lebedeva_n_i_kartografichni_metodi_v_ekologii_navchalnii_pos

предмету В, до якого потрібно визначити відстань і дійсні розміри якого нам відомі. Щоб отримати відстань в метрах, треба дійсну висоту (ширину) предмету, узяту в сантиметрах, розділити на висоту (ширину) його, виміряну по лінійці в міліметрах, і результат помножити на 5.

Наприклад, телеграфний стовп заввишки 4 м закриває на лінійці 8 мм. Отже, відстань до нього буде Д = 5 4008 = 250м.

Планове знімання місцевості без характеристики її рельєфу створюється шляхом визначення протяжності та напрямів ліній місцевості, а тому планове знімання включає лінійні вимірювання та кутові визначення. Визначення напрямів проводиться як шляхом визначення горизонтальних кутів між напрямами ліній місцевості, так і викреслюванням цих ліній на горизонтальній площині (папері) безпосередньо в польових умовах. Таким чином, планове знімання поділяється на кутомірне та кутонарисне.

Польові роботи при зніманні ділянки місцевості здійснюються за принципом – від загального до окремого: спочатку створюється знімальна геодезична мережа, а потім проводиться знімання об’єктів місцевості (ситуації).

При проведенні планового знімання дотримуються такої послідовності робіт:

1.проводять рекогносцирувальні, чи розвідувальні роботи – оглядають місцевість;

2.вибираються точки для створення знімальної мережі і закріплюються на місцевості (по можливості місцева знімальна мережа повинна бути прив’язана до державної геодезичної знімальної мережі, а знімання проводитися в державній системі координат). Однак, дуже часто знімання проводиться в умовній (місцевій) системі координат;

3.вибираються характерні об’єкти, що будуть нанесені на план (карту) –

ситуація.

Кількість точок, які необхідні для показу тих чи інших об’єктів, залежить від їхніх розмірів та абрисів. За характерними точками на папері викреслюють контури об’єктів, зберігаючи їх геометричну подібність.

Для отримання планового положення об’єктів на площині існують способи полярний, засічок, обходу, ординат (промірів), створів. Вибір способу залежить від виду знімання та особливостей місцевості.

При полярному способі визначаються відстані (S) від відомої точки А до певної точки на місцевості Б та кута від відомого вихідного напряму до напряму на цю точку. Вихідною точкою може бути точка стояння інструмента чи приладу (вона повинна мати відомі координати). Вихідним напрямом може бути істинний чи магнітний меридіан. При кутомірному зніманні кут між вихідним напрямом і напрямом на невідому точку вимірюється, при кутонарисному – прокреслюється на строго орієнтованому плані.

Спосіб засічок полягає у визначенні положення третьої точки за відомими двома. Засічки є прямі та обернені. Пряма засічка використовується тоді, коли вимірювач із двох відомих точок повинен знайти положення третьої точки. Ця невідома точка може знаходитися на значній відстані, чи бути недосяжною. Від

61

відомих точок визначаються азимути напрямів на третю точку (кутомірне знімання) або прокреслюються на плані. В точці перетину напрямів отримують положення третьої точки. Найточніші результати дає засічка біля 90° (від 60° до 120°). Зворотна засічка застосовується тоді, коли одна із відомих точок і та, що підлягає нанесенню на план, доступні, а інша відома точка – недоступна. Положення точок 2 і 3 є на плані, необхідно нанести точку 1. При кутонарисному знімання зворотна засічка застосовується на строго зорієнтованому плані. Для цього, стоячи в точці 2, вимірювач прокреслює напрям на точку 1, а потім переходить в точку 1, прокреслює на себе напрям із точки 2 і напрям із точки 3. В точці перетину буде знаходитися точка 1. При кутомірному зніманні ці кути вимірюється.

Спосіб обходу застосовують для знімання доріг у лісі, вулиць, загалом закритої місцевості. Вимірювач пересувається по лінії та вимірює довжини прямолінійних сторін ходу та їх напрямок (азимути цих сторін). Замість азимутів можуть бути зміряні горизонтальні кути між сторонами ходу (кутомірне знімання) чи прокреслені на папері (кутонарисне).

Спосіб ординат застосовують для знімання криволінійних (звивистих) контурів – берега річки, контурів лісу тощо. У цьому випадку вздовж контуру прокладається знімальний (магістральний) хід, а потім із характерних точок контуру опускаються перпендикуляри на лінію ходу. Вимірюються відомим способом довжини перпендикулярів і відстані до їхньої основи від початкової точки ходу.

Спосіб створів застосовується для нанесення прямолінійних границь об’єктів чи напрямів окремих прямих ліній під кутом до знімального (магістрального) ходу. Стоячи на магістральному ході, можна знайти точки, де сторони об’єкта перетинаються із лінією ходу. Із цих точок можна визначити напрям потрібних ліній. В такий спосіб визначаються ЛЕП, огорожі, дороги, лінії зв’язку, сторони будинків, сторін полів тощо.

Як правило, при зніманні використовують кілька способів, які поєднуються і доповнюють один одного. Результати вимірювань заносяться у спеціальні журнали вимірювань.

При кутомірному зніманні використовують бусоль (компас) та екер. Бусольне знімання використовують у географічних дослідженнях для одержання планів малонаселених та лісових територій. Знімання виконують без зображення рельєфу. Його називають напівінструментальним, оскільки для знімання використовують тільки ручні бусолі та землемірні стрічки (рулетки).

При бусольному (компасному) зніманні напрями ліній місцевості визначаються магнітними азимутами за допомогою бусолі чи компаса, довжини цих ліній – одним із способів лінійного знімання. Компас – простий прилад для орієнтування на місцевості на проведення найпростішого кутомірного знімання. Бусоль має більшу точністю та прискорює роботи.

Бусольне знімання розпочинають з побудови робочої основи у вигляді бусольного полігона або маршруту, з точок якого виконується знімання. У процесі рекогносцирування ділянки місцевості, яка підлягає зніманню, намічають і закріплюють точки полігона кілочками та віхами для забезпечення

62

видимості кінців лінії. Точки вибирають з таким розрахунком, щоб з’єднуючі їх лінії проходили поблизу меж ділянки.

Магнітні азимути та довжини ліній полігона вимірюють у прямому та зворотному напрямах, результати записують у журнал. Одночасно з вимірюванням ліній та азимутів з точок полігона проводять знімання місцевих предметів. З точок полігона знімання виконується способом азимутальних (кутових) засічок, а з ліній полігона – (у процесі вимірювання довжин ліній) – способом перпендикулярів, або ж полярним способом. Під час роботи на аркуші креслярського паперу ведуть абрис, де схематично зображують місцеві предмети і підписують виміряні відстані та магнітні азимути до них.

Бусольне знімання може бути маршрутним і площинним. При маршрутному зніманні створюється план ходу та смуги місцевості шириною 50-100 м вздовж нього (найчастіше в експедиціях, туристських походах, екскурсіях). При маршрутному зніманні створення опорної знімальної мережі та саме знімання проводяться одночасно, при цьому опорними точками будуть точки поворотів. Довжини сторін ходу вимірюються стрічкою, азимути сторін ходу та напрями на предмети – бусоллю чи компасом.

Польовими документами при маршрутному зніманні служать журнал та абрис. Зняті об’єкти на абрисі вказуються умовними знаками, а азимути та відстані записуються.

Екерне знімання виконується на невеликій території з нескладною ситуацією. Для цього на ділянці будується знімальний хід із взаємно перпендикулярними сторонами (прямокутник). Довжини сторін вимірюються мірною стрічкою, а із характерних точок місцевості опускаються на лінію ходу перпендикуляри (спосіб ординат).

Прямий кут будується екером. Екери бувають 5 видів: хрестоподібні, дводзеркальні, призменні, циліндричні та восьмигранні. Найпростіший – хрестоподібний екер – на двох взаємно перпендикулярних осях має пару тоненьких цвяшків. Якщо візувати вздовж однієї пари цвяшків, а потім, не зміщуючи екер, дивитися вздовж другої пари, то можна отримати два взаємно перпендикулярні напрями. При побудові прямого кута хрестоподібним екером його виставляють на потрібній точці і візують на дві віхи, переходять у другу точку, візують на точки 1 і 3 і т.д. Одночасно із побудовою прямих кутів викреслюють абрис, на який заносять всі відстані.

Теодолітне знімання. При теодолітному зніманні – найбільш точному – вимірюються відстані мірною стрічкою чи далекоміром та горизонтальні кути теодолітом. Застосовується при створенні державних опорних геодезичних мереж, теодолітних ходів знімальної опорної мережі, зніманні місцевості, особливо забудованої. У всіх випадках вимірюються горизонтальні проекції кутів між напрямами ліній на місцевості. Теодолітами можна вимірювати й вертикальні кути та проводити планово-висотне знімання.

Прилад для вимірювання горизонтальних та вертикальних кутів і відстаней – це теодоліт. Основними його частинами є горизонтальний кутомірний круг, вертикальний кутомірний круг, зорова труба, яка кріпиться на колонках, система циліндричних рівнів.

63

За точністю теодоліти поділяються на ряд груп: технічні, точні, високоточні.

Виділяють також групу спеціалізованих теодолітів, до яких відносяться лазерні теодоліти, кодові теодоліти, гіротеодоліти, радіотеодоліти, кінотеодоліти та прилади супутникової геодезії.

При теодолітному зніманні створюють полігон у вигляді багатокутника. Положення точок полігона залежить від розмірів території та її конфігурації. Тут вимірюються всі внутрішні кути та довжини ліній полігона, які записуються в польовий журнал теодолітного знімання.

Теодолітні ходи – це ходи, кути яких вимірюють теодолітом, а довжини ліній – за допомогою світлоабо оптичного далекеоміра, землемірної стрічки. Довжина сторони ходу не повинна перевищувати 350 метрів і бути не меншою 20 метрів.

Перед початком вимірювань точки теодолітного ходу, або точки повороту, закріплюють на місцевості. Закріплюють точки тимчасовими або постійними геодезичними знаками. Центри знаків маркірують (тобто позначають) фарбою або цвяхами. Довговічні точки закріплюють залізобетонними пілонами, трубами, дерев’яними стовпами, встановленими на залізобетонний моноліт, та обкопують рівчаками встановленої форми.

Головною особливістю кутонарисного знімання є те, що картографічне зображення отримують безпосередньо в польових умовах. До кутонарисного знімання належать мензульне та окомірне.

Мензульне знімання – один із видів топографічного знімання, при якій за допомогою оптико-механічного приладу кіпрегеля та мензули створюється топографічний план або карта місцевості безпосередньо на знімальній ділянці. Під час мензульного знімання горизонтальні кути не вимірюються приладом, а одержують шляхом графічних побудов на знімальному планшеті, який закріплений на мензульній дошці. Основна перевага мензульного знімання в тому, що план будується безпосередньо на місцевості. Такий спосіб знімання дає змогу порівнювати картографічне зображення із натурою, більш точно проводити горизонталі, вилучити більшість камеральних обчислювальних робіт. Недоліками знімання є залежність від погодних умов, низька продуктивність праці, громіздке знімальне устаткування.

Окомірним зніманням називають спрощене знімання, яке виконують у тих випадках, коли необхідно отримати наближений за точністю і чіткий та наочний план місцевості в крупному масштабі в короткий термін. Такі плани складаються у процесі географічних обстежень місцевості у разі відсутності карти, для складання плану виконання робіт на ділянці. Крім того, прийоми окомірного знімання застосовують при роботі на місцевості з топографічними картами, при доповненні їх, для складання абрису ділянки під час тахеометричного або ж бусольного знімання, при спеціальних (галузевих) видах знімання (геоморфологічному, ґрунтовому, геоботанічному, ландшафтному тощо).

Окомірне знімання розпочинають з рекогносцировки ділянки, в процесі якої намічають точки та лінії робочої основи знімання. Прагнуть намічати лінії

64

уздовж доріг, просік, ЛЕП, ліній зв’язку. контурних ліній та інших елементів, а точки – за добре помітними орієнтирами. якими є окремі дерева, стовпи, перехрестя доріг тощо.

Знімання здійснюють у процесі обходу ділянки за наміченими під час рекогносцировки лініями, які називають ходовими. Точки повороту ходових ліній використовують як знімальні, або станції. Положення першої точки– станції намічають на планшеті так, щоб ділянка знімання була розташована на плані найбільш зручно. Ходову лінію прокреслюють після ретельного орієнтування планшета за компасом. Довжину ходової лінії вимірюють парами кроків по прямій від станції до станції. Розташовані на лінії елементи ситуації наносять на план за результатами безпосереднього проміру, а такі, що знаходяться поблизу від неї, знімають способом перпендикулярів (ординат), визначаючи відстань до них на око. Знімання на станції виконують переважно полярним способом, або способом кругового візування. Відстані до елементів ситуації, які визначаються на око або парами кроків, відкладають уздовж краю лінійки вимірником, користуючись відповідно лінійним метричним масштабом або масштабом кроків.

У процесі окомірного знімання елементи рельєфу, які є орієнтирами, наносять на план способом позначок. Наприклад, вершину горба зображають однією горизонталлю, яка окреслює її форму, тальвег і вододіл – лініями, що визначають їх напрям у натурі, сідловину – пунктиром тощо. Обхід ділянки закінчують у початковій точці.

Окомірне знімання проводиться маршрутами. При площинному зніманні маршрут вибирають так, щоб на плані не було пропусків. Маршрут прокладають вздовж доріг, берегами річок. Точки поворотів ходу є точками стояння, з яких буде проводитися знімання.

Положення точки на земній поверхні визначається плановими координатами (в системі географічних чи прямокутних координат) та однією висотною. На топографічних картах показуються абсолютні висоти, тобто висоти відносно поверхні геоїда.

Комплекс вимірювальних робіт з визначення висотних характеристик топографічної поверхні чи роботи із визначення перевищень на місцевості називають нівелюванням. Воно застосовується:

−для отримання висот опорних точок державної геодезичної мережі;

−визначення висот точок місцевості при будь-яких дослідженнях;

−будівництві всіх видів;

−проведенні планово-висотного знімання.

Основними видами нівелювання є геометричне (технічне), яке виконується технічним нівеліром, ватерпасом та шкільним нівеліром, тригонометричне (виконується екліметром, вертикальним кругом теодоліта та кіпрегеля) та фізичне (останнє поділяється на барометричне, яке виконується барометром-анероїдом та гіпсотермометром, гідростатичне, механічне та аерорадіонівелювання).

Суть геометричного нівелювання полягає у вимірюванні відстаней від

65

деякої умовної рівневої поверхні до точок фізичної поверхні Землі. Положення точок при геометричному нівелюванні визначається шляхом

візування горизонтального променя на дві нівелірні рейки, встановлені у відомій точці А (точці із відомою абсолютною висотою HA), та шуканій Б – HБ. Різниця довжин відрізків рейок від поверхні землі до візирного променя і дасть шукане перевищення: h=a-b.

Приладом для геометричного нівелювання є нівелір тієї чи іншої конструкції, штатив, дві нівелірні рейки, нівелірні п’яти.

Нівеліри за своїми конструктивними особливостями поділяються на дві групи: а) із циліндричним рівнем (рівневі нівеліри); б) із компенсаторами

(система лінз автоматично встановлює лінію візування в горизонтальне положення).

Якщо перевищення між двома точками визначають із однієї станції, то це так зване просте нівелювання. Станцією називають місце постановки нівеліра в процесі нівелювання. Нівелювання між значно віддаленими або розташованими на схилі точками проводять з декількох станцій, розміщених послідовно, які утворюють нівелірний хід. Таке нівелювання має назву складного, або

послідовного.

Нівелювання для побудови профілю широко використовують у гідрології, ґрунтознавчих дослідженнях, в геоморфології, геології та інших дослідженнях, у шляховому будівництві. Геометричне нівелювання дає змогу визначити висотні характеристики мікроформ рельєфу – невисоких берегових терас, лінії малої та великої води на узбережжі з обмілинами тощо.

Для побудови профілю необхідно мати позначки характерних точок місцевості, відстані між ними, знати положення лінії профілю на місцевості. Повний цикл складається з таких видів робіт: 1) підготовки лінії до нівелювання, або розбивка пікетажу; 2) польовий процес нівелювання; 3) обробка польового журналу, обчислення висот пікетів і побудова профілю.

Ватерпасування – найбільш вживаний вид нівелювання. Інструментами для його проведення є дві (чи три) нівелірні рейки довжиною 2 чи 3 м і ватерпас (рівень). Одна із рейок ставиться горизонтально, інша (чи дві) – вертикально. Відрізок вертикальної рейки визначить перевищення h, а довжина горизонтальної рейки – закладину d.

Тригонометричне нівелювання здійснюється похилим променем, який спрямований від приладу в певній точці із відомою абсолютною висотою до невідомої точки або ж полягає у обчисленні перевищень між точками місцевості на основі розв’язання трикутника, катети якого утворені відрізками рівневої поверхні точки А і прямовисної лінії, що проходить через точку В, а гіпотенузою є лінія схилу АВ.

Фізичне нівелювання проводиться в дуже короткий час, як правило, в експедиційних умовах. Його суть зводиться до того, що із зміною абсолютної висоти змінюється атмосферний тиск. Із підняттям вгору тиск падає, при опусканні вниз – він зростає. Нівелювання, коли визначають перевищення за зміною зміряного в даних точках атмосферного тиску, називається барометричним. Тиск дуже змінюється і в часі, і в просторі, залежить від

66

багатьох чинників, особливо від температури повітря. Одночасно необхідно в двох точках зміряти тиск і температуру повітря. За різницею тиску можна визначити перевищення, якщо відома кількісна залежність між зміною тиску та абсолютною висотою. При спрощених підрахунках використовують баричну ступінь – висоту, на яку необхідно піднятися чи опуститися, щоб тиск повітря змінився на 1 мм ртутного стовпчика.

В результаті проведення планово-висотного знімання отримують план місцевості з зображенням і ситуації, і рельєфу. В процесі планово-висотного знімання визначаються як планове, так і висотне положення точок земної поверхні.

Планове положення об’єктів отримують одним із методів планового знімання (кутомірного чи кутонарисного). Висоти отримують шляхом тригонометричного нівелювання (дуже рідко барометричного нівелювання).

Планово-висотне знімання проводять теодолітом-тахеометром, кіпрегелем із мензулою, інколи барометром-анероїдом із планшетом. Таким чином, воно поділяється на тахеометричне, мензульне і напівінструментальне. Застосування того чи іншого способу залежить від призначення роботи, точності плану, кліматичних умов та наявних приладів.

Найповнішу картину місцевості із зображенням рельєфу отримують при мензульному зніманні, однак воно дуже залежить від погодних умов. Окомірне знімання із барометричним нівелюванням (напівінструментальне) проводиться в короткий строк, але воно низької точності.

Це один із видів великомасштабного й високоточного знімання, що виконується за допомогою тахеометрів. Слово тахеометр у перекладі з грецької означає швидке вимірювання. Швидкість тахеометричного знімання досягається тим, що при одному наведенні геодезичного приладу на знімальний пікет одержують дані, необхідні для визначення як планового, так і висотного положення. Польові роботи проводяться досить швидко, а план місцевості викреслюється в камеральних умовах, через що воно менше залежить від погодних умов.

Цей вид знімання має ряд переваг перед іншими видами наземного знімання, якщо польові роботи необхідно виконати за короткий час або немає сприятливої погоди для виконання знімання іншими методами. Недолік її в тому, що при складанні карт (планів) у камеральних умовах виконавець не бачить місцевість, внаслідок чого можливе упущення окремих деталей місцевості та пов’язані з цим деякі спотворення в її зображенні.

Тахеометричне знімання може здійснюватись за різними схемами. Одна з них передбачає послідовне виконання етапів знімання: підготовчі роботи; згущення геодезичної основи прокладанням тахеометричних ходів; знімання ситуації та рельєфу; камеральні роботи (визначення координат точок знімальної основи, обчислення горизонтальних прокладин, перевищень, відміток знімальних точок; створення картографічного (топографічного) зображення місцевості). За іншою схемою прокладання тахеометричних ходів і знімання місцевості ведуть одночасно. При цьому на кожній знімальній точці (точці тахеометричного ходу) роботи починаються з визначення даних, необхідних

67

для обчислення координат точок знімальної основи, а потім тих, які потрібні для встановлення планового і висотного положення об’єктів, розташованих на місцевості.

Для тахеометричного знімання застосовують технічні теодоліти та тахеометри.

Сучасні тахеометри – це оптичні теодоліти, які мають ряд пристроїв, що дозволяють без додаткових обчислень визначити перевищення та горизонтальні прокладини, або редуковані відстані між точками місцевості, тобто відстані, розраховані відносно площини проектування.

Тахеометри класифікують за типами застосовуваних у них далекомірів. Точність вимірювання кутів та відстаней тахеометрами залежить від їх типу.

Напівінструментальне знімання є поєднанням окомірного знімання із барометричним нівелюванням. Проводиться в короткий термін, але воно низької точності. Застосовується в багатьох видах галузевих польових географічних досліджень (ґрунтових, геологічних, геоморфологічних, геоботанічних, ландшафтних тощо). Барометричні спостереження ведуться на станціях одночасно із окомірним зніманням. На плані фіксуються положення барометричних станцій і стрілками вказуються напрями скелетних ліній рельєфу – вододілів, схилів, тальвегів тощо.

Контрольні питання:

1.Що таке топографічне знімання?

2.Яким чином виконуються лінійні вимірювання?

3.Які існують спрощені способи визначення відстаней?

4.В чому полягають особливості планового знімання місцевості?

5.В чому полягають особливості висотного знімання місцевості?

6.В чому полягають особливості планово-висотного знімання місцевості?

Література: основна – 1-3, 7, 11; додаткова – 8-15.

68

МОДУЛЬ 3. КАРТОГРАФІЧНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕНЬ В ЕКОЛОГІЇ

Картографічні методи дослідження

−Аналіз карти.

−Візуальний спосіб дослідження по картах.

−Графічний спосіб дослідження по картах.

−Математичний спосіб дослідження по картах.

Основні поняття: картографічні методи досліджень, аналіз карти, візуальний спосіб дослідження, картометричні роботи, графічний спосіб дослідження по картах, профіль, розріз, блок-діаграма, математичні способи дослідження по картах, карта полів, топологічні моделі.

Узагальнюючи різноманіття практичного і наукового використання карт, можна виділити їх п’ять основних функцій: комунікативну по зберіганню і передачі просторової інформації, оперативну, пов’язану з безпосереднім вирішенням різних практичних задач (наприклад, по управлінню галузями народного господарства тощо); конструктивну – по вживанню карт для розробки й реалізації всіляких народногосподарських і соціальних проектів; пізнавальну – для просторово-часових досліджень явищ природи та суспільства й отримання про них нових знань; прогностичну для передбачення явищ – їх поширення, змін в часі і майбутніх станів.

Картографічне вивчення і дослідження дійсності полягає у включенні в цей процес проміжної ланки – географічної карти як просторової моделі явищ, які досліджуються. Використання карт для опису, аналізу і пізнання явищ, для отримання про них нових знань і характеристик, для вивчення їх просторових взаємозв’язків і прогнозу називається картографічним методом дослідження.

Картографічний метод дослідження заснований на аналізі карт як просторово-часових моделей дійсності. Виявлення характерних особливостей карти дає можливість оцінити придатність її використання для вирішення якоїнебудь конкретної задачі. З цією метою карта заздалегідь піддається аналізу і оцінці.

Аналіз карти – це процес всебічного розгляду її елементів і властивостей в цілях з’ясування ступеня придатності карти для використання з конкретною метою (науково-дослідною, освітньою, практичною).

Основні напрями аналізу якості карти і критерії її оцінки:

−сучасність;

−наукова обґрунтованість;

−повнота, детальна і достовірність змісту;

−доцільність вибору елементів математичної основи;

−доцільність вибору способів картографічного зображення і оснащення;

−правильність генералізації;

−досконалість застосованих образотворчих і інших засобів оформлення (загальна наочність карти, помітність позначень, логічні зв’язки знаків,

69

загальне географічне навантаження)

− геометрична точність положення точок, ліній, контурів.

Для оцінки карти бажано використовувати додаткові матеріали: а) картографічні – у вигляді карт тієї ж тематики більш крупних масштабів для з’ясування рівня генералізації; новітні за часом видання карти для визначення фактичної відповідності дійсності; б) текстові дані – описів, статистичних довідників, матеріалів переписів тощо.

Для вивчення явищ по їх зображеннях на картах використовуються різні прийоми аналізу: візуальні, графічні, картометричні і математичні способи.

Візуальний аналіз – прийом дослідження по картах, який досить часто використовується. Вже перший погляд на карту надає загальне уявлення про місцевість по топографічній карті. Уважний перегляд карти дозволяє далі побачити особливості форм і своєрідність просторового рисунку явищ і дати змістовну інтерпретацію цих форм; зіставити величини об’єктів, встановити закономірності їх розміщення, схожий характер явищ і місця їх різкої зміни, виявити просторові взаємозв’язки, з’ясувати характер просторових структур тощо.

Такий аналіз однаково можливий для вивчення планетарних закономірностей в розміщенні суші і океану, рельєфу, клімату, ґрунтів, рослинності, тваринного світу, населення, господарства, тощо, або їх регіональних і навіть місцевих особливостей. Візуальний аналіз дає переважно якісну характеристику явищ, але так само може супроводжуватися окомірною оцінкою довжин, площ, висот їх співвідношень. Даний метод завжди використовується на первинній стадії дослідження для загального ознайомлення з явищами, які вивчаються, і для вибору подальшої методики роботи.

Результатом візуального аналізу може бути опис явищ, які вивчаються, для якого необхідні логічність і послідовність викладу, відбір і систематизація фактів, їх аналіз, узагальнення і заключні висновки. Наперед продумана схема опису як би утворює алгоритм візуального аналізу.

Іноді візуальний аналіз достатній, щоб встановити загальні закономірності розміщення, але частіше він утворює ввідну частину дослідження. Картометричні роботи дозволяють підкріпити, уточнити і деталізувати первинні висновки кількісними характеристиками. Картометричні дослідження полягають у вимірюванні і обчисленні по картах кількісних характеристик явищ з оцінкою точності одержуваних результатів. Наприклад, загальні уявлення про розподіл земельних ресурсів сільського господарства, одержувані при аналізі ґрунтових карт, можуть бути конкретизовані за допомогою вимірювання площ.

Велике поширення отримали морфометричні розрахунки форми і структури об’єктів – загального характеру їх контурів, звивистості, кривизни, розчленовування й інше, а також статистичний аналіз щільності, розподілу і взаємозв’язків явищ.

Графічний аналіз полягає в дослідженні явищ за допомогою графічних побудов, які виконують по географічних картах. Такими побудовами можуть

70