3. Політична культура сучасного українського суспільства

Проголошення державного суверенітету і незалежності України, обрання нею курсу на розбудову демократичної, правової держави зумовило потребу реформування політичної культури громадян. Зміст цього процесу пов’язаний з відродженням національних цінностей і традицій, зі спрямуванням діяльності суверенної української держави на забезпечення прав і свобод громадян.

Проте у сучасному українському суспільстві залишаються ще досить поширеними і мають політичний вплив ідеї, ідеали, уявлення, орієнтації, стереотипи мислення та поведінки, сформовані за радянських часів. Політичні переконання значної частини громадян є суперечливими: з одного боку, вони підтримують демократичні перетворення, вимагають забезпечення усієї повноти політичних прав і свобод, а з іншого – не заперечують проти застосування авторитарних методів в управлінні державою і суспільством; вони поділяють ідею ринкової економіки, водночас вважаючи, що лише планова система народного господарства здатна вивести країну з кривого стану. Певна частина громадян є політично пасивною і некомпетентною щодо вирішення важливих питань політичного життя суспільства.

Політична культура сучасного українського суспільства має постколоніальний, пострадянський, посткомуністичнийхарактер. У ній ще мають місце і поширення елементи комуністичної ідеології, радянські стереотипи, сформовані у минулому політичні умонастрої. Це підтверджується наявністю у суспільстві наслідків політики русифікації, комплексу національної меншовартості, невмінні адекватно оцінити національні інтереси держави, сподіванні на допомогу ззовні, а не на власні сили.

Разом з тим новітні події у політичному житті країни, зокрема “помаранчева революція”, яскраво засвідчують, що політична культура українського суспільства стає національноютанезалежницькою, виразно набуваючи риснародоправства, толерантності, ліберального розуміння держави(не людина для держави, а держава для людини).

Успішне вирішення державотворчих завдань в Україну неможливе без формування політичної культури громадян, зокрема молоді. Адже саме їй властива особлива критичність, загострене відчуття нового, прогресивного. Саме з молоді формується сьогодні еліта української нації, покликана вивести нашу державу на передові позиції світової цивілізації.

Тема 13. Етнонаціональна політика План

2. Етнонаціональні спільноти як суб’єкти і об’єкти політики.

3. Зміст етнонаціональної політики та її роль у гармонізації етнонаціональних відносин.

4. Особливості етнонаціональної політики в сучасній Україні.

1. Етнонаціональні спільноти як суб’єкти і об’єкти політики

Етнонаціональні спільноти є важливими чинниками громадсько-політичного життя у всіх багатонаціональних державах. Етнос і нація є хоч і близькими, але не тотожними поняттями. Етнос – це історично сталий колектив людей, об’єднаних спільними рисами культури, мовою, традиціями, звичаями, обрядами, стереотипами поведінки та психології, в деяких випадках – спільною релігією. Для існування етносу не обов’язкова наявність усіх без винятку перелічених ознак. Етнос може жити, втративши навіть більшість з наведених атрибутів, поки його представники свідомі спільного походження і відрізняють себе від інших етнічних спільнот. Тому етнос може жити не лише компактно на історичній чи новонабутій батьківщині, а й у розсіяному стані, тобто в діаспорі. Важливими особливостями етносу є його позатериторіальність і позадержавність.

Поняття нація є набагато складнішим за своєю структурою. Воно досі не має загальновизначеного визначення.

Концепцій щодо походження нації, шляхів її формування та сутності існує досить багато. Вони можуть бути зведені до двох основних підходів.

Згідно з першим – етнічним підходом, нація утворюється на основі великого етносу з його культурно-мовними ознаками і являє собою, по суті, політизовану етнічну спільноту.

Згідно з другим – політичним підходом, належність до нації визначається насамперед усвідомленням індивідами себе громадянами певної держави.

Протягом усієї історії людства у розвитку етносу були наявні 2 тенденції:

1. Етнічна диференціація, тобто відокремленість представників певної етнічної спільноти, її прагнення до національної самостійності, власного економічного, політичного та культурного життя.

2. Інтеграція, прагнення до об’єднання, що сприяє розширенню та поглибленню зв’язків між різними етносами, руйнуванню кордонів, сприйняттю всього найкращого створеного іншими народами.

Обидві тенденції (національна і інтернаціональна) взаємопов’язані. В їх основі лежать об’єктивні економічні, соціальні та культурні чинники. Обидві тенденції сприяють прогресу цивілізації. Перша зумовлює самовдосконалення та розквіт етносу. Друга веде до встановлення взаєморозуміння, дружби і співробітництва між народами, обміну культурними цінностями.