NEP
.docxНОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА (1921—1927рр.)
1. Міжнародне і внутрішнє становище на початку 20-х років
2. Перехід до нової економічної політики
3. Союзний договір 1922 р.
Відбудова народного господарства на засадах непу Міжнародне і внутрішнє становище на початку 20-х років. У вказаний період у радянських республіках, так само як і в середовищі діячів міжнародного робітничого руху, ще були досить поширені сподівання на близьку світову революцію. На перший погляд, для таких настроїв малися всі підстави: в Європі успішно розгорталася робота Комінтерну, повоєнні труднощі (особливо в країнах, які зазнали поразки в першій світовій війні) сприяли піднесенню робітничого та селянського руху тощо. / все ж дедалі очевиднішою ставала нагальна потреба в мирній обстановці, яка б дала змогу країні загоїти рани, отримані під час багаторічних воєнних дій.
В особливо скрутному становищі перебувала Україна, на території котрої війна безперервно точилася з 1914 по 1920 р. На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли на уламках колишньої Російської імперії. Площа Радянської України становила тоді 452 тис. кв. км, а її населення, за даними перепису 1920 р.—25,5 млн чоловік. Із цієї кількості на селі проживало 20,9 млн, в місті — 4,6 млн чоловік.
У той же час значну частину українських земель після невдалої для радянських республік війни 1920 р. контролювала Польща. Вона захопила Східну Галичину, яка раніше належала Австро-Угорщині, а також ряд етнографічних українських земель зі складу колишньої Російської імперії – як частково полонізованих (Холмщина, Підляшшя, Посяння), так і з майже однорідним українським або українсько-білоруським населенням (Західна Волинь, північно-західні райони Полісся). Інкорпоровані в Польську державу, Східна Галичина, Західна Волинь і поліські райони утворили новий географічний регіон – Західну Україну. Проведений у 1931 р. перепис показав, що на цій території проживало 8,9 млн. чоловік, у тому числі 5,6 млн українців і 2,2 млн. поляків. Під час розпаду Австро-Угорщини Румунія захопила одну з провін-і Ііі цієї імперії – Буковину з центром у Чернівцях. Більшість населення і її північній частині становили українці. Майже одночасно румунський \|інд окупував Бессарабську губернію, в північній частині якої (Хотин-щина) теж переважало українське населення. Закарпатська Україна за часів австро-угорської монархії входила до складу угорських коронних земель, а тому після проголошення самостійності Угорщини увійшла в її межі. Після ліквідації Радянської Угорщини Закарпаття перейшло до Чехо-Словаччини.
Незважаючи на статус самостійної держави. Українська СРР разом із п'ятьма іншими радянськими (Росія, Білорусія, Грузія, Вірменія, Азербайджан) і двома народними (Хорезм, Бухара) республіками утворювали єдину країну – Країну Рад. Це зумовлювалося тим, що, по-перше, залишалися економічні та інші зв'язки, які формувалися в Російській імперії протягом сотень років, по-друге, під час громадянської війни військові сили й управління командними висотами економіки радянських республік були об'єднані, по-третє, всі вони мали однакову політичну структуру, характеризовану насамперед монопартійністю.
Деякі малочисельні політичні партії продовжували існувати і в досліджуваний період, однак лише РКП(б) здійснювала реальний контроль над Радами, профспілками, армією, органами держбезпеки. Організаційна побудова Комуністичної партії відзначалася найвищим ступенем централізації: хоча керівні комітети парторганізацій у національних республіках і називалися центральними, на ділі вони користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські парткоми в РСФРР. Через перелічені та подібні до них риси свого політичного становища радянські республіки мало чим відрізнялися від автономних республік усередині Російської Федерації.
Попри все це найвища влада повсякчас офіційно наголошувала на незалежному статусі радянських республік. Вони іменувалися державами. 28 грудня 1920 р. представники РСФРР В. І. Ленін і Г. В. Чичерін і представник УСРР X. Г. Раковський підписали в Москві договір про воєнний і господарський союз між Росією та Україною. В преамбулі підкреслювалися незалежність і суверенність обох держав, а також усвідомлення ними необхідності згуртувати свої сили з метою оборони і в інтересах господарського будівництва. Як указувалося в ст. 2 договору, з факту колишньої належності України Російській імперії для УСРР не випливає будь-яких зобов'язань стосовно кого б то не було. Для практичного здійснення проголошених спільних завдань уряди РСФРР і УСРР об'єднали сім наркоматів: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошт і телеграфу. За договором, об'єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали в РНКУСРР своїх уповноважених. У день підписання договір був ратифікований VIII Всеросійським з'їздом Рад.
Суперечність між конституційне проголошуваною незалежністю радянських республік і їхнім фактичним статусом тогочасні політики й дослідники небільшовицького напряму пояснювали, як правило, з позицій національних інтересів. Так, представники українського національного руху звинувачували російських більшовиків у намаганні «склеїти» царську імперію, що розвалилася, і знову підпорядкувати Україну Москві. Це твердження було слушним: хоча більшовики й царизм стояли на протилежних позиціях, саме виникнення радянської державності як суто класової (тобто спрямованої проти панівних класів і всередині країни, й на міжнародній арені) автоматично ставило її поза межами категорії «національні інтереси». Партія більшовиків уважала: будь-які національні проблеми розв'яжуться самі собою із забезпеченням перемоги світової революції.
Характерним прикладом мислення гаслами типу «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» був текст Конституції Радянської України, затверджений у березні 1919 р. III з'їздом Рад УСРР. «Рішуче пориваючи з минулим,– наголошувалося в ньому,— прагнучи знищити разом з поділом суспільства на класи також національний гніт і національний розбрат, Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про свою тверду рішучість увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки, як тільки створяться умови для її виникнення; разом з тим, Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про свою цілковиту солідарність з нині існуючими вже радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними в найтісніше політичне об'єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції і в найтісніше співробітництво в галузі комуністичного будівництва».
Проте реальна міжнародна обстановка, повторимо, не підтверджувала ейфоричних сподівань на світову революцію. Тож доводилося, не гаючи часу на її очікування, налагоджувати співжиття із сусідами по континенту. Проблемою першорядної ваги стало питання про дипломатичне визнання радянських республік, перш за все великими державами. У жовтні 1921 р. уряд Радянської Росії звернувся до урядів Великобританії, Франції, США, Італії та Японії з пропозицією скликати міжнародну конференцію для роз- гляду проблеми боргів і позик. Ці держави тоді ухилилися від відповіді, проте на початку 1922 р. було оголошено про ухвалене в Каннах рішення Верховної ради Антанти скликати в Генуї конференцію з участю Радянської Росії та Німеччини для врегулювання економічних і фінансових проблем. Оскільки інші радянські республіки на конференцію не запрошувалися, вони доручили делегації РСФРР від їхнього імені укладати й підписувати міжнародні договори та угоди.
Генуезька конференція закінчилася безрезультатно, Скориставшись із суперечностей між великими державами, радянська делегація під час роботи конференції 16 квітня 1922 р. уклала в містечку Рапалло (поблизу Генуї) рівноправний договір між РСФРР і Німеччиною. Між ними відновлювалися дипломатичні відносини.
Під час війни з Польщею радянське партійне- державне керівництво відмовилося зупинити Червону армію на «лінії Керзона», яка могла б стати в такому випадку західним кордоном країни. У зверненні ВЦВК до робітників, селян і солдатів Польщі від 7 травня 1920 р. проголошувалося: розгромивши панів, радянська влада надасть польському народові право самому вирішувати, чи зберегти у себе сучасний порядок, чи взяти землю й фабрики у власні руки. Однак польський народ доклав усіх зусиль, аби уникнути перспективи обирати собі спосіб життя в умовах окупації, й Червона армія зазнала поразки. Підпорядкування радянської зовнішньої політики ефе- мерним цілям світової революції тяжко позначилося на інтересах українського народу.
В попередній лекції вже згадувалося, що на початку жовтня 1920р. у Ризі був укладений договір про перемир'я між РСФРР та УСРР, з одного боку, і Польщею – з другого. Сторони визнали державним кордоном лінію фактичного розмежування до початку радянеько-польської війни. Територіальне питання, нагадаємо, врегульовувалося так, що за Польщею залишався контроль над анексованими нею українськими землями по Збруч і Горинь. Мирний договір, укладений у Ризі 18 березня 1921 р., тільки підтвердив попередні домовленості. Не претендуючи на українські землі по'той бік Збруча, радянські Росія та Україна разом із тим не визнали їхньої належності Польській державі. Це не було, однак, дипломатичним досягненням, адже питання про Східну Галичину залишалося нерозв'язаним на міжнародному рівні.
Після розпаду Австро-Угорщини всі народи, котрі входили до її складу, проголосили суверенітет й утворили національні держави. З-поміж них український народ був єдиним, чия державність не збереглася, бо Західноукраїнську Народну Республіку поглинула Польща. Попри своє приязне ставлення до відновленої Польської держави, країни Антанти .не наважилися схвалити цей акт брутального свавільства. 25 червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала: доля Східної Галичини має бути розв'язана самим її населенням. У Версальському мирному договорі, підписаному. через три дні після цієї заяви, вказувалося, що нова Польща повинна утворюватися в межах етнографічних польських земель. У Севрському мирному договорі (сер-пень 1920 р.) Східна Галичина також розглядалася як окрема міжнародна територія. Однак навесні 1923 р. під тиском тісно пов'язаної з Польщею Франції та виходячи з реалій, зафіксованих Ризьким договором 1921 р., Рада послів Антанти перестала заперечувати анексію Польщею Східної Галичини. 12 березня уряд УСРР, а 13 березня — уряд РСФРР звернулися до урядів Франції, Англії та Італії з нотами протесту. 17 березня голова Раднаркому УСРР X. Г. Раковський у промові в Харкові наголосив: Радянська Україна підносить свій голос проти насильства над населенням Східної Галичини, яке більш ніж на три чверті складається з українців.
Виконуючи поряд із головуванням у Раднаркомі обов'язки наркома закордонних справ УСРР, Раковський розгорнув активну діяльність на міжнародній арені. 14 лютого 1921 р. Ф. Я. Кон і Ю. М. Коцюбинський підписали перший мирний договір незалежної УСРР — із Литвою. Були встановлені дипломатичні відносини УСРР із Латвією та Естонією, розпочалися переговори про укладення торговельних угод з іншими європейськими країнами.
Е. й. Квірінг, який разом із О. Я. Шумським представляв УСРР на мирних переговорах із Польщею, надіслав із Риги доповідну записку в ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У з приводу майбутньої участі українських дипломатів у зовнішньополітичній діяльності Країни Рад. його непокоїло, що за планами Москви інтереси України в інших країнах мали представляти тільки посли Росії. «Таке розв'язання питання, з моєї точки зору,– писав Квірінг,– не відповідатиме ні нашій політиці висування незалежності й суверенітету УСРР, ні тому становищу, яке українське питання займає в міжнародній політиці». Еммануїл йонович уважав за необхідне, щоб УСРР мала самостійні представництва у великих державах–Англії, Франції, США, Німеччині та Італії, а також у країнах, де проживали українці, – Польщі, Чехо-Словаччині, Румунії.. Записку розглянуло політбюро ЦК КП(б)У в лютому 1921 р. Організацію запропонованих представництв визнали бажаною. ЦК РКП(б) теж. не заперечував. Відтоді в усіх випадках, коли Російська Федерація добивалася дипломатичного визнання з боку якої-небудь країни, його прагнули поширити й на інші радянські республіки, передусім на УСРР. У цьому не останню роль відіграв суб'єктивний фактор: Раковський надавав дуже великого значення дипломатичній активності України та використовував увесь свій вплив у Москві й за кордоном, аби всіляко сприяти їй. На початку січня 1922 р. делегація УСРР на чолі із заступником голови Раднаркому, командуючим збройними силами України та Криму М. В. Фрунзе уклала в Анкарі договір про дружбу й братерство з Туреччиною. В листопаді того ж року в Берліні була підписана угода про поширення дії російсько-німецького договору на Україну та інші радянські республіки. Наприкінці 1922 – напочатку 1923 р. представники України, Росії та Грузії в складі єдиної делегації взяли участь у роботі Лозаннської конференції, де розглядалося питання про чорноморські протоки. Чинячи тиск на Туреччину, Великобританія домоглася несприятливого для радянських республік рішення про відкриття проток для військових кораблів нечорноморських держав. Радянський уряд відмовився ратифікувати Лозаннську конвенцію.
Отже, на початку 20-х років, коли розвиток міжнародної обстановки довів марність будь-яких сподівань на світову революцію, уряд В. І. Леніна зробив усе можливе для забезпечення сприятливих зовнішньополітичних умов для від- будови господарства. Очолюваний X. Г. Раковським Раднарком України вніс істотний вклад у налагодження економічних і культурних зв'язків Радянської країни з іншими державами. Однак на перешкоді дипломатичному визнанню радянських республік Західною Європою стояла неврегульованість фінансових питань, і найбільше – проблема довоєнних і воєнних боргів.
Переходимо до питання про внутрішнє становище республіки на початку 20-х років.
Воєнні дії, які точилися на території України майже безперервно протягом семи років, і воєнно-комуністична політика завдали величезної шкоди народному господарству республіки. Про занепад її промисловості йшлося в попередніх лекціях, тож зараз немає сенсу детально повторюватись. Скажемо лише, що загальні збитки народного господарства УСРР досягали 10 млрд золотих карбованців, розруха вразила велику машинну індустрію, залізорудну й вуглевидобувну промисловість, металургію, обсяг продукції якої на кінець громадянської війни становив близько 5 % довоєнної (із 57 доменних печей у 1921 р. діяла тільки одна – на Петровському заводі в Єнакієвому). В 1913 р. на Україні виплавили 187 млн пудів чавуну (майже три чверті загальноросійського виробництва), а в 1920 р.– лише 900 тис. пудів. Того ж року виробництво сталі становило 1,7%, прокату – 1,8, видобуток вугілля в Донбасі – 22% довоєнного рівня. Занепав залізничний, річковий, морський транспорт. За роки запеклих битв було виведено з ладу третину залізничних колій і майже дві третини залізничних мостів. Тікаючи з чорноморських портів, французькі окупанти й білогвардійці захопили з собою всі пароплави.
В стані глибокого занепаду перебували провідні галу-зі легкої та харчової промисловості України. Як приклад розглянемо становище в цукровиробній галузі, котра в довоєнні роки давала понад 80 % цукру в усій країні. В 1920 р. із 192 заводів, що в 1914-1915 рр. виробляли 85 млн. пудів цукру, діяли тільки 76 із загальним обсягом продукції близько 4 млн. пудів (4,8 % зазначеного рівня) 13 заводів лежали в руїнах, п'ять за Ризьким миром відійшли до Польщі. Чимало непошкоджених підприємств було законсервовано через занепад цукробурякового виробництва республіки, спричинений загальною кризою сільського господарства й бурякосіяння зокрема. До революції цукроварні й сировинні плантації перебували в руках великих землевласників. Зруйнувавши поміщицьке землеволодіння, революція тим самим ліквідувала й сировинну базу цукрової промисловості. В 1920 р. посівні площі солодких коренів порівняно з 1914 р. скоротилися більш як у чотири рази, а врожайність — у два рази. Криза галузі тривала й після громадянської війни: під час виробничої кампанії 1921-1922 рр. виробіток цукру на Україні ледве досяг 2,3 млн пудів. Робітничий клас України ще ніколи не зазнавав голодування в таких масштабах. До того ж епідемії висипного тифу та інших хвороб – постійні супутники недоїдання — укладали десятки тисяч людей у могилу. Рятуючись від голоду, маса робітників покидала міста й ішла в села. Правляча партія мала план відбудови промисловості й транспорту. Ще в лютому 1920 р., після остаточного розгрому денікінських військ, В. І. Ленін дав директиву утворити Державну комісію з електрифікації Росії (ГОЕЛРО). Під електрифікацією розумілася технічна реконструкція народного господарства, тобто індустріалізація, що мала спиратися на технічно найпрогресивнішу тоді енергетичну основу — електрику. Вже в грудні 1920 р. VIII Всеросійський з'їзд Рад розглянув і затвердив перший перспективний план відбудови й розвитку народного господарства. Великого значення в цьому плані надавалося електроенергетиці. Передбачалося спорудити ЗО теплових і гідроелектростанцій, кожна з яких задовольняла б потреби великого промислового вузла чи району. В Південному економічному районі (Україна та частина прилеглої їе-риторії РСФРР) мали стати до ладу потужності на 560 тис. кВт. Найбільшими були масштаби будівництва в районі, який включав Донбас. Тут відновлювалися та об'єднувалися в суцільну мережу 24 електростанції металургійних заводів і шахт; планувалося розгорнути зведення нових державних районних електростанцій (ДРЕС) у Штерівці, Лиси" чанську, Білій Калитві, Гришиному, а також Дніпровської ГЕС біля Олександрійська потужністю 200 тис. кВт з можливим розширенням уперспективі до 560 тис. кВт. На базі електроенергії Дніпрогесу мали працювати нові заводи: один—із виробництва якісних сталей і кілька—з виробництва алюмінію. В металургійній промисловості за планом ГОЕЛРО намічалося насамперед відбудування й розширення великих заводів на Україні з числа' тих, які мали перспективу розвитку, в гірничодобувній промисловості Донбасу—десятикратне (порівняно з 1920 р.) зростання видобутку вугілля. У зв'язку з цим накреслювалися заходи щодо технічного переустаткування підприємств, будівництва нових робітничих селищ, підготовки кадрів робітників і спеціалістів. У галузі машинобудування треба було забезпечити першочерговий випуск машин для паливної та металургійної промисловості, транспорту й сільського господарства.
Розглянувши план ГОЕЛРО, V Всеукраїнський з'їзд Рад (лютий — березень 1921 р.) схвалив його й доручив урядові республіки узгодити електрифікацію України із загальногосподарським планом. Була створена Комісія з електрифікації України (КЕУ), яка розробляла програми електрифікації в галузевому й територіальному масштабах, брала участь у зведенні цих програм у єдиний республіканський план. Виконання плану ГОЕЛРО, як уважалося, означало б створення матеріально-технічної бази соціалізму. Виконати всю програму будівельних робіт передбачалося за одне чи два десятиріччя. IX Всеросійський з'їзд Рад у грудні
1921 р. трохи конкретизував цей термін: 10—15 років. Неможливість визначити точніші строки пояснювалася невпевненістю стосовно зовнішньополітичних перспектив соціалістичного творення при закладеній авторами плану істотній (не менш ніж на третину) залежності від ресурсів інших країн. До революції індустріалізація фінансувалася за рахунок трьох основних -джерел: прямих і посередніх податків, сплачуваних переважно селянством у державний бюджет; іноземного капіталу у формі державних позик або приватних інвестицій (вкладень); капіталонагромадження в самій промисловості. В нових умовах про внутрішнє капіталонагромадження не могло бути й мови, адже націоналізація підприємств різко послабила ефективність виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку. Про труднощі із залученням іноземного капіталу ми вже сказали. Нарешті, промисловості не мав змоги допомогти й державний бюджет, оскільки величезна інфляція перетворила податок на аб- страктну величину. В лютому 1921 р. стягнення із заводів і фабрик грошових податків узагалі припинилося. Отже. залишався тільки один канал фінансування індустріалізації: .прод розкладка, тобто примусове вилучення селянської продукції в її натуральній формі. Однак продрозкладка, навпаки, руйнувала виробництво, бо ж селяни почали вирощувати хліб у кількості, достатній для задоволення тільки власних потреб, а міські споживачі сільськогосподар-ської продукції опинилися перед загрозою голоду. Тому в лютому 1920 р. Л. Д. 'Грецький запропонував ЦК РКП(б) замінити розкладку прибутково-прогресивним натуральним податком, щоб створити хліборобам стимул для розширення виробництва. Проте більшовики тоді не наважи- лися на зміну своєї економічної політики, тому що надання селянам можливості вільно розпоряджатися частиною виробленої продукції означало б відродження купівлі-продажу, тобто товарно-грошових відносин, а це суперечило воєнно-комуністичній докрині.
Одразу ж після припинення воєнних дій невдоволення селян реквізиціями й забороною торгівлі різко зросло. Розкладка виконувалася з величезним напруженням. Навесні 1921 р. розкладку з урожаю попереднього року на Україні було виконано менш ніж на 40%. Державний хлібний фонд у запланованих розмірах утворити не вдалося. 21 квітня-секретар ЦК КП(б)У Ф. Я. Кон повідомляв у Москву, що на всіх зсипних пунктах Наркомпроду УСРР залишається не більш як 6 млн пудів зерна за щомісячної потреби міст, армії та Донбасу мінімум 7 млн пудів. З огляду на тяжке становище з продовольством у Москві, Петрограді та інших промислових центрах ЦК РКП(б)] 8 травня 1921 р. зобов'язав ЦК КЩб)У та Наркомпрод УСРР під персональну відповідальність X. Г. Раковського і наркома продовольства УСРР М. К. Владимирова протягом травня надсилати щоденно в розпорядження Наркомпроду РСФРР не менше 40 ешелонів, переважно з хлібом. Вимоги центру вкрай загострили політичну ситуацію в республіці. Центральному, Комітетові КП(б)У не залишалося нічого іншого, як запропонувати військовому командуванню «надати всілякого сприяння при здійсненні продрозкладки». Не кращою була ситуація і в промислових центрах самої України. Денний пайок хліба на одну людину скоротився до 100 г, та й видавали його не кожного дня. Поширювався робітничий страйковий рух, найчастіше у формі «італьянок», коли трудівники не покидали свої робочі міс- ця, але значно вповільнювали темп праці. Ці акції рішуче придушувалися владою. Так, на початку червня 1921 р. зазнали репресій робітники Катеринославських залізничних майстерень, котрі були закриті, а всі робітники та служ-Сювці перереєстровані. Той, хто не пройшов перереєстрації, ііиключався з профспілки з позбавленням усіх прав і про-дипольчих карток. Органи держбезпеки здійснили «вилу-'и-пия контрреволюційних елементів», тобто організаторівстрайку. Коли ж страйк із майстерень усе-таки перекинувся на інші підприємства, губвиконком наказав увести на них військові загони з кулеметами. Однак керівництво Харківського військового округу опротестувало цей наказ перед ЦК КП(б)У, вважаючи використання збройних сил для придушення виступів робітників «у корені неправильним».
Стягнення продрозкладки за допомогою робітничих і червоноармійських загонів наражалося на збройний опір селянства. Майже по всій території України, насамперед у Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській, Донецькій губерніях, поширився повстанський рух. Усі верстви села, за винятком наймитсько-бідняцьких, дійшли злагоди у боротьбі з продрозкладкою. Та офіційна пропаганда причину всіх труднощів убачала в «куркульському саботажі» продовольчої політики радянської влади. Селянські повстання оголошувалися «політичним бандитизмом». Наступ радянської влади на цей «бандитизм» особисто очолювали голова Раднаркому УСРР Г. X. Раковський і його заступник, командуючий збройними силами України та Криму М. В. Фрунзе. В розгромі повстанців активну участь брали червоноармійські формування, керовані героями битв із білогвардійцями В. К. Блюхером, П. Ю. Дибенком, І. Н. Дубовим, Г. І. Котовським, О. Я. Пархоменком та ін, Військам подавали допомогу самодіяльні частини особливого призначення (ЧОП), які складалися з робітників і селян-незаможників. Отже, насувалася нова громадянська війна. Використання регулярної армії в боротьбі проти селянських мас становило смертельну небезпеку для партії більшовиків і ставило під сумнів усі її попередні здобутки.
Господарське становище республіки, як і країни в цілому, ще більше погіршилося у зв'язку з катастрофічною посухою 1921 р. Підірване розкладкою сільське господарство не спромоглося здолати стихійне лихо таких масштабів. У Поволжі, на Північному Кавказі, на Півдні України, тобто в основній хлібовиробній зоні, розпочалися голод, епідемії. Десятки тисяч людей гинули жахливою смертю, сотні тисяч покидали рідні села й ішли шукати порятунку в інших районах. Однак якщо у південних губерніях селяни після жнив деінде не повертали навіть посіяного, то в більшості місцевостей Лівобережжя й особливо Правобережжя України урожай виявився більш-менш нормальним (інша річ, що того року тут було посіяно менше, ніж звичайно). В 1921—1922 рр. на Україні рятувалося від го-лоду близько 439 тис. переселенців і біженців з РСФРР, у тому числі 263,5 тис.—з Поволжя і 175,2 тис.—з Казахстану й Уралу. На імпорт продовольства й насіннєвого матеріалу уряди УСРР та РСФРР витратили основну частину наявних невеликих запасів золота й валюти. Із санкції політбюро ЦК КП(б)У секретар ЦК КП(б)У Д. 3. Лебідь у листопаді 1921 р. надіслав на місця циркуляр про збирання серед членів партії золота й коштовностей у фонд допомоги голодуючим, а також про розгортання кампанії в пресі та серед трудящих за добровільне здавання державі золотих виробів. Одночасно була дана директива щодо вилучення золота й срібла з усіх місцевих і центральних установ, музеїв, палаців, особняків, ліквідованих монастирів. А в січні 1922 р. Раднарком УСРР порушив питання про вилучення у фонд допомоги голодуючим золота й срібла також із діючих церков і монас- тирів. Фактичну мету цієї кампанії становила максимально можлива експропріація церковного майна. Велику поміч голодуючі одержали від зарубіжних трудящих. У серпні 1921 р. у Берліні з участю Комінтерну був створений Міжнародний комітет допомоги голодуючим Радянської Росії, який згодом перетворився на постійно діючу організацію — Міжнародну робітничу допомогу (Між-робдоп). Очолила цю організацію член Виконкому Комінтерну Клара Цеткін. Серед засновників і активістів Між-робдопу були А. Варбюс, Т. Драйзер, А. Ейнштейн, А. Франс, Б. Шоу та інші діячі світової науки та культури. Активну роботу щодо збирання коштів і закупівлі продовольства розгорнув відомий норвезький учений і громадський діяч Ф. Нансен. Незважаючи на всі згадані вище заходи, взимку 1921—1922 рр. становище на Півдні України стало трагічним. Про це свідчили, наприклад, численні випадки людоїдства. Уряд республіки вже вичерпав усі свої продовольчі ресурси, головним чином для підтримки голодуючих Поволжя, а також інших регіонів Росії. Тому в січні 1922 р. X. Г. Раковський уклав угоду з Американською адміністрацією допомоги (АРА) — неурядовою організацією, утвореною в США для подання допомоги європейським країнам, потерпілим від світової війни (відповідна угода цієї організації з Радянською Росією була укладена ще в серпні 1921 р.). В Одеській, Катеринославській, Донецькій губерніях заходи АРА дали змогу вряту-пати життя сотень тисяч людей. Таким чином, внутрішнє становище Української СРР /їй початку 20-х років було вкрай тяжким. Воєнно- квмуні-і пічна політика призвела до дезорганізації господарськихзв'язків, а в сільському господарстві — й до істотного за- непаду виробництва. Тривалі воєнні дії зруйнували матеріально-технічну базу великої промисловості. Виробничі зв'язки між містом і селом, окремими економічними районами були підірвані. Катастрофічний неврожай 1921 р. довершив справу: Україна опинилася напередодні всеохоп-люючого господарського колапсу. Дедалі очевиднішою ставала потреба змінити економічну політику, що грунтувалася на военно-комуністичній доктрині. Перехід до нової економічної політики. Припинення воєнних дій не послужило сигналом до змінений економічної політики, заснованої на доктрині воєнного комунізму. / все ж невпинне погіршення господарського, і насамперед продовольчого, становища сигналізувало: політику треба змінювати. Опозиційні партії висували відповідні програми. Наприклад, у декларації фракції меншовиків Полтавської Ради, підготовленій наприкінці грудня 1920р., пропонувалося таке: заготівля продовольства шляхом запровадження прогресивного натурального податку, норми якого мають бути визначені з участю вільно обраних представників місцевого селянства; закупівля потрібного державі продовольчого фонду понад продподаток за договірними цінами- при зустрічному продажу селянам промтоварів; дозвіл роздрібної й оптової торгівлі для всіх бажаючих за цінами попиту й пропозицій; трестування великих промислових підприємств, які лишаються у власності держави, та надання самостійності трестам в їхньому господарюванні; залучення до державних трестів приватного капіталу в усіх випадках, коли це обіцяє поліпшення,- розширення або здешевлення виробництва; передання всіх інших підприємств у власність або в оренду кооперативам чи приватним особам, не виключаючи й колишніх власників.