ОСНОВИ БУДОВИ АРТИЛЕРІЙСЬКИХ

вкладним дном, вибивного заряду, діафрагми, освітлювального смолоскипа з вертлюгом, парашутом у півциліндрах (рис. 3.19 а).

Освітлювальний смолоскип – це контейнер з освітлювальним вмістом, у донній частині якого закріплений вертлюг, що виключає закручування строп при викиді смолоскипу з парашутом зі снаряда, що обертається. Освітлювальний вміст для снарядів, як правило, містить три компоненти: паливо (порошкоподібний алюміній, магній), окиснювач – нітрати натрію та барію, цементатор – каніфоль, камфора, смола, оліфа.

У польоті в заданій точці траєкторії спрацьовує дистанційний підривник і підпалює вибивний заряд, який через отвір у діафрагмі запалює освітлювальний вміст смолоскипа. Тиск порохових газів вибивного заряду одночасно передається через діафрагму та півциліндри на дно снаряда, що приводить до зрізання різьби або шпильок та викиду його з корпусу снаряда. Разом із дном викидаються діафрагма та півциліндри із смолоскипом і парашутом. Розлітаючись, півциліндри звільняють парашут. Під натиском повітря парашут розкривається і швидко гасить швидкість смолоскипа до величини, при якій сила опору повітря буде дорівнювати силі ваги смолоскипа. Після цього починається вертикальний спуск смолоскипа зі швидкістю 5–15 м/с і місцевість освітлюється силою світла 400000–1000000 св. При спрацюванні снаряда на висоті 400–600 м забезпечується освітлення місцевості в радіусі

500–700 м протягом 30–60 с.

Під час стрільби слід враховувати вітер і кінцеву швидкість снаряда. Після розкриття парашута смолоскип буде переміщуватися разом із атмосферою горизонтально за напрямком і швидкістю горизонтального вітру на даній висоті. Кінцева швидкість снаряда за умовами міцності парашута не повинна перевищувати заданої величини. Як правило, вона дорівнює 230–250 м/с.

171

Існують і безпарашутні освітлювальні снаряди, будова яких аналогічна будові запалювальних снарядів, але замість запалювального складу в сегментах міститься освітлювальний склад. Але освітлення місцевості такими снарядами – нерівномірне, а час горіння – невеликий – 20– 25 с, оскільки освітлювальні елементи падають з великою швидкістю – 30–50 м/с.

На корпусі освітлювальних снарядів нижче верхнього центрувального потовщення наноситься біла кільцева смуга.

Агітаційні снаряди призначені для викиду в розташування противника агітаційної літератури та листівок. За своєю будовою вони нагадують освітлювальні снаряди, але замість смолоскипа та парашута вони споряджаються літературою або листівками, навернутими на дерев’яні валики у вигляді рулонів із діаметром, що дорівнює внутрішньому діаметру оболонки снаряда (рис. 2.19 б). У снаряд вставлюється один або два рулони залежно від довжини листівок із таким розрахунком, щоб напрямок навертання листівок та напрямок обертання снаряда збіглися.

При спрацьовуванні дистанційної трубки, а отже, і вибивного заряду, рулони з листівками і дном викидаються із снаряда, і під дією обертального руху та опору повітря рулони розгортаються, розкидаючи листівки.

Площа розкидання листівок залежить від калібру снарядів, висоти викиду листівок і швидкості вітру в районі цілі. Найбільш сприятливими умовами вважається висота викиду 100–150 м при швидкості вітру до 7 м/с. При цьому 122-мм агітаційний снаряд забезпечує розсіювання листівок на площі шириною до 50 м і довжиною до 600 м. Сильний вітер, дощ і туман знижують ефективність дії агітаційних снарядів.

Спорядження снарядів агітаційною літературою і листівками може проводитися безпосередньо у військах встановленим порядком.

172

173

3.1.7. Призначення, принцип будови та дії активно-реактивних снарядів

Активно-реактивні снаряди та міни призначені для стрільби із артилерійських гармат та мінометів на велику дальність.

Активно-реактивний принцип як засіб поліпшення бойових якостей артилерійських комплексів дозволяє збільшити далекобійність існуючих артилерійських комплексів або створити нові гармати меншої маси для тієї самої дальності стрільби. Однак у таких снарядів менша ефективність дії біля цілі, оскільки для розміщення порохового двигуна довелося зменшити масу розривного заряду вибухової речовини. Крім того, вони складніші за конструкцією, а отже, і дорожчі, ніж звичайні боєприпаси.

В активно-реактивних снарядах поєднуються якості звичайного (активного) та реактивного снарядів. Так, ак- тивно-реактивний снаряд складається із таких основних елементів: підривника, оболонки, спорядження, реактивного двигуна, сповільнювача і соплового блока (рис. 3.20).

Під час пострілу запалюються бойовий заряд та пороховий сповільнювач порохового реактивного двигуна. Порохові гази, які утворилися від звичайного бойового заряду, виштовхують снаряд із ствола з певною швидкістю. Після вигоряння сповільнювача запалюється заряд порохового реактивного двигуна, який після згоряння надає додаткової швидкості снаряда, що і забезпечує значне збільшення дальності стрільби. Після вигоряння порохового заряду реактивного двигуна активно-реактивний снаряд летить як звичайний снаряд.

Застосування активно-реактивних снарядів дозволяє збільшити далекобійність артилерійських комплексів на 25–100%, але ефективність їх дії біля цілі дещо знижується, а вартість зростає на 10–15%.

174

При цьому кучність стрільби активно-реактивними снарядами лише незначно поступається кучності стрільби звичайними артилерійськими снарядами.

Активно-реактивні снаряди можуть використовуватися для гармат та безвідкотних гармат усіх калібрів.

Рисунок 3.20 - Активно-реактивний снаряд

3.1.8. Принцип будови та дії високоточних боєприпасів

Керований снаряд 3ОФ39 (рис. 3.21) призначений для стрільби з 152-мм самохідної гаубиці 2С3М та гармати -

175

гаубиці Д-20, 152-мм гаубиці 2С19 на зарядах першому, третьому і четвертому. Стрільба можлива як удень, так і вночі (при освітленні місцевості штатними освітлювальними засобами) по нерухомих цілях і цілях, які рухаються зі швидкістю до 36 км/год, за умов їх оптичної спостережності.

Рисунок 3.21 - Загальний вигляд снаряда 3ОФ39:

1 – носовий блок; 2 – автопілотний блок з лазерною напівактивною головкою самонаведення; 3 – осколково-фугасна бойова частина; 4 – хвостова частина

Принцип дії високоточних боєприпасів, засобів синхронізації та керованих боєприпасів полягає в такому: перед початком стрільби на лазерному цілевказівникудальномірі (ЛЦД) встановлюють розрахований час вмикання ЛЦД у режим підсвітки, на снаряді роблять відповідну установку підривника для скидання ковпака і його установку. У момент пострілу на приладі 1A35K натискають кнопку ПУСК, у результаті чого формується кодована команда про момент пострілу й передається на прилад 1А35І, що дешифрує команду і передає сигнал на вмикання приладу відпрацьовування часу на ЛЦД 1Д15; під час підльоту снаряда до цілі у встановлений час відбувається скидання ковпака, й відкривається об'єктив оптикоелектронної головки наведення; після відпрацьовування

176

встановленого часу ЛЦД наведений у ціль, автоматично вмикається в режим підсвітки цілі та опромінює її лазерним променем. Відбитий від цілі сигнал приймається опти- ко-електронною головкою наведення, і починає працювати система керування боєприпасу, що компенсує похибку пострілу. При зустрічі снаряда з ціллю (перешкодою) спрацьовує підривник і відбувається розрив боєприпасів. По закінченні циклу підсвітки цілі ЛЦД переводиться в режим розвідки та вико-ристовується для спостереження результатів ураження цілі або визначення полярних координат розриву снаряда. Принцип дії керованого снаряда показаний на рис. 3.22.

При виборі (призначенні) КСП (СП) і вогневих позицій артилерійських підрозділів, що застосовують керовані снаряди, необхідно враховувати можливості ЛЦД з підсвітки цілей, дальність стрільби снарядом і припустиме взаємне положення КСП (СП) і вогневої позиції підрозділу. ЛЦД 1Д15 може здійнювати підсвітку цілей із КСП (СП) на дальність від 200 до 5000 м. Виправлення на похибку не повинне перевищувати 10-00 під час стрільби керованими снарядами 30Ф39.

Умовами, сприятливими для ефективного виконання вогневих завдань керованими боєприпасами, є:

-достатня прозорість атмосфери, що не перешкоджає проходженню лазерного променя при підсвіті ЛЦД і поширенню відбитого від цілі сигналу;

-розташування цілей на скаті, зверненому у бік КСП (СП), з якого проводиться підсвітка цілі, або наявність перевищення КСП (СП) над районом цілі;

-відсутність перед ціллю рослинності або інших факторів, що перешкоджають опроміненню її лазерним променем.

Умовами, що утрудняють або виключають виконання вогневих завдань керованими снарядами, є:

-пил, дим, дощ, снігопад, туман;

177

178

-низька (нижче 600 м) хмарність, що обмежує своєчасне захоплення відбитого від цілі сигналу оптикоелектронною головкою наведення снаряда;

-сильний (більше 15м/с) вітер, що впливає на роботу системи керування.

3.2.Підривники

3.2.1.Призначення та принципові схеми підривників

Підривники – це спеціальні механізми, призначені для приведення до дії снарядів після пострілу в потрібній точці траєкторії або після удару снаряда об перешкоду.

Застосування підривників викликане тим, що снаряди споряджаються бризантними вибуховими речовинами або порохами, які відносно безпечні в службовому поводженні, а для виклику їх дії необхідний досить потужний початковий детонаційний або променевий імпульс. Тому підривники є обов’язковими елементами снарядів та мін, які мають розривний або вибивний заряди.

Уперше вони з’явилися в середині XVI ст. у вигляді трубок для підриву порохових зарядів чавунних ядер, а з другої половини ХІХ ст. – у вигляді ударних або дистанційних підривників до продовгуватих снарядів нарізної артилерії. В подальшому роботи проводилися як зі створення нових зразків підривників, так і з удосконалення старих. Над створенням нових зразків підривників та їх удосконаленням працювали конструктори.

Так, Рдултовський В.Й. конструює цілу серію підривників ударної дії типу РГМ (РГМ, РГМ-2, РГМ-6 та ін.) для артилерійських снарядів.

Вишневський створює підривники ГВМЗ (ГВМЗ, ГВМЗ-1, ГВМЗ-7 та ін.) для мінометних пострілів, а в подальшому вони ж почали використовуватись і для реактивних снарядів.

179

Пчелінцев у середині 50-х років ХХ ст. розробляє п’єзоелектричні підривники типу ГПВ (ГПВ-1, ГПВ-2 та ін.) для кумулятивних снарядів та ПТРК.

З 1943 року почали використовуватися в зенітній, а потім у наземній артилерії радіопідривники для артилерійських снарядів та мін.

У післявоєнні роки разом з існуючими піротехнічними дистанційними підривниками з’являються механічні дистанційні підривники з годинниковими механізмами.

Детонаційне коло підривника виробляє детонаційний імпульс i в загальному випадку може мати, крім детонаційного кола, й вогневе.

Детонаційне коло підривника має такі функціональні елементи: капсуль-підпалювач (кп), пороховий сповільнювач (ПС), капсуль-детонатор (КД), детонатор (Д) (рис. 3.23).

Збудження детонаційного кола підривника здійснюється, як правило, променевим імпульсом його вогневого кола. Але деякі підривники не мають вогневого кола. Детонаційне коло таких підривників збуджується наколом накольного капсуль-детонатора або тепловим імпульсом іскрового електродетонатора.

Пороховий сповільнювач та передаточний заряд не є обов'язковими елементами підривника, і в ряді конструкцій вони відсутні.

Таким чином, основною характерною ознакою підривників є наявність у них детонаційного кола, що виробляє імпульс детонації, який забезпечує безвiдмовне збудження детонації розривного заряду з бризантної вибухової речовини.

Вогневе коло підривника виробляє променевий (тепловий, вогневий) імпульс i має лише вогневе коло, яке складається з таких функціональних елементів: капсульпідпалювача (кп), порохового сповільнювача (ПС), порохової петарди (ПП) (рис. 3.24).

180