1. Принципи синергетики як методологія дослідження мови. Синергетика як наукова парадигма.

С. зародилась у 2пол.20ст.на осн.розробленої Іллею Пригожиним теорії нестабільності. Нове розуміння сутності світу як відкр.,нелінійної, багатоваріатив.сис-ми, здатної до самоорганізації та розвитку. С. стала вивч.закономірності самоорг.і розвитку складних відкр.фіз-хім.сис-м в далекому від стабільності стані. С-внесок у прогнозування, мета:синтезування наук, як фундаментальних,так і прикладних, на осн.суттєвої єдності живого і неживого. Екстраполяція ідей С. на вивчення явищ жи. І нежив. Прир. Сприяло встановленнюізоморфії поведінки складних сис-м, що дало підстави говорити про трансдисциплінарність та універсалізм С.

Оформлення С.як наук.напрямку не озн.руйнацію попер.наук.пар-ми. В осн.С.наук.пар-ми покладено класич.теорію сис-м, яка відбиває сутність прир. Та соц.явищ. С. (теорія самоорганізації сис-м)не заперечує класич.наук.пар-му,вона поглиблює і доповнює її. Навідміну від клас.па-ми з її раціональністю, є ірраціональною. Якщо під наук.пар-мою розуміти спосіб пізн-ня світу, то С.-нова наук.пар.Її новизна полягає у визнанні закономірностей існув-ня евристичних домінант, випадковостей, незворотності, нерівноважності, нелінійності. С. розглядає світ як такий, що містить складні відкр.сис-ми, здатні до інтенсив.обміну матерією, енергією та інфо між собою та навк.сер-щем.

Основи синергетичного розуміння еволюції системи полягають у тому, що складна незамкнута система перебуває в стані відносної рівноваги, яку визначають параметри порядку – фактори, що керують її функціонуванням. Елементи системи у своїй поведінці тяжіють до найбільш упорядкованої ділянки (атрактора), тому що це − мета існування системи, найбільш сприятливий для неї режим. Поступово динамічні процеси всередині системи і сигнали із зовнішнього середовища порушують рівновагу і призводять до виникнення випадкових хаотичних коливань (флуктуацій), які, посилюючись, можуть так впливати на систему, що вона наближається до точки розгалуження (біфуркації) – моменту вибору подальшого шляху.

2,4. Синергетика і лінгвістика: перспективи кооперації.

Лінгвосинергетика як нова галузь лінгвістики.

Лінгвосинергетика - «прикладну галузь синергетичного опису мовних явищ».Селіванова: «напрямок лінгвістичних досліджень, який розглядає мовну сис-му як складну відкр. нерівноважну, з нелінійними шляхами еволюції, що функціонує за рахунок взаємодії власних підсистем й інших зовнішніх підсистем (етносу, його культури, свідомості, соціуму) і перебуває у стані більшої чи меншої рівноваги, маючи регулярні механізми, які забезпечують динаміку, самоорг-ю та збереження мовної сис-ми».

Новий погляд на принципи організації мовної системи, на явища упорядкованості й хаосу, детермінованості й випадковості, що спостерігаються в процесі її функціонування, на закони розвитку та еволюції мови як системи, здатної до самоорганізації та саморегуляції, дає можливість всебічного й повного відтворення організації і самодобуд-ня мовної суперсис-ми та ендосистем, що входять до

її складу.

Мова постає як класичний приклад синергетичної системи. Це складна суперсистема, що складається з ієрархічно організованих макро- та мікросистем, кожна з яких так само, як і мовна суперсистема в цілому, характеризується відкритістю – здатністю обмінюватися із зовнішнім середовищем матерією, енергією та інформацією. Обмін матерією відбувається як між суперсистемами одного порядку (наприклад, між різними мовами, в результаті чого відбуваються запозичення), між макросистемами (наприклад, у результаті функціональної трансорієнтації лінгвальних одиниць: афіксалізації лексем,лексикалізації службових морфем, лексикалізації синтаксичних конструкцій), між мікросистемами (наприклад, функціональна транспозиція лексем – конверсія). Застосування синергетичних принципів у дослідженні мовних явищ робить можливим пояснення того, яким чином мовна система, залишаючись собою, може еволюціонувати, яким чином їй вдається підтримувати себе у стані динамічного балансу, у той час, коли її конституенти функціонують, а функціонуючи, змінюються. Синергетика пояснює закономірність існування мовних явищ, які раніше розглядалися як «асистемні» і навіть

маргінальні.

5. Механізми саморегуляції мовної системи.

Розкриття законів саморегуляції мовної системи вможливлюється шляхом застосування таких основних ідей С.: про рівновагу й хаос як характерні ознаки "живої" системи, яка функціонує; про флуктації- випадкові відхилення в межах системи, що прагне досягнення стану ідеальної рівноваги; про лінійність (парадигматику і синтагматику) та нелінійність (епідигматику) зв’язків між елементами як визначальні характеристики структурної організації системи; про автопоез (самодобуд.) – спосіб існування й розвитку складних структур, який дозволяє їм постійно добудовуватися.

Система принципів синергетики являє собою ядро методології вивч. сис-м різної природи, між іншими і мови. екстраполяція ідей і принципів С. на вивч. мови та мовн процесів може допомогти у розв’язанні цілого ряду проблем, які не знаходили логічного пояснення в межах класичної наукової парадигми. Мовні системи є класичними синергетичними об’єктами, що організовані, функціонують й еволюціонують за законами синергетики. Процеси саморегуляції та самоорганізації на різних рівнях мовної суперсистеми відбуваються постійно, проте їх інтенсивність на різних ділянках не є однаковою. Найбільш активними ділянками мовної суперсистеми, які інтенсивно розвиваються, є лексична та словотвірна макросистеми. Цей факт можна пояснити тим, що вони залишаються найбільш відкритими для обміну матерією, енергією та інформацією із середовищем, що оточує конкретну мову. Збагачення словникового складу мови може відбуватия під впливом факторів зовнішнього (соц.) сер-ща або за рахунок мат. одиниць (слів), що запозичуються із лексичних макросистем інших мовних суперсис-м, або шляхом формування неологізмів з власних ресурсів у межах даної мовн. Суперсис-ми. Той неологічний бум, що спостерігається у багатьох мовах світу, і в першу чергу в англійській, являє собою адекватну реакцію мовних суперсистем на наук-техн,економ, політ зміни у житті людства. В результаті кількісного зростання словникового складу удосконалюються й шляхи та способи утворення нових лексем, збагачується інвентар словотворчих засобів. Таким чином, у результаті дії зовнішнього середовища здійснюється процес саморегуляції та самоорганізації у межах лексичної та словотвірної макросистем і мовної суперсистеми в цілому.

6. Предмет, об’єкт, витоки когнітивної лінгвістики.

7. Завдання, принципи й напрями когнітивної лінгвістики.

КЛ - напрям в мовознавстві, яке досліджує проблеми співвідношення мови і свідомості, роль мови в концептуалізації та категоризації світу, в пізнавальних процесах та узагальненні людського досвіду, зв'язок окремих когнітивних здібностей людини з мовою і форми їх взаємодії. Об'єктом когнітивної лінгвістики є мова як механізм пізнання. Предметом когнітивної лінгвістики є людська когниция - взаємодія систем сприйняття, уявлення та продукування інформації в слові. Базоа -гіпотеза про те, що мисленнєві процеси можна трактувати як процеси оброблення та перетворення ментальних репрезентацій. Метою когнітивних досліджень є побудова інтегральної картини процесів мовлення, мислення та інтелектуальної поведінки людини. Когнітивній лінгвістиці відводиться пріоритетна роль у когнітивній науці, тому що когнітивний підхід ототожнюється саме з пізнанням через мову, в центрі дослідження стоїть людина, а мовна здатність є частиною людської когнітивної діяльності.

Принципи: експансіонізм (виходи в інші науки), антропоцентризм (вивчення мови з метою пізнання її носія), функціоналізм (вивчення всього різноманіття функцій мови), експланаторність (пояснення мовних явищ). Якщо лінгвістику XX ст. можна представити як «як-лінгвістику» (як побудована мова), то когнітивну лінгвістику як «для чого/чому-лінгвістику», в основі якої буде пояснення.

Напрями: 1. Когн.семантика: когнітивний підхід до категоризації понять, а також аналізу організації понятійного простору у свідомості людини, де понятійні структури розглядаються як носії базисних знань про світ, а лексичне значення – як когнітивна категорія. Досліджуючи певний концепт із врахуванням його семантичних властивостей, потрібно включати інші концепти, що мають подібні або протилежні значення. Таким чином, відбувається вхід у когнітивну семантику, що використовує семантичні поля. 2. К.граматика: займається головним чином синтаксисом, морфологією. 1)-це“грамат. Концепції/моделі опису мов, орієнтовані, як і вся когнітивна лінгвістика, на розгляд когнітивних аспектів мовних явищ, тобто на їх пояснення у зв’язку з процесами пізнання світу і такими когнітивними феноменами, як сприйняття, увага, пам’ять, мислення. 2)) “особливий тип граматичного опису мови, в якому робиться спроба дати об’єднаний опис лексики і синтаксису, пропонуючи для характеристики її структури поняття знака (символа). 3) К.фонологія.

8. Основні поняття когнітивної лінгвістики.

9. Проблема концепту в сучасній лінгвістиці.

Концепт - інформаційна база мислення, певний концептуальний каркас свідомості, що уможливлює подальший процес когніт.опанування дійсності, він складає той поняттєвий фонд, в якому містяться

ресурси для здійснення мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Дослідження концепту відбувається в кілька етапів. 1. аналіз лексичного значення та внутрішньої форми слова, репрезентуючий концепт. 2. виявлення синонімічного ряду лексеми. 3. опис способів категоризації концепту в мовній картині світу. 4. визначення способів

концептуалізації як вторинного переосмислення відповідної лексеми, дослідж. Концепт.метафор і метонімії. 5. Дослідж. сценарії.

Концепт - є категоризуючим знанням про дійсність, про її елементи й перспективи, концепт народжується як образ, але поступово

перетворюється з чуттєвого образу у власне розумовий. Вчені зазначають, що саме концепти утворюють інформаційну базу мислення, маючи певний концептуальний каркас свідомості, що уможливлює їхній подальший процес когнітивного опанування дійсності.

Попри всі розбіжності в розумінні концептів, методах їх аналізу і способах опису, дослідники сходяться у тому, що а) концепт є одиницею свідомості, тобто ментальним утворенням; б) він має речове вираження засобами мови, тобто є вербалізованим (репрезентованим, об'єктивованим тощо); в) крізь аналіз сукупності мов. засобів, що його об'єктивують, можна скласти уявлення про зміст і структуру

концепту в концептосфері й описати цей концепт.

Проблема:не існ.єдиного підходу до изначення поняття. 3 основні: культурний (К. є одиницею ментальною), семант.(К.=словник.зн-ня слова), когніт.(К.-поєднання 2х,формальна і змістова сторона вираження).

Концептосфера - це одне з основних понять когнітивної лінгвістики. Концептосфера є сукуп-тю концептів, які існують у свідомості носіїв мови. Чим багатша культура, фольклор, літ., наука, мист-во, істор.досвід, тим багатше концептосфера мови. Нац.кс складається з індивідуальних, групових, класових, національних та універсальних концептів, які передають загальнолюдські цінності.

Вся сукупність значень, що передається мовними знаками певної мови утворює семантичний простір цієї мови. Семантичний простір мови та концептосфера однорідні за своєю природою, вони є ментальними

сутностями. Різниця між мовним значенням та концептом полягає в тому, що мовне значення закріплено за мовними знаком. Концепт, як елемент концептосфери не пов'язаний із певними мовним знаком. Він може бути виражений багатьма мовними знаками чи їх сукупністю, а може і не бути представленим у системі мови, а існувати на основі альтернативних знакових систем , а саме жести, міміка, музика чи живопис, скульптура.

10. Соціолінгвістика: витоки, об’єкт, предмет, становлення.

Соціолінгвістика — наука, яка вивчає проблеми, пов'язані із соці.прир. мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови в житті сусп-ва. Традиційно в соціолінгвістиці виділяли три розді¬ли: психолінгвістику, етнолінгвістику й інтерлінгвіс¬тику. На сучасному етапі розвитку мовознавства намі¬тилась тенденція до виокремлення цих розділів у самостійні науки.

Об’єктом соціолінгвістики є мова в аспекті соціальної диференціації, а предметом – функціонування мови «в соціальному контексті», тобто функціонування мови (мов) у структурі соціальних відношень і функцій суспільства.Представники соціологічного напряму мовознавства

досліджували місце й роль мови в суспільстві, функціональне розшарування мови, зв’язок мови й культури, функціонування мови в різних соціальних ситуаціях, зв’язок мови, суспільства й особистості; пояснювали причини мовних змін й еволюцію мов соціальними чинниками, зокрема, диференціацію мов – розселенням народів, уніфікацію – війнами, еволюцію мови – ускладненням соціальних відносин, звукові зміни – прагматичними потребами суспільства як зручністю вимови.

виникла на теренах мовознавства, соціології, соціальної психології й етнографії у другій половині 20 ст. Проблеми впливу суспільства на мову почали розглядати ще античні філософи. Однак про становлення соціолінгвістики як науки можна говорити починаючи з XIX століття.У кінці XIX - початку XX в. у Франції формується французька школа соціальної лінгвістики, найважливішим представником якої є учень і послідовник Ф. де Сосюра, видатний мовознавець А. Мейє. У Великобританії проблеми мови і суспільства вивчаються Лондонською школою під керівництвом Дж. Фьйорса, у США – Едуардом Сепіром, Бенджамином Уорфом і представниками антрополінгвістики, Вітчизняне мовознавство, починаючи з М. В. Ломоносова, в особі своїх кращих представників завжди розглядало мову як соціальне явище, нерозривно пов'язане з суспільством. Найсучаснішими зарубіжними школами і галузі соціолінгвістики є інтеракційна соціолінгвістика (Дж. Гумперц), конверсаційний аналіз (Харві Сакс, Іммануіл Щеглофф, Гейл Джефферсон), і теорія обличчя і ввічливості П. Браун і С. Левінсон.

11. Проблема онтогенезу мовлення.

«Онтогенез мовлення» прийнято позначати весь період формування мовлення людини, від перших її мовних актів до того досконалого стану, при якому рідна мова стає повноцінним знаряддям спілкування й мислення.Розвиток лексики в онтогенезі обумовлений також розвитком уявлень дитини про навколишню дійсність. У міру того як дитина знайомиться з новими предметами, явищами, ознаками предметів і дій, збагачується її словник. Освоєння навколишнього світу дитиною відбувається в процесі немовної й мовної діяльності при безпосередній взаємодії з реальними об'єктами і явищами, а також через спілкування з дорослими.Виділяють в мовленн. розвитку всього два етапи: підготовчий (до 2 років) і етап самостійного оформлення мовлення. АБО 1) підготовчий - до одного року;В цей час відбувається підготовка до оволодіння мовленням. З моменту народження в дитини з'являються голосові реакції: крик і плач. Правда, вони ще дуже далекі від звуків людського мовлення. Однак і крик, і плач сприяють розвитку тонких і різноманітних рухів трьох відділів мовленнєвого апарату: дихального, голосового, артикуляційного. 2) переддошкільний етап первісного оволодіння мовленням - до 3 років; З появою у дитини перших слів закінчується підготовчий етап і починається етап становлення активного мовлення. В цей час у дитини з'являється особлива увага до артикуляції оточуючих. Вона дуже багато і охоче повторює за мовцем і сама вимовляє слова. При цьому малюк плутає звуки, переставляє їх місцями, спотворює, опускає.

3) дошкільний - до 7 років;На дошкільному етапі у більшості дітей ще відзначається неправильна звуковимова. Можна виявити дефекти вимови свистячих, шиплячих, сонорних звуків "р" і "л", рідше - дефекти пом'якшення, дзвінкості і йотації.

У цей період продовжується швидке збільшення словникового запасу. Активний словник дитини до 4-6 років досягає 3000-4000 слів.

4) шкільний - від 7 до 17 років.Головна особливість розвитку мовлення у дітей на даному етапі в порівнянні з попереднім - це її свідоме засвоєння. Діти опановують звуковим аналізом, засвоюють граматичні правила побудови висловлювань. Провідна роль при цьому належить новому виду мовлення - писемного мовлення. Отже, в шкільному віці відбувається цілеспрямована перебудова мовлення дитини - від сприйняття і розрізнення звуків до усвідомленого використання всіх мовних засобів.

12. Методика концептуального аналізу.

Методики аналізу концепту ставлять за мету “дослідж.мовних одиниць, що репрезент.у мові та мовленні певні концепти”.

ці дослідження представляють сукупність цілого ряду методик, апробованих у суч. лінгвістиці: 1. Методика ключових слів. На матеріалі текстів, що презентують вживання ключового слова (імені концепту), досліджується лексична сполучуваність даної мовної одиниці. На осн.проведеного дослідження проводиться аналіз слів, з якими сполучується концепт і встановлюються важливі риси відпо-

відного концепту. 2. Аналіз словниковихдефініцій ключового слова. Із тлумачень якомога більшої кількості словників робиться вибірка всіх потенційних характеристик концепту.3. Вивчення багатозначності слова в процесі його розвитку. Основна увага приділяється черговості появи нових рис і значень концепту, що визначають цей розвиток.

4. Аналіз паремій передбачає дослідження як таких прислів’їв та

приказок, що містять ключове слово, так і тих, що містять

оцінку концепту, навіть якщо останні не містять компонента-

імені концепту.5. Контрактивний аналіз еквівалентних за прямим значенням лексем різних мов дозволяє виявити національно-культурну

специфіку концепту.6. Опис концепту, як набору певних ознак, необхідних для включення їх у певний клас.7. Виділення індивідуальних авторських концептів шляхом аналізу текстів худ.творів.

18. Формування і розвиток лінгвістики тексту.

Лінгвістика тексту – напрям лінгвістики, в рамках якого формулюються й вирішуються проблеми тексту. Лінгвістика тексту досліджує внутрішню структуру тексту, його категорії, змістово-знакову й комунікативну репрезентацію.

Лінгвістика тексту спрямована на вивчення текстотвірних закономірностей, властивих усім текстам. Однак досягнення цієї мети передбачає попередній

аналіз багатьох текстів і порівняння результатів. Тексти різних жанрів мають свої форми організації, вироблені та кодифіковані суспільною практикою. Джерелами лінгвістики тексту вважають античну риторику, поетику, що вивчали тексти, фігури мовлення, герменевтику, семіотику, психологію та ін.

Однак ці науки розглядали текст лише як об'єкт дослідження, як один із «побічних продуктів» комунікації, що має вигляд статичної структури елементів і типів їхніх зв'язків.

Формування й розвиток лінгвістики тексту в 70-ті рр. збігається з виникненням нового напряму – лінгвістичного функціоналізму, орієнтованого на вивчення дискурсу, більш широкого поняття, ніж текст. Дискурсом уважається функціонування мови в реальному часі. До дискурсу входять не тільки

власне мовні засоби, а й міміка, жести, за допомогою яких виражається референція, емоційно-оцінний вплив на співрозмовника

Розвиток лінгвістики тексту був зумовлений посиленням уваги мовознавців до розрізнення понять «мова» й «мовлення», і відповідно до рівнів систем

мови, визначення статусу тексту як автономної одиниці.

Інтенсивне вивчення надфразових єдностей як одиниць тексту проводилося в 1960-1970-х рр. У 60-ті роки XX ст. увага мовознавців була зосереджена на дослідженні структури та граматики тексту: вивчалися засоби й типи зв'язності в тексті,принципи дотримання зв'язності для більш адекватного сприйняття тексту читачем. У 60-ті роки XX ст. увага мовознавців була зосереджена на дослідженні структури та граматики тексту: вивчалися засоби й типи зв'язності в тексті, принципи дотримання зв'язності для більш адекватного сприйняття тексту читачем. У 70-х роках XX ст. на основі граматики тексту створюється семантичний напрям лінгвістики тексту. Наприкінці 70-х років XX ст. у лінгвістиці тексту виділяються три самостійні наукові дисципліни: загальна теорія тексту,граматика тексту, стилістика тексту.

На сучасному етапі розвитку лінгвістика тексту інтегрує досягнення нових теорій і галузей знань,орієнтованих на мовлення, акт комунікації. Цю науку стали визначати як таку, що вивчає сутність і організацію передумов та умов людської комунікації.Текст перетворився на складну комунікативну структуру, за допомогою якої здійснюють комунікацію автор і адресат, враховується ситуація.

19. Основні текстові категорії.

1.найважливіша-звязності-катег.семантично-граматичного аспекту тексту. Сигнали звязності – лінгвістичні (сегментні-можна виділити в тексті (лексичні (повтори-анафора,епіфора;тематична широта тексту – синон.,антон.),грамат.(сполучні слова,займенники;ступені порівн., порядок слів), стилістичні(градація, еліпт.речення,ритор.пит.)) та несегментні-неможна виділити в тексті) 2.цілісності-інтеграція всіх структ-змістових та смислових рівнів тексту; забезпечує закритість тексту.Має зовн. (обумовл-ть текст.стр-ри зовн.факторами – відобр-ня у тексті фрагментів дійсності) та внутр.аспект (фукнціонал.сис-ма текстових рівнів, обумовлена споученням лінійності і багатовимірності тексту). 3.дискретність-можливість розчлен.текст на стуктурні елементи (фундаментальна).Т.має формальний (засоби дискр-ті:речення,параграфи,розділи) і змістовий рівні розчл-ня (надфразові єдності, смисл.блоки з загальн.темою). 4.інформативність-охоплює не тільки семант.,а й контекстуальнк, енциклопедичну інфо. Гальперін: 3 типи текст.інфо: 1) змістовно-фактуальна(реальні події-факти-процеси);2)змістовно-концептуаьна(задум автора,інтенція+сприймання читачем, індив.розуміння);3)змістовно-підтекстова(імпліцит.зміст тексту) 5.к.континуума-послідовність фактів і подій, зо розгорт.у часі і просторі тексту: фабульний-безперерв.рух Т.вперед; сюжетний-уповільнення подій-звертання до попер.фактів,додатк.теми,деталізація -описи. 6.референціальності(текст-реальна дійсність). 7.антропоцентричності (адресантності і адресатності). 8. інтертекстуальність

20. Методи лінгвістики тексту.

1.Провідний-контекстуально-інтерпретаційний-дослідження тексту в різних типах контексту: 1)к.ситуації(риси і Д.учасників ситуації), 2)операційний(мін інфо про зміст тексту), 3) к.культури(фонові знання),4)соціо-культур.(інтертекст.звязки), 5)зовнішн.(вказівка на час/місце створ.тексту),6)вертикальний(істор-філолог.фон тексту),7) психологічний(знання про автора), 8) комунікативний(знання про читача)

2.метод діалогічної інтерпретації (Селіванова) – може викор.д/аналізу будь-якого типу тексту. Етапи: 1)встановлення діалогічності тексту з сис-мою ін.текстів(жанр/функц.особл-ті тексту), 2) з особистістю адресанта, 3)з особ-тю адресата, його інтерпретац.можливостями, 4)з обєктивн.дійсністю, 5) з семіотичним універсумом (матер.,дух,культ..), 6) вивч.внутр.діалогічн.простору тексту, 7)х-ка осн.текст.категорій та підкат-й.

3. метод прагмат.аналізу-встановл. Засоби здійснення комунікатив.співпраці авт. І читача; виявл. Чинники виникн. Комунік. Конфлікту; визн. Типи впливу на читача, правила оптимізації впливу.

+ математичні (статист.аналіз –кількісн.опис за доп.формул змістового і формального аспектів тексту; кількісний-статистич.методи викор-ся в ході кореляційного аналізу-мета:встанов.авторство на осн.частотності співвідношень певних елементів) і компютерні методи (пошук ключових слів, методика комп.аналізу; викор-ся при моделюв-ні семант.мереж, фреймів, сценаріїв)

21. Основні напрями соціолінгвістичних досліджень.

1.Синхронічна і діахронічна СЛ. Синхр.СЛ-на певному істор.етапі: вивч.соц.диференціації мови, мовн.соціалізації,лінгв.ситуації у країні. Відбувається розробка методів і прийомів соц-лінгв.вивчення мови. Напр.:мова –соціум,соціум-мова. ДіахронСЛ-історія мови у відношенні до історії народу. Порівн-іст.мовознавство-джерело діахрСЛ. Мова вивч.з урахув.соц-культ.осн.ДСЛ відп.на такі пит.:-чи є вплив соц.змін на мовні зміни прямим чи опосеред., - які фактори соц.еволюції найбільш важливі д/розвитку мови, -які ділянки мовн.сис-ми більш відкр.для соц.впливу,-співвідношення ролі стихійного і свідомого.

2.Макро та мікроСЛ. МакрСЛ-глобальні процеси і відношення,що стосуються мови і відбув.у певному соціумі. Пит: -норм і кодифікація мови,-мовна пол-ка і мовн.планування,-білінгвізму і мовн.конфліктів,-проблеми світ.мов,. МікроСЛ-вин-ня мови в мадих соц.групах(сімя, проф.колектив). Пробл:-мовл.поведінка лікаря і пац.,чоловіка і др., -вчителя/учня,судді/адв/прокур.Пит:яка мова вик-ся у певній соц.групі,, у чому специфіка виникнення цих мовн.кодів.

3.Теор. і прикладна СЛ. ТСЛ – вивч.загальних,сутнісних пробл.,властивих мові/соцуму.Завдання:виявл.закономірностей і довед.їх соц.природу,вивч.соц.обумовл.функцій мови,встановлення соц. І сит.перемінних вин-ня мовн.засобів,вивч.мовн.контексту,мовн.інтерференції,теор.обгрунт.процесів формув.проміжн.мовн.форм.

4.Гендерні дослідж. Особл.на кожному рівні: 1) фонологічний: ж-говорять тихіше, виявл.більш стабільні тенденції до правильн.вимови, ч-відхил від правильн.вимови,більше пауз у мовленні-показн.домінування,нижчий тон мовлення, 2)лексич.: ж-уникають різкого вокабуляру,пестливі форми, емоц.забарвл., стил.марковані слова і вирази,евфемізми; ч-слова менш емоц., газетно-публ.кліше,вставні слова-констатації, вок більш точний і конкрет., 3) синтаксис:ж-верб.побудова речення, акцент на коротші вислови, писем.мова має риси розмовної, у діалогах рідко форм.розмови,змінюють тему часто.

22. Мовна ситуація та національно-мовна політика.

Соціолінгвістика розглядає такі поняття, як мовна ситуація і мовна політика. Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або су¬купність мов у їх територ-соціальному взаємовідношенні і функціональній взаємодії в межах певних географічних регіонів або адміністративно-політичних утворень. Іншими словами, це взаємовідношення використовуваних на певній території різних мов чи різних мов¬них варіантів. Мовна ситуація охоплює соціальні умови функціонування мови, сферу і середовище вживання мови, форми її існування.

Мовну ситуацію описують за кількісними, якісни¬ми й оцінними критеріями.

До кількісних критеріїв належать:

а) кількість мов у певній мовній ситуації;б) кількість мовців, що говорять певною мовою;в) кількість комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова.

Якісними критеріями є:

а) характер мовних форм: різновиди однієї мови чи різні мови (одномовність і багатомовність);б) структурно-генетичні відношення між мовами (споріднені і неспоріднені, морфологічний тип мови);

Вивчення мовної ситуації дуже важливе для вироб¬лення правильної мовної політики. Мовна політика — свідомий і цілеспрямований вплив, який має на меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних захо-дів щодо розв'язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному розвитку бажаного спрямування.

Термін мовна політика має два значення:

1) мовна політика як сукупність заходів, спрямова¬них на певний мовний розвиток (уведення нових або збереження старих мовних норм, уніфікація і стандар¬тизація літературних форм, реформи в галузі орфогра-фії і пунктуації тощо);

2) мовна політика як частина національної полі¬тики певної держави (зміна чи збереження наявного функціонального розподілу мов у багатомовному сусп-ві).

1. Зв’язок мовознавства з іншими науками. Суміжні (інтердисциплінарні) з лінгвістикою галузі наукових знань.

На сучасному етапі розвитку мовознавчий студій, мовознавство пов'язане як із суспільними, так і з природничими науками.

Природничі науки: • математикою (методи математичної логіки застосовуються для формального опису мовних категорій; математичні методи застосовуються для встановлення кількісних показників вживаємо ості мовних одиниць);•кібернетикою (створення складних систем обслуговування ЕОМ; поява нових можливостей дослідження мовних фактів за рахунок залучення інформаційних технологій);

•біологією (зв'язок еволюції мови і людини); •нейролінгвістикою (вивчення норм/ патологій мовленнєвої діяльності);•анатомією і фізіологією (артикуляторно-акустичний аспект продукування звуків);

Фонетика тому особливо тісно пов'язана з фізикою. Звукові явища мови вивчає розділ фізики - акустика. Для правильного розуміння того, що із звукового континууму (безперервної множини) мова відбирає певні звукові комплекси для організації своєї знакової системи, лінгвістові потрібні відомості про акустичні характеристики, пов'язані з висотою, силою, тривалістю звуку, із співвідношенням явищ тону і шуму, з розумінням звукового спектру і явищ резонансу.

Сусп.науки:•етнографія (функціонування мови в суспільствах різних типів);•соціологія (функціонування мови в різних соціумах);•теорія комунікації (різні види комунікації в суспільстві, у тому числі і мовна);

•культурна антропологія (досліджується комунікація за допомогою будь-яких повідомлень і не лише знакових і мовних);• семіотика - наукою про знакові системи (вивчається мова як знакова система з точки зору його структури і функцій);

Нарешті, вирішуючи різноманітні прикладні завдання, пов'язані з вивченням різних мов, мовознавство взаємодіє зпедагогікою і методикою, а в наші дні усе більшою мірою з такими науками, як математика, статистика, теорія інформації і кібернетика. Математичною підхід використовується, зокрема, при вивченні конкретних мовних одиниць, наприклад, для встановлення частотності конкретних синтаксичних конструкцій, кількісних характеристик вживаності лексичних одиниць.

2. Основні етапи розвитку лінгвістичної думки від філології класичної давнини до виникнення порівняльно-історичного методу.

1 мовознавчі концепції виникли приблизно у 5 ст. до н.е. у стародавніх Індії, Греції, Римі, Китаї. Своє мовознавче вчення також розвинули араби. мова розгляд-ся у 3 аспектах:• загальнокультурному, •загальнофілологічному (Стародавня Індія), •загальнофілософському (Давньогрецька філол. школа).У Давній Індії мово-ство викор-ся

д/аналізу і опису древніх гімнів («Веди»), написаних санскритом, який у той час переважна більшість людей не розуміла. Індійські мовознавці вперше здійснили спробу класифікувати звуки за фізіологічним принципом, відкрили морфологічний закон словоформи як структури.

Давньогр. Мовоз-ство у першому періоді (V-III століття до н. е.) можна хар-ати за принципами розгляду мовних явищ як загальнофілософське, а в другому (III століття до н. е. — IV століття н. е.) як послідовно мовознавче. Існувало дві мовознавчі школи «Фюсей» (за природою) і «Тессей» (за умовою), між якими велися різні дискусії з питань мови. У другому періоді (III століття до н. е. — IV століття н. е.) найбільшого розвитку досягнула Олександрійська школа. у давньогрецькій лінгвістиці були розвинуті такі розділи: фонетика, морфологія, синтаксис і стилістика. Більшість мовознавців стверджують, що підвалини сучасної лінгвістики були закладені саме у Давній Греції.

римські вчені доповнили класичні розділи грецького мовознавства — фонетики, морфології, синтаксису — даними з латинської мови.

13-18 ст:Оскільки латинська мова стала мовою освіти, релігії і науки в Європі, на основі давньої лексикографічної традиції з 13 ст. почали укладатися різні граматики та словники. У період середньовіччя та Відродження, як і в давньогрецькій науці, мова була проблемою обговорення у філософських та філологічних працях. З 16 ст. європ. цивілізація починає відкривати для себе нові народи та мови, що зумовлює потребу укладання нових словників та граматик. У багатьох країнах проводиться велика лексикографічна робота (Іспанія, Франція, Англія). У 1660 р. укладено граматику Пор-Рояля, що мала великий вплив на подальший розвиток мовознавчої науки і стала вельми популярною у Європі. Вона базувалася на декартівській філософії, згідно з якою основними принципами побудови граматики повинні бути:• логічність (раціональність),• універсальність (тобто повинна бути загальною для всіх мов).

У першій чверті 19 століття розвинулося особливо порівняльно-історичне мовознавство. Головно завдячуючи елементам зіставлення мовних фактів та історизму попередніх століть, які мали місце в описових граматиках, окремих дослідженнях і лексикографічних працях філологів як стародавнього світу, так і пізніших часів аж до початку XIX століття.

3. Поняття про порівняльно-історичний метод та основні досягнення світового мовознавства у зв’язку із застосуванням цього методу.

Порівняльно-історичний метод – сукупність процедур реконструкції походження мов від прамов, установлення еволюційних змін і закономірностей розвитку споріднених мов шляхом їхнього порівняння на різних етапах формування, доведення генетичної близькості мов. Тобто об'єктом є споріднені мови, які мають спільного предка. Порівняльно-історичний метод виступає як основний інструмент дослідження при відтворенні моделей прамовних станів окремих родин і груп споріднених мов світу, їх подальшого розвитку та членування на самостійні мови, а також використовується з метою побудови порівняльно-історичних описів мов, які входять в ту чи іншу генетичну спільність. Гол.прийоми: зовнішня (залучає матеріали споріднених мов) і внутрішня реконструкції (співвідносить явища однієї мови, представлені на різних етапах її розвитку). П-і метод ґрунтується на наукових прийомах відтворення (реконструкції) незафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела - мови-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають чіткий закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість встановити (реконструювати) архетипи. Гол. завдання - відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати (відтворити) звуки, слова, їх форми і значення.

порівняльно-історичний - до минулого, до того ж дуже далекого, яке не засвідчене писемними документами.

Гол.принцип - історизм. Основоположники в Ф. Бопп, Я. Гримм, датчанин Р. Раск і О.Х. Востоков. Зародження методу позначено розробками: 1) проблеми походження мови від прамови, якою спершу вважався санскрит; 2) концепції мовних; 3) генеалогічної і типологічної класифікації мов; 4) універсальних граматика (порт-Рояля 1660 р.) і створення багатомовних словників.

На осн. порівняльно-історичного методу створено історичні й порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники (словники, які пояснюють походження слів).