Документ Microsoft Word

5)

Синкретизм (злиття усього з усім) – міфологія зливається з усім, що входить до неї, з усіма її компонентами: мистецтво, релігійний культ, етичні норми, естетичні цінності об’єднуються в єдину образну міфологічну картину світу, поєднуючи в собі дійсне і бажане, реальне і фантастичне, природнє і трансцендентне. В такому ракурсі міф виступає умовою будь якої культури, адже з його допомогою складаються та оформлюються цілісні орієнтири.

6) Героїчні міфи

Героїчні міфи це міфи про героїв, які можуть бути або дітьми богів від смертної жінки, як у Давньогрецькій міфології, або просто легендарними фігурами епосу. Типовим сюжетом героїчного міфу є незвичайне дитинство героя (які-небудь особливі здібності, сирітство, особлива доля), часте вигнання, здійснення подвигів, перемога над чудовиськами, порятунок прекрасної дівчини, повернення й весілля. Багато героїчних міфів в алегоричній формі оповідають про формування особистості й придбання статусу в суспільстві, тим самим виконуючи повчальну функцію.

Особливу категорію героїв становлять культурні герої. Це міфічні герої, які внесли серйозний цивілізаційний внесок у культуру народу. Часто культурний герой є деміургом, беручи участь в творінні нарівні з богами, або є першим законодавцем, добуває або винаходить для людей різні предмети культури (вогонь, культурні рослини, знаряддя праці), учить їх мисливським прийомам, ремеслам, мистецтвам, уводить соціальну організацію, шлюбні правила, магічні розпорядження, ритуали й свята.

Трактування героя через доброчесність, пов’язану із соціальністю,

характерне для всієї античної історії, однак його нерелігійно-міфологічний

зміст найбільш чітко розкривається в працях Арістотеля. У «Поетиці»

мислитель досліджує природу трагедії, даючи тлумачення трагічного героя як

наставника життя, рятівника, творця та захисника цілого народу. Філософ бачить людину відповідальною за свою долю, а доброчесність вводить до сфери

людського розуму.

Отже, класична грецька філософія визначає міфологічну проблематику

героїчного, говорячи про героя як посередника між богом і людьми, проміжну

ланку між небом і землею, космічного діяча, організатора порядку, борця з

хаосом, живого втілення величі народу. На основі міфу антична філософія

виробила формулу «бог-герой-людина», завдяки якій намагалася визначити

сутність і зміст людського існування: героїзму не можна навчитися, ним

наділяє лише сама природа, тобто боги. Усі давні греки ставали або прямими,

або опосередкованими нащадками богів, але здійснювати героїчні діяння

можна було лише після проходження попередньої героїчної підготовки.

Пізній героїзм - це процес розкладання родових відносин, формування ранньокласових держав у Греції, який зазнав відображення в Грецькій міфології, зокрема в період героїзму в гомеровському епосі. У ньому відбилася перехідна ступінь між старим, суворим героїзмом і новим, сточеним. Герої в цій міфології помітно смілішають, їхнє вільне звертання з богами росте, вони насмілюються навіть вступати в змагання з богами. Ліричний Цар Тантал, що був сином Зевса і користався всіляким благоволінням богів, загордився своєю владою, величезними багатствами і дружбою з богами, викрав з неба амброзію і нектар і став роздавати цю божественну їжу звичайним людям (Сізіф підглянув любовні зустрічі Зевса й Егіди і розголосив цю таємницю серед людей). Для тієї героїчної епохи характерні міфи про родовий проклін яке приводить до загибелі декількох поколінь підряд. Тіванський цар Гавкіт украв дитини і був за це проклято батьком цієї дитини. Проклін лежав на всьому роді Гавкаючи: сам він загинув від руки власного сина Едіпа. Покінчила із собою Іокаста дружина спочатку Гавкоту і т.д. І цей проклін лежало на цій родині доти поки вона вся не була винищена.

7)

Анімі́зм (від лат. anima — душа) — віра в те, що все неживе має душу.

Анімізм це також вірування первісних людей, віра в існування духів, одухотворення сил природи, тварин, рослин і предметів, приписування їм розуму, дієздатності і могутності. Звідси виникають погребальний культ, культ предків і розвиток вірувань в загробне існування душі, потойбічне життя. Анімізм тісно пов'язаний з практикою табу (заборони на певні дії, що стосується якоїсь істоти або предмету). Згідно з цими віруваннями, кожна річ у світі має душу або дух. Намагання підкорити сили природи призвело до появи чорної та білої магії.

Спочатку анімізм зв'язаний із представленням про демонізм, як про деяку силу, злу чи благодійну, визначальну долю людини. Це є миттєво виникаюча і миттєво іде страшна і фатальна сила, про яку людина не має ніякого представлення, яку не можна назвати по імені і з який не можна вступати ні в яке спілкування, тому що цей демон ще не має ніякої фігури і ніякого обличчя, ніякого взагалі обрису. Демон – це спочатку та діюча сила, про яку людині чогось не відомо, його закінченого образа ще не існує, але він уже не є фетишем (Сфінкс, кентаври, сирени).

Характерним для первісного суспільства був так званий анімізм. Цей термін утворено від латинських anima – "душа" і animus – "дух". Для первісних людей усі явища природи, всі речі навколишнього світу здавалися одушевленими, живими. Це було пов’язано з нерозумінням різниці між живою і неживою природою. Анімізм – це також віра в існування душ і духів. У давнину існувало уявлення, ніби душа – якась життєва сила – могла відокремлюватися від тіла, наприклад, коли людина спить і бачить сни або коли людина вмирає, а її душа продовжує жити.

Первісна людина відчуває жах і безпорадність перед силами природи. Тому одухотворення природи робить її більш близькою, більш зрозумілою. Первісна людина безсила, але вже не така безпомічна. Вона просить, благає, навіть залякує духів і демонів. Її психічний стан відображається в анімізмі, що З. Фройд називає психологічною теорією, а магію вважає її технікою, практичною іпостассю. Магія покликана примусити явища природи служити людині, захистити її від ворогів, надати їй сили для перемоги над ворогом. Мотивами, що спонукають до магічних дій, є бажання люди-ни. З часом психічний акцент переноситься з мотивів магічних дій на їх засоби й на самі дії.

Анімізм(від лат. "аніма" – душа) – світогляд первісної людини, такий рівень розуміння природи, де душа визнається існуючою у всіх природних тілах, явищах та визначає їх безперервні перетворення. Кожна чуттєва річ наділялася зверхприродним двійником – душею (багатьма душами). Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря (нею наділялись люди, тварини, рослини та, навіть, камені). Особиста душа, за міфологічними віруваннями – це людський образ, який нагадує повітря, пару, тінь, вона вільно входить і виходить з тіла та здатна відвідувати тіла інших людей, тварин і навіть неживі речі, оволодіваючи ними, впливаючи на них, виступаючи причиною життя. Стародавні греки називали душу словом "псюхе" (дало ім'я психології), яке зв'язували з явищами, властивими зовнішній природі (повітря), організму (дихання) і психіці. Наявністю душі намагались пояснити всі незрозумілі явища в житті людини. В анімістичних уявленнях перетворення тіла часто мислились як результат перетворень душі; а при пошкодженні тіла відбувається й пошкодження душі.

Анімізм це також віра в прихований за видимими речами сонм духів (душ) як особливих "агентів" або "примар", які покидають людське тіло з останнім диханням і є безсмертними. Навколишній світ сприймався як залежний від свавілля цих душ. Первісна людина відчувала жах і безпорадність перед силами природи, тому одухотворення природи робить її більш зрозумілою. Отже, первинні переконання про душу відносяться до історії загальних переконань на природу.

8)

Антропоморфізм (антос – людина, морфос – форма) – спосіб світосприйняття, згідно з яким предмети природи, тваринні та міфічні істоти наділяються психічними властивостями і навіть виглядом людини.

антропоморфізм (основна риса міфологічної свідомості) – перенесення людиною своїх властивостей і характеристик на оточуючий світ: проекція людини себе зовні. За аналогією з собою пояснюються всі природні, космічні явища весь світ живої та неживої природи, божества (низький рівень розвитку пізнання). З антропоморфізму витікали такожі такі характеристики міфологічної свідомості, як гілозоїзм – «оживотворення» оточуючої дійсності, уявлення всього світу, космосу як відпочатку живого (грані між живим і неживим не проводилось та анімізм – одухотворення оточуючого світу, ствердження, що за всіма явищами реального світу (живого і неживого) скривається сонм духів (душ), що визначають буття і функціонування;

9)

фетишизм(від фр. "fй tiche" - ідол, талісман) – культ неживих предметів – фетишів, які наділяються надприродними властивостями, обожнюються, з ними пов'язується можливість задоволення своїх бажань. Фетишем міг стати будь-який предмет, який вразив чимось уяву людини: (камінь незвичної форми, кусок дерева, частини тіла - зуби, ікла, кістки тощо), або знайдений в незвичайній обстановці. Пізніше з'явилися виготовлені з каменю, кістки, дерева, металу фігурки. Нерідко фетишем ставав випадково обраний предмет, і якщо його власника супроводжувала удача, то фетиш наділявся магічною силою, а якщо ні, - його замінювали іншим. У деяких народів існував звичай дякувати, а іноді і карати фетиші. Фетиш міг бути малюнком і навіть татуюванням на тілі. Особлива група фетишів пов'язана з поширеним у багатьох народів культом предків, зображення яких ставали фетишами, яким поклонялись (ідоли - людиноп дібні фігурки з дерева, каменю, глини).

Генезис фетишизму загалом, криється в анімістичному погляді на природу, за яким навіть об'єкти неживого світу обдаровані життям, розумом, волею і душею. Первинним типом фетиша є той, в якому вбачали самостійну, яка притаманна йому самому силу. Стосовно інших фетишів вважалось, що вони мали силу, яка вселилася в них зовні (якийсь дух). Тобто, первісна людина в неживих предметах бачила щось живе. Також були фетиші, що не володіють самостійною силою, а отримують її лише внаслідок близькості їх або відношення до певного божества або священного предмету (наприклад, річ, взята з гробниці шамана, місцеперебування якогось божества тощо). До фетишизму дуже близьке ідолопоклонство: ідол (предмет з дерева, глини та ін.матеріалів і різні амулети, талісмани) відрізняється від фетиша тим, що він являє собою матеріальний об'єкт, якому дана певна людська чи тваринна форма. Психологія ідолопоклонстваподібна фетишизму: віра, що в ідолі є могутня душа, або, що в нього вселився дух божества, який в нагороду за дану йому красиву форму, надає допомогу людині.

Тобто, дії та події, не обумовлені очевидними причинно-наслідковими зв'язками, в уявленні первісної людини, залежали від волі випадку, а первісний колектив покладав відповідальність за них на потойбічні сили надприродного світу. Первісні люди вважали, що якщо сили цього світу регулюють закони природи і суспільства, то належна повага до них – це найперший обов'язок колективу для нормального його існування, перебування під чимось захистом.

10)

Доолімпійський період.

Процес життя сприймається первісним суспільством у безладно – нагромадженому виді, що матеріалізується, одушевляється, населяється якимись незрозумілими сліпими силами Землі, що складають її, предмети представляються первісній свідомості живими, одухотвореними, все з себе виробляючі і всі собою живильні, включаючи небо, що вона теж народжує із себе. Як жінка є главою роду, матір'ю, годувальницею і вихователькою в період матріархату, так і земля розуміється, як джерело усього світу, богів, демонів, людей. На ранньому етапі тобто на стадії збирацько–мисливського господарства, свідомість обмежена чуттєвим сприйняттям – це є фетиш, а міфологія – це фетишизм. Древня людина розуміла фетиш, як осередок магічної, демонічної, живої сили. Через те, що увесь предметний світ представлявся одухотворинними, то магічною силою наділявся увесь світ і демонічна істота не як не відокремлювалося від предмета, у якому воно жило. В міру розвитку виробляючого господарства людина цікавиться питаннями походження речей, їхнім складом, їхнім змістом і принципами їхньої будівлі. Тоді – те людина навчилася відокремлювати «ідею» речі від самої речі, а тому що речами були фетиші, тобто відокремлювати магічну силу демона від самої речі – так учинився перехід до анімізму.

Спочатку анімізм зв'язаний із представленням про демонізм, як про деяку силу, злу чи благодійну, визначальну долю людини. Це є миттєво виникаюча і миттєво іде страшна і фатальна сила, про яку людина не має ніякого представлення, яку не можна назвати по імені і з який не можна вступати ні в яке спілкування, тому що цей демон ще не має ніякої фігури і ніякого обличчя, ніякого взагалі обрису. Демон – це спочатку та діюча сила, про яку людині чогось не відомо, його закінченого образа ще не існує, але він уже не є фетишем (Сфінкс, кентаври, сирени).

11)

Олімпійський період.

У міфології олімпійського періоду (чи рання класика), зв'язаного з переходом до патріархату, з'являються герої, що розправляються з чудовиськами і страховиськами, що ніколи лякали уяву людини задавленого незрозумілої йому і всемогутній природі. Наприклад Аполлон убиває піфійського дракона і засновує на цьому місці своє святилище. Замість дрібних богів і демонів з'являється один головний, верховний бог Зевс, якому поклоняються всі інші боги і демони. Патріархальна громада оселяється тепер на чи небі на горі Олімп. Зевс сам веде боротьбу з чудовиськами, перемагає циклопів і заклинає їх під землю, у тартар. З'являються боги нового типу. Жіночі божества, що оформилися з багатогранного древнього образа богині – матері, одержали нові функції в епоху героїзму. Гера, стала покровителькою шлюбів і омоногамної родини, Афіна Паллада стала покровителькою чесної, відкритої й організованої війни, а Афродіта стала богинею любові і краси. Богами патріархального укладу життя стали Афіна Паллада й Аполлон, що славляться мудрістю, красою і художньо – конструктивною діяльністю. Гермес перетворився в заступника всякого людського підприємства, включаючи скотарство, мистецтво і торгівлю. Не тільки боги і герої, але і все життя одержало в міфах зовсім нове оформлення. Насамперед перетворюється природа, що раніш була наповнена незрозумілими і страшними для людини силами. Влада людини над природою значно зросла, він уже вміє знаходити в ній красу, використовувати природу для своїх потреб. Але всім правил Зевс, і всі стихійні сили виявилися в його руках. Колись він був і жахливим громом, і сліпучою блискавкою, не було ніякого божества, до кого можна було б звернеться по допомогу проти нього. Тепер же грім і блискавка стали більше як атрибутами Зевса. Греки стали представляти, що від розумної волі Зевса, залежить, коли і для яких цілей він користається своїм перуном. До олімпійського періоду міографи відносять і подвиги Геракла, загадка Сфінкса, що розгадав Едіп, Одіссей, що не піддався заворожливому співу сирен і непошкоджене проплив повз них, що сприяло загибелі сирен і ін.

12)

При вивченні гомерівських поем важливо скласти загальне уявлення про епос, а також відчути своєрідність епічного стилю Гомера. При визначенні суті епосу як роду літератури уявляється можливим виходити з формули, запропонованої О.Ф. Лосєвим, що вбачає специфіку епічного стилю в «приматі загального над індивідуальним». Цей принцип знаходить відображення передусім в епічній фабулі. В її основі – події загальнозначущі, що становлять священний переказ народу, дбайливо збережений в його пам'яті. Принцип дотримується і стосовно епічного героя, що виступає виразником рис колективного ідеалу: фізичної і моральної доблесті, дотепності, красномовства і так далі. Вказаний принцип очевидний і при оцінці художніх засобів, виявляючись у традиційності і стандартності багатьох з них.

13)

починається еллінський епос двома епічними поемами Гомера- "Іліада" і "Одіссея", які визначають як героїчний епос. За часом створення, а також низкою ідейно-хдожніх ознак героїчний епос поділяють на архаїчний і класичний. У архаїчному епосі ще явно помітна його генетична спорідненість із міфом і казкою. Так богатирі, герої архаїчного героїчного епосу, вирізняються не лише своєю фізичною силою та бойовою майстерністю, а й "шаманською силою", а їхні епічні вороги часто виступають у образах не людей,а фантастичних потвор. Головні теми архаїчного епосу:

1.боротьба з чудовиськами,очищення від них землі;

2.героїчне сватання до "судженої;

3.родова помста тощо.

Епічний час в архаїчному епосі-якісь віддалені і абстрактно-неконкретні епохи. Принципово інша ситуація в класичному героїчному епосі. Тут богатирі-вожді(наприклад Агамемнон, Ахілл,Одіссей, Гектор) і воїни представляють конкретну історичну народність, а їхні суперники є її конкретними історичними ворогами(як троянці,котрі конкурували з ахейцями в боротьбі за політичний уплив та контроль над морськими торговими шляхами) У центрі класичного героїчного епосу зазвичай знаходиться якась важлива для народу історична подія,велика доленосна війна. Античний героїчний епос виникає в ту переломну епоху,коли особистість починає виділятися з первісного колективу,тому часто ми бачимо нечувану раніше індивідуалізацію персонажів. Скажімо,кожен з героїв "Іліади"-це особистість, індивідуальність,наділена своїми рисами характеру: Ахілл-мужній і безстрашний, Одіссей-ще й хитрий,передбачливий, Агамемнон-чванливий,пихатий. Водночас всі вони ще об'єднані міцними узами родо-плмінних стосунків(скажімо,образа Ахілла-це ще й образа усіх мірмідонян,його одноплемінців,які були з ним під Троєю. Це треба постійно пам'ятати,аби не оцінювати вчинки персонажів із сучасної точки зору:" До героїчниї характерів класичного епосу не можна застосувати ані їхньої індивідуалістичної інтерпретації як ізольованих від суспільства шукачів пригод і подвигів(що згодом надзвичайно яскравво втілиться в середньовічному лицарському романі і аж до пародійного образу "шукача пригод і подвигів"Дон Кіхота.-Ю.К.),ані наївне уявлення про них як про дисциплінованих "солдатів",які підпорядковують свою волю надособистим цілям колективу"(Є.Мелетинський) Окрім героїчного епосу в античній літературі виник також дидактичний еопс,а також пародійний епос. Насамкінець слід зауважити,що обидві поеми Гомера відносять саме до героїчного епосу,хоча,ласне "героїка"(битви) переважають у "Іліаді",а в "Одіссеї"значно зростає питома вага авантюрного(пригодницького),чарівного та родинно-побутового елементу.

З погляду форми він схожий на гомерівський епос. Але автор тяжіє над усім, він повчає, тому це нудно для сучасної людини. Гомер і Гесіод - два полюси в художньому погляді на життя греків. Гомер аристократичний з погляду героїчної архаїки - оспівує царів і героїв, Гесіод патріархальний, виражає патріархальну селянську точку зору.

Особистість Гесіода може бути впізнана із творів. Особистість жовчна, мізантроп, горда людина, не визнає чужої думки, завжди вважає себе правим, не терпить заперечень - тому він самотній.

"Теогонія" - це перша спроба осмислення всього сущого, осмислення всього, що відбувається й історії світу. У Гесіода вперше поставлене завдання, не властиве міфології - пояснення навколишнього світу, дії тих сил, з якими зіштовхується людина. У поемі про походження богів немає нічого про вихваляння богів. Боги й люди - дві нерівні конфронтуючі сили. Поняття "заздрість богів" вводить Гесіод. Він дає цьому пояснення.

"Праці й дні" пов'язана з життям Гесіода. Привід створення - брат Перс неправедно одержав частину спадщини й прогуляв її. Гесіод свою малу частину примножив, Перс попросив поділитися, але Гесіод замість цього написав йому поему про працю. Чотири частини. Перша - умовляння до брата разом з пасажами про несправедливості, наприклад, царів-дароядців. У це поняття входять і судді, і інші посади. Друга частина - ряд наставлянь і сентенцій морального характеру, як потрібно жити. Третя частина - про землеробську працю, це керівництво. Четверта частина - про мореплавство. Одна із центральних тем - тема багатства й бідності, вона вирішується з моральної точки зору. Гесіод уперше піднімає цю тему - соціального розшарування в часи Гомера майже не було, у Гесіода сильніше. Гесіод зауважує, що поводження людини залежить від кількості грошей. "Сором за злиденністю слідом іде, за багатством же - сміливість". Розділяє суспільство на дві частини: дароядці й пастухи. Під пастухами Гесіод розуміє середніх селян - хліборобів, ремісників. Ремісників Гесіод не любить, як породження нового міського життя. Установлення дистанції між людьми й богами: вони збираються в місті Мікени поговорити про жертвоприношення. Питання про частини тварин - Прометею наказано їх поділити. У першу купу він поклав все їстівне й прикрив брудною шкірою. Друга купа - усяка гидота, прикрита салом. Всевідаючий Зевс указав на другу купу. Ще один момент - Гесіод міркує про каталізатор громадського життя, що змушує краще трудитися й краще жити. Двигун життя за Гесіодом - боротьба, він називає її Ерідою. Одна Еріда - розбрат, у Гесіода вона - змагання. У Геракліда є сентенція: "Життя є війна протилежностей". Це нагадує філософію Гесіода.

Спостереження Гесіода над життям песимістичні. У Гомера життя гарне, яскраве. У Гесіода – суцільні нещастя. Одна з тем - суперництво людей і богів, в "Працях і днях" теж займає своє місце. Саме цим Гесіод намагається пояснити походження всіх нещасть. Гесіод переказує міфи про Прометея, причому оцінює їх негативно. Все це переходить у розмову про п'ять віків людського життя. В "Теогонії" він намітив систематизовану міфологію. В "Працях та днях" він намагається систематизувати людське життя. Перше століття – золотий вік, правління Крона, люди жили привільно, не знали старості й хвороб, замість смерті - сон. Друге століття – срібне, люди запишалися, перестали приносити жертви богам, вік людям скоротили - Зевс сховав це покоління під землю. Третє століття - мідне, усе створено Зевсом. Люди дуже непривабливі, люті, величезні, підозрілі, зрештою перебили один одного. Четверте століття - регресу не було, століття героїв, сильних, гарних - троянська й фіванська війни. П'яте століття - залізне, століття насильства й неправди, праці, нещасть - Гесіод зараховує сюди свій час. Не тільки фізично, але й морально збідніли люди. Що ж робити? Гесіод радить трудитися, причому під його керівництвом. Є легенда про змагання Гомера й Гесіода - переміг Гесіод. Текст його поем був висічений на камені й поставлений перед храмом.

14)

Що стосується героїв гомерівських поем, то вони також не вичерпуються епічним «богатирством». Майже в кожному з головних героїв можна побачити зародження індивідуальної характеристики. В основі своєрідності вигляду епічного героя лежить градація, міра тієї або іншої якості. Так, наприклад, Агамемнон перевершує усіх повноваженнями покладеної на нього влади, Паріс – прихильністю до жінок, Одіссей – дотепністю та ін. Можна сказати, що ніхто з героїв не обділений, виділяючись однією якоюсь якістю і поступаючись в інших властивостях. Сказане не виключає, однак, «епічного двійництва». Серед героїв зустрічаються взаємодоповнюючі один одного за тими або іншими якостями епічні пари. Приміром, Ахілл і Патрокл, Гектор і Полідамас. Подібна спорідненість героїв буває мотивована їх одночасним народженням, спільним вихованням та ін.

Гомерівські характери досить численні, але не повторюють один одного, мають індивідуальні особливості. Пихатий Агамемнон, пря¬модушний і сміливий Аякс, дещо нерішучий Менелай, палкий Діомед, досвідчений Нестор, хитромудрий Одіссей, хоробрий і впевнений у собі Ахілл з печаткою трагізму, легковажний красень Паріс, стійкий захисник міста й ніжний сім'янин Гектор, обтяжений літами й негодами старий Пріам – кожен із цих героїв глибоко індивідуальний, чітко окреслений образ. Такими є і жіночі образи – Гекуби, Андромахи, Єлени. Риси характерів і почуття ге¬роїв у творі виявляються переважно у вчинках чи подаються в авторських характеристиках. Слід зазначити, що, при всій їх різно¬манітності, персонажі поеми не протиставляють себе суспільству, залишаючись у межах колективної етики. Військова доблесть, що приносить славу та багатство, стійкість і витримка, мудрість у по¬радах і ораторське мистецтво, вихованість у стосунках з людьми й пошана до богів – усі ці ідеали родової епохи властиві й гомерівсь¬ким героям, які постійно змагаються між собою, прагнучи перевер¬шити один одного в чеснотах.

Однак, при всій життєвості й людяності гомерівських образів, вони статичні, позбавлені внутрішнього розвитку. Характер героїв зафіксований у небагатьох основних рисах і показаний у дії, але при цьому він не змінюється протягом усієї поеми. Аналіз внут¬рішніх переживань у грецькому епосі відсутній. Коли герой ва¬гається і, нарешті, робить свій вибір, поет ніяк не вмотивовує й нічим не пояснює його рішення. Ось, наприклад, сцена з першої пісні «Іліади», коли обуреного Ахілла охоплює бажання вбити Ага¬мемнона, хоча він ще вагається. Герой уже витяг свого меча, але потім знову вклав його в піхви. Щоб якось пояснити цю раптову зміну настрою, поетові знадобилося втручання богів: до Ахілла незримо з'явилася Афіна й примусила його стриматись. Переживання ге¬роїв прості й наївні. У цьому їх своєрідність і привабливість. Читачі наступних епох легко заповнюють ці переживання, не розкриті ху¬дожником, але правильно зафіксовані в їхніх зовнішніх виявах, внутрішнім змістом.

15)

Епос, для якого характерна переважна увага до зовнішньої сторони подій, в гомерівському психологізмі знаходить вираження в тому, що автор передусім представляє зовнішні прояви поведінки людини: її жести, рухи, вчинки, промови та ін. Герої нерідко виражають свої почуття бурхливими рухами тіла: Гекуба розриває на собі одяг, Пріам посипає голову пилом, Антиной кидає в Одіссея лавою та ін. Описи Гомера надзвичайно рухливі, наочні, він украй сприйнятливий до пластики рухів тіла. Особливо очевидно це при описі поранень або смертей героїв.

З того, що загальне домінує в епосі над індивідуальним, витікає схильність епічного до зображення всього об'єктивного і переважно тілесного, речовинного, звідси ж витікає і слабка увага епосу до внутрішніх переживань людини, те, що ми називаємо антипсихологізмом. Антипсихологізм є відсутність аналізу внутрішніх переживань людини, відсутність внутрішнього мотивування її вчинків і заміна їх тим або іншим фізичним зображенням, тим або іншим зовнішнім мотивуванням. Можна з повною упевненістю сказати, що у Гомера, власне кажучи, немає майже ніякого зображення внутрішніх переживань людини, і про ці переживання ми здогадуємося за зовнішньою ситуацією викладених у нього подій.

б) Приклади. Паріс любить Єлену, тому він її й викрав, через це і почалася війна. Це відомо. Але як саме він її любить, про це нічого не відомо.

Одіссей дуже любить Пенелопу і Пенелопа Одіссея, проте марно шукати у Гомера зображення цієї любові по суті. Ми тільки здогадуємося про цю любов і лише припускаємо її по всій ситуації відповідних подій. Одіссей протягом 20 років не забуває Пенелопу і весь час прагне додому. Живучи серед інших жінок, Одіссей часто виходить на берег моря і плаче за своєю батьківщиною і за своєю дружиною. Звідси ми робимо висновок: Одіссей дуже любить Пенелопу. Те, що він плаче за дружиною на березі моря, не є відсутністю зображення любові але це зображення тут – епічне. Також і Пенелопа дуже любить Одіссея. Такий висновок робимо ми і з її 20-річного очікування Одіссея, і з її систематичного обману женихів, і з її бережливого ставлення до майна Одіссея. Ця любов зображена у Гомера більше з її економічного і патріотичного боку, аніж психологічно.