6. Витоки українського народу

Довгий час у науці панувала думка, що предками українців були анти.

Проте новітні археологічні знахідки доводять, що пам’ятки пізнішого часу, які можна назвати власне українськими, постали не лише на основі антських пам’яток, а здебільшого на основі пам’яток, що їх залишили склавини.

Бо саме склавини були тим населенням, котре мешкало у 5–7 ст. на більшій частині українського Правобережжя.

Анти, про яких тогочасні джерела свідчать, що жили вони в Подніпров’ї, від 6 ст. почали переселятися на південь, на Балканський півострів.

Частина антської людності, що не брала участі в переселенні, була поглинена склавинами, а на згадку про антів на подніпровських теренах залишилася назва, якій, як вважає чимало дослідників, завдячують своїм етнонімом сучасні українці.

Іраномовне слово «анти» означає «крайні», «окраїнні». Ним степові скіфо-сарматські племена споконвіку називали порубіжне зі Степом місцеве хліборобське населення. Тисячолітнє сусідство з іраномовними народами закріпило назву, яку, одначе, місцеві мешканці озвучували по-своєму. Так постала, як вважає дехто з істориків і мовознавців, назва Україна.

Отже, велике переселення народів мало непересічне значення для подальшої долі слов’ян. Підхоплені ним, слов’янські племена перемішалися і на нових територіях дали початки сучасним слов’янським народам.

З II тис. до н. е. з індоєвропейського кола почала виокремлюватися праслов'янська спільність, представлена, зокрема, чорноліською культурою початку І тис. до н. е. Ця високорозвинена землеробська культура мала значний досвід в обробленні бронзи, заліза та залишила після себе величезні укріплення - "знаки" постійної загрози кіммерійців.

На думку дослідників, джерела слов'янської культури сягають зарубінецької культури (яку датують умовно II ст. до н. е. - ІІ/Ш ст. н. е., верхів'я Придніпров'я) та багатоетнічної черняхівської (близько II -ІУ/У ст. н. е., за деякими джерелами - до VII ст. до н. е.). її особливістю було формування ранньокласового суспільства, ієрархічної влади та укладання воєнних союзів між етносами-племенами. Це дає підстави говорити про державу антів як один із перших зразків тубільного державотворення.

Світоглядним стрижнем черняхівської культури були розвинені анімістичні уявлення, що відбивали розуміння людського життя як циклічного, поєднаного з природою. Це підтверджує наявність побутових речей і зброї у численних могильниках.

Мирний спосіб життя надав можливість удосконалити землеробство (вирощувати різні злакові та технічні культури) і скотарство (розводити велику рогату худобу), ремесла, опанувати різні техніки оброблення кольорових металів І сталі. Про наявність певних знань щодо сутності природи та людини свідчать знахідки знарядь найвірогідніше медичного призначення.

Торговельні контакти пов'язували черняхівську культуру з античними Тірою, Ольвією, Боспором, про що свідчать знахідки римських монет, античні амфори, з Балтією - звідки ввозили вироби з бурштину та запозичували досвід у сфері кольорової металургії.

Наприкінці IV - V ст. черняхівська культура занепала під навалою гунів.

Власне слов'янські культури складаються у VI-VII століттях. Перші звістки про слов'ян - антів (які мешкали на території від сучасної Молдови до лісостепу Лівобережжя), склавинів (південно-західних слов'ян) і венедів - залишили історики Пліній Старший, Тацит, Йордан. Літописи Київської Русі оповідають про дулібів (волинян, бужан), сіверян (на Лівобережжі Дніпра), древлян (на Волині), хорватів (у Верхньому Подністров'ї, Прикарпатті), уличів, тиверців і полян. Необхідність захисту та здійснення спільних військових походів на Візантію, на землі від Балкан і Рейну спричинила укладання союзів між цими племенами та формування воєнної демократії.

Консолідуючою силою, що в VI-VII століттях об'єднала слов'ян навколо Києва, стали поляни. Основою слов енського союзу була єдність матеріального і духовного життя.

Значна інтенсифікація землеробства була пов'язана з удосконаленням рала, серпа та новою двопільною системою, створенням жорен. З розвитком землеробства та військової справи був пов'язаний і розвиток ремесел, зокрема гончарства та ковальства.

Слов'яни мали схожі форми поселень і дерев'яних жител. Кутами або стінами вони були орієнтовані за сторонами світу, обмазувалися глиною та покривалися хмизом, очеретом, соломою. Центром житла було вогнище, що відбиває значущість культу родинного вогню. Із середини І тис. до н.е. у житлах зводили кутові глинобитні печі. Обов'язковими в господарському комплексі були приміщення господарського призначення, ями-погреби для зберігання їжі.

Близько VI ст. складається тип укріплених поселень-городищ. Вони були адміністративними, торговельними та ремісничими центрами, які поступово оточувалися поселеннями-посадами. Такі протоміста мали певне планування: групове, яке відповідало родинним зв'язкам, і рядове, вуличне, яке відбивало перехід від родової до сусідської общин и.

Усний характер культури слов'ян значно ускладнює реконструкцію їх релігійних уявлень (в їх фіксації не була зацікавлена й сакральна письмова християнська культура Київської Русі). Дослідники вважають основою релігійного світогляду давніх слов'ян пантеїзм - обожнення природи. Особливо шанованими були природні стихії - вода як джерело життя та вогонь - символ сонця, блискавки, сили, що очищує. Це зумовлювало специфіку поховальних обрядів-за уявленнями слов'ян, спалення небіжчика та подальше поховання залишків було засобом захисту від злих сил, очищення і торування шляху до царства світла та вічного спокою.

Слов'яни розуміли людське життя як повторюваний природний цикл, уважали збереження душі запорукою його одвічності. Душа доброї людини перевтілювалася в добрих духів дерева, птаха, заслуговувала на прилучення до світу природи, на вічне життя, душа злої - ставала рабом. Таким чином, анімізм слов'ян містив потенційні паростки християнського світобачення.

У землеробському культі закріплювалися сакралізація землі (що стало підґрунтям антеїзму українців), ідеї родючості, захисту людини, врожаю та їжі від "злих" сил природи, розуміння природного круговороту. їх художнім утіленням була багата символіка керамічних виробів: солярний знак, хрест із чотирьох променів, коло, зигзаг, хвиля, зіркові розетки, концентричні кола, оточені зубцями і пунктирними лініями, - символами життєдайних променів.

Залежність від природи, нестача знань та водночас прагнення змінити перебіг подій на більш позитивний для людини зумовили велике значення маги. З магічними діями були пов'язані ритуальні вироби з глини, сакральні камені зі знаками - символи міцності та вічного існування. З вірою в можливість захисту від ворожих сил були пов'язані обереги - різноманітні підвіски, прикрашені візерунками, шумливі підвіски-амулети, які відганяли злих духів.

Ієрархічна система міфологічних уявлень була адекватна процесу формування ранньокласового суспільства та підвищенню статусу князівської влади. її вищий щабель посідали божества на чолі з Перуном - богом неба, грому, блискавки, покровителем князя та князівської влади. Велес захищав худобу, протегував торгівлі та достатку. Бог вогню Сварог і його син, бог сонця Дажбог, виконували й функції героїв - вони створили плуг, навчили людей вирощувати пшеницю, молоти зерно та пекти хліб. Дажбог протегував також світській владі. Богиня Мокош була покровителькою жінок, врожаю, плодючості. Певні залишки зооморфізму зберігалися в образі бога Симаргла - охоронця посівів і землеробства в цілому. Повітрям, бурями керував Стрибог, місяцем - Хоре.

З іншим рівнем міфологічної ієрархії були пов'язані сімейно-родові та сезонні культи. їх яскраві зразки - культи землеробського бога Рода, уособлення єдності спільноти, творця Всесвіту, Лада, жіночих божеств-рожаниць - покровительок плодючості та жіночого начала, культи Ярила та Купали.

Найбільш абстрагованими були образи, які на нижчому рівні міфологічної ієрархії втілювали бінарні опозиції та найбільш значущі для людини поняття, такі, як Правда і Кривда, Життя і Смерть, Доля і Недоля. Також важливими для слов'ян були протиставлення: чіт - лишка, правий - лівий, вологе - сухе, жіноче - чоловіче, старий - молодий, дім - ліс тощо.

Ще один рівень міфології представляли напівбожественні істоти -Домовик, Громовик, Лісовик, Водяник, Мара, Пальовик, Гайовик. Перелесник, полудниці, упирі, русалки, мавки. Як наочні втілення слов'янського пантеїзму вони мали антропоморфні або зооморфні риси. Власного імені, на відміну від богів, вони не мали і могли як допомагати, так і заважати людині - залежно від того, як вона до них ставилася.

Утіленням структури Всесвіту для слов'ян були образ світового яйця та світового дерева - Вирію (берези, явора, яблуні тощо). Його крона символізувала небо - простір Сонця, Місяця і птахів. Стовбур, заселений бджолами, ототожнювався із землею, корені - з підземним світом, населеним зміями та бобрами. Концентроване відображення міфологічних уявлень слов'ян - Збруцький ідол, або Святовид. Три яруси цієї монументальної стовпоподібної скульптури відтворювали три рівні Всесвіту, були сповнені символічними образами.

Міфологічна єдність людини та природи відбивалася в сакральній архітектурі слов'ян. їй були притаманні відкритість священного простору, відсутність закритих форм. Капища - ізольовані від поселень, оточені ровом або валом з вогнищами святилища - були невеликими округлими або овальними майданчиками з ідолом у центрі. Ритуальні споруди, де відбувалися жертвоприношення, були нечисленними.

У VIII - IX ст. збільшення значущості влади князя (що позначилося на піднесенні культу Перуна), потреба в ієрархізації суспільства, відповідної формуванню феодальних відносин, а також активізація стосунків із Візантією спричинили зміну картини світу. Велику роль у поступовому проникненні в неї елементів християнського світогляду відіграли легендарна спроба запровадження християнства князем Аскольдом після походу на Візантію у 866 р., зведення в Києві церкви Св. Іллі за часів князювання Ігоря і прийняття християнства княгинею Ольгою та частиною княжої дружини. У цей час слов'янська спільнота вже була потенційно готовою до зміни парадигми світобачення і прилучення до середньовічної культури.

Таким чином, ознаками культури первісності є: синкретизм, самодетермінація, гомогенність, табуйованість, домінування образно-чуттєвого сприйняття світу, міфологічна свідомість, колективізм, наявність первинних релігійних уявлень (анімізм, тотемізм, фетишизм, магія тощо), усний тип культури.

Процес культурогенезу в українських землях має своїм джерелом активні міграційні процеси часів протоіндоєвропейської культури. Значну роль у них відіграли культури Трипілля, скотарських кочових племен і н до-і райського походження: кіммерійська, скіфська та сарматська. Великий внесок у культурний полілог того часу зробила антична культура, яка і з VII ст. до н. е. активно освоювала Північне Причорномор'я. У VI-VII століттях провідного значення на українських землях набували слов'янські культури (антська та склавінська). Чинниками об'єднання слов'янських племен були єдність релігійного світогляду, поховальних обрядів, усний тип культури, ієрархічна система міфологічних уявлень, сакралізація землі та значущість землеробського культу.

У VІІІ-ІX століттях збільшення значущості князівської влади, потреба у формуванні настанов феодального, ієрархізованого суспільства, активізація відносин із Візантією спричинили проникнення елементів християнського світогляду у слов'янську культуру.

Речові слов’янські пам’ятки

Витоки слов’янства археологи вбачають іще в землеробських племенах Лісостепу, що їм доводилося боронитися від войовничих кіммерійців.

Та було б хибним стверджувати, буцімто чорноліське населення – слов’яни. Йдеться лише про зародження якихось ознак духовного життя, побуту й господарства, притаманних за пізніших часів слов’янам.

Століття за століттям – і в археологічних культурах лісостепової частини України таких ознак стає більше, що дає змогу дослідникам називати нашу землю прабатьківщиною слов’ян.

За умов постійної зміни місць мешкання різними народами, як це траплялося зазвичай за давніх часів, предки слов’ян і собі мандрували, опановуючи значні території та проживаючи там разом з іншими народами.

Тож не дивно, що багато вчених зародження слов’ян пов’язують із ширшими теренами – від Одри до Дніпра.

Особливості речових пам’яток давніх слов’ян

Поселення давніх слов’ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на берегах річок.

За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від 5 ст. н. е. – з кам’яною піччю на долівці.

Померлих одноплеменців праслов’яни та слов’яни здебільшого спалювали.

Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками.

Від початку 1-го тис. н. е. кількість слов’янських пам’яток невпинно зростала, проте археологам досі не пощастило відкрити археологічну культуру до 5 ст., яка повністю належала б праслов’янським чи слов’янським племенам.

До 5 ст. слов’янські пам’ятки входили до складу археологічних культур поряд із пам’ятками інших народів. Так, на межі ер їх вирізняють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та пшеворській, поширеній на території Польщі.

У зарубинецькій культурі слов’янські пам’ятки є основними за наявності балтських і германських. У пшеворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими.

У 3 ст. н. е. на території України за участю слов’янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип’яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд зі слов’янами її творили племена ґотів, скіфо-сарматів, фракійців тощо.

Власне слов’янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в 5–6 ст. н. е.

Писемні джерела про слов’ян

Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов’яни досить пізно потрапили на сторінки книжок.

Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам 1–2 ст. Плінію Старшому, Тацитові та географові Птолемею (2 ст.).

Усі троє називали слов’ян венедами і розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід від Вісли, в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів.

На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їхній слов’янській частині.

Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву «слов’яни».

Загалом свідчення римських істориків – скупі на факти й досить суперечливі.

Докладніше розповідають про слов’ян джерела 6 ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії ґотів Йордан у книзі «Про походження та діяння гетів» (інша назва тієї книги – «Гетика») 551 р. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавинів…» – говорив Йордан про слов’ян.

Назви «склавини» та «анти» щодо слов’ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов’ян на різні племінні об’єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти – у Подніпров’ї, склавини між Дністром і Дунаєм.

На думку археологів, було ще одне племінне об’єднання слов’ян, що мешкало у верхній течії Дніпра. Та через віддаленість тих племен від римсько-візантійського світу їхня назва, нехай і умовна, не збереглася.

Про походження назв, що їх уживали щодо слов’ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них – венеди та анти – є іншомовними (перша – германського, друга – іранського походження); третя, склавини, – видозмінена самоназва «слов’яни». Отож, етнонім «слов’яни» вживається в джерелах від 6 ст.