1.3 Функції реалій в художньому тексті

Для того, щоб розглянути функції реалій у художньому тексті, спочатку треба розглянути поняття художнього тексту та його функцій.

М.М. Михайлов зазначає, що існує декілька підходів до розгляду сутності художнього тексту: історико-соціологічний, культурно-психологічний, формалізм, семіотичний, лінгвістичний підходи.

Представники історико-соціологічного напрямку (В.Г. Белінський, Н.Г. Чернишевський, Д.І. Пісарєв) намагалися виявити як соціальне та культурне життя епохи відображалося у художньому тексті. Прихильники культурно-психологічного підходу наполягають на тому, що в літературних текстах можна побачити відображення особистості автора, його біографію, життєвий досвід, культурні традиції, які він розвиває у своїй творчості. Прихильники формалізму підкреслюють пріоритетність форми над змістом, звертаючи особливу увагу на ритм, розмір та техніку викладу. Суть семіотичного підходу полягає у вивченні змісту художнього тексту за допомогою знаків, які характеризують його як витвір мистецтва. Для семіотика художній текст – «відкрита система, яка вичається через порівняння його з однотипними текстами» [18, c. 27]. Специфіка лінгвістичного підходу полягає у тому, що текст представляє собою багаторівневу систему, у якій знаки нижчих рівнів, поєднуючись, перетворюються у знаки вищих рівнів: із фонем формуються морфеми, з морфем – лексеми [18, c. 29].

Н.С. Валгіна зазначає: «Поняття текст може бути вжитим не тільки по відношенню до цілісного літературно оформленого твору, але й до його частини, достатньо самостійної з точки зору мікротеми та мовного оформлення» [5, c. 8]

У науці, відомій під назвою «лінгвістика тексту», текст розглядається як задовге речення. Але багато лінгвістів не погодилися з таким визначенням, проголосивши текст «вищим рівнем мовленнєвої ієрархії» [18, c.30].

М.М. Михайлов зазначає, що текст – це статичне явище, у якому проявляється не лише одна якась функція, а декілька відразу, при тому функція може бути виражена більшою чи меншою мірою [18, c.34]. Між художніми і нехудожніми текстами немає чіткого бар’єру , а є лише схильність певних текстів до «предметності» або до «художності».

В основу поняття про текст слід закласти такі поняття як виразність, обмеженість, ієрархічність та структурність, зазначає Ю.М. Лотман [16, c.32].

Функціональна теорія тексту була сформульована Романом Якобсоном у 1960 році. Референційна (referential) функція актуалізує контекст [18, c.34]. Н.С. Валгіна у своїй праці згадує референційну функцію, яка відображається у посиланнях та цитатах [5, c. 109]. Реалії виконують референційну функцію, доповнюючи основну інформацію у тексті чи уточнюючи її.

Р.Якобсон відносить до функцій тексту також фатичну (phatic) функцію, яка встановлює та підтримує контакт та поетичну (poetic) функцію, яка зосереджена на повідомленні, роблячи його більш цікавим для співрозмовника [18, c.34]. В.В. Виноградов звертає увагу на важливість поетичної функції, яка спирається на комунікативну функцію [7, c.155]. М.М. Михайлов виокремлює з поетичної функції такий її підвид як міфопоетична – «як виражений в образній формі світоглядний комплекс, пропагуючиий цінності та вірування, які поділяють суб’єкти визначеної культури» [18, c. 36]. Реалії виконують поетичну і, зокрема, міфопоетичну функції, тому що вони є носіями культурної інформації про нації, їхні звичаї та традиції, вірування, уклад життя, повсякденні проблеми тощо, які є нетиповими для носіїв інших культур.

Ю.М. Лотман виділяє три основні функції тексту: передача константної інформації, вироблення нових значень, функція пам’яті [15, c.308]. Реалії допомагають виконувати ці функції, тому що з допомогою них до читача надходить певна функціональна інформація (передача константної інформації), вони можуть надавати нові відтінки значень словам (вироблення нових значень) і несуть у собі потужний об’єм інформації, що зберігався протягом поколінь, чим і допомагають виконувати «функцію пам’яті».

Р. Якобсон пише, що емотивна (emotive) функція актуалізує почуття, які відчуває адресант, а конотативна (conative) – враження, яке справляє це повідомлення на адресата [18, c. 36]. Замість «емотивної функції» М.М. Михайлов пропонує вживати термін «експресивної функції» [18, c. 36]. Реалія виконує експресивну функцію, а отже допомагає справити враження на читача, змусити його співчувати, переживати. За допомогою реалій читач має змогу відчути атмосферу та близькість з тією культурою чи нацією, про яку йде мова.

Н.О. Фененко наполягає на важливості тексту, називаючи його «центральною ланкою», яка пов’язує мову та культуру. Вона зазначає, що реалії у художньому тексті виконують декілька важливих функцій:

1. Функція створення місцевого колориту [40, c. 153]. Саме через етнографічну природу реалії, їх використовують у художньому тексті з метою створення етнографічних особливостей побуту. Реалії беруть участь у процесі «архаїзації» тексту, у створенні атмосфери дії, віддаленої від сучасного читача [40, c. 154].

2. Функція відтворення історичного колориту. Темпоральна співвіднесеність – властивість реалії, що робить останню знаком своєї епохи [40, c. 157].

3. Функція естетизації побутової деталі. Ця функція проявляється у тому, що реалії, які позначають конкретні, доступні для зорового сприйняття предмети та просторові відношення входять до складу «річевого словника» - головного зображального матеріалу художнього тексту [40, c. 158].

4. Символьна функція (культурний предмет перетворюється на культурний концепт) [40, c. 161]. Реалія у такій функції може стати ключовим образом твору, його метаобразом, який об’єднує навколо себе інші лейтмотивні слова-образи [40, c. 162].

5. Асоціативна функція може бути виконана лише у разі використання реалії у назві художнього тексту [40, c. 163].

6. Функція маркера чужої культури, коли реалія виступає як репрезентант чужої дійсності [40, c. 166].

Функція, що пов’язана із роллю оповідача, називається репрезентативною [18, c. 36]. Деякі реалії повною мірою розкривають постать оповідача, його рід занять, віросповідання, наявність умінь та навичок тощо.

Н.С. Валгіна зазначає, що виразною ознакою саме художнього текста є те, що він є носієм естетичної функції [5, с. 86]. Виразною ознакою реалії та важливою її функцією, звичайно, є естетична функція, тому що реалії прикрашають художній текст, додаючи в нього авторської оригінальності та надаючи тексту особливого колориту, який властивий тій чи іншій національній групі.

Традиційними для художнього тексту є функції: відображувальна, кодифікуюча та критична, зазначає Є.В. Надєждіна. Вона підкреслює те, що М.М. Бахтін відносив до функцій також «архітектонічну», тобто функцію становлення культурної реальності [20, c. 190]. Реалії допомагають подавати читачеві інформацію, яка може відображати пояснення подій з об’єктивної дійсності суб’єкта, нації чи культури, про які йде мова, відомості про особливості традицій чи звичаїв тієї культурної дійсності.

Реалії допомагають виконувати комунікативну функцію у художньому тексті. М.Ю. Шульженко підкреслює існування комунікативної функції [26, c. 327]. Вона додає, що основним завданням художнього тексту є не абсолютне відображення дійсності, а здібність до збагачування духовного простору людини [26, с. 328].

Ю.М. Лотман зазначає, що художні тексти можуть виконувати і нехудожні функції, наприклад, у певні історичні моменти текст має нести у собі не лише естетичну функцію, а й такі, наприклад, як політичну, релігіозну функції [16, c.44]. Реалії можуть нести у собі інформацію про важливі для суспільства події, обмежені певною сферою життєдіяльності, тим самим можуть впливати на свідомість читача. Дослідниця Л.М. Бондарєва зазначає, що основним призначенням даного виду лексики є її використання як засобу створення у тексті темпорального, локального, соціального, національно-культурного та інших видів колориту [36, c. 15].

Однією з ключових функцій реалії можна назвати функцію вироблення соціокультурної компетенції. Багато вчених пропонують свої варіанти визначення терміну «соціокультурна компетенція». Так, наприклад, С.О. Медведєва зазначає, що соціокультурна компетенція – це вміння застосовувати соціолінгвістичні, соціопсихологічні, країнознавчі та міжкультурні знання для досягнення порозуміння між людьми, які є представниками різних соціумів [42, с. 2]. В.Н. Телія визначає термін «культурна компетенція» як «здатність носіїв мови омовляти та сприймати у комунікативній дійсності світ на основі мовленнєвої компетенції, пресуппозицієй для якої є володіння культурою – усвідомлене чи те, що корениться в глибинах несвідомого». Вона відмічає, що культурно-мовленнєва компетенція – це здатність носіїв мови до занурення до контексту культури [43, c. 153]. Т.В. Болдирєва зазначає, процес формування соціокультурної компетенції відбувається на основі залучення до іншомовної культури з опорою на рідну культуру, шляхом порівняння. А оволодіння саме соціолінгвістичною компетенцією допоможе оперувати безеквівалентною і фоновою лексикою, та зокрема реаліями [44, c. 101]. Таким чином, реалії виконують функцію формування соціокультурної компетенції.

Отже, реалії можуть допомагати виконувати тексту такі функції як референційну, міфопоетичну, експресивну, естетичну, функцію передачі незмінної інформації та пам’яті, функцію становлення культурної діяльності, функцію формування соціокультурної компетенції, а також іноді вона є носієм нехудожніх функцій, таких як політичної, релігіозної тощо.