XX століття

У літературі досить часто наголошується на тому, що виникнення соціальної політики було спричинене необхідністю долати соціальні наслідки проблем, які супроводжували пізню стадію промислової революції та розвиток економіки: тривалі економічні спади, голод, популяційні пере­міщення, етнічні та національні конфлікти, існування дитячої праці, неконтрольовані спалахи інфекційних хвороб, а також війни, що «постачали» жертви, які потребували організованого догляду і компенсації за втрачене здоров'я, та вдів, яким була потрібна економічна підтримка [2,41].

На початку XX ст. безробіття, спричинене економічними спадами, ви­робничий травматизм прискорили створення робітничих організацій для самозахисту від загрози безробіття, хвороб і експлуатації. Серед перших форм соціального захисту та програм, введених у першій половині XX століття, були пільги для травмованих працівників, удів і старих людей, а також базові рівні захисту умов праці та колективні програми компенсації і травмованим робітникам або їхнім сім'ям. Досить часто такі програми соціального страхування робітників впроваджувалися з ініціативи працедавців, які при судових розглядах прагнули зменшити свою відповідальність за поранення чи смерть людини на робочому місці. Проте програми в цілому були обмежені й могли сильно різнитися в окремих країнах та окремих професійних групах [2, 41-42].

Розвиток соціальної політики був пов'язаний з переходом від окремих актів державної та громадської благодійності нижчим прошаркам населення до вироблення загальнодержавних і місцевих систем соціальної допомоги [З, 39]. Більшість авторів, які пишуть на тему соціальної політики, часом її виникнення вважають саме XX ст. - початок більш-менш регулярної діяльності уряду в забезпеченні захисту своїх громадян, а також створення системи соціального захисту, яка б включала в себе програми захисту різних груп населення від різних ризиків.

Кардинальними подіями в історії соціальної політики стали велика депресія 1930-х років та Друга світова війна. Депресія показала недосконалість обмежених програм страхування від безробіття, які існували на той час. Місцеві програми соціальної допомоги також були не здатні підтримати гарантії прибутків. До кінця 30-х років країни, що не мали програм страхування безробіття, розглянули можливість його введення або включення до програм соціального захисту [2, 42].

Поширювалися погляди щодо підвищення ролі уряду в забезпеченні соціального захисту. В моду увійшов соціальний захист як концепція, що включає всі програми гарантії прибутків, так само, як і страхування здоров'я. Одними з ранніх прикладів його застосування були Акт про соціальний Захист 1935 р. в США, а також новозеландське законодавство про соціальний захист 1938 р. [2, 42].

Значний внесок у становлення та розвиток державної соціальної політики вніс сер Вільям Беверідж. У 1942 р. він, як Голова Комітету соціального страхування та союзних служб, запропонував ввести у Великій Британії систему соціального захисту, яка передбачала б страхування безробіття, непрацездатності, пенсій після виходу у відставку, медичної допомоги, похоронних видатків, грошової допомоги матерям, удовам і розлученим, а також дітям. Було передбачено, що внески на соціальне страхування повинні сплачуватися працівниками, працедавцями, самозайнятими особами та безробітними. А допомоги на дітей мають виплачуватися із загальних річних доходів, що означатиме визнання суспільної відповідальності за їхній добробут. Рекомендації також охоплювали національну службу здоров'я і програми реабілітації. Протягом трьох повоєнних років усі пропозиції було введено в законодавство, попри те, що рівень виплат не досягав рекомен­дованої суми, визначеної як прожитковий мінімум [2, 42-43].

Саме пропозиції Беверіджа було покладено в основу ідеї «держави загального добробуту» (Welfare State), згідно з якою «людина повинна бути опікуваною від колиски до труни».

«Держава загального добробуту» - це не просто термін, який визначає спосіб організації системи. Це також нормативне поняття. «Держава загального добробуту» - це ідеал, де отримання послуг є правом кожного громадянина. У Великій Британії розуміння цього з'явилося за контрастом із Законом про бідність (1834 p.), який надавав підтримку тільки найбіднішим, зробивши роль клієнта настільки неприємною, наскільки це можливо. Такий же принцип діяв і в США та Австралії. «Держава загального добробуту» була побудована на відміну від Закону про бідність на принципі, що передбачав соціальний захист усіх громадян, а не лише найбідніших [4, 119].

Невдовзі по закінченні війни деякі західноєвропейські країни також значно вдосконалили свої системи соціального страхування, хоча відмінності між до- та післявоєнним періодами в них були менші, ніж у Великій Британії. Це зробили Бельгія, Франція, Ірландія, Італія, Норвегія, Швеція та Югославія. Пізніше - Канада та Австралія [2, 43; 4, 120]. Німецька модель соціального захисту сформувалася на ідеях Бісмарка, що передбачали тісний зв'язок соціального страхування та ринку праці, активну участь в економічних процесах як шлях до заможності. У Франції головна мета політики визначалась як суттєве поширення солідарності. Французька стратегія сьогодні домінує в концепціях Європейського Союзу [4, 120].

Таким чином, сучасні системи соціального захисту сформувалися протягом 40-х pp. XX століття.

Крім цього, після Другої світової війни виникло розуміння того, що міжнародне товариство не може залишатися байдужим, коли в якій-небудь країні правам людини загрожує небезпека. Широке визнання отримала не­обхідність оформлення норм міжнародної поведінки в форму прав. У 1948 р. було прийнято Загальну декларацію прав людини. У цьому документі вперше було зведено ідеї, що є спільними для багатьох політичних, культурних та релігійних традицій. Декларація об'єднала основні права та свободи всіх людей, включаючи громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні. Нею було встановлено три види людських прав:

• негативні права - громадянські й політичні (ст. 2-21 Декларації). Права, що сформульовано в негативній формі: вони обмежують можливі негативні дії держави щодо фізичної особи. Це права, що мають забезпечувати людині захист від будь-якого обмеження свободи;

• позитивні права - економічні, соціальні, культурні (ст. 22-27). Права, що сформульовано в позитивній формі: накладають на державу зобов'язання провадити певні позитивні дії по відношенню до фізичної особи: гарантування та задоволення базових мінімальних життєвих потреб, а кожній базовій потребі відповідає певне позитивне право. Спрямовані на забезпечення соціальної справедливості, захисту від зубожіння, участь у соціальному, економічному та культурному житті;

• колективні права - (згадано в ст. 28) передбачають, що кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в Декларації можуть бути повністю виконані.

Наступним важливим етапом стало прийняття у 1966 р. Міжнародного пакту про соціальні та економічні права, який набув чинності через 10 років (1976). Цим документом було закріплено такі права:

1. право на працю (ст. 6, 7);

2. право на соціальне забезпечення (ст. 9);

3. право на охорону сім'ї (ст. 10);

4. право на достатній життєвий рівень (ст. 11);

5. право на освіту (ст. 13);

6. право на охорону здоров'я (ст. 12);

7. право членства в профспілках (ст. 8).

Друга половина XX століття характеризується швидкою зміною поглядів на роль держави у наданні соціальної допомоги. Тезово це можна викласти так:

• Концепція «держави загального добробуту».

• Зневіра у «державі загального добробуту» - у спроможності бюрократичних організацій вирішувати соціальні проблеми. Поява недержавних (неприбуткових, некомерційних, волонтерських організацій), їхніми перевагами проголошувалося те, що вони гнучкіші, дешеві, спеціалізовані та неформальні.

• Ідеологія «правого крила» (М. Тетчер, Р. Рейган): роль уряду у соціальній політиці повинна постійно зменшуватися, це пов'язано не з грошима, а з переконаннями - якщо ви весь час допомагатимете людям, вони стануть залежними).

• Комунікаційні ідеї (американський соціолог Емітел Еціоні): люди повинні об'єднувати зусилля у відродженні громади.

• Антипрофесіоналізм: ніхто краще за вас не знає, як вирішити вашу проблему; волонтерські організації, групи самодопомоги – найкращі представники від вас.

Спільні тенденції в розвитку державних систем соціального захисту

Хоча розвиток поглядів на роль держави в забезпеченні соціального захисту в різних країнах дещо відрізнявся, все ж таки, з точки зору багатьох фахівців, можна говорити про спільні тенденції в розвитку державних систем соціального захисту. Так, приміром, П. Спікер у своїй книзі «Соціальна політика: теми і підходи» поєднує подібні погляди та пропонує Пояснення спільних тенденцій на двох теоріях: теорії конвергенції та теорії криз [4]. Нижче пропонується конспективний виклад цих теорій.

Теорія конвергенції

Багато індустріальних країн, незважаючи на значні відмінності між собою, доволі часто йдуть однаковими шляхами розвитку, що дозволяє (припустити відносну обмеженість ідеології, культури та історичного розвитку. Така тенденція ввійшла в літературу з порівняльної соціальної політики під назвою «конвергенція». Існує кілька тенденцій для конвергенції:

• Спільні проблеми. Усі розвинені країни мали пройти через один і той самий процес індустріалізації, і, як наслідок, вони мають вирішувати однаковий набір проблем. На початку основні проблеми стосувалися захисту працівників, житлового питання та розвитку міст; майже всі розвинені держави мають нині проблему старіння населення та спа­даючий рівень народжуваності, що означає збільшення кількості людей похилого віку і зменшення кількості працівників, які прихо­дять їм на зміну Такі зміни мають важливі наслідки для соціальної політики.

Спільні підходи. Шлях, яким розподіляється соціальна допомога залежить від методів, наявних на даному етапі часу - така теза зветься «технологічним детермінізмом». Спільні уявлення про управління привели до формування схожих реакцій на потреби в певних по­слугах.

Спільна політика. Країни імітують одна одну. На систему державно­го страхування у Великий Британії мала вплив система в Німеччині в той час як доповідь Беверіджа стала планом не тільки для британ­ського уряду, а й для європейських урядів [4, 112-113].

Теорія криз

Аналіз спільних тенденцій у різних державах підкреслює наявність «кризи» державних систем соціального захисту. Криза може розглядатися як період, під час якого довготривалі проблеми занадто загострюються, як зовнішній шок (це може включати війни та проблеми у міжнародній економіці), а також як довготривалі протиріччя, що відображають постійно наростаючий тиск на систему Маркс стверджував, що капіталізм є внутрішньо нестабільним і має прийти до неминучої кризи. Ідея про те, що подібна «криза», спричинена нестабільністю фінансової та промислової систем, має статися, залишилася важливим елементом у марксизмі, який пізніше використовувався і в інших інтерпретаціях. Приміром марксистська позиція щодо неминучості кризи відбивається в критиці «но­вих правих», які також скептично ставляться до можливостей промислової системи сплачувати за надання соціальної допомоги. З їхньої точки зору витрати на соціальний захист та на державний сектор «витіснили» із структури ті видатки, які необхідні продуктивному секторові економіки для процвітання. Але цю тезу можна заперечити таким фактом, що існують країни де видатки на соціальний захист мають тенденцію позитивно корелювати з процвітанням економіки; таким чином, твердження про «кризу» соціаль­ного захисту є або перебільшеннями, або просто неправильними логічними побудовами [4, 113-114].

Конвергенційна теорія і теорія кризи базуються на ідеї, що розвиток державних систем соціального захисту не є історичною випадковістю а лише результатом набору соціальних процесів, пов'язаних з індустріалізацією та економічним розвитком [4, 115].

Контрольні запитання

1. І Які ідеї стосовно ролі держави в забезпеченні добробуту громадян існували в давні часи?

2. Які заходи, спрямовані на поліпшення добробуту громадян, здійснювались у Х-ХІХ ст.?

3. Які важливі етапи розвитку державних систем соціального захисту протягом І XX століття ви можете відзначити?

4. Чому виникла необхідність створення державних систем соціального захисту?

5. Коли виникла державна соціальна політика в сучасному розумінні?

6. Які теорії та яким чином пояснюють спільні тенденції в розвитку державних систем соціального захисту?

Література

1. Антология социальной работы. В 5 т.-Т. 3. Социальная политика и законодатель­ство в социальной работе / Сост. М. В. Фирсов.- М.: Сварогъ - МВФ СПТ, 1995.-544с.

2. Ганслі Теренс М. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки.- К.: Основи, 1996.

3. Головаха Є. Соціальний захист населення і соціальна політика в Україні // Со­ціальна політика і соціальна робота.- К., 1996.- № 1.- С. 39-43. Спікер П. Соціальна політика: теми та підходи.- К.: Фенікс, 2000.- 400 с.

Тема: Історичні передумови та сучасна ситуація

Принцип, за яким була побудована система соціального захисту населення в Україні (і що залишився в спадок від часів Радянського Союзу), передбачав універсальність допомоги для всіх категорій населення. не враховуючи рівня доходів реципієнтів, як це робиться в багатьох країнах.

Після проголошення в 1991 році незалежності України перехід до ринковим відносин розпочався без попередньої розробки стратегії і тактики державного регулювання соціальних процесів. Внаслідок швидких змін соціальної структури населення відбулось стрімке розшарування на багатих і бідних. Намагання виправити ситуацію призвело до перегляду системи соціального захисту в напрямку збільшення різноманітних виплат, пільг, допомог, але відбулося це без урахування економічних передумов.

Державні органи управління ухвалюють законодавчі акти, програми, спрямовані на реалізацію високого рівня соціальних гарантій (навіть вище, ніж за часів Радянського Союзу), не зважаючи на .економічні можливості їх здійснення. Зростання частки витрат на соціальну сферу призвело до значного переобтяження державного бюджету.

Сьогодні, в умовах економічної кризи, коли кількість нужденних збільшується, а економічні можливості держави зменшуються, застосування такого принципу виявилось неможливим. Незначні кошти розпорошуються між великою кількістю людей; одна частина яких цих коштів не потребує, а іншій їх не вистачає. З другого боку (така тенденція спостерігалася в багатьох країнах), коли люди звикають очікувати багато від держави, з'являється так звана "споживацька позиція" що особливо небезпечно в період, коли ресурси держави обмежені.

Суттєвою трагічною помилкою соціальної політики в Україні була орієнтація на соціальний захист, без першочергового забезпечення прав та інтересів працюючого населення, що спричинило брак мотивації до праці, і внаслідок цього -' спад виробництва. Виникла парадоксальна ситуація, коли матеріальної допомоги потребують ті, хто працює. Але ж загальновідома істина, що неможливо ефективно захищати бідних у суспільстві, де більшість є бідними.

Зважаючи на існуючий світовий досвід, єдиним перспективним шляхом соціальної політики е відмова від узагальненої дотаційної моделі соціального захисту на користь принципу заохочування ініціативи активного населення й цілеспрямованої допомоги. Таку точку зору нині підтримує більшість ініціаторів реформ, але виникають суперечки про те хто саме може розраховувати на цілеспрямовану допомогу: чи це обмежена кількість соціально вразливих верств населення (а саме: літні люди, інваліди, багатодітні сім'ї, біженці), чи це буде адресна допомога конкретним незаможним людям (виходячи з того, що приналежність до певної групи, наприклад, старих людей не завжди корелює з показником бідності - стара людина може мешкати і в заможній родині.

Серед передумов формування соціальної політики вирізняють:

• ціннісні;

• політичні;

• географічні / територіальні;

• культурні;

• економічні;

• соціально-демографічні.

Ціннісні та культурні передумови. Соціальна політика має ґрунтуватися на таких загальнолюдських/філософських цінностях, як право на життя, свобода, рівність і недискримінація, справедливість, солідарність та соціальна відповідальність. Саме такі цінності лежать в основі різних моделей соціального забезпечення.

В сучасному світі спостерігається розвиток двох основних моделей соціального захисту: ліберальної та соціально-демократичної (патерналістської). Мета соціальної політики в рамках ліберальної моделі - забезпечення рівності можливостей, надання всім рівних шансів для самореалізації. Роль держави полягає в створенні відповідних умов. Окрім того, держава бере на себе ті функції, які нездатна виконати самотужки особа чи сім'я. Головна мета соціальної політики в рамках соціально-демократичної моделі - досягнення соціальної справедливості, подолання нерівності, що виникає під час розподілу економічних та соціальних ресурсів. Роль держави - гарантувати й-забезпечувати визначений рівень доходів та соціальних послуг незалежно від трудового внеску. Потреби населення є підставою для визначення межі соціальних витрат.

Сучасна ситуація в Україні характеризується як відсутністю офіційно проголошеної державної ідеології, з притаманними їй цінностями, так і відсутністю чіткого уявлення про пріоритети тих чи інших цінностей у суспільній свідомості. Більшість соціологів погоджуються з думкою, що в Україні панує соціальна аномія, коли старі норми та цінності дискредитовані, а нові ще не сформувалися.

Цінностями,, що залишилися у спадок від соціалізму, безумовно, були офіційно проголошені принципи рівності та колективізму. Сучасна соціальна політика поки що демонструє збереження старого принципу рівності кінцевих результатів. Як, наприклад, рівність у розподілі пенсій (без врахування трудового стажу та характеру роботи), що йде всупереч такій цінності; як соціальна справедливість. Натомість забезпечення рівності, як рівності можливостей для отримання мінімальних гарантій, попри все залишається поза увагою (найяскравіше це можна побачити, якщо проаналізувати державну політику щодо інвалідів, дітей-сиріт). Тим часом втрачаються здобутки минулого щодо рівності можливостей отримання освіти й охорони здоров'я. Довготривалі невиплати заробітної плати ставлять під сумнів забезпечення навіть такої першочергової цінності; як цінність життя.

Існування за часів Радянського Союзу патерналістського підходу в організації систем соціального захисту та зайнятості населення призвело до "споживацької" позиції, коли люди звикли покладатися на державу. Розширення практики надання різноманітних правових статусів і пов'язаних з ними пільг викликало виникнення так званого "менталітету заслуг". Все це значною мірою зменшує власну ініціативу та активність людей. Особливо це стосується людей старших вікових груп. Як свідчать результати соціологічного дослідження становища населення України на ринку праці, вибір життєвих економічних стратегій населення корелює з його віком. Якщо серед молоді 15-28 років тільки третина (37 %) згодна мати невелику, але гарантовану заробітну плату постійно, то серед респондентів старших вікових груп частка таких людей вже складає переважну більшість: серед населення 41- 55 років – 59%, 56 років і старших - 67%. Навіть серед найбільш працеактивної вікової групи 29-40 років майже половина (47 %) виддає перевагу гарантованому мінімуму, аніж власній активності, підприємництву та ризику.

Відомо, що кожна країна, регіон мають специфічні культурні особливості: власну систему норм і традицій (наприклад, таких як високий рівень територіальної мобільності у циган, полігамний шлюб у деяких східних країнах, багатодітність у країнах Азії та Африки, безправність жінки в ісламських країнах), які враховуються при формуванні соціальної політики (так, у країнах Азії, Латинської Америки люди похилого віку традиційно доглядалися в родині і це спричинило нерозгалуженість системи соціального захисту осіб похилого віку порівняно з країнами Європи).

Політичні передумови. Кожна країна має свою політичну систему й офіційно прийняту ідеологію, що визначає умови будь-якої діяльності, зокрема й модель соціального захисту, що існує в країні,

У житті суспільства визначну роль відіграють політичні партії, особливо ті, які беруть участь в управлінні державою. У світовій історії є приклади багаторічного ефективного правління однієї з партій за наявності однієї чи декількох опозиційних партій (Австрія, Велика Британія, Канада, США. Швеція). Є приклади, коли: державами правили партії-монополісти. Націоналсоціалістична німецька робітнича партія, Комуністична партія Радянського Союзу. А також приклади безладного правління, коли країнами десятиліттями правили коаліції партій, які мали хистку більшість у законодавчих органах влади (Французька та Італійська республіки часів Моріса Тореза і Пальміро Тольятті).

Специфічного особливістю політичної ситуації в Україні була й досі залишається відсутність єдиної стратегії у соціальній сфері, що призводить до прийняття ситуативних рішень, обумовлених політичною кон'юнктурою та спрямованих на тимчасове поліпшення життєвого рівня окремих категорій населення.

Економічні передумови. Кожна країна, регіон перебувають на певному різні економічного розвитку, мають певний рівень добробуту. Це впливає на можливості фінансування соціальних програм.

Безумовно, суттєво на соціальну сферу в Україні вплинула економічна ситуація в країні. Негативні зміни почали спостерігатися ще Ї990 року. Відсутність ефективної економічної політики спричинила:

• спад виробництва;

• зменшення продуктивності праці;

• зниження рівня зайнятості;

• зростання безробіття, зменшення попиту на робочу силу, збільшення прихованого безробіття, а також кількості працівників, які перебували в умовах вимушеної неповної зайнятості;

• знецінення заощаджень населення внаслідок гіперінфляції;

• зниження реальної заробітної плати і пенсій;

• заборгованість з виплати зарплати і пенсій.

Така ситуація в економічній сфері призвела до появи нових груп населення, яким потрібна соціальна допомога: безробітних та малозабезпечених. Бідними стали люди, котрі все життя працювали (заощадження втратили внаслідок інфляції, а пенсії мізерного розміру), навіть робота в більшості випадків не забезпечує належного доходу.

В умовах, коли офіційна діяльність не забезпечує достатнього для життя доходу, працівники переходять до неформальної економіки. Чисельність тих, хто сплачує податки, скорочується, а оскільки система соціального захисту спирається переважно на оподаткування фондів заробітної плати, надходження до соціальних фондів зменшуються.

Незареєстрована діяльність, як правило, відзначається високою інтенсивністю, частими порушеннями норм охорони праці й взагалі .відбувається в умовах, далеких від нормальних, що позначається на стані здоров'я зайнятих. Захисні правові норми до такої діяльності практично не застосовуються, зайняті в неформальному секторі не можуть розраховувати на захист у випадку хвороби, звільнення, травми на виробництві.

Перехід людей до різних форм нерегламентованої діяльності веде до криміналізації суспільства. Результати попередніх експертних оцінок зайнятості населення України в тіньовому секторі свідчать про переважну орієнтацію на нього молоді, що є небезпечним, оскільки, на думку експертів, концентрація молоді в тіньовому секторі перешкоджає формуванню належної освітньої та професійної підготовки робочої сили. обумовлює специфічну систему цінностей Про це яскраво свідчить статистика правопорушень в Україні.

Суттєве розшарування населення, триваючий процес зубожіння призвели до значного зростання кількості злочинів, що мають економічне підґрунтя: розкрадання державного або колективного майна та злочини проти індивідуальної власності громадян: крадіжки, розбої, вимагання.

Зросла кількість засуджених неповнолітніх, також за рахунок збільшення майнових злочинів (крадіжки та пограбування індивідуального майна громадян, розкрадання державного та колективного майна).

Серед підлітків, які перебували на обліку в інспекціях у справах неповнолітніх, найвищими темпами зростала частка тих, які не працювали й не навчалися. І серед загального складу засуджених у 1996 р. 45 % складали особи у працездатному віці, які не працювали і не навчалися.

Конструктивні зміни в економіці, що відбулись останнім часом, деякою мірою покращили показники економічної ситуації, але водночас мали негативний вплив на рівень добробуту громадян. Як от зрушення у бюджетній політиці і бюджетній дисципліні - не витрачати того, чого в бюджеті немає - боляче позначається на значній частині населення: затримки в заробітній платі, не фінансуються належним чином бюджетні підприємства та установи.

Зниження рівня інфляції відбулося переважно за рахунок зменшення попиту населення і підприємств, обумовленого невиплатами заробітної плати і пенсій. Закриття нерентабельних і безперспективних підприємств збільшило кількість безробітних.

Географічні/територіальні передумови. Соціальна політика, або її окремі заходи, можуть розроблятися для різних рівнів: країни, регіону, району, кожен з яких має власні специфічні особливості.

Для більшості великих країн притаманні такі соціальні відмінності, котрі є наслідком належності людей до певних регіональних спільнот усередині однієї країни. Регіональні відмінності є за своєю суттю географічними, вони можуть бути зведені до мінімуму, але неможливо говорити про їх повне усунення, оскільки а основі лежать такі об'єктивні умови, як клімат, корисні копалини, родючість земель тощо. Всі ці відмінності породжують соціальну диференціацію, оскільки визначають можливості ведення господарської діяльності в територіально-географічному просторі та обумовлюють регіональний розподіл праці. А це в свою чергу впливає на розвиток економіки та соціальної інфраструктури.

Разом із регіональним розміщенням людей завжди важливою була і їхня поселенська структура. Розвиток соціальної сфери, розміщення освітніх закладів, розподіл капіталовкладень, забезпечення житлом, послугами в різних типах поселень, створював і створює нерівні можливості та нерівні умови життєдіяльності. А нерівні умови в свою чергу обумовлюють диференціацію життєвих стратегій та життєвих шляхів, впливаючи на характер освіти, професійної кар'єри, сімейного шляху, стилю життя.

Виникають суперечки і навколо питання регулювання доходів жителів різних регіонів відповідно до вартості життя в цих регіонах. Так, наприклад, найнижча вартість мінімального споживчого кошика в Волинській області, найвища в АР Крим.

Поки що залишається майже без змін структура та розміщення навчальних закладів по території України. Найменша кількість навчальних закладів у Західному регіоні, а саме Волинській, Закарпатській, Тернопільській областях, найкраща ситуація в великих містах: Києві, Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Львові.

Таким чином, нерівномірність розвитку різних тинів поселення та різних регіонів створила значну соціальну нерівність та, відповідно, диференціацію життєвих можливостей.

Для розроблення соціальної політики досить важливим є самий факт визнання територіально-поселенської диференціації та її врахування при плануванні розвитку окремих регіонів. Завданням соціальної політики є- корекція існуючих; нерівностей життєвих можливостей у різних територіально-поселенських одиницях. Це стосується всіх сфер впливу соціальної політики: освіти, політики зайнятості, охорони здоров'я, житлової політики, системи соціального захисту.

Соціальна політика в регіональному вимірі має бути втілена в соціальні програми як загальнодержавного, так і регіонального розвитку, відображати особливості місцевої практики задоволення соціальних потреб населення. Важливо, щоб державні гарантії соціального захисту доповнювалися на місцевому, регіональному рівні перенесенням основного обсягу соціальних витрат на останній рівень. Особливо важливого значення набувають місцеві, регіональні органи самоврядування в здійсненні адресної соціальної допомоги.

Хоча в Основних напрямах соціальної політики на 2000-2004 роки визначено стратегічні цілі соціальної політики як на державному, так і на регіональному рівні, досі сучасна соціально-економічна політика характеризується браком чіткої стратегії регулювання процесів розвитку та оптимізації життєвих можливостей у різних регіонах. Хоча, безумовно, деякі кроки в цьому напрямку робляться.

Соціально-демографічні передумови. Країна, регіон, місто, селище відрізняються за кількістю населення, співвідношенням вікових та статевих груп, характером процесу відтворення населення, середньою тривалістю життя.

За останні роки в Україні спостерігаються несприятливі соціально-дсмографічні та медико-соціальні тенденції. Перше, що привертає увагу, це зменшення чисельності населення України починаючи з 1993 р., після того. коли в Україні було зареєстровано максимальну кількість населення - 52,2 мільйона чоловік.

Природне скорочення населення України почалось ще раніше - з 1991 року. І. якщо народжуваність знижується давно, тільки з 1991 року. вперше в історії України, рівень смертності почав перевищувати рівень народжуваності.

Зменшення рівня народжуваності є наслідком кількох демографічних явищ.

По-перше, в Україні завершився перехід до малодітної сім'ї. Зниження рівня народжуваності відбувається передовсім за рахунок відмови від народження других та наступних дітей. Середня кількість дітей, народжених жінкою за все її життя (сумарний коефіцієнт народжуваності), для забезпечення простого відтворення населення має .бути не менше ніж 2,2 (для розширеного - не менше ніж 2,5) дитини. В Україні цей показник поступово зменшився з 2,3 в 1958-1959 роках до 1,6 дитини в 1992-1993 роках та 1,3 дитини в 1997 році (утому числі у міських поселеннях до 1,08 дитини, у великих містах до 1 дитини. у сільській місцевості до 1,7 дитини) і продовжує зменшуватись. Таким чином, рівень дітородної активності в Україні вкрай низький, оскільки смертність компенсується народжуваністю тільки на 59 %.

По-друге, відбулися зміни в шлюбній поведінці. У молоді з'являються нові життєві орієнтири, зростає ділова активність жінок. Змінилися погляди на шлюб і сім'ю: збільшився вік укладання першого шлюбу, спостерігається достатньо високий рівень розлучень, збільшилась частка шлюбів, що розпадаються протягом першого року, традиційний шлюб замінюється менш формальними стосунками: в Україні помітна тенденція до зменшення кількості зареєстрованих шлюбів. Все це впливає на репродуктивну поведінку. Ще одним наслідком зміни поглядів на. шлюб стало зростання питомої ваги дітей, народжених жінками, що не перебувають у зареєстрованому шлюбі. З іншого боку, в останні роки внаслідок несприятливих економічних умов відбулося зниження життєвого рівня населення. Невпевненість у майбутньому змушує батьків відкладати народження дитини.

У зв'язку із зниженням народжуваності відбувається дальше постаріння населення України. Спостерігаються вікові структурні зміни: частка молодого населення (у віці, молодшому за працездатний) зменшилась з 23,1 % в 1985 до 21,9 % в І996 році і, відповідно, збільшилась частка населеним старшого віку (старшого за працездатний) з 20,5 до 29,2 %. Цю тенденцію також відображає динаміка кількості пенсіонерів, зокрема пенсіонерів за віком.

Збільшення частки людей похилого віку в структурі населення потребує збільшення надходжень для пенсійного забезпечення та соціальної допомоги старим людям. Перед соціальною політикою постає завдання реформування пенсійної системи для уникнення в майбутньому надзвичайного навантаження на працююче населення. Це може бути поступовий відхід від діючої моделі фінансування тільки за рахунок "солідарності поколінь". Також варто забезпечити умови для створення додаткових недержавних пенсійних програм та програм соціальної допомоги.

Медико-соціальні передумови. Неможливо не помітити негативні медико-соціальні тенденції в сучасній Україні.

Щорічно збільшується кількість осіб, яких вперше визнано інвалідами. За останні роки кількість інвалідів щороку збільшується приблизно на 250 тис. чоловік. Це пов'язано як з погіршенням рівня життя населення, так і з кризовими явищами в системі охорони здоров'я.

У структурі первинної інвалідності переважають захворювання серцево-судинної системи, злоякісні новоутворення, травматизм. Зростає інвалідність серед осіб працездатного віку і внаслідок захворювань на туберкульоз, який вважається передусім соціальною хворобою.

Тільки за кілька останніх років майже в 4 рази росла захворюваність на наркоманію і токсикоманію. Значна кількість наркозалежних залишається в тіні, поза увагою та допомогою медицини.

Привертає увагу поширення на захворюваності на венеричні хвороби, що, як правило, спостерігається під час соціальних негараздів у суспільстві.

Такі тенденції свідчать, що сучасна політика в галузі охорони здоров'я безумовно потребує перегляду.

Таким чином, внаслідок вищезгаданих соціально-демографічних і, в тому числі, медико-соціальних явищ і процесів збільшилася кількість людей, що потребують соціальної допомоги. Це сім'ї з дітьми, зокрема й неповні, старі люди, інваліди, наркозалежні.

Тема: Цінності у соціальній політиці

Погляди на природу людської поведінки та їх вплив на прийняття політичних рішень

Цінності та їх врахування при формуванні політики

Підходи до прийняття і розуміння цінностей: моральний абсолютизм та консеквенціоналізм

Цінності відіграють чи не вирішальну роль при формуванні соціальної політики. Саме врахування або прийняття тих чи інших цінностей лежить в основі будь-якого політичного рішення.

Соціальна політика з погляду врахування цінностей ґрунтується на:

• поглядах на природу людської поведінки;

• певних цінностях;

• підходах до прийняття і розуміння цінностей.

Далі зупинимось докладніше на кожному з цих аспектів.

Погляди на природу людської поведінки та їх врахування при формуванні соціальної політики

Існують два протилежні погляди на людську природу, майже співзвучні з філософіями Гобса та Руссо. З точки зору Гобса, людська істота ущербна, гріховна, корислива, загребуща, антисуспільна. Завдання соціальних інституцій, відповідно до такого погляду, полягають у тому, щоб контролювати та стримувати негативні імпульси людської природи і таким чином спрямовувати індивідуальні бажання в суспільне прийнятних напрямах. З точки зору Руссо, люди за своєю природою добрі, щирі, альтруїстичні. У такому випадку суспільні обмеження здебільшого не потрібні і навіть контрпродуктивні, оскільки блокують позитивні імпульси [1, 301-302].

Л. Пал зумисне інтерпретує ці погляди в карикатурному вигляді, щоб у такий спосіб легше зрозуміти основні орієнтири державної політики. Приміром, у сфері освіти, за Гобсом, можна зробити такі припущення. Учням і студентам може бути властива вроджена цікавість, але її переважать інші імпульси, і, якщо їх не стримувати, вони здатні звести нанівець освітні зусилля. Навчання - не розвага, але учні й студенти (як усі людські істоти) віддають перевагу розвагам перед роботою. Тому освітня політика має бути суворою, необхідними є структура, перевірка та дисципліна. Згідно з філософією Руссо, оскільки люди керуються здебільшого добрими імпульсами, освітня політика повинна сприяти створенню вільного навчального середовища, більшої відповідальності самих учнів або студентів, послаблення тиску інституції на окрему особу, для того щоб вона могла зробити свій власний вибір [1, 301]. У сфері алкогольної політики, напевно, прибічники Гобса наполягатимуть на обмеженні продажу та вживання алкоголю, суворому контролі, інакше, за відсутності обмежень, люди питимуть більше, МІЖ треба, і доходитимуть до руйнівних дій у своїй поведінці. Прибічників теорії Руссо можна знайти серед тих, хто висловлюється за послаблення регулювання у сфері споживання алкоголю, виведення за межі кримінального права «м'яких» наркотиків, легку доступність протизаплідних засобів для молоді [1, 302], легалізацію абортів тощо.

Цінності та їх врахування при формуванні соціальної політики

Соціальна політика базується на таких загальнолюдських філософських цінностях, як право на життя, свобода, рівність, недискримінація, справедливість, солідарність, соціальна відповідальність тощо. Саме ті чи інші цінності лежать в основі пояснення будь-якої проблеми вибору відповідної альтернативи політики. Приміром, від того, яку цінність покладено в основу-рівність чи справедливість, залежатиме вибір принципу допомоги - універсального або вибіркового. Пояснимо це на таких прикладах.

Рівність означає однакове ставлення до кожної людини. Але «однакове ставлення» не завжди означає «справедливе ставлення». Так, процедури можуть бути «справедливими» в тому розумінні, що правила надають усім однакові шанси. Але при цьому «справедливі» процедури можуть дати «несправедливі» результати. Наприклад, процедуру прийняття на роботу може бути «справедливою», якщо ґрунтується на виборі найкваліфікованіших та досвідченіших претендентів, але не всі мають рівні можливості здобути необхідну кваліфікацію (як-от випускники вищих навчальних закладів). Питання політики: де й наскільки держава повинна втручатися? Завданням політики, якщо спиратися на цінності солідарності, соціальної відповідальності тощо, буде: зрівняти можливості. Застосовується принцип вибірковості; в нашому прикладі вибираються групи населення, яким для зрівняння їхніх можливостей надається пільга як переважне право прийняття на роботу.

Інший приклад стосується явища проституції. Чи вважати проституцію за проблему? Відповідь на це запитання одночасно є передумовою для врегулювання цього явища. Так, проституція це проблема, якщо розглядати її з погляду цінності рівності, оскільки проституція порушує рівність внаслідок того, що одні люди служать для задоволення сексуальних потреб інших [1,296]. Якщо ж брати за основу таку цінність, як свобода, то кожна людина має право обирати, як їй жити і поводитись. Доросла людина повинна брати відповідальність за власні дії і вільна обирати свій шлях, в такому ракурсі проституція не є проблемою і начебто не повинна регулюватися політикою. Але при цьому перед політикою постає інше питання: «Коли слід нехтувати індивідуальний вибір?»

Моделі ринку праці, які діють у світі, також спираються на певні цінності. Приміром, ліберальна (американська) модель побудована на принципах індивідуалізму. Це означає, що у випадку тимчасових фінансових труднощів на підприємстві працівників звільнятимуть; при зміні змісту роботи або робочого завдання радше наймуть нового працівника з відповідною кваліфікацію, ніж перенавчатимуть того, хто вже працює і кого буде звільнено. Таким чином, модель характеризується високим рівнем плинності кадрів і трудової мобільності, свободою вибору та індивідуальною відповідальністю за власну освіту і кар'єру. Патерналістська (японська) модель ринку праці побудована на принципах патерналізму, колективізму, солідарності й соціальної відповідальності. Це означає, що у випадку фінансових труднощів на підприємстві радше зменшать розмір заробітної плати, ніж звільнятимуть працівників (при цьому вважається, що працівники самі, починаючи з вищого керівництва, повинні виступати з пропозиціями про зменшення для себе заробітної плати). Ця модель передбачає відповідальність за найнятого працівника, і підприємство нагадує велику родину, де дбають про пенсію, освіту своїх працівників. На японських підприємствах низька плинність кадрів, оскільки культивується пожиттєве наймання працівників, що в свою чергу гальмує просування по кар'єрних щаблях.

Соціальна політика розробляється з урахуванням певної ієрархії цінностей, яка визначає, на що в першу чергу витрачати кошти, як здійснювати їх перерозподіл і, нарешті, які групи населення матимуть переваги. Так, в Україні, внаслідок інфляції в середині 90-х рр. XX століття, практично всі люди пенсійного віку втратили свої заощадження. Малий розмір пенсії не забезпечував нормальних умов життя. Питання, яке потребувало вирішення: чи збільшувати розмір пенсії за рахунок збільшення оподаткування? Спочатку так і було зроблено, і відрахування в соціальні фонди від фондів оплати праці підприємств сягнули таких розмірів, що це призвело до змен­шення заробітної плати і, як наслідок, погіршення рівня життя самих пра­цюючих. Звичайно, картина тут спрощена, бо ж існувало ще багато інших чинників, які вплинули на розмір заробітної платні. Та вже один цей при­клад ілюструє основне питання соціальної політики: як ділити державний «пиріг» і які саме цінності мають пріоритет: чи загальноекономічне зро­стання, чи індивідуалізм, коли кожен може розраховувати тільки на те, що він заробив чи заощадив; чи, врешті, соціальна солідарність та відповідальність за старих і хворих.

Підходи до прийняття і розуміння цінностей: моральний абсолютизм та консеквенціалізм

Існують два підходи до прийняття і розуміння цінностей: моральний абсолютизм, який передбачає прийняття цінностей, або ставлення до того, що є правильним, а що ні, і дотримання їх незалежно від наслідків (1, 297), та консеквенціалізм - принцип, за яким вважається, що ніщо само само по собі не є добрим чи поганим, тому й не може бути абсолютних моральних принципів - потрібно оцінювати наслідки тих чи інших дій на практиці [І, 297]. Проілюструємо наприкладі, як ці підходи до прийняття цінностей впливають на формування соціальної політики.

Усі жінки в країні є рівними, тому повинні мати рівні права, в т. ч. право отримати допомогу по догляду за дитиною. Рівність передбачає отримання однакової допомоги. Чи є це справедливим? «Так» - якщо дотримуватись морального абсолютизму: рівність - це принцип, якого маємо дотримуватися за будь-яких умов. «Ні» - якщо стояти на принципі консеквенціалізму: жінки знаходяться в нерівних умовах - декому з них ця допомога не потрібна, враховуючи їхній високий рівень доходів, іншим цієї допомоги замало (одиноким, малозабезпеченим чи багатодітним). Таким чином, розуміння та підхід до прийняття таких цінностей, як „рівність» і «справедливість», має наслідком прийняття того чи іншого принципу розподілу соціальної допомоги: принципу «універсальності» або принципу вибірковості».

Ще один приклад стосується наслідків розуміння і прийняття такої цінності, як цінність життя, зокрема в політиці легалізації абортів. Якщо приймати життя як абсолютну цінність, аборти мають бути категорично заборонені. І навпаки, підхід до легалізації абортів з позиції консеквенціалізму передбачатиме врахування різних обставин - існування загрози здоровю матері, настання вагітності внаслідок зґвалтування та, врешті-решт, індивідуальний вибір і свободу.

Тема: Класифікації моделей соціального захисту

Класифікація моделей соціального захисту Ф. Вільямс

Класифікація моделей соціального захисту Р. Тітмуса

Класифікація моделей соціального захисту Еспінг-Андерсена і Лейбфріда

Ліберальна та соціально-демократична моделі соціального захисту /

Одним з головних підходів до опису державного соціального захисту було конструювання «моделей» надання соціального захисту і подальша класифікація конкретних прикладів відповідно до таких «моделей». Вважається, що політики соціального захисту мають певні спільні цілі та провідні принципи, за якими їх можна віднести до певного типу. «Моделювання» набуло неабиякого значення, тому що, незважаючи на певні недоліки (а їх є багато), воно ставало визначальним для обговорення політики в різних країнах. Модель - це зразок, порівнюючи з яким можна оцінювати реальність [4,90,107]. Нижче ми розглянемо найвідоміші класифікації систем соціального захисту: Тітмуса, Лейбфріда і Еспінг-Андерсена, Вільямс.

Класифікація моделей соціального захисту Ф. Вільямс

Класифікація моделей соціального захисту Ф. Вільямс за типом класифікації - це радше будування «ідеальних типів», («ідеальних моделей»), ніж класифікація за визначеними критеріями або за принципом сімейної схожості, її особливість полягає в тому, що в основу класифікації покладено вплив ідеології та нормативних політичних принципів на соціальну політику. Приміром, в основі анти колективістської моделі ми бачимо ліберальну ідеологію правого крила; несоціалістичний колективізм загального добробуту знаходиться десь посередині між лібералізмом та соціальною демократією; модель фабіанського соціалізму представляє класичні соціалістичні ідеї; модель радикального соціального управління базується на ідеях демократичного соціалізму; і, нарешті, модель політичної економії «загального добробуту» побудована на класичному марксизмі. Класифікацію моделей соціального захисту Вільямс (1989) наведено у таблиці 1 [5,21; 1,92]

З нашої точки зору, приклад класифікації Вільямс є визначальним для сучасної теорії соціальної політики, оскільки допомагає при вивченні політичних передумов формування соціальної політики таким чином, що показує зв'язок між цінностями, політичними ідеологіями та відповідною організацією державної системи соціального захисту.

Таблиця І

Нормативна класифікація моделей соціального захисту Ф. Вільямс

Цінності		Роль держави у наданні соціальної допомоги	Принципи розподілу державної соціальної допомоги		Зв'язок між економічною та соціальною політикою
Антиколективізм
Індивідуальний вибір, свобода особистості		Мінімальна	Надзвичайна вибірковість, усім іншим надаються шанси самореалі-зуватися на ринку		Домінує ринкова свобода
Соціальний реформізм
Не-соціалістичний колективізм загального добробуту
Індивідуальна свобода в межах ефективного, «співчутливого» капіталізму		Поміркована, поєд­нана з наданням допомоги приват­ними та добровіль­ними організаціями	Деяка допомога -універсальна, де­яка - вибіркова		Соціальна політика компенсується та підтримується по­літикою економіч­ною
Фабіанський соціалізм
Рівність, колективізм, соціальна гармонія		Велика	Універсальність, базована на потребах		Соціальна політика впливає на те, щоб економічна політика більш відповідала потребам
Радикальне соціальне управління
Рівність, гуманізм, колективізм		Велика, децентралізація, місцевий контроль	Універсальність, базована на потребах		Уніфікація соціаль ної та економічної політики через соціальне планування для подолання нерівності
Політична економія «загального добробуту»
Цінності мають визначатися характером економічного виробництва	Велика			Універсальність, базована на потребах		Глибокі конфлікт між соціальною та економічною політикою при капі талізмі. При соці алізмі економіка обслуговує людські потреби

Класифікація моделей соціального захисту Р. Тітмуса

Класифікація моделей Річарда Тітмус, яку він запропонував у 1974 р., є базовою в соціальній політиці в тому сенсі, що багато інших авторів будували свої класифікації, спираючись саме на неї. Вона побудована як «класифікація за визначеними критеріями». Критерієм, який покладено в її основу, став принцип розподілу державної соціальної допомоги.

Тітмус виділив три основні моделі державних систем соціального захисту: залишкову, інституціонально-перерозподільчу та модель індустріальних досягнень/діяльності.

Залишкова модель соціального захисту базується на принципі «страхової сітки». У нормальних умовах люди не мають залежати від соціального захисту, вони живуть, спираючись на власні ресурси або ресурси своєї сім'ї, і тільки ті з них можуть розраховувати на соціальний захист, хто з якихось причин не може прожити самотужки. Соціальний захист у такому випадку зображується як «залишковий», тому що він направлений на тих, хто не підпадає під загальне правило [4, 90].

Інституціонально-перерозподільча модель соціального захисту має два основні елементи, які можна розділити при теоретичному розгляді. Одна частина, «перерозподільча», має на увазі спробу зрівнювання ресурсів між людьми. Якщо залишкова модель передбачає виконання мінімально необхідного, перерозподільча модель не зупиняється на мінімумі, а продовжує працювати з метою згладжування соціальної нерівності. Ідея «інституціонального» соціального захисту полягає в тому, що людські потреби сприйматимуться в суспільстві як нормальні або як «інституціоналізовані». Усі ми колись були дітьми, всі так чи інакше іноді хворітимуть та зістаряться. Інституціональна система визнає соціальну відповідальність за потреби людей у певні періоди їхнього життя і надає відповідне забезпечення. За залишкової моделі в більшості випадків індивід покриває соціальний захист зі своїх ресурсів; натомість інституціональна модель базується на прийнятті соціальної відпові­дальності за стани залежності, викликані соціальним існуванням [4, 90-91].

Модель індустріальних досягнень/діяльності була найменше розроблена з концепцій Тітмуса. Деякі напрями соціальної політики можуть розглядатися як такі, що підтримують економічний розвиток; освіта, наприклад, може розглядатися як підготовка дітей до праці, охорона здоров'я - як підтримка робочої сили. Яскравим прикладом цієї моделі може слугувати Бісмаркова система соціального страхування, в якій виплати були пов'язані із внесками так, аби рівень зусиль працівників винагороджувався якомога точніше. На німецьку систему соціального захисту деколи посилаються як на «соціальну державу», а не як на «державу загального добробуту»: ця система дуже тісно пов'язана з ринком праці, і ті, хто має менше визначе­ного стажу, захищені менше [4, 91].

Інші автори намагалися модифікувати або доповнювати ці моделі. Мішра, наприклад, виділяє «соціалістичну» модель, в якій послуги є вичерпними і надаються залежно від необхідності, рівень соціального захисту високий і люди отримують виплати та послуги радше як члени певної соціальної підгрупи, а не за індивідуальними правами. Палм зображує модель «трудових заслуг», в якій стимули та соціальний захист пристосовуються до вимог економічного ринку [4, 91]. Хоча запропонована Палмом модель «трудових заслуг» з нашої точки зору багато в чому подібна до моделі індустріальних досягнень/діяльності.

Класифікація моделей соціального захисту за Лейбфрідом і

Еспінг-Андерсеном

Лейбфрід запропонував класифікацію, яка базується на принципі «сімейної схожості». Його чотири моделі представляють собою чотири групи країн, які характеризують переважно європейські підходи до соціального захисту [4, 109]:

• скандинавські країни (Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія), де соціальний захист розвинений найкраще.

• «Бісмаркові» країни (Австрія, Німеччина) є прикладами «інституціональної» моделі соціального захисту

• Англосаксонські країни (Велика Британія, США, Австралія, Нова Зеландія) застосовують «залишкову» модель.

• «Латинське узбережжя» (Іспанія, Португалія, Греція, Італія, Франція) – соціальне забезпечення перебуває в «зародковому» стані.

Еспінг-Андерсе проаналізувавши державні системи соціального захисту з точки зору розбіжностей у політичних ідеологіях (так само, як ми це побачили на прикладі класифікації Ф. Вільямс), визначив т.зв. режими соціального захисту: ліберальний, корпоративний, соціал-демократичний, показуючи рух від найменших прихильників державного захисту до найбільших. У такому розподілі моделі поділяються за звичайним спектром «справа наліво» [4, 109]. З точки зору Еспінг-Андерсена, різні форми «режимів соціального захисту», що склалися в Європі, тільки частково відповідають різним типам державних традицій [2, 31].

З огляду на це У. Лоренц у своїй книзі «Соціальна робота в Європі, яка змінюється» спробував об'єднати аналіз «режимів соціального захисту» Еспінг-Андерсеиа з типологією Лейбфріда з метою продемонструвати розвиток систем соціального захисту у повоєнній Європі. Таким чином було виділено 4 моделі соціального захисту (скандинавська, залишкова, корпоративістська, рудиментарна). Далі пропонується конспективний огляд моделей, описаних Лоренцом [2, 31-37].

Скандинавська модель (Швеція). Солідарна й універсальна система соціального захисту. Для забезпечення такої системи державні зусилля спрямовуються на мінімізацію соціальних проблем та максимізацію надходжень у бюджет. Це можливо за умов сприяння якомога більшому рівню зайнятості в країні, в т. ч. активного залучення жінок до трудової діяльності. Оскільки основна частина «захисту» може бути забезпечена через роботу, держава меншою мірою вдається до перерозподільчих заходів поза ринком праці. Соціальні працівники зайняті переважно в Державних мультидисциплінарних агенціях. Вони також беруть на себе значну частину функцій з неформального догляду, які в сім'ї традиційно виконувала жінка. Престиж соціальних працівників достатньо високий, а стигматизуючий ефект їхнього втручання зводиться до мінімуму [2, 31-32].

Корпоративна модель (Австрія, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія, частково Франція та Італія). Для цієї моделі характерна «субсидіарність», тобто участь річних секторів, а саме державного, недержавного та неформального, у сфері соціального захисту. Це поняття єключовим для розуміння взаємовідносин різних секторів у наданні допомоги. Поняття «субсидіарності» виникло з поєднання світських корпоративних ідей щодо «органічного» зв'язку між індивідами, сім'ями, громадами, групами за інтересами та державою, які представляють собою єдине тіло з багатьма частинами, та католицької соціальної філософії. Як корпоративна держава може делегувати повноваження з соціального захисту (включаючи соціальне страхування) професійним, релігійним та різним волонтерським організаціям. Католицька церква намагалася створити альтернативу як соціалізму, так і лібералізму, її ідеї було викладено в енцикліці Папи Пія XI (1931), де, зокрема, зазначалося, що вища організація не повинна перебирати на себе функції, які може виконати організація нижчого рівня, що держава повинна надати можливість малим групам самостійно залагоджувати менш значущі справи, для того щоб не відволікати її від важливіших справ і, таким чином, забезпечувати принцип «доповнюючого функціонування». Іншим характерним принципом цієї моделі є «солідарність», що означає можливість «меншої» структурної одиниці звернутися до «більшої» за підтримкою у виконанні своїх функцій, не втрачаючи контролю над своєю діяльністю. Поєднання солідарності та субсидіарності сприяє формуванню «соціальної держави», де правова, економічна і соціальна системи базуються на принципі соціального забезпечення (можливості уникнути матеріальних обмежень для громадянина), соціальної справедливості та соціальної рівності (можливостей). Соціальні служби базуються не на благодійності, а на соціальних правах та гарантіях і спрямовані на раціональне здійснення універсальних цілей соціальної політики. Державні організації виконують функцію контролю, волонтерський сектор виконує інші функції і відіграє провідну роль як за обсягом, так і за різноманітністю послуг. «Суперництво» між неурядовими організаціями сприяє творчості та інноваціям [2, 33-35].

Залишкова модель (Велика Британія). Для неї характерні: наголос на підтримці поза ринком праці; орієнтація державної допомоги на соціальну патологію (державна соціальна допомога має образ «останньої надії», оскільки увага звертається, в першу чергу, на малозабезпечених, а допомога не має такого комплексного, активного та універсального характеру, як у волонтерських організаціях); поляризація функцій догляду та контролю (держава бере на себе функції першочергового втручання та контрольного оцінювання, недержавні організації - здійснення догляду); дуалізм держави і ринку у страхуванні, житловому забезпеченні, освіті, охороні здоров'я, службах допомоги в громаді [2, 32-33].

Рудиментарна модель (Португалія, Іспанія, Греція, Ірландія, окремі області Італії). Головна риса, що притаманна цій моделі: юридичні права на соціальний захист мінімальні або взагалі відсутні (хоча в Іспанській конституції визначаються соціальні обов'язки держави, на практиці діють інші законодавчі акти, що перекладають відповідальність за допомогу нужденним членам сім'ї на їхніх родичів). Функції соціального захисту, зокрема надання персональних послуг, догляд, держава перекладає на волонтерський та неформальний сектори. Перед соціальними працівниками постають проблеми з пошуком джерел для фінансування програм у сфері соціального захисту. Соціальні служби діють некоординоване і несистематично [2, 36].

Слід зазначити, що країни, які представляють рудиментарну модель, значною мірою різняться між собою. Приміром, в Ірландії та Іспанії, на відміну від інших країн цієї групи, переважна кількість соціальних працівників перебуває на державній службі; Можна знайти й інші важливі але нагадаємо, що ця класифікація побудована за принципом «сімейної схожості», який не виключає існування таких відмінностей.

Таблиця 2

КЛАСИФІКАЦІЯ МОДЕЛЕЙ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ

за Лейбфрідом та Еспінг-Андерсеном

Цінності	Роль держави у наданні соціальної допомоги	Роль НДО в наданні соціальної допомоги	Принципи розподілу державної соціальної допомоги	Зв'язок між економікою та соціальною політикою
СКАНДИНАВСЬКА (Швеція)
Солідарність, демократія, рівність	Велика	Незначна	Універсальність	Тісний
ЗАЛИШКОВА (Велика Британія)
Вільний ринок	Функції першочергового втручання та контролю	Переважна, виконують функцію догляду	Надзвичайна вибірковість (державна допомога найбіднішим, добровільні організації – всім іншим)	Тісний (застосування ринкових механізмів у соціальній сфері)
КОРПОРАТИВНА (Німеччина, Нідерланди, Австрія, Швейцарія, частково Франція та Італія)
Солідарність, субсидіарність, рівність можливостей	Мінімальна, виконує функцію контролю, делегування повноважень НДО	Головна (включаючи соціальне страхування)	Вибірковість	Соціальна політика підтримується політикою економічною
РУДИМЕНТАРНА (Португалія, Іспанія, Ірландія, окремі області Італії)
Прагматизм, індивідуалізм	Мінімальна, юридичні права на соціальний захист відсутні або мінімальні	Переважна, в т.ч. виконують функцію пошуку коштів	Надзвичайна вибірковість	Соціальна політика залежить від політики економічної

Ліберальна та соціально-демократична моделі соціального захисту

Останнім часом можна зустріти і досить спрощений підхід до виділення моделей, згідно з яким в сучасному світі спостерігається розвиток лише двох основних моделей соціального захисту: ліберальної (залишкової) та соціально-демократичної.

Мета соціальної політики в рамках ліберальної моделі - забезпечення рівності можливостей, рівних шансів для самореалізації. Роль держави в наданні соціального захисту полягає у створенні відповідних умов, обсяг соціального захисту скорочується, а держава бере на себе тільки ті функції, які не здатна виконати самотужки особа чи сім'я. Головна мета соціальної політики в рамках соціально-демократичної моделі - досягнення соціальної справедливості, подолання нерівності, що виникає під час розподілу економічних та соціальних ресурсів. Завдання держави - гарантувати та забезпечувати визначений рівень доходів та соціальних послуг незалежно від трудового внеску. Соціальний захист у цій моделі гарантується як пра­во, а потреби населення є підставою для визначення межі соціальних ви­трат [3, 5-6; 4, 109].

Важливо ще раз наголосити, що виділення будь-яких моделей є лише абстракцією, яка навряд чи адекватно відбиває реальну ситуацію в тій чи іншій країні. Але виділення та опис різних моделей допомагає як при порівнянні, так і при структуруванні обговорення конкретного прикладу.

Література

1. Іванова О. Передумови формування соціальної політики в Україні // Соціальна робота в Україні: перші кроки / За ред. В. Полтавця.- К.: Вид. дім «КМ Асасіетіа», 2000.-С. 81-111.

2. Лоренц У. Социальная работа в изменяющейся Европе.- К.: Ассоциация психиатров УкраиньІ, 1997.

3. Новікова О. Концепція соціальної політики України: проблеми і шляхи розв'язання// Соціальна політика і соціальна робота.- 1998, № 1-2.- С. 5-14.

4. Спікер П. Соціальна політика: теми та підходи.- К.: Фенікс, 2000.- 400 с.

Контрольні запитання

1. У чому полягає сенс виділення та класифікації моделей соціального захисту?

2. Які підходи до класифікації моделей соціального захисту ви можете визначити?

3. Який тип класифікації покладено в основу класифікації Ф. Вільямс?

4. Які моделі містить класифікація Ф. Вільямс?

5. Який тип класифікації покладено в основу класифікації Тітмуса?

6. Які моделі містить класифікація Тітмуса?

1. Який тип класифікації покладено в основу класифікації Еспінг-Андерсена та Лейб- фріда?

7. Які моделі містить класифікація Еспінг-Андерсена та Лейбфріда?

2. Як відрізняється роль держави у наданні соціальної допомоги в кожній з моде­ лей класифікації Еспінг-Андерсена та Лейбфріда?

10. Які основні характеристики ліберальної та соціально-демократичної моделей?

СКЛАДОВІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ