70.Одиничне, особливе, загальне

Загальне - це єдине багато в чому. Єдність може виступати у формі подібності чи спільності властивостей, відносин предметів, що об'єднуються в певний клас, безліч. Загальні властивості і відносини речей пізнаються на основі узагальнення у вигляді понять і позначаються загальними іменами: «людина», «рослина», «закон», «причина» і т.д. У кожному одиничному полягає загальне як його сутність. Наприклад, твердження, що цей вчинок є подвиг, означає визнання за даними одиничним дією якогось загального якості. Загальне - це як би «душа», суть одиничного, закон його життя і розвитку. Предмети можуть володіти різним ступенем спільності. Одиничне і загальне існують в єдності. Їх конкретне єдність є особливе. При цьому загальне може виступати в двоякому відношенні: по відношенню до одиничного воно виступає як загальне, а по відношенню до більшої ступеня спільності - як особливе. Наприклад, поняття «російський» виступає як одиничне по відношенню до поняття «слов'янин»; останнє виступає як загальне по відношенню до поняття «російська» і як особливе до поняття «людина». Отже, одиничне, особливе і загальне - це співвідносні категорії, що виражають взаємопереходів розкритих предметів і процесів. Дія загальної закономірності виражається в одиничному і через одиничне, а будь-яка нова закономірність спочатку виступає в дійсності у вигляді одиничного виключення із загального правила. Потенційне загальне у вигляді одиничного, будучи спочатку випадковим, поступово збільшується в числі і набирає чинності закону, набуваючи статусу і влада спільного. При цьому в загальний перетворюються такі одиничні «виключення», які відповідають тенденції розвитку, що випливає з усієї сукупності умов. Загальне не існує до одиничного і поза ним; одиничне не завжди можна узагальнювати. Їх єдність і є особливе. Ця категорія долає однобічність, абстрактність того і іншого і бере їх у конкретному єдності. Правильний облік одиничного, особливого і загального грає величезну пізнавальну і практичну роль. Наука має справу з узагальненнями й оперує загальними поняттями, що дає можливість встановлювати закони і тим самим озброювати практику передбаченням. У цьому сила науки, але в цьому ж криється її слабкість. Одиничне та особливе багатшими спільного. Тільки через строгий аналіз і облік одиничного, особливого шляхом спостереження, експерименту досягаються поглиблення, конкретизація законів науки. Загальне розкривається в понятті тільки через відображення одиничного й особливого. Завдяки цьому наукове поняття втілює в собі багатство особливого та індивідуального.

71.Розуміння людини в історії філософської думки

Наближення філософської думки Стародавньої Греції до класичного взірця, коли створювалося цілісне та всебічне уявлення про світ і людину в ньому, розпочалося з другої половини першого тисячоліття до н.е. В цей час виникло чимало оригінальних філософських учень. Прикладом тому може бути філософське бачення світу Левкіпом (500-440 до н.е.) та його учнем Демокритом (460-370 до н.е.). Вони ввели в філософію поняття "атома", неподільної часточки матерії (речовини). Атоми рухаються в порожнечі, комбінуючи різні утворення і тим самим формують різні природні та духовні об'єкти. Щодо людей, то вони теж побудовані з атомів і відрізняються лише за зовнішнім виглядом. Стосовно ж умов Космосу, то всі люди однакові. Це були вже елементи гуманістичного характеру: висувалася ідея рівності людей.

Особливості атомарної будови людини, особливо її душі, виокремлювали людину з-поміж інших створінь. Так вона перетворювалася на спеціальний, окремий предмет філософування.

Виразно сформована тенденція виокремлення людини із загального світу речей у софістиці. Софістами називали у Греції тих філософів, які були платними вчителями філософії, логіки, красномовства, а також знань, необхідних для того, щоб займатися суспільно-політичною діяльністю. Серед софістів було чимало визначних філософів (Протагор, Горгій та ін.). Вони розвивали вчення Левкіпа, Демокрита про першооснови світу, унікальну визначеність людини. Саме Протагору (481-411 до н.е.) належить знаменитий вираз: "Людина є мірою всіх речей". Пізніше софістика перетворилася на формальне маніпулювання знаннями та думками, пошуки доказів абсурдних домислів, метою яких було обґрунтування меркантильних інтересів певних людей.

Різку полеміку із софістами вів видатний філософ Сократ (469-399 до н.е.). Він їх засуджував за досягнення добробуту філософією, вважаючи, що краса і знання продаватися не повинні. Сократ рішуче звернувся до дослідження буття, Космосу, природи, а особливо людини. "Пізнай самого себе" - основний заклик його філософування. Для пошуку істини цей філософ застосовував діалоги, суперечки, де висловлювалися протилежні погляди на речі. Це був діалектичний підхід - вивчення предмета чи явища з різних сторін. У цілому ж Сократ остаточно вирізнив людину з Космосу, зробивши основний вузол буття "людина - світ" основою предмета філософії.

У Сократа було чимало послідовників. Один з них, Діоген із Синопу, закликав до "природного життя", користування мінімумом речей тощо. Для прикладу сам жив у глиняній бочці. Належав він до школи кініків, які висміювали культурні й моральні здобутки людей як непотрібні, бо без них, нібито, можна обійтися.

Вершиною старогрецької філософії в її класичному варіанті стало вчення учня Сократа - Платона і, в свою чергу, його учня - Аристотеля. Вони охопили всі філософські проблеми буття: природного і духовного, індивідуального людського і суспільного. А це вже дійсно повний класичний варіант філософії.

Платон (427-347 до н.е.) - творець першої завершеної ідеалістичної філософської системи. До неї входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність; 8) вчення про суспільство.

Для Платона початок реального світу знаходився за його межами. Усі речі є лише тінями своїх безтілесних образів - ідей (так званих "ейдосів"). Ейдоси вічні. Усе тілесне, речовинне належить до небуття. Матеріальне породжується ідеями і скінченне. Найвищою ідеєю Платона є ідея добра, що являє собою джерело краси, істини та гармонії. У центрі космологічного тлумачення світу Платоном знаходяться міркування про "світову душу". Душа тимчасово ув'язнена в нашому тілі. Тіло вмирає, а вічна душа перевтілюється. Думки філософа про бога та душу були використані творцями православного віровчення.

Платон залишив багато різноманітних праць про природу, людину, суспільство, етику, пізнання світу тощо. Наприклад, він висунув ідею "досконалої держави", якою керують мудреці-філософи і яку захищають мужні воїни, а решта населення творить добробут, розсудлива і законослухняна. Він також розвинув діалектику, розкривши ряд її категорій. На ґрунті роздумів Платона побудовано багато сучасних філософських учень.

Завершеності філософія Стародавньої Греції досягла у творчості Аристотеля (384-322 до н.е.). У своїх творах він ділив знання про світ на фізику, або фізичний стан світу ("другу філософію"), і ті, що знаходяться після фізики - метафізику ("першу філософію"). "Перша філософія" визначалася як наука про первоначала та причини буття, пошуки істини, завдання філософського знання та інше.

Аристотель визнавав матерію вічною, але пасивною. Активно творчою для нього є форма, а "формою всіх форм" -бог. Людина здатна досягти збігу мислення з формами буття. Для цього слід опанувати логічні категорії, перш за все, такі, як сутність, якість, дія і багато інших. Заради цього Аристотель створив логіку - науку про мислення, яка слугує й сьогодні.

Своєрідними є думки Аристотеля про душу, адже він розрізняє три її види. Дві з них не можуть існувати без матерії, оскільки можливість життя природного тіла і є душею. А от третій вид душі (розумна душа) притаманний і людині, і богу. Ця душа незалежна від тіла, вона є мисленням. Але для людини пізнання, осмислення світу є стихійним "переведенням" закладених у душі форм буття в стан дії, акту. Допомагає в цьому активний розум - бог.

Філософія Аристотеля, як і Платона, суттєво вплинула на розвиток усієї західноєвропейської філософії, релігії, духовної культури.

Своєрідне узагальнення старогрецької класичної філософії відбулося в елліністичний період, (кінець IV ст. до н.е. - V ст. н.е.) який багатий на виникнення різноманітних філософських шкіл і вчень. Наприклад, стоїцизм ("стоя" - назва галереї, де була школа) вчив, що людина цілком залежить від зовнішнього світу. Розглядаючи цей світ як умови життя, як необхідність людина мусить добровільно йому підкоритися. Тоді "мудрого необхідність веде, дурного ж - волочить". Для гідного життя потрібно виховати в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, мужність, спокій (стриманість).

Цього здатна досягти кожна людина, бо від природи вона вільна. Стоїки заперечували насилля людини над людиною. Людська моральність, навчали вони, полягає в тому, щоб .керуватись розумом, який є часткою розуму світового.

Представники скептицизму (з грецької "скептикос" - "той, що вивчає") в III ст. до н.е. доводили, що в пізнанні світу людина обмежена недосконалістю своєї чуттєвості, а відтак не здатна до кінця його зрозуміти. Тим самим вони ставили під сумнів набуті людьми знання. Одночасно, повчали скептики, людина попри всі природні умови, що її закріпачують, завдяки своєму внутрішньому духовному світу здатна бути непідвладною необхідності.

Послідовники Епікура (342-270 до н.е.) - епікурейці пояснювали, що основною метою філософії має бути досягнення щастя, відсутність страждань. Щастя ж досягається незворушністю духу.

Таким чином, у старогрецькій філософії досить чітко зазначені елементи антропоцентризму та гуманізму. Людина розглядається як головна ланка світу, як істота, що має право на щастя, завдяки активним і творчим діям.

Філософське пізнання має принципово гуманістичну спрямованість. Тут головним предметом міркувань є людина та її існування у світі. Усі філософські проблеми, якими б абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. Не випадково І.Кант питання "що таке людина?" сформулював як основне питання філософії.

Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини у своєму специфічному аспекті. Але за межами конкретних наук залишається суто світоглядна, філософська проблема про природу (сутність) людини, її походження, сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини у філософії.

Кожна філософська концепція в історії людської думки (попри певні недоліки і історичну обмеженість) додавала нові риси, нові грані до процесу пізнання людини. Стародавня індійська, китайська і грецька філософія розглядала людину як частку Космосу, як "малий світ", мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту.

Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з'ясувалися ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти.

У Середні віки людина розглядалася, перш за все, як частина світового ладу, встановленого богом. А уявлення про неї за внутрішньою сутністю, відповідно до християнської традиції, зводиться до того, що людина є "образ і подоба" бога. Але в той же час підкреслювалося, що гріхопадіння привело до роздвоєння людської визначеності, до розуміння її належності і до божественного, і до людського, що уособлювалося в походженні і долі Ісуса Христа. Оскільки кожному первісно притаманна причетність до божественного, то він має можливість внутрішньо прилучитися до божої "благодаті" і тим самим піднятися до рівня "зверхлюдини".

У соціальному плані в цей час людина проголошувалася пасивним учасником божественного порядку, істотою тварною і нікчемною порівняно з богом. На відміну від античних богів, ніби споріднених з людиною, християнський бог є силою трансцендентною, творцем людини та її долі і стоїть над природою і людством. Головним завданням кожної людини, при такому міркуванні, є жертовне слугування богові, щоб прилучитися до нього і придбати спасіння на страшному суді. Від того вся драма людського буття затиснена в парадигму: гріхопадіння - спокута, сама земна поведінка і майбутнє потойбічне мають співставлятися з безпосередньою гріховністю кожного. Тут кожен сам відповідає за себе перед богом.

Якщо філософія Середньовіччя вирішувала проблему людини в релігійному, а то і в містичному плані, то філософія епохи Відродження (Ренесансу) ставить розуміння людини на земну основу і так само намагається вирішити його проблеми. Замість гріховності людини оголошується природною її схильність до добра, щастя і гармонії. Оголошується, що їй органічно притаманний гуманізм. І хоча в цей час ідея бога не зсувається повністю з філософських теренів, все ж не він, а людина постає в центрі світу. Так настав час антропоцентризму. Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості [4, 174].

Класична філософська традиція, починаючи з кінця XVII і до кінця XIX століття, вважала істинно людським у людині те, що робить її представником усього людства, тому зосереджувала увагу на її загальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія кінця XVII століття особливе значення приділяла розуму як специфічній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним було уявлення про людину як суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала - духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класичної філософії, Л. Фейербах, а потім і засновники марксизму повертають людині її цілісність, розглядаючи її не як духовну, а й як чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб'єкта суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність усіх суспільних відносин.

З кінця XIX - початку XX століття у філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот - проблема людини виявилася чи не основною для більшості філософських учень. Сучасна епоха відома як епоха глобальних соціальних, політичних, культурних, екологічних змін, коли здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку суспільства та його масової культури, філософія XX століття стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який у своїй неповторності й унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості. Виникають багатоваріантні нераціоналістичні концепції (С. К'єркегор, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, 3. Фрейд), які домінуючими рисами людини називають позарозумові властивості (почуття, волю, підсвідоме, інтуїцію тощо). Виникає антропологічна філософська школа (М. Шелер, А. Гелен, Х. Плеснер), яка ставить за мету поєднання конкретно-наукових досягнень із цілісним філософським осягненням людського життя. Нині цю традицію продовжують такі напрямки, як прагматизм, глибинна психологія, структуралізм. У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення ("екзистенції") людини. Пошуки сучасної філософії, як і відродження гуманістичної проблематики, зумовлені гострим інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблеми виживання особистості в сучасному суспільстві [7, 175].