NEP

.Російська Федерація є «живим утіленням» майбутнього державного союзу радянських республік, йому гостро заперечив член ЦК КП(б)У В. П. Затонський: «Нам необ- хідно витруїти з голів товаришів уявлення про радянську федерацію як федерацію неодмінно „російську", тому що справа не в тому, що вона російська, а в тому, що вона радянська». З ініціативи Раковського, якого дуже непокоїло «випа- ровування» суверенітету України в процесі поточного управління, політбюро ЦК КП(б)У 11 березня 1922 р. розглянуло питання про взаємовідносини РСФРР і УСРР. Була висловлена пропозиція скликати комісію з членів ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У для остаточної розробки взаємовідносин республік. Майже одночасно аналогічні рішення прийняв ЦК Компартії Білорусії. В липні подібна пропозиція надійшла від закавказьких республік. Політ- • бюро ЦК РКП(б) 10 серпня визнало за доцільне утворити комісію для підготовки на черговий пленум ЦК проекту вдосконалення федеративних відносин у країні. Днем пізніше оргбюро ЦК РКП(б) затвердило персональний склад комісії: В. В. Куйбишев (голова), Г. К. Орджонікі-дзе, X. Г. Раковський, Г. Я. Сокольников, Й. В. Сталін, а також представники від національних республік (Україну представляв Г. І. Петровський). Всі включені в комісію члени ЦК РКП(б), за винятком Раковського, були прибічниками ідеї «автономізації» республік. Про це подбав Сталін, який відповідав за роботу оргбюро ЦК РКП(б). При розробці основного документа комісії ініціативу взяв/іна себе знов-таки Сталін. Його проект «Про взаємовідносини РРФСР з незалежними республіками» передбачав входження останніх у Російську Федерацію на правах автономних. У другій половині серпня сталінський проект надійшов на обговорення в ЦК компартій республік. Таким чином, ініціатива Раковського призвела до зовсім протилежного результату. Через хворобу В. І. Ленін не брав участі в роботі комісії. Після поліпшення стану здоров'я він почав зустрічатися в Горках із партійними й державними діячами. Однак Сталін у бесідах з ним не порушував принципового питанняпро союз. Тоді за вказівкою Леніна помічник генерального секретаря ЦК передав у Горки 25 вересня сталінський проект, матеріали його обговорення в ЦК компартій республік і протоколи засідань комісії оргбюро ЦК РКП(б) від 23 і 24 вересня, яка більшістю голосів схвалила ідею «автономізації». Ознайомившись з усіма документами, Ленін 26 вересня написав листа Л. Б. Каменеву для пере-дання членам політбюро ЦК РКП(б). У листі проект Сталіна відкидався, натомі&ть обґрунтовувалася цілком нова форма державного союзу радянських республік. Пропонувалося, щоб Російська Д Закавказька федерації разом із Україною та Білорусієїсв утворили новий союз, нову федерацію. Чи мав реальні перспективи запропонований Леніним принцип утворенню єдиної багатонаціональної держави? Все залежало від персональних якостей політичного керівництва правлячої п артії, сама Ж її побудова як інструмента влади не гарантувала збереження суверенітету республік. Поки на чолі її залишався Ленін, на передній план виступали перевлги централізму, а за його відсутності неминуче повинної були виявитися недоліки.

Жовтневий (1922 р.) плен-ум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, запропоновану Леніним. Однак тенденція будувати державу за зразком побуло ви'правлячої партії повною мірою визнач чилася вже лід час роботи утвореної цим пленумом конституційної комісії у складі й. В. Сталіна, М. І. Калініна, Л. Б. Каменева, Г. Л. Пятакова, X. Г. Раковсьзсого і Г. В. Чичеріна, а також представників від ЦК компартій незал ежних радянських республік.- Ця комісія мала виробити конституційні з асади єдиної держави. Вона висловилася за утворення наркоматів трьом типів — злитих, об'єднаних та автономних. Злиті наркомати з «безроздільною владою» (їх було п'яті.) повинні були діяти на всій території Радянського Союзу, не зважаючи па республіканські кордони. Таки м же статусом передбачалося наділити Державне політичне управління (ДПУ), Держбанк і Верховний суд. П'ять об'єднаних наркоматів - відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані московській ко-легії республіканські підрозділи дістали назву наркоматів. Статус самостійних управлінських ланок у республіках зберігали всього шість другорядних наркоматів: юстиції,'внутрішніх справ, землеробства, освіт-и, охорони здоров'я й соцзабезпечення. Отже, для мирних умов пропо кувалася така схема державного управління, яка набагато більше обмежувала права республік, аніж рішення про об'єднання найважливіших- наркоматів, прийняті під "ас громадянської війни. Попри всю протидію хворого вождя партії, комісія проштовхувала великодержавниі;ьг~іий принцип «автономізації» незалежних республік. До жовтня 1922 р. питання про утворення єдиної бага- тонаціональної держави розглядалося виключно в політичному керівництві партії. Навіть центральні комітети компартій національних респ ублік далеко не завжди одержу-вали своєчасну інформацію про результати дискусій навколо питання, яке безпосередньо стосувалося їх. Жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП(б) вирішив розпочати популяризацію плану Леніна серед населення. Виконуючи це завдання, Г. І. Петровський, М. В. Фрунзе, В. Я. Чубар та інші члени партійно-урядового керівництва України виступили на численних мітингах трудящих. У газеті «Вісті ВУЦВК» 18 жовтня була вміщена інформаційна стаття X. Г. Раковського «Спілка Соціалістичних Радянських Республік». Як бачимо, назва держави термінологічне тоді ще не встановилася. 10 грудня 1922 р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд Рад. Обговоривши доповідь заступника голови РНК УСРР М. В. Фрунзе, делегати схвалили декларацію про створення СРСР і проект основ Конституції СРСР. Вони звернулися до з'їздів Рад усіх республік із закликом негайно приступити до законодавчого оформлення Союзу РСР і запропонували з цією метою скликати загальносоюзний з'їзд відразу ж після закінчення роботи Х Всеросійського з'їзду Рад.

Х з'їзд Рад РСФРР відкрився в Москві 23 грудня. В його роботі взяли участь представники всіх радянських республік. З'їзд ухвалив постанову про утворення Союзу РСР, уповноважив делегацію від Російської Федерації, обрану на І з'їзд Рад СРСР, виробити спільно з делегаціями інших радянських республік декларацію про утворення СРСР і союзний договір. 30 грудня 1922 р. в урочистій обстановці відбувся І з'їзд Рад СРСР. 2215 його делегатів, у тому числі 364 від Радянської України, представляли всі народи багатонаціональної союзної держави. За пропозицією керівника делегації УСРР М. В. Фрунзе з'їзд в основному затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Остаточні тексти цих документів із урахуванням зауважень і пропозицій союзних республік мав затвердити наступний з'їзд Рад. Був обраний Центральний Виконавчий Комітет СРСР у складі 371 члена й 138 кандидатів, а також чотирьох голів ЦВК (від України – Г. І. Петровського)

. В. І. Ленін бачив, що запропонована ним форма державного об'єднання республік не змінює «автономізаційиої» суті нової держави. 30-31 грудня 1922 р. він продиктував листа «До питання про національності або про "автономізацію"». Вже перші рядки цього трагічного документа смертельно хворого вождя партії показують, як мало значення він надавав декларативним заявам про утворення СРСР і як глибоко тривожився за долю держави: «Я, здається, дуже винен перед робітниками Росії за те, що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіціально називають, здає-ться, питанням про союз радянських соціалістичних республік». Звертаючись до політичного керівництва РКП(б), Ленін зробив практичну пропозицію; «...не слід зарікатися наперед ні в якому разі від того, щоб в результаті всієї цієї роботи повернутися на наступному з'їзді Рад назад, тобто залишити союз радянських соціалістичних республік тільки у відношенні військовому і дипломатичному, а в усіх інших відношеннях відновити повну самостійність окремих наркоматів» І0.

Ленін вимагав надрукувати цей лист у формі статті, однак Сталін, Зінов'єв і Каменєв зволікали з публікацією. Нове загострення хвороби Леніна допомогло їм. Документ зачитали на XII з'їзді РКП(б), і тільки... жодних, наслідків він не мав.

У січні 1923 р. ЦВК СРСР утворив конституційну комісію, яку очолив М. І. Калінін. Разом із ЦВК союзних республік комісія почала розробляти фундаментальні положення державного устрою. Вона працювала гласно, та, власне, змушена була тільки повторювати те, що в принципі вже вирішила нікому не відома внутрішньопартійна конституційна комісія. XII з'їзд РКП(б) (квітень 1923 р.) відбувся без участі Леніна. Дебати в секції з національного питання, що йшли під головуванням Сталіна, закінчилися цілковитою поразкою Раковського і Бухаріна. Останній, спираючись на авторитет Леніна, теж прагнув відвернути курс на фактичну автономізацію союзних республік. Не випало, делегати з'їзду підтримали Сталіна, не зрозумівши навіть суті проблеми. Класовий підхід до національного питання, національний нігілізм затьмарив їм очі. Проблеми національних відносин в СРСР зникли з порядку денного партійних з'їздів і конференцій аж до XIX конференції КПРС (1988 р.). 26 січня 1924 р. відкрився II з'їзд Рад СРСР. Він остаточно затвердив першу Конституцію СРСР. Після цього «випаровування» рештків суверенітету національних республік пішло прискореними темпами. Не змінюючи своєї форми, «союз республік» перетворювався на жорстко централізовану унітарну державу.

IX Всеукраїнський з'їзд Рад у травні 1925 р. затвердив повий текст Конституції УСРР. Вона законодавче закріплювала входження Радянської України до складу Союзу РСР, визначала компетенцію й функції республіканських органів державної влади й державного управління, відносини між вищими органами державної влади й державного управління СРСР і УСРР, а також зафіксувала нові реа-лії, зумовлені утворенням у 1924 р. Молдавської АСРР у складі Української СРР і змінами в адміністративно-територіальному поділі останньої (в 1923 р. замість повітів і волостей були утворені округи та райони, а в 1925 р. за рахунок ліквідації губерній відбувся перехід на триланко-ву систему управління: центр—округ—район).

Таким чином, утворення єдиної багатонаціональної держави, незважаючи на зовнішньо нібито демократичні форми побудови, проходило-й пройшло за сталінським сценарієм. Українська СРР. як і всі інші незалежні національні республіки, остаточно втратила рештки суверенітету. Чому ж так сталося? В подіях, пов'язаних з утворенням СРСР, на передній план виступало протистояння Сталіна і Раковського. Однак глибинні причини втрати Україною суверенітету корінилися не в позиції тих або інших політичних діячів, а в сутності самої державності радянських республік, грунтованої на однопартійній політичній системі. Абсолютизуючи класову боротьбу в історичному процесі, партія біль- шовиків приділяла надто мало уваги національному питанню. Навіть визнавши напередодні Жовтневої революції необхідність і доцільність федеративного устрою багатонаціональної держави, вона розглядала федерацію як тимчасове явище. В партійній програмі, прийнятій у березні 1919 р., вказувалося: «...як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності, партія виставляє федеративне об'єднання держав, організованих за радянським типом». Ця позиція була протилежною обстоюваній монархістами концепції «єдиної й неподільної Росії», бо випливала з ідеї світової революції, котра мала знищити державні кордони й самі держави, з лозунга «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Але зовні вона збігалася з позицією ідеологів «білої справи». Маючи на увазі цю зовнішню схожість, Ленін у листі до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним (грудень 1919 р.) спеціально зупинився на цій політичній проблемі. Він підкреслив: якщо великоруський комуніст наполягає на злитті України з Росією, українці його легко запідозрять у тому, що він захищає таку політику не з міркувань єдності пролетарів у боротьбі з капіталом, а з міркувань старого великоруського шовінізму. Насправді ж, указувалося в листі, більшовики є противниками національної відособленості й прагнуть до злиття робітників і селян усіх націй світу в єдину всесвітню Федеративну Радянську республіку. Та коли розрахунки на світову революцію не справдилися, а ставлення до національного питання у догматично настроєної частини політичного керівництва партії більшовиків (крім Леніна, Бухаріна, Раковського) не змінилося, об'єктивно відбулася змичка позиції правлячої партії з позицією прибічників «єдиної й неподільної Росії». Гасло знищення державних кордонів у світовому масштабі підмінялося гаслом знищення кордонів між наявними радянськими республіками. Відбудова народного господарства на засадах непу.

Відбудовний процес на селі розпочався за найскладніших умов боротьби з голодом. Щоб допомогти селянам, уряд України здійснив у 1921 р. перерозподіл хлібних ресурсів, одержаних у районах, не уражених голодом, за продроз-кладкою з урожаю 1920 р. і продподатком з урожаю 1921 р. Широка програма допомоги викладалася в постанові ВУЦВК від 19 квітня 1922 р, «Про відбудову та зміцнення сільського господарства України». Відповідно до цієї постанови створювалося акціонерне товариство «Село-допомога», якому держава виділила певні кошти й матеріальні засоби. Воно забезпечувало на пільгових умовах селян посівним матеріалом, робочою худобою, реманентом. Після ліквідації товариства з лютого 1923 р. позичково-продовольчі операції перейняла Всеукраїнська спілка сільськогосподарських кооперативів «Сільський господар». Осіння сівба 1921 р. була важкою. У врожайних губерніях засіяли на 10-30 % більше, ніж у роки продроз-кладки, однак у п'ятьох неврожайних південних губерніях недосів озимини становив від 25 до 50 %. Навесні 1922 р. на допомогу селянам прийшли робітники та армія. Спеціальні робітничі бригади ремонтували сільськогосподарські знаряддя, червоноармійці .зорали й засіяли понад 50 тис. десятин землі. Користуючись ситуацією, найзамож-ніша верхівка села широко застосовувала кабальні угоди, коли за мізерну кількість наданого в борг під лихварський процент зерна для харчування або посіву незаможники змушені були заставляти своє майно та землю. Щоб захистити інтереси сільської бідноти, ВУЦВК у липні 1922 р. прийняв закон «Про визнання недійсними кабальних угод на хліб».

Аграрні перетворення завершилися в 1923 р. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств на Україні збільшилося в півтора раза за рахунок поміщицьких, удільних і церковних земель, а також частини земель тих селянських господарств, у яких наділи перевищували трудову норму (такою нормою вважалася земельна ділянка, що її селянин мав змогу обробити силами власної сім'ї, без наймитів; у малоземельних районах вона була меншою, в багатоземельних—більшою). Загалом у селянському корис- туванні в 1923 р. перебувало понад 31 млн десятин землі ,(92 % земельного фонду республіки). Решта залишалася в розпорядженні держави та призначалася для промислового й радгоспного будівництва, переселення селян із гус-тонаселених районів тощо. Відбудові продуктивних сил села сприяв декрет ВУЦВК. її Раднаркому У СРР від 19 травня 1923 р. про запровадження єдиного сільськогосподарського податку в грошо-:

вій формі. На відміну від попередніх часів, коли центра-' лізований продовольчий фонд створювався шляхом приму -сового вилучення товарних лишків у селянства, в роки непу держава на гроші, одержані бюджетом у рахунок сільськогосподарського податку, почала формувати хлібний фонд через закупівлі на ринку. Основний тягар сільгоспподатку перекладався на заможні верстви. З року в рік дедалі більше число незаможників звільнялося від сплати податків. У 1925/26 господарському році податок не сплачувала п'ята частина селянських господарств, тобто практично всі незаможники.

Зернове виробництво в середині 20-х років досягло пе- редреволюційного рівня, однак урожайність залишалася невисокою. Екстенсивний характер рільництва й відстала культура землеробства не могли забезпечити сталих врожаїв. Товарність зернового виробництва не тільки поступалася дореволюційній, але й знижувалася надалі. До цього спричинилися зникнення високотоварних поміщицьких і переважної частини куркульських господарств, зростання селянського споживання порівняно з дореволюційним, а також виникнення на початку 20-х років 1 млн нових господарств, не забезпечених тягловою силою та реманентом. У другій половині згаданого десятиріччя справа із забезпе- ченням селян засобами виробництва поліпшилася. Так, якщо в 1925 р. 46 % господарств не мали робочої худоби, то в 1929 р. – лише 39 %.

Відразу ж після переходу до нової економічної політики розгорнулося кооперативне будівництво. За постановою Раднаркому УСРР від 13 квітня 1921 р. у республіці формувалася єдина система споживчої кооперації, яка об'єд- нувала всі споживчі товариства в місті та на селі. Спожив-кооперації надавалося право заготовляти й збувати продукцію. В жовтні 1921 р. з неї виділилася сільськогосподарська кооперація. Поступово широкого розвитку набули спеціальні види останньої – машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цукробурякові, меліоративні товариства тощо. Для полегшення доступу в кооперацію маломіцним прошаркам села згідно з рішенням ВУЦВК і Раднаркому УСРР у серпні 1926 р. було створено спеціальний фонд, бідноти, з якого сплачувалися вступні паї. На кінець 20-х років до системи сільськогосподарської кооперації залучили понад половину селянських господарств України; всіма видами кооперації, включаючи споживчу, охоплювалося 85 % господарств. Здавалося, правляча партія послідовно втілювала в життя настанови політичного заповіту В. І. Леніна. Однак це не так. У директивних документах РКП(б), ухваленихчерез рік після смерті Леніна, вже відчувалася зовні непомітна, але дуже істотна деформація ідей його статті «Про кооперацію». Доцільно розглянути під дим кутом зору матеріали XIV конференції РКП(б) (квітень 1925 р.).

У резолюції «Про кооперацію» конференція проголошувала, що «кооперативне будівництво набуває нині винятково важливого значення». Показово, однак, як аргументу- валася ця теза: «В умовах свободи товарообороту і панування дрібного товарного виробництва на селі кооперація є основною суспільно-економічною формою зв'язку міяі державним господарством і дрібним товаровиробником села». Тут зовсім відсутня основоположна теза Леніна про тотожність зростання кооперації зростанню соціалізму;

кооперація розглядається не як рівноправна з державною форма власності на засоби виробництва, а як «форма зв'язку» двох протилежних соціально-економічних укладів. Трохи далі за текстом резолюції виникає знята ленінським заповітом концепція колективізації, але поки що у формі обережного зауваження про те, що «колективізації сільського господарства необхідно приділити більше уваги, ніж це робилося досі». Щоб з'ясувати, хто саме винен у поверненні від ленінського заповіту знову до воєнно- комуністичної платформи, треба проаналізувати позиції, що їх у той час посідали окремі лідери партії більшовиків. Напередодні XIV конференції РКП(б), 17 квітня 1925 р., М. І. Бу-харін виступив у Москві на зборах партактиву. Не згадуючи будь-яких прізвищ, він заявив буквально таке: «Багато товаришів і тепер схильні по-военно-комуністичному переоцінювати роль колективних виробничих об'єднань у Справі залучення селянства до соціалізму. Що ми повинні всіляко пропагувати серед селянства об'єднання в колективні господарства, це — правильно, але неправильно, коли твердять, що це е стовповий шлях для просування маси селянства шляхом соціалізму». Отже, віддаючи якусь данину воєнно-комуністичним настроям у партії визнанням «правильності» колективізації, магістральним, «стовповим» шляхом просування до справжнього соціалізму Бухарін уважав тільки кооперування селянських господарств.

На XIV конференції РКП(б) із розглядуваного питання доповідав голова Раднаркому СРСР О. І. Риков. Як і Бухарін, вів твердив: основною формою масового об'єднання селянства, головним шляхом органі-зації сільського господарства е кооперативна організація селян як това< ровиробників. Не можна й думати, резюмував він, знов-таки вступаючи в негласну полеміку з прихильниками колективізації, що протягом найближчого року або найближчого ряду років ми спроможемося створи- ти з колгоспів таку форму виробництва, питома вага якої була б екільки-небудь значною в загальній системі нашого господарства. Займаючи принципово іншу позицію, ніж Бухарін і Риков, Л, Д. Троцький разом із тим практично солідаризувався з ними. На загальноміських партійних зборах у Запоріжжі 1 вересня 1925 р. він наголосив: «Поки ми не можемо дати селу високої техніки, у нас є Дві можливості—або застосувати на селі методи воєнного комунізму і за- тримати там розвиток продуктивних сил, що призвело б до звуження і ринку й, тим самим, до затримки продуктивних сил у промисловості,—, або доти, поки ми не можемо засобами нашої промисловості колективі-' зувати сільське господарство, ми по'винні допустити там розвиток продуктивних сил, хоча б і з допомогою капіталістичних методів». Не має особливого значення те, що Троцький залишався «твердокам'яним більшовиком» і сприймав кооперування Селянських господарств як розвиток села за допомогою «капіталістичних методів». Більш важливе інше: цей лідер партії не бажав колективізації, зв'язаної, як він передбачав, із неминучим руйнуванням продуктивних сил на селі, а тому й не заперечував кооперування селянства.

Дивним чином у резолюції «Про кооперацію» XIV конференції РКП(б) не збереглися думки головного доповідача Рикова, натомість відчувається вправна рука генерального секретаря ЦК партії. Сталін не робив заяв, не брав участі в дискусіях,— він редагував рішення конференції, обов'язкові для всіх державних інстанцій. Точно вивіреними, обережними фразами партію готували до принципових змін в економічній політиці. Особисті погляди Сталіна на проблему «кооперування або колективізація?» стали відомими через висловлювання його підручного Л. М. Кагановича, вирядженого тоді на Україну на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У. Виступаючи в грудні 1925 р. із політичним звітом ЦК на IX з'їзді КП(б)У, Каганович був цілком відвертим: «Ленін розглядав нову економічну політику не як відступ від ідеалів воєнного комунізму до чогось неясного, до чогось розпливчастого, що не дає нам у перспективі просування вперед, до соціалізму». Ця заява переконливо свідчила, який саме «соціалізм» прагнули будувати Сталін і Каганович. «Лідер» українських більшовиків проголосив: питання про колгоспи треба висунути як найважливіше політичне завдання, бо це найближча до соціалізму форма сільського господарства.

Влітку 1926 р. для вивчення становища колгоспів по-літбюро ЦК ВКП(б) з ініціативи Сталіна утворило відповідну комісію у складі Н. А. Анцеловича, М. І. Каліні< на, Г. М. Камінського, В. М. Молотова, О. І. Свідерського, Я: А. Яковлєва Та ін. Комісія підготувала директивний документ, прийнятий ЗО грудня 1926 р. як постановаЦК ВКП(б) «Про підсумки радгоспного і колгоспного виробництва». В ній указувалося на велику роль колгоспів в організації сільської бідноти, а також на необхідність підтримки колгоспного руху партією та державою. Поряд зі зміцненням складніших форм (артілей і комун) пропонувалося звернути особливу увагу на розвиток простіших форм—тсозів (товариств спільного обробітку землі), машинних товариств тощо. Ця постанова стала певним імпульсом до розгортання колективізаційного руху. Кількість колгоспів на Україні зросла з 5454 у жовтні 1925 р. до 12042 на початок жовтня 1928 р. Та незважаючи на велику державну допомогу колгоспам і на заохочення саме найнижчого ступеня усуспільнення засобів виробництва (старі комуни та артілі нерідко при реорганізації теж набували статусу тсозів), переважна більшість бідноти, не кажучи вже про середняків, не поспішала руйнувати усталений уклад життя. В жовтні 1928 р. на Україні було колективізовано менш. ніж 4 % загальної площі селянського землекористування. В промисловості нова економічна політика сприяла швидкому відродженню продуктивних сил. Основну частину ресурсів одержувала «всесоюзна кочегарка»—Донбас. Відродження басейну стало справою всієї країни. Видобуток палива зосереджувався на великих шахтах. У 1925/26 господарському році, коли було видано на-гора майже 20 млн т донецького вугілля (78 % довоєнного рівня), більш як половина цієї кількості припала саме на великі шахти. Особлива увага приділялася відновленню металургії, V квітні 1925 р. став до ладу Дніпровський металургійний завод, який до цього не працював вісім років, а у вересні відбувся пуск Петровського заводу. За планом ГОЕЛРО розпочалося зведення ряду великих об'єктів електроенергетики — Штерівської та Чугуївської ДРЕС, Дніпровської ГЕС. Відновлювалися існуючі при заводах і в містах невеликі електростанції. В машинобудуванні інтенсивніше, ніж в інших промислових галузях, відбувалася концентрація виробництва, освоювалися нові види продукції. На Україні шляхом кон- центрації наявних потужностей було організовано 32 великих заводи сільськогосподарського машинобудування. Переважна частина продукції цієї галузі надходила в інші республіки. В 1921 р. на Кічкаському машинобудівному ааводі (біля Олександрівська) був створений перший радянський трактор. На Харківському паровозобудівномуваводі вагонний цех переобладнали на тракторний, і в 1924 р. тут розпочалося виробництво потужних гусеничних тракторів «Комунар».

У ряді галузей легкої та харчової промисловості вже у 1925/26 господарському році було перевершено довоєнний рівень. Шкіряна промисловість давала продукції у 1,5 раза більше, ніж до війни, текстильна—на 24%. Цук< рова промисловість досягла 80 % указаного рівня. Швидкими темпами розвивалися м'ясна й хлібопекарська галузі. Спочатку за темпами відбудови велика промисловість вначно поступалася дрібній та кустарно-ремісничій, які не потребували істотних витрат на сировину, паливо, машини, надалі ж темпи її розвитку прискорилися. В 1925 р. було перевищено довоєнний рівень усього промислового виробництва. Деяку частку капіталовкладень уперше спрямували на новобудови. XIV конференція РКП(б) прийняла рішення про негайну розробку перспективного плану спорудження найбільших підприємств. Через кілька місяців під керівництвом голови ВРНГ СРСР Ф. Е. Дзер-жинського був складений п'ятирічний- план розвитку металопромисловості. В ньому вперше називалися такі новобудови, як Краматорський завод важкого машинобудування, Криворізький металургійний завод тощо.

Проголошення на XIV з'їзді ВКП(б) (грудень 1925 р.) курсу на індустріалізацію вимагало відповіді на запитання: де взяти кошти? Квітневий (1926 р.) пленум ЦК ВКП(б), на якому обговорювалися фінансові аспекти індустріалізації, наголосив на необхідності підвищення ролі державного бюджету в капітальному будівництві. Г. Є. Зінов'єв, Л. Б. Каменєв і Л. Д. Троцький обстоювали курс на інтенсивніше, ніж раніше, перекачування коштів із села в місто за рахунок підвищення податків і цін на промтовари. Будучи монополістом у виробництві промтоварів, держава могла завищувати ціни, за якими вони реалізувалися на селі. Несприятливий для селян розрив у цінах на промислові та сільськогосподарські товари (звісно, на користь промтоварів) дістав назву «ножиці цін»;

Виступаючи на згаданому пленумі, голова ВУЦВК Г. І. Петровський і голова РНК УСРР В. Я. Чубар різко критикували ідею «надіндустріалізації» за рахунок селянства. Зокрема, у відповідь на пропозицію Каменева збільшити сільгоспподаток Петровський заявив: «Піти шляхом Троцького і Каменева—значить протипоставити селянство партії». Не підвищення, а зниження роздрібних цін, на промтовари — такою була платформа, на котрій перебувала більшість політичного керівництва Комуністичної партії. Цього можна було добитися зниженням собівартості продукції та найдоцільнішим витрачанням коштів. Відразу після пленуму ВКП(б) звернулася до робітничого класу із закликом додержуватися режиму суворої економії. Спочатку цей режим уводили апаратними методами. Рішенням ЦК КП(б)У у квітні 1926 р. була створена комісія Раднаркому УСРР для здійснення режиму економії на чолі із В. Я. Чубарем. Такі ж комісії формувалися в наркоматах, округах і районах. На початку 1927 р. центр ваги було перенесено з поверхових організаційних удосконалень на раціоналізацію, тобто організаційно-технічне поліпшення виробництва. Комісії з режиму економії були ліквідовані, господарникам, партійним і профспілковим організаціям пропонувалося розвивати й використовувати ініціативу, досвід і знання технічного персоналу, широке залучати до раціоналізації робітничі маси. Особливо важливу роль почали відігравати виробничі наради на підприємствах. Застосовані в умовах непу економічні методи управління сприяли зростанню ініціативи робітничого класу. В міру відбудови промисловості посилювався процес його консолідації. Підіб'ємо деякі підсумки. Неп був уведений з ініціативи В. І. Леніна після того, як Радянська країна опинилася перед економічною катастрофою внаслідок продовження в мирних умовах воєнно-комуністичної політики часів громадянської війни, грунтованої на цілковитому запереченні товарно-грошових відносин і ринку, на реквізиціях, конфіскаціях, націоналізаціях, мобілізаціях тощо. Дуже швидко неп, котрий спочатку вважався тимчасовим відступом від «безпосереднього» (тобто не опосередкованого ринком) соціалістичного будівництва, довів свою ефективність. З огляду на його незаперечні здобутки,— оптова торгівля засобами виробництва, грошова реформа, переведення державних хлібозаготівель на ринкову основу та ін.,— багато партійців почало підтримувати курс на ринкову економіку. Однак переконані прихильники силових методів керівництва народним господарством і всім суспільством не збиралися складати зброю. Протягом 1921–1927 рр. Сталін поступово згуртував їх навколо себе та, діючи під демагогічними гас-лами прискорення темпів розвитку промисловості, врешті-решт завдав поразки групі М. І. Бухаріна – найавторитетнішого послідовника ленінських ідей непу. Цією перемогою генеральний секретар ЦК ВКП(б) відкривав собі шлях для здійснення авантюристичного «стрибка» в індустріалізацію.