Враховуючи викладене, керуючись ст.Ст. З, 118-120 цпк України, на підставі ст. 225 цк України,

ПРОШУ:

1. Визнати договір дарування 1/2 житлового будинку № 5 на вул. Осінній в с Лі­щики, укладений 10.11.2008 р. між Ясенем М. П. і Сугаком М. О. і посвідчений приватним нотаріусом Фастівської нотаріальної контори, недійсним.

2. Визнати недійсним свідоцтво про право власності на 1/2 спірного житлового бу­динку, видане Сугаку М. О. на підставі зазначеного договору дарування.

Додатки:

1) Копія свідоцтва про шлюб.

2) Копія свідоцтва про смерть Ясеня М. П.

3) Копія свідоцтва про право власності на житловий будинок № 5 на вул. Осінній в с Ліщики.

4) Довідки з медичних установ.

5) Квитанція про сплату судового збору.

6) Копія позову для відповідача.

(дата) (підпис)

ПОЗОВНА ЗАЯВА

Про захист честі та гідності і відшкодування моральної шкоди

До Вишгородського районного суду

Київської області

Позивач:

Косенко Григорій Климович

(поштовий індекс, адреса, телефон)

Відповідачі:

Редакція газети «Сміливе слово»

(поштовий індекс, адреса, телефон)

Чепурний Павло Самійлович

(поштовий індекс, адреса, телефон)

ПОЗОВНА ЗАЯВА

Про захист честі та гідності і відшкодування моральної шкоди

17.05.2012 р. мене було викликано до Вишгородського РВК, де вже зібралося чимало призовників. Раптом між кількома хлопцями виникла бійка, і я разом з ін­шими на заклик воєнкома кинувся їх розбороняти.

Швидко приїхала міліція, і кількох хлопців забрали до райвідділу міліції, а мене після з'ясування обставин відпустили, і я поїхав додому.

20.05.2012 р. мій батько повернувся з роботи з газетою в руках і почав допиту­ватись, що я скоїв у військкоматі, за що мене затримували і чому я йому нічого про це не сказав.

Я розповів батькові про бійку, а він мені показав газету, в якій було повідом­лення про те, що 17.05.2012 р. у дворі Вишгородського РВК були затримані два злодії, яких розшукувала міліція, що вони є призовниками, і надрукована їх фото­графія.

В одному з хлопців на фотографії я впізнав себе.

До нашого двору почали сходитися люди і питати, чого ж це я дома, якщо я злодій і мене вже впіймала міліція.

Мені це було вкрай неприємно, я пояснював, що випадково був свідком бійки і затримання, але сам до цього не маю ніякого відношення.

Люди дивились на мене недовірливо і, хоча поволі розійшлися, мені здається, що багато хто вірить газеті, а не мені.

Наступного дня я поїхав у редакцію газети «Сміливе слово», де попросив пояс­нити, чому на її шпальтах з'явилися таке повідомлення і фотографія.

Заступник редактора сказав, що сталася прикра помилка, але мені нема чого пе­рейматися, тому що мене насправді не заарештували і люди самі все зрозуміють.

Я так не вважаю. В селі нашу родину знають як чесну і працьовиту, у мене є сестра — молода дівчина, і батькам, і сестрі постійно висловлюють «співчуття», а дехто просто запитує, де і що я вкрав та як це батькам вдалося мене «відкупити».

Мої друзі почали мене уникати, дівчина, з якою я зустрічався, не відповідає на мої звернення. В технічному училищі, де я навчаюся, навколо мене утворився «ва­куум», а директор, хоча й отримав з міліції відповідь про те, що до мене немає жодних претензій з боку міліції, не поспішає повідомити про це колектив.

Отже, з вини газети «Сміливе слово» та її фотографа Чепурного П. С порушено мої особисті немайнові права, заплямовано мої честь та гідність, мені заподіяна моральна шкода.