lebedeva_n_i_kartografichni_metodi_v_ekologii_navchalnii_pos

Вказується висоти вершин, орієнтирів, урізів вод тощо. Висотними відмітками називаються написи абсолютних висот в метрах точок вершин та западин, точок на перевалах, згинах рельєфу тощо.

Для зображення деяких форм рельєфу – ярів і ритвин, курганів і ям та обривів, окремо розташованого каміння, груп каміння, зсувів, осипищ із піску, каміння й щебеню, карстових воронок, ритвин, промоїн, крутосхилів, задернованих ділянок застосовується спеціальні умовні позначення. Деякі із цих знаків супроводжуються кількісними показниками, наприклад, висота обривів, ширина та глибина ярів.

Льодовикові форми (льодовики, фірнові поля, льодоспади, льодові карнизи і обриви) рельєфу передаються відтінками зелено-синього та блакитного кольору.

Форми рельєфу антропогенного походження – кар’єри, насипи, виїмки – показуються чорним кольором із кількісними характеристиками.

Рельєф земної поверхні складають схили різної форми та крутизни. Виділяють схили:

−рівні (прямі) – мають на всьому протязі однакову, крутизну;

−випуклі (опуклі) – крутіше до вершини і більш пологий до підошов;

−увігнуті – більш пологі до вершини і крутіші до підошви, перегин схилу закриває частину місцевості від огляду, утворюючи поле невидимості;

−хвилясті (комбіновані) – є поєднанням вказаних вище форм схилів.

Їх зображення на карті відрізняється формою горизонталей та характером чергування закладань різної величини.

При зустрічі двох схилів виникають лінії рельєфу:

−вододільна – на опуклій формі рельєфу від підйому до спуску;

−водозбірна (тальвег) – на увігнутій формі від спуску до підйому;

−брівка – лінія стикання горизонтальної площини чи пологого схилу із крутішим схилом;

−підошва – лінія переходу від крутішого схилу до пологого чи горизонтальної

площини.

Нескладні поєднання схилів утворюють прості форми рельєфу. До них відносяться додатні форми, які підіймаються над оточуючою місцевістю – гора (горб), простий хребет (гряда), уступ, а також від’ємні форми рельєфу – западина, долина (улоговина, балка), прогин схилу.

Гора та горб зображаються замкнутими горизонталями із бергштрихами, спрямованими назовні від них. На карті хребти зображаються системою витягнутих V-подібних горизонталей, випуклості яких повернуті вниз по схилу. Западина, як і гора, зображається на карті замкнутими горизонталями, але бергштрихи від горизонталей спрямовані всередину западини. Долина, як і улоговина, зображається на карті системою V-подібних горизонталей, повернутих випуклістю вверх по схилу.

Розглянуті вище форми рельєфу не зустрічаються в природі ізольовано. Як правило. вони поєднуються, переходять одна в іншу, утворюючи складніші комплекси форм. Коли в хребет чи гряду з протилежних сторін врізається прогин, утворюється сідловина, найбільш знижена точка якої називається

51

перевалом.

Зображення рельєфу горизонталями дає можливість розпізнати за картою форми та елементи рельєфу, а потім отримати цілий ряд його кількісних характеристик. Із зменшенням масштабу карт зменшується детальність зображення рельєфу, з карти «знімаються» зображення дрібніших форм, рисунок горизонталей все більше узагальнюється («згладжується»). Для ряду форм рельєфу застосовуються позамасштабні умовні знаки.

Зображення рельєфу горизонталями дає широкі можливості для усестороннього вивчення рельєфу, особливостей його морфологічної структури, кількісних характеристик, умов господарського використання території.

За топографічною картою:

−визначається тип рельєфу;

−визначаються абсолютні висоти та перевищення (відносні висоти);

−визначаються кути нахилу та складаються карти кутів нахилу;

−проводяться вододільні лінії та оконтурюються вододільні басейни; на цій основі можна складати карти горизонтального та вертикального розподілу (розчленування);

−прокладаються лінії із заданим нахилом (похилом);

−будуються гіпсометричні профілі;

−визначаються площі затоплення тощо.

Зображення соціально-економічних об’єктів. Населені пункти – важливий елемент змісту топографічної карти – зображаються площинними, лінійними та позамасштабними умовними знаками, доповнюються власними назвами, пояснювальними написами та цифровою характеристикою. Тип поселення (місто, селище міського типу, селище дачного типу, село, хутір тощо), їхня людність (кількість жителів), адміністративне значення передаються зміною шрифту та розмірами літер. Міста підписуються прямими шрифтами прописними буквами, селища – похилим вправо, сільські поселення – прямим, але малими буквами. Розмір букв зменшується із зменшенням людності та адміністративного значення. Під назвою населеного пункту вказується кількість жителів у тисячах. Позначеннями «РР» та «СР» передається адміністративне значення поселення (Районна Рада, Сільська Рада)

Із різною повнотою показують планування населення пункту, планові обриси кварталів, вулиці, зелені насадження, майдани, пустирі, громадські та індивідуальні будівлі тощо. На тип планування поселень в сільській місцевості відображає наявність значних транспортних шляхів.

При зображенні населених пунктів стараються зберегти співвідношення забудованих та незабудованих ділянок (щільність забудови), виділяють основні вулиці, проїзди шляхом збільшення їхньої ширини, квартали об’єднують, зберігаючи характер планування.

На картах дрібнішого масштабу ширина проїздів дещо збільшена, обриси будівель спрощені. На картах масштабу 1:25 000 і 1:50 000 намагаються показати всі будівлі, однак при значній щільності забудови проводиться відбір із умовою збереження особливостей забудови.

52

Особливими прийомами серед забудови поселень виділяються видатні будівлі із показом їхньої висоти: школи, будинки культури, поліклініки, лікарні, адміністративні будівлі, вокзали, пункти зв’язку тощо, які дають можливість судити про економічне та транспортне значення населеного пункту.

На картах масштабу 1:100 000 всі квартали зображають чорним кольором незалежно від матеріалу забудови.

Селища міського типу відрізняються від міст меншими розмірами, числом жителів і щільністю забудови, відносно простішим плануванням. В сільських населених пунктах розрізняють забудовану частину та присадибні землі.

Шляхи сполучення мають надзвичайно велике значення для економіки та оборони країни. Показують залізниці та інші безрейкові дороги, їхнє розміщення, густоту, клас та технічний стан. Зображення доріг супроводжується показом придорожніх споруд.

Дорожня мережа передається лінійними умовними знаками у вигляді однієї чи декількох ліній, доповнених кольоровим фарбуванням, цифровими та буквеними позначеннями. Точне положення дороги вказує вісь лінійного знака. Ширина дороги завжди передається із збільшенням, а тому придорожні споруди зміщуються вбік від лінійного знака. Придорожні споруди показуються плановими обрисами чи позамасштабними знаками із поясненнями.

Залізниці (рейкові дороги) характеризуються за числом колій (одно-, двохта трьохколійні), шириною колії (широкота вузькоколійні), видом тяги (електрифіковані, із дизельною чи паровою тягою), станом (діючі, що будуються, розібрані).

Особливими знаками показують трамвайні лінії, фунікулери, підвісні лінії. На топографічних картах показують станції, платформи та роз’їзди, мости із характеристиками, насипи, виїмки, семафори та світлофори, блокпости, казарми, будки, споруди баштового типу, депо, тунелі тощо на картах масштабу 1:25 000 і 1:50 000, із відбором – на карті масштабу 1:100 000.

Безрейкові дороги характеризуються за їхнім технічним станом (автострада, удосконалене шосе, шосе, покращена ґрунтова дорога, ґрунтова дорога, польові та лісові дороги, караванні шляхи, зимові дороги, стежки в місцевостях із рідким населенням, їхнє покриття (А – асфальт, Ц – цементобетон тощо), ширина проїжджої частини і всього дорожнього покриття, кількість смуг руху (7,5×2Ц). На них вказуються позначки (Е, М, А, Р, Т) та їхня нумерація. Для автодоріг без покриття вказується їх ширина.

Всі постійні дороги зображаються на картах масштабів 1:25 000 і 1:50 000, на картах масштабу 1:100 000 польові та лісові дороги показують із значним відбором. Лінії доріг на картах узагальнюються досить мало, за винятком гірських ділянок, де проводиться деяке узагальнення серпантинів доріг, але зберігаються й виділяються характерні повороти.

На всіх дорогах вказують мости, труби для стоку води, насипи, виїмки, автозаправні станції, автоколонки, придорожні насадження, кілометрові позначки, покажчики доріг, пороми, перевози, броди, їхні якісні та кількісні характеристики. Чим дрібніший масштаб карти, тим більший відбір об’єктів для показу на карті.

53

На топографічних картах вказують також аеродроми та порти.

Засоби зв’язку. На топографічних картах показують телевізійні вежі, радіостанції та радіовежі, телефонні та радіотелефонні станції, лінії зв’язку та лінії електропередач.

Межі, границі та кордони. Показують державні кордони із максимальною точністю для даного масштабу, кордонів республік у складі федеративної держави, межі областей, районів, землекористувань лінійними умовними знаками різної форми та товщини. Якщо кордон не співпадає із яким-небудь лінійним об’єктом місцевості, його викреслюють на всьому протязі. Якщо ж кордон співпадає із протяжністю лінійних об’єктів, його показують почергово зліва й справа від цього об’єкту, якщо співпадає із річками, просіками і каналами – у місцях різких поворотів чи на окремих ділянках.

Окремими умовними знаками показуються кам’яні та цегляні стіни, огорожі, дамби, оборонні й штучні вали, а також межі державних заповідників на картах всіх масштабів.

Промислові, сільськогосподарські, будівельні та соціально-культурні об’єкти показують плановими (у масштабі карти) чи позамасштабними знаками: заводи і фабрики із трубами і без них, заводські та фабричні труби, електростанції, шахти та штольні, відкриті розробки родовищ корисних копалин, рудники, нафтові та газові свердловини, нафтота газопроводи, водонапірні споруди, водопроводи, маяки, відстійники, очисні споруди тощо. Ці знаки супроводжуються пояснювальними написами.

Із об’єктів сільськогосподарського призначення показують пасіки, загони для худоби, рілля, багаторічні насадження, пасовища, насадження технічних культур, виноградники, сади тощо.

Серед соціально-культурних об’єктів показують: школи, дошкільні освітні заклади, вузи, науково-дослідні заклади, поліклініки, лікарні, санаторії, будинки відпочинку, будинки та палаци культури, клуби, кінотеатри, спортивні споруди, монументи та пам’ятники, братські могили, місця масових захоронень, кладовища, споруди культу, фортеці тощо. Позамасштабні знаки супроводжуються пояснювальними написами. Чітке позначення названих об’єктів необхідне також і тому, що багато з них добре виділяються на місцевості і можуть служити добрими орієнтирами.

Контрольні питання:

1.Дайте визначення поняттям топографічні умовні знаки та графічні знаки.

2.Для позначення яких об’єктів / явищ використовують масштабні (площинні) знаки?

3.Для позначення яких об’єктів / явищ використовують позамасштабні знаки?

4.Для позначення яких об’єктів / явищ використовують лінійні знаки?

5.Колір, буквені та цифрові позначення як топографічні знаки.

6.За допомогою яких топографічних знаків на картах зображуються водні об’єкти?

7.За допомогою яких топографічних знаків на картах зображуються рослинність та ґрунти?

8.За допомогою яких топографічних знаків на картах зображується рельєф?

9.Як зображуються на картах різні форми рельєфу?

10.За допомогою яких топографічних знаків на картах зображуються соціально-економічні об’єкти?

Література: основна – 1-4, 6, 9-11; додаткова – 3, 4, 6, 14, 15.

54

МОДУЛЬ 2. ПОНЯТТЯ ПРО ЗНІМАННЯ МІСЦЕВОСТІ

Знімання місцевості

−Поняття про знімання місцевості.

−Види знімань.

−Лінійні вимірювання на місцевості.

−Планове знімання.

−Висотне знімання. Основні види нівелювання.

−Планово-висотне знімання.

Основні поняття: знімання місцевості, лінійні вимірювання, планове знімання, висотне знімання, нівелювання, планово-висотне знімання

Відображення елементів картографічного зображення на карті відбувається в результаті геометричних вимірів на місцевості. Сукупність польових вимірів на місцевості та камеральне опрацювання отриманих результатів називається

топографічним зніманням місцевості. Виміри на місцевості здійснюються з метою встановлення координат географічних об’єктів.

Виміри поділяються на наземні – геометричні виміри безпосередньо на місцевості (наземні) та дистанційні (аерокосмічні) – реєстрація електромагнітного випромінювання земної поверхні та опрацювання отриманих результатів та графічні побудови (рис.1). Наземне знімання поділяється на планове, висотне, планово-висотне.

Планове знімання дає контурне, планове зображення місцевості без висотної характеристики. Результатом висотного знімання є гіпсометричні профілі та зображення рельєфу місцевості. Висотно-планове знімання дає найповнішу картину місцевості, не тільки планове зображення території, але й зображення рельєфу горизонталями.

Наземними методами використовують для створення планів та карт дрібних ділянок місцевості, під час вирішення інженерних завдань (будівництво крупних споруд, каналів, меліоративних мереж тощо) або коли

55

інші види знімань недоцільні з економічних міркувань.

При дистанційному зніманні знімальні системи, які приймають інформацію, видалені від земної поверхні на значні відстані (від сотень метрів до тисяч кілометрів). Приймачами інформації служать фотографічні і телевізійні камери і інші прилади, встановлені на літальних апаратах. Знімання зроблене з літака (вертольота), називається аерозніманням. Зйомка апаратурою, земної атмосфери (на штучному супутнику Землі, орбітальної станції, космічному кораблі), що знаходиться за межами, називається космічним зніманням. Матеріали космічного знімання використовують з метою вивчення природних ресурсів Землі, а також для створення карт маловивчених і труднодоступних районів, а також при оновленні оглядово-топографічних карт.

Для картографування земної поверхні широко застосовується фотографування, матеріали якого містять великий об’єм інформації і по ряду властивостей близькі до карт (обзорність, наочність, наявність масштабу тощо).

Основним способом складання топографічних карт і планів в крупних масштабах 1:500 – 1:25 000 служить аерофототопографічне знімання. Карти дрібніших масштабів створюються на їх основі.

Знімання проводять у повному обсязі, коли виконуються усі передбачені для цього види робіт, або в скороченому, під час так званого оновлення карт.

Лінійні виміри (виміри відстаней) – необхідна умова всіх видів знімання.

Вимірювання довжин ліній – процес порівняння її з деякою еталонною величиною, прийнятою за одиницю виміру. Виміряти довжину лінії на місцевості можна різними способами, вибір яких залежить від потрібної точності вимірювань, умов місцевості, наявних приладів. При безпосередньому вимірюванні відомий еталон – міра довжин – укладається вздовж заданої лінії. Цим еталоном можуть бути рулетки, мірні стрічки, мірний дріт (стальний чи інварний), інколи польовий циркуль чи крок самого вимірювача.

Спеціальні прилади – далекоміри – дають можливість вимірювати відстані безпосередньо із точки. Посередні виміри відстаней можна отримати за часом руху, на око, за проходженням звуку тощо.

При вимірюванні довжин ліній, розташованих на похилих поверхнях, слід врахувати те, що їхні горизонтальні проекції будуть завжди коротшими, ніж зміряні величини. Тому вводиться поправка на нахил, яка залежить від зміряної відстані та кута нахилу.

Безпосередні вимірювання проводяться рулеткою чи мірною стрічкою. Тонкі стальні мірні стрічки мають ширину 10-20 мм із поділками в 1 м, 0,5 м і 10 см. Їхня довжина може бути 5 м, 10 м (12 м), 20 м (24 м). На стрічках кожним метровий відрізок позначено порядковим номером, а півметрові ділення відмічені дециметровими круглими отворами. В комплект входить 6 (5) чи 11 (10) металевих загострених шпильок, діаметр поперечного перерізу (перетину) дорівнює діаметру отворів на стрічці. Шпильки використовують для закріплення стрічки, коли вона укладена на ґрунті у створі лінії, яка вимірюється.

При вимірюванні відстаней шпильки вставляються у прорізи на кінцевих пластинах стрічки і вдавлюються в ґрунт для фіксації кінцевих штрихів. Для

56

натягування стрічки використовують прикріплені до її кінців ручки. У неробочому стані стрічку намотують на кільце зі скобами.

Для вимірювання відстаней застосовують також сталеві рулетки завдовжки від 5 м до 50 м. Поділки на рулетці бувають сантиметрові чи міліметрові.

Інварний дріт (його виготовляють із сплаву заліза з нікелем – інвару, який має дуже малий коефіцієнт лінійного розширення) являє собою підвісний мірний прилад. Вимірювання довжин ліній інварним дротом відзначається високою точністю, але потребує великих затрат енергії та часу.

Вимірювання ліній землемірною стрічкою полягає у послідовному її укладанні в створі лінії. Порядок роботи такий. Початок і кінець лінії фіксують кілками завдовжки 25-50 см, у торці кілків забито цвяхи. Головки цвяхів повинні підніматися над торцем на 3-4 см. Біля крайніх точок ставлять віхи – дерев’яні жердини завдовжки 2-3 м. Для того щоб їх добре було видно на фоні навколишніх предметів, віхи фарбують смугами впоперек діаметра у білий та чорний (білий та червоний) кольори. Для підвищення точності вимірювань довгих ліній у їх створі через кожні 50-100 м установлюють допоміжні віхи. При цьому треба враховувати характер рельєфу та видимість горизонту.

Установку віх у створі лінії називають провішуванням лінії. Під час провішування спостерігач стає у початковій точці і дивиться на віху в наступній точці. За його вказівкою другий вимірник встановлює віху так, що вона перекривала кінцеву віху; аналогічно встановлюються й інші проміжні віхи. Цей спосіб називають провішуванням на себе на відміну від провішування від себе, коли встановлюють спочатку передостанню віху, а потім поступово інші на себе. Останній спосіб менш точний. Якщо кінцеву віху не видно (наприклад, через підвищення), застосовують спосіб поступового наближення до створу.

Лінії вимірюють двоє вимірників. Перший вимірювач бере передній кінець стрічки та 10 (5) шпильок та протягує стрічку у створі. Другий вимірювач втикає шпильку до центру кілка (початок лінії), чіпляє за неї вирізом кінець стрічки і міцно утримує. Перши за командою другого вимірювача укладає стрічку у створі, натягаючи її щоб не було провисань та вигинів, через проріз вертикально втикає шпильку у землю. Потім перший вимірювач протягає стрічку уперед, другий, підходить до шпильки, чіпляє за неї та міцно утримує стрічку. Перший по сигналу другого вимірювача знов укладає стрічку у створі й так далі. Коли перший зафіксує останню шпильку, то другий передає йому зібрані 10 (5) шпильок и роботу починають знов, відраховуючи кількість передач шпильок.

Довжину вимірюваної лінії визначають за формулою:

D = (km + n) 20 + q , де

k – число шпильок в комплекті; m – число передач шпильок;

n – число шпильок у другого вимірювача наприкінці вимірювань; q – довжина від останньої шпильки до кінця лінії.

У процесі вимірювання відстаней землемірною стрічкою або рулеткою нерідко випадає долати яри, річки, суцільні чагарники, болота та інші

57

перешкоди. Визначення недоступних відстаней здійснюється розв’язанням задачі. З відомої точки промірюють лінії вліво і вправо від неї; ці сторони називають базисами; вимірюють також кути, утворені цими сторонами і лініями-напрямами на невідому точку. Базиси по можливості вибирають на рівній місцевості з таким розрахунком, щоб протилежні кути були не менші за 30° і не більші за 150°. Довжину шуканої сторони обчислюють за теоремою синусів. Із двох значень (двох трикутників) беруть середнє арифметичне.

Вимірюючи лінію на похилій поверхні, слід обчислити її горизонтальну прокладину. При цьому кути нахилу ν можна виміряти за допомогою екліметра. Часто вимірювана лінія складається із відрізків, які мають різні кути нахилу. У цьому разів кут нахилу визначають на кожному з відрізків, а горизонтальну прокладину лінії визначають як суму горизонтальних відрізків.

Вимірювання невеликих об’єктів та відстаней проводяться польовим циркулем. Циркуль – дві рейки, збиті під кутом так, щоб між кінцями рейок зберігалася постійна відстань (він має довжину 1 м чи 2 м). Тримаючи циркуль за ручку, переставляють його (крокують), відраховуючи відстань.

При вимірюваннях низької точності використовують крок вимірювача. Як правило, спочатку визначається середня довжина кроку. Для цього на рівній поверхні мірною стрічкою відкладається відстань в 100 м (чи 200 м). Вимірювач повинен пройти вздовж цієї відстані декілька разів і знайти середню кількість кроків. Довжина визначається так: 100 м ділиться на середню кількість кроків.

При вимірюванні відстаней на місцевості кроками вимірювач лічить кроки чи пари кроків. Точність вимірювання кроками складає 1:100–1:50 від довжини зміряної лінії. Вона залежить від характеру ґрунту (твердий. піщаний, вкритий рослинністю) та нахилу поверхні. На піщаному ґрунті довжина кроку зменшується на 10-12%, в густій траві – на 5-7%. При великих кутах нахилу (понад 5°) крок скорочується і при підйомі і при спускові.

При безпосередніх вимірюваннях довжин ліній на місцевості їх точність не завжди висока, а саме вимірювання вимагає значних зусиль і затрат часу.

Дуже часто використовуються опосередковані вимірювання довжин за допомогою далекомірів, які поділяються на оптичні та електромагнітні (електронні).

Для лінійних вимірювань використовуються світло- та радіодалекоміри. Принцип вимірювання відстаней базується на визначенні часу t′, за який електромагнітні коливання (світлочи радіохвилі) проходять відстань S від прийомопередавача a до предмета b і назад. При відомій швидкості поширення електромагнітних хвиль в атмосфері легко визначити шукану відстань.

Є два основних методи вимірювання часу поширення електромагнітних хвиль: імпульсивний та фазовий. У геодезичних далекомірах проміжок часу визначають головним чином фазовим методом, що базується на вимірюванні різниці фаз випромінюваних і тих, що приймаються, електромагнітних коливань.

Світлодалекоміри постійно вдосконалюються, тому вони все більше

58

витісняють надто громіздкі, трудомісткі та недостатньо точні механічні засоби вимірювання відстаней.

Точність далекомірів характеризуються середньою квадратичною похибкою вимірювань, яку визначають на спеціальних контрольних базисах – лініях, довжини яких відомі.

На якість роботи світлодалекомірів істотно впливають атмосферні умови. Цих недоліків практично не мають радіодалекоміри – електронні далекоміри, що працюють в діапазоні радіохвиль на відстані до 150 км. Працюють вони у будь-яку погоду (окрім дуже сильного дощу), у будь-яку пору дня. У топографічному виробництві радіодалекоміри застосовуються для знімання шельфу, великих водоймищ та озер.

Спрощені способи визначення відстаней. До них належать окомірний спосіб (на око), за часом проходження звуку, за кутовою величиною.

При вимірюванні відстаней на око порівнюють відстані із відомою величиною на місцевості. Помилки складають до 50%, через що доцільно вимірювати відстані до 1 000 м. На результати окомірних вимірювань впливають умови спостереження та характер об’єктів. Так, яскраво зафарбовані об’єкти здаються ближче розташованими, ніж темні, при похмурій погоді об’єкти здаються розташованими далі.

За звуком також можна встановити відстань до об’єктів: шум автомобіля чутно до 2 км, сокиру – до 300 м, людську мову – до 200 м.

Відстань можна визначити й за одиничним звуком: S=t·330, де t – час у секундах від моменту удару (спалаху, вибуху) до моменту прийому звуку, 330 м/сек – швидкість поширення звуку.

Відстань до об’єктів можна визначити за кутовою величиною та обчислити за формулою. Оскільки одне ділення кутоміру дорівнює тисячній долі

59

В загальному виді довжина дуги Т в У тисячних виразиться формулою

Для малих кутів, що не перевищують 300 тисячних (в градусній мірі приблизно 18°, рис. 3), можна приблизно рахувати дугу Т = КА і відповідний їй відрізок дотичної В = ЕА рівними між собою, тобто Т = В.

Замінивши у формулі (1) Т на В і переписавши отриманий при цьому вираження у вигляді пропорції, отримаємо

Ця пропорція носить назву формули тисячних. Вирішуючи пропорцію відносно В або Д, отримаємо одну з наступних формул:

(формула тисячних для визначення висоти або ширини предмету). Формули (3) і (4), дійсні для будь-яких способів вимірювання кутів в

тисячних. Вони дають достатньо точні результати, якщо величина кута У не перевищує 300 тисячних (3-00).

Наприклад, відстань в 50 м між суміжними стовпами покривається 40міліметровими діленнями лінійки. Визначити відстань до стовпа.

Оскільки 1 мм відповідає 0-02, то в даному випадку У = 0-80, тому

Д = 1000 50 = 625м. 80

Також відстань можна виміряти за видимими лінійними розмірами предметів. Тримаючи лінійку з міліметровими діленнями перед очима на відстані 50 см, виміряти по ній в міліметрах видиму ширину або висоту

60