3. Суспільне життя

Археологічні знахідки не заперечують цих свідчень, а навпаки – переконують, що слов’яни від самого початку своєї історії виступали як окремі, хоч і споріднені, більші чи менші групи – об’єднання родів – племена, союзи племен.

Племена очолювали обрані громадою вожді. Вождів обирали з-поміж вихідців із найзаможніших сімей.

Саме за вождями закріплювалася верховна влада, до повноважень якої належали перерозподіл додаткової продукції, що вироблялася, організація оборони під час воєнних подій, спорядження військових дружин тощо. Згодом влада вождів стала спадковою.

Коли з’являлася потреба боронитися від сильного ворога, слов’янські племена об’єднувались у великі військові союзи. Прикладом такого союзу може бути антське об’єднання.

Утворення великих союзів племен учені вважають таким рівнем суспільних відносин, що передує державі. Отже, давні слов’яни в 5–7 ст. упритул наблизилися до створення держави.

Про переддержавний рівень суспільних відносин у давніх слов’ян свідчить влаштування ними своїх поселень. Менші з поселень скупчувалися навколо більших – своєрідних племінних центрів.

Останні були й ремісничими осередками. Згодом такі великі поселення перетворювалися на укріплені городища.

Залишки великого слов’янського міжплемінного центру археологи знайшли, приміром, на Волині – це Зимненське городище.

Про досить складні суспільні відносини у слов’ян, формування в них племінної верхівки – еліти – свідчать джерела 6 ст.

Так, в одному з них підкреслюється, що у слов’ян багато вождів. Інший автор, згадуваний уже ґотський історик Йордан, розповів про розправу ґотського короля над слов’янським ватажком Божем, його синами та 70 прибічниками-старійшинами.

Не суперечать розповідям давніх істориків і археологічні знахідки скарбів на слов’янських територіях, володіли якими за життя, безперечно, найзаможніші та наділені владою представники слов’янських племен.

З-поміж таких пам’яток і Мартинівський скарб, що, за припущеннями вчених, належав комусь із антських вождів.

Багато свідчень вказує на особливу роль у житті слов’ян спільних рад, на яких ухвалювалися найважливіші рішення. «Ці племена, склавини й анти, не підлягають одній людині, – писав у 6 ст. Прокопій Кесарійській, – а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони обмірковують спільно».

4. Господарство давніх слов’ян

Давні слов’яни жили зі землеробства та осілого скотарства.

Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі, віддаючи перевагу ярим сортам.

Сіяти озимину навчились у другій половині 1 тис.

З тварин розводили велику й дрібну рогату худобу, овець, свиней, коней.

Живучи поміж лісів, у краю річок та озер, слов’яни не нехтували тисячолітнім мисливським і рибальським досвідом.

З-поміж ремесел особливого розвитку досягли ливарна справа й ковальство.

З-поміж ковалів давні слов’яни особливо шанували майстрів-ювелірів.

Своєрідним у слов’ян було виробництво глиняного посуду.

Тривалий час, навіть після того, як від інших народів було запозичено гончарний круг, кераміка, особливо та, що застосовувалася для приготування їжі, лишалася ліпною.

Розквіт гончарного виробництва припав на наших землях на 3–4 ст. – на часи черняхівської культури.

Під час Великого переселення народів гончарство занепало, тож гончарний посуд у слов’ян поступився перед ліпним аж до 10–11 ст.

Розвиток торгівлі засвідчують численні знахідки монет різних народів. Слов’яни залюбки торгували з населенням Подунав’я, Центральної Європи й Прибалтики, а згодом – із мешканцями римських і візантійських провінцій та античних міст Північного Причорномор’я.

У слов’янські землі за тих часів потрапляли посуд, вироби зі скла, бронзи, срібла й золота, вина, олія.

Натомість вивозилися хутро, мед, віск, шкури, зерно.

У 6–7 ст. слов’янські племена Подніпров’я контролювали торгівельний шлях Дніпром, що сполучав Балтійське й Чорне моря.

5. Слов’яни під час Великого переселення народів

Розселення антів і склавинів відбувалося за часів, знаних в історії як Велике переселення народів. Перейняті ним, слов’яни брали активну участь у воєнних подіях, здобуваючи досвід державного життя, що його згодом втілили у власних державах.

Під владою ґотів і гунів

У 3 ст. ґоти остаточно утвердилися в причорноморських степах. Їхня держава об’єднала численні народи тих земель, у тому числі й слов’ян-антів.

Ґотське панування впало під час навали гунів. За їх підтримки анти подолали ґотів.

У складі гунського об’єднання слов’яни торували собі шляхи в Подунав'я і на Балкани, виступаючи то як союзники кочовиків, то як їхні підлеглі.

Найбільшої могутності гуни досягли за часів Аттіли, та після смерті його в 453 р. швидко знесилились.

Позбувшись залежності від гунів, слов’яни могутнім потоком рушили на землі Візантії. Так було започатковано Велике розселення слов’ян.

Воєнні походи слов’ян проти Візантії. Переселення на Балканський півострів

Перші самостійні походи слов’ян на Візантію відбулися наприкінці 5– початку 6 ст.

Майже щороку траплялися слов’янські воєнні експедиції на Балкани за імператора Юстиніана (527–565 рр.).

А після походу 550–551 рр. почалося масове переселення слов’ян-антів на Балкани. Тогочасні джерела свідчать, що, перш ніж закладати поселення, слов’яни здійснювали воєнні операції, під час яких руйнували фортеці.

Наприкінці 6 ст. постійні слов’янські поселення трапляються скрізь на Балканському півострові.

Отож, наслідком воєнних походів проти Візантії сталося переселення слов’янських племен на землі Балканського півострова.

Наприкінці 6 ст. у відносини антів із Візантією втрутилися авари – кочовий народ тюркського походження, що утворив свою державу – каганат – у Середньому Подунав’ї.

Потреба протидіяти аварам спонукала колишніх суперників до об'єднання.

Року 601 анти разом із Візантією виступили проти аварів, на боці яких, одначе, билися склавини.

Наступного року авари здійснили ще один похід проти антів.

Тогочасні джерела мовчать про те, хто став переможцем. Проте ім’я антів від 602 р. більше не згадувалося.

Існує думка, що могутній антський військовий союз розпався, а для слов’янських племен, що входили до його складу, почався новий етап їхньої історії – життя на балканських землях, в оточенні інших народів, яке дало початок сучасним південнослов’янським народам.

Розселення слов’янських племен на Дунай

Археологічні пам’ятки свідчать, що в переселенському потоці на Дунай і Балкани брали участь не лише анти, а й частина склавинських племен.

І коли анти опанували землями Балкан, оселяючись там досить часто разом із аварами та болгарами, склавини переселялися на береги Дунаю, прокладаючи собі шлях Дунаєм вгору на захід.

Із часом вони просунулися аж до верхів’я Ельби, змішалися зі слов’янськими племенами, що просувалися туди з території Польщі, і в оточенні германських племен дали початок сучасним західнослов’янським народам.

Поділ слов’ян на західних, східних і південних відповідає сучасному станові слов’янства. Як зауважують дослідники, у 8–9 ст. не існувало ні східної, ні західної, ні південної слов’янської спільності, а були східні, західні та південні слов’янські племена або їх союзи, на основі яких постали численні слов’янські народи.

Розселення на північ. Зародження сучасних східнослов’янських народів

Уже йшлося про те, що у верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у 5–7 ст. також мешкали слов’янські племена. Їхнє життя засвідчене археологічними знахідками, проте назва тих племен не збереглася.

Давніх слов’ян – мешканців верхів’їв Дніпра – оминули увагою візантійські автори, бо їхні племена не брали участі в походах на південь.

Живучи поряд із балтським населенням, вони були втягнуті в події, центром яких виступала Балтика.

Поступово ці племена розселилися далеко на північ.

Ті з них, що просувалися в північно-західному напрямку, згодом дали життя білоруському народові. Ті ж, що попрямували на північний схід, стали предками росіян.