововведення свідчить «Книга пана із Шан»: «Хто розумний – той створює закони, хто дурний – законами обмежений. Хто здатний – змінює порядок, хто нездатний – той порядком пов’язаний».

ТЕМА 4. ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

1. Досократівська філософія: натурфілософія ранньої античної філософії.

Антична філософія виникла в грецьких містах-державах (“полісах”) на межі 7-6 ст. до н.е. і продовжувала розвиватись до початку 6 ст. н.е. включно.

Мілетська школа є першою філософською школою, яка свідомо поставила питання про першооснову усього існуючого. ЇЇ представники Фалес, Анаксимандр, Анаксимен вивчали питання, звідки усе виникає та уві що повертається. Тобто на першому місці у них стоїть питання про сутність світу. Мислителі шукали початок походження та мінливості усіх речей. Першооснову вони розуміли не як мертву матерію, а як речовину живу в цілому і в частинах, яка має душу та рух.

Представники Милетської школи питання про сутність світу вирішували по-різному, але їх погляди мають загальний знаменник: основу світу вони бачать у певному матеріальному принципі. Можна стверджувати, що ця перша філософська школа стала на позиції

20

стихійного матеріалізму: її мислителі інтуїтивно розуміли світ як матеріальний. Разом із стихійним матеріалізмом в мисленні цих філософів була присутня і стихійна діалектика.

Фалес – вважав, що усе існуюче виникло із деякої вологої першоречовини, води. Усе народжується із цього першоджерела. Воду він розумів як текуче об’єднання матерії; можна вважати, що вода визначається шляхом абстракції. У “нескінченній воді” Фалеса зберігається потенція подальшого розвитку. Анаксимандр – вважав, що простір з самого початку був заповнений речовиною. Ця речовина не є жодною з визначених речовин, вона є невизначеною, включає в себе усі види речовин, які потім виділилися, а потім розмістились у світовому просторі в залежності від ваги та кількості. Не маючи кордонів, “невизначена” речовина називається “апейрон”. Стихійне матеріалістичне розуміння світу Анаксимандром приблизно таке ж, як і у Фалеса. Його діалектичний підхід теж стихійний, але більш чіткий. Анаксимен – розробив нові уявлення про світ. Для того, щоб відповісти на питання про першоречовину, необхідно пояснити той процес, за допомогою якого із першоречовини виникають невідомі речі природи. Першоречовиною Анаксимен оголошує повітря. Якраз повітрю притаманні процеси розрядження, згущення, за допомогою яких з нього виникають усі речовини. Повітря було для Анаксимена не тільки першопочатковою стихією, але і початком життя і психічних явищ.

Іншою видатною філософською школою Античності є піфагорійська, яку заснував мислитель Піфагор із Самоса. Значну увагу Піфагор і піфагорійці приділяли математиці. Інтерес Піфагора і піфагорійської школи до чисел та взаємовідносин між ними призвели до абсолютизації і містики чисел. Числа були підняті до рівня реальної сутності усіх речей: початком усього піфагорійці оголосили числа. Піфагорійці вважають головними числами перші чотири числа арифметичного ряду – одиницю, двійку, трійку, четвірку. У геометричній інтерпретації цим числам відповідають: точка, пряма, квадрат, куб. Сума цих основних чисел становить число “десять”, яке піфагорійці вважали ідеальним числом. Можливість мисленої маніпуляції з числами призвела до відриву чисел від об’єктивної реальності: числа розуміються як самостійно існуючі об’єкти. Вони оголошуються піфагорійцями сутністю речей. За допомогою такої