165_Bezdrabko_V_V

Документознавча освіта в Україні:

становлення, сучасний стан і перспективи

Аналізується історія напряму підготовки вищої школи –

«Документознавство та інформаційна діяльність», труднощі установчого періоду і перспективи їх розв’язання. Досліджуються модерні тенденції розвитку вітчизняної документознавчої професіології.

Ключові слова: освіта, напрям підготовки «Документознавство та інформаційна діяльність», професіологія.

До середини 1990–х років для вищої школи України характерна відсутність практики підготовки фахівців із документознавства та інформаційної діяльності. Провідними навчальними установами, які відзначилися місіонерством щодо започаткування нової спеціальності, стали інститути культури, традиційними напрямами підготовки яких були бібліотечні, книгознавчі спеціальності. Цілком закономірно, що пошук каналу «входження» нової навчальної спеціальності відбувався при сприянні науково–педагогічних кадрів суміжних напрямів. Тому на перших порах інститутські кафедри бібліотекознавства, бібліографознавства та книгознавства перетворилися в осередки розвитку «Документознавства та інформаційної діяльності».

Зваживши на відсутність в українській науці єдиної концепції документознавства, необхідно погодитись, що сучасний розвиток напряму підготовки фахівців «Документознавство та інформаційна діяльність» є

сполученням розмаїтих підходів до змісту і форми навчання та визначення спеціалізації студента–випускника. Активне обговорення вітчизняними дослідниками цієї проблеми спричинило формування особливого напряму досліджень – документознавча професіологія, яскравими провідниками новітніх ідей якого стали С.В. Дубова, С.Г. Кулешов, Н.М. Кушнаренко,

О.В. Матвієнко, Ю.І. Палеха, М.С. Слободяник, Г.М. Швецова–Водка та ін.

[54,69].

2

Зрозуміло, що трактування ними змісту документознавства як навчальної дисципліни здійснювалося із позицій чинення опору традиційному документознавству та доведення перспективності й необхідності освоєння новітніх тенденцій його розвитку, сповнених документологічними ідеями. І хоча подібного досвіду 1990–х років російських колег, які вдалися до радикального взаємозаміщення книгознавства документознавством, а документознавства – документологією,

в Україні не склалося, утім перші навчальні плани та навчально–методичні видання, у т.ч. і підручник Н.М. Кушнаренко, яскраво віддзеркалюють наділення усього нормативно–методичного забезпечення підготовки фахівців єдиним значенням, що припускає інші змістові модуси лише в його межах.

Врешті–решт цей підхід здобув поширення як універсальний ключ до розуміння сутності спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність», яка в українській вищій школі другої половини 1990–х років інакше й не розглядалася як продовженням розвитку бібліотечної чи книгознавчої спеціальностей. Поступове визнання відмінностей між ними відбувалось непросто, оскільки це означало заперечення «основ», які водночас засвоювалися.

Незамінним прожектором розвитку нової спеціальності є її типові навчальні плани (рівень кваліфікації – бакалавр), наповнення яких відзначено введенням значної частки дисциплін, що були наділені статусом фундаментальних і професійно орієнтованих – «Документознавство», «Лінгвістичні основи документознавства», «Стилістика документознавства», «Редагування в документознавстві», «Справочинство», «Аналітико– синтетична переробка документної інформації», «Комп’ютерні технології у документознавстві», «Теорія і практика документних комунікацій», «Ділові комунікації (етика та етикет)», «Основи організації праці документознавця», «Інформаційно–аналітична діяльність», «Експертні оцінки достовірності інформації», «Захист інформації та інформаційного продукту», «Архівознавство», «Стандартизація та сертифікація», «Патентознавство»,

3

«Державне управління», «Основи маркетингу й менеджменту», «Правознавство» тощо [55,арк.2]. Зовсім невдалим за змістом, на наш погляд,

представляється перелік дисциплін блоку професійно–орієнтованих –

«Трудові ресурси і регіоналістика», «Маркетинг (політичний)», «Господарське право», «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності», «Нотаріат, нотаріальне документознавство», що слабко демонструє міжпредметні логічні зв’язки дисциплін циклу фундаментальних і професійно–орієнтованих (інваріантна) із професійно–орієнтованими

(варіативна) [55,арк.2–3]. «Професійний» складник навчального плану доповнювався варіативною частиною – дисциплінами за вибором вузу та вільного вибору студента, серед яких – «Судово–процесуальне документознавство», «Фінансово–планове документознавство», «Фінансове право (бюджетне, податкове)», «Менеджмент кадрової служби», «ПР– технології», «Стенографія», «Концепція професійної орієнтації», «Французька мова» та спецкурси [55,арк.2–3].

Більш невдалим і біднішим за змістом був у цей час навчальний план для студентів п’ятого року навчання, які здобували освітньо–кваліфікаційний рівень «спеціаліста». Цикл фундаментальних і професійно–орієнтованих дисциплін складали курси з теорії і практики управління, макроекономіки,

управління персоналом, інформаційного менеджменту, а професійно– орієнтованих дисциплін – з документно–інформаційного забезпечення управління, спеціального документознавства (дипломатичне), організації представницьких заходів (протокол) і психології управління [59,арк.1–2].

Пропоновані для студентів спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» дисципліни надто кволо відображали інформаційний і, тим паче, документознавчий компоненти, які є a priori.

Проте, з часом відзначимо поступове нарощування сегменту дисциплін управлінського циклу, що засвідчує співвідносність навчальних кредитів. І

вже, наприклад, у 2001 році на вивчення суто документознавчих дисциплін відводилось 5 кредитів, а управлінських – 12 [59]. Правда, дати повну

4

характеристику плану складно, оскільки перелік курсів циклу вільного вибору студента обмежується двома рядками – спецсемінари та спецкурси

(загальна кількість кредитів – 8), що дозволяє гіпотетично припустити похибку стосовно оголошених вище показників. Такий підхід до складання навчального плану провокує критичне ставлення, адже перша частина досліджуваної спеціалізації – документознавець, має вкрай слабке підкріплення на рівні дисциплінарного забезпечення формування відповідних знань і практичних навичок.

У процесі апробації пропонованих навчальних планів народжувалися пропозиції щодо удосконалення їх змісту. Наприклад, у 2001 році навчальний план спеціальності 6.020105 «Документознавство та інформаційна діяльність» було розширено за рахунок таких професійно орієнтованих дисциплін – «Електронне документознавство» та «Організація інформаційної діяльності в органах управління» [57,арк.2], а для кваліфікаційного рівня «спеціаліст» – спеціального діловодства (міжнародне)

й управлінського документознавства [60,арк.2]. Проте частковий перегляд і модернізація навчальних планів підготовки студентів із документознавства та інформаційної діяльності, проваджена за власною ініціативою окремими вищими навчальними закладами у 2001–2002 роках, не дала бажаного результату, адже потребувалася повноцінна масштабна робота з удосконалення програми реалізації високоякісного професійного навчання.

Нерозробленість стрункої концепції підготовки бакалавра, спеціаліста з документознавства та інформаційної діяльності, глибокого аналізу соціальних потреб, запиту суспільства щодо фахівця певних обсягу і змісту знань, практичних вмінь і навичок, побудова нормативної навчально– методичної бази спеціальності за ґрунті емпіричних проб і первинних теоретичних спостережень, без урахування стратегічної визначеності,

тактичної виваженості розвитку вищої освіти в умовах модерного розвитку інформаційного суспільства, свідчили про складність установчого періоду розвитку навчальної спеціальності.

5

Безперечно, відсутність у вказаний проміжок часу чіткого уявлення про конкретного кваліфікованого фахівця – випускника напряму підготовки

«Документознавство та інформаційна діяльність», є очевидною. Спорадичні пошуки упродовж 2000–х роках відповіді на питання: «Яким має бути зміст навчальної спеціальності?» – продовжувались, спонукаючи науково– педагогічні кадри вищих навчальних закладів об’єднатися розроблення оптимальної моделі організації навчального процесу для спеціальності

«Документознавство та інформаційна діяльність», зокрема укладання державного стандарту вищої освіти, його складових – освітньо– кваліфікаційної характеристики й освітньо–професійної програми підготовки бакалаврів і спеціалістів.

Важливим моментом розвитку документознавчої освіти в Україні стало започаткування у 2003 році магістерських програм, перші навчальні плани яких так само не відрізнялися досконалістю. Головне функційне призначення магістерської програми за визначенням полягає в підготовці майбутніх науково–педагогічних кадрів. Відтак, зміст навчального плану магістрів повинен складатися із дисциплін, які давали б знання та практичні вміння з провадження науково–дослідної діяльності з урахуванням специфіки теорії й практики галузі та загальнонаукових, філософських положень діалектики науки. Натомість один із перших навчальних планів магістрів складався із таких професійних дисциплін: «Документно–інформаційне забезпечення управління», «Статистичні методи аналізу державної політики», «Методологія документознавства», «Менеджмент кадрової служби», «Юридичне документоведення», які, за невеликим винятком, мають далеко не методологічне значення [61,арк.2]. Ситуацію не рятував блок дисциплін самостійного вибору вищим навчальним закладом, що пропонував курси

«Державна інформаційна політика», «Організація представницьких заходів

(протокол)», «Маркетинг (політичний)», «Управлінське документування» та ін. [61,арк.2] На рівні емпіричного аналізу можна констатувати неналежне обґрунтування доцільності входження окремих дисциплін у навчальний план,

6

які не впливають на рівень магістерської кваліфікації. Підсумовуючи спостереження, слід погодитися зі справедливим зауваженням Н.М. Кушнаренко, що складність визначення оптимальної номенклатури навчальних дисциплін, їх змістового наповнення та послідовності викладання зумовлена трьома основними чинниками – молодим статусом спеціальності,

недостатнім розробленням даної проблеми наукою, відсутністю концептуальних засад викладання дисциплін документознавчого циклу

[39,107–108].

На початку 2000–х років І.І. Морозюк, аналізуючи реальну ситуацію,

що склалася у зв’язку із упровадженням спеціалізації підготовки фахівців зі спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» у вищих навчальних закладах України вказала на низку назрілих проблем, які вимагали негайного вирішення. Це – відчутна різниця змісту навчальних планів підготовки фахівців за спеціалізаціями, незважаючи на їх спорідненість, відсутність єдиної концепції підготовки майбутніх фахівців,

невідповідність заявлених спеціалізацій запиту сучасного ринку праці,

суттєві розбіжності між реаліями кадрового ринку та діючими нормативними документами [54]. Відтак, позитивна перспектива вирішення проблем залежить від належного ґрунтовного наукового аналізу процесів, що відбувалися в професійній діяльності, моделювання змісту напряму підготовки з відмінними спеціалізаціями, колективного обговорення концепції державного освітнього стандарту та його розроблення. Гостро актуальні потреби розвитку навчальної спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» на державному рівні спробувало розв’язати у 2003–

2004 роках Міністерстві освіти і науки України, утворивши робочу групу розробників державного стандарту, до складу якої увійшли відомі науковці,

досвідчені педагоги – М.С. Слободяник, Н.М. Кушнаренко, С.Г. Кулешов,

Т.В. Нікітіна і т.д. Піклування про розроблення державного стандарту освіти обійшлося без широкої дискусії, що детермінувало окремі недоліки організаційного й науково–методичного змісту. Результатом співпраці

7

документознавців–теоретиків і практиків організації й забезпечення навчального процесу стало затвердження Державного стандарту вищої освіти України зі спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність»

(2004), який унормував у державному масштабі підготовку фахівців з аналізованої спеціальності, продемонструвавши належний рівень професіоналізму розробників, інформованості про реальний стан справ й усвідомлення важливості ухвалення безпомилкового рішення щодо життєздатності тих чи інших ухвал, які формують політику у цій сфері.

Відзначимо суттєву модернізацію навчальних планів підготовки фахівців із документознавства та інформаційної діяльності, датованих

2004 роком. Віднині у нормативних документах чітко оприсутнюється два потужних дисциплінарних блоків – документознавчий (разом із суміжними та спорідненими дисциплінами) та інформаційний. До першого слід зарахувати курси з документознавства, управлінського документознавства,

документно–інформаційних комунікацій, діловодства, лінгвістичних основ документознавства (у т.ч. стилістика та редагування), архівознавства,

аналітико–синтетичної переробки документної інформації, документаційного забезпечення діяльності установ (за фаховим спрямуванням),

патентознавства, судово–процесуального, фінансово–планового документознавства тощо, а другого – інформаційно–аналітичної діяльності,

інформатики та комп’ютерної техніки, інтернет–технологій і ресурсів,

комп’ютерних мереж і телекомунікацій, систем управління базами даних,

електронного документообігу, системного аналізу інформаційних процесів,

організації діяльності інформаційних установ, маркетингу інформаційних продуктів і послуг, інформаційного менеджменту, теорії і практики референтської діяльності, захисту інформації і т.д., які належали до варіативної й інваріантної частин плану [55,арк.2–3]. За такого стану,

сукупність дисциплін безпосередньо, а отже, природно вказує на зміст,

закладений у назві спеціальності. І навіть непомітний, на перший погляд,

сполучник та підкреслює установку засновників у ставленні до

8

документознавства й інформаційної діяльності, пріоритетність у якому належить першій його складовій.

Розуміння важливості прикладної реалізації випускниками спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» спонукала до всеохопних варіацій–уточнень профілізації змісту вищої освіти. Офіційно затвердженими Міністерством освіти і науки України спеціалізаціями у межах досліджуваного напряму підготовки є документознавство,

інформаційне забезпечення органів управління, міжнародні інформаційні системи і мережі, технологія автоматизованого оброблення документальної інформації, документально інформаційне забезпечення архівів, інформаційні системи підтримання державних органів влади [54,18]. Проте, як справедливо відмічає І.І. Морозюк, навчальні заклади додатково пропонують профілізуючу конкретизацію, «заземлену» на документуванні й аналізі економічної, фінансової, банківської, міжнародної, управлінської інформації,

організації PR та рекламної діяльності тощо. Це викликано бажанням розв’язати надактуальні для навчальної спеціальності проблеми: коло професійної діяльності фахівців, професійний дискурс як напрям існування і розвитку професійного простору, ринок праці документознавців [54,19].

Прагнення вищих навчальних закладів окреслити специфіку профілізації спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» первинно наклала суттєвий відбиток на зміст навчальних планів. Так, якщо на початку 2000–х років. Одеський національний політехнічний університет

(гуманітарний факультет) забезпечував документно–комунікативну підготовку студентів, Харківська державна академія культури (ХДАК) –

інформаційні технології оброблення інформації, інформаційний пошук та аналітику, Європейський університет фінансів, інформаційних систем,

менеджменту та бізнесу – аналітична інформаційна діяльність, Київський національний університет культури і мистецтв (КНУКіМ) –

документознавство як науки та сфери документально–комунікаційної діяльності, інформаційні технології [54,19], то наприкінці 2000–х років

9

ситуація суттєво змінилася. Це сталося, по–перше, завдяки впровадженню освітнього стандарту, ширшої реалізації основних засад кредитно–модульної системи організації навчального процесу згідно з вимогами Болонської конвенції, що призвело до зміцнення блоків професійних дисциплін, по– друге, більшою зрілістю самого напряму підготовки, який налічує півторадесятирічний досвід апробації, по–третє, новою редакцією Національного класифікатора України ДК 003–2005 «Класифікатор професій», який зафіксував ряд позицій, що відповідають напряму підготовки «Документознавство та інформаційна діяльність».

Яскравим прикладом трансформації освіти упродовж 2004–2008 років стали навчально–методичні напрацювання науково–педагогічного колективу КНУКіМ, який збагатив варіативну компоненту навчальних планів

(кваліфікаційні рівні – бакалавр, спеціаліст, магістр) за рахунок посилення блоку управлінських дисциплін, підкреслено орієнтуючись при цьому на підготовку фахівців для управлінської сфери. Відтак, якщо раніше до таких належали курси лише з «Державного управління», «Теорії і практики управління» й «Організації державного апарату України», «Психології управління», то віднині цей дисциплінарний сегмент розширився за рахунок уведення в навчальні плани «Історії державних установ», «ПР в органах державної влади», «Соціології управління», «Глобалістики», «Політичної праксеології», «Антикризового управління», «Документаційного забезпечення управління», «Прийняття управлінських рішень», «Дипломатичного протоколу» тощо [58]. Наскрізне збагачення планів управлінськими дисциплінами виразно засвідчує чітке дотримання педагогами, задіяними у підготовці студентів напряму «Документознавство та інформаційна діяльність», магістральної лінії розвитку спеціальності,

зміст якої полягає у слідуванні основним засадам класичного документознавства, що «працює» передусім на управлінську сферу.

Доповнення навчальних планів дисциплінами документознавчого циклу –

«Керування документаційними процесами», «Наукова експертиза

10

документів», «Законодавчо–нормативні й науково–методичні основи архівування документів установ» та ін. сприяло посиленню структурно– логічних міждисциплінарних зв’язків, вигідному доповненню планів тими курсами, які є надзвичайно важливими для практичної підготовки студентів професійної діяльності у майбутньому. Однак, безперечно, актуальними залишаються уточнення змісту освіти за рахунок перегляду структур навчальних дисциплін документально–комунікаційного циклу;

документально–комунікаційних дисциплін за блоками навчального плану; на рівні ступеневої освіти; окремої документально–комунікаційної навчальної дисципліни.

Поліпшенню якісної підготовки кадрів, окрім розроблення і впровадження нових курсів, сприяли наукові дослідження викладачів КНУКіМ, проведення міжнародної наукової конференції «Актуальні проблеми документно–інформаційного забезпечення апарату влади» (2006),

започаткування функціонування міжнародного термінологічного семінару із документознавства та суміжних галузей знань (2007, 2008) [1–4;32;64;65],

створення пакетів авторських програмно–методичних матеріалів із кожної дисципліни, їх електронних версій, підготовка та видання оригінальних підручників і навчальних посібників.

Якщо КНУКіМ став провідником класичного1 ставлення до документознавства як навчальної дисципліни, спеціальності

«Документознавство та інформаційна діяльність», то більшість навчальних закладів, підпорядкованих Міністерству культури і туризму України,

віддають перевагу освітнім експериментам, базованим на адаптації

1 Щоправда, стосовно того, яке документознавство вважати «класичним», не існує єдиної точки зору. Так, Н.М. Кушнаренко називає таким науку, теоретичні підвалини якої були закладені П. Отле у першій половині ХХ ст. Актуалізація документації П. Отле як найперспективнішого напряму розвитку науки про документ (у

Внутріпредметна і міжпредметна інтеграція дисциплін документознавчого циклу // Вісн. ХДАК: збірн. наук. праць. – 2003. – Вип. 13. – С. 108). Навпаки, у зв’язку зі швидким поширенням найзагальнішого трактування поняття «документ» «вузьке» його тлумачення – у значенні управлінський документ, на думку Н.М. Кушнаренко, не має перспективи. Саме документознавство, народжене «у галузі справочинства та архівістики» і зосереджене на студіюванні управлінського документа, як вважає харківська дослідниця, є вузьким за змістом і має отримати конкретнішу назву і зміст – адміністративне чи управлінське.