56.Усна форма літературної мови. Орфоепічні норми як компонент формування мовної компетенції фахівця.

Сучасна українська літературна мова є мовою державного фун­кціонування, художньої літератури, мистецтва, освіти, науки, преси тощо. Вона обслуговує усі сфери діяльності народу й фун­кціонує у двох формах — писемній і усній. Обидві форми її од­наково важливі для суспільства як комунікативні засоби, що об­слуговують потреби народу в галузі політики, науки, культури, економіки тощо.

Л.м. – мова нормована, яка має загальнообов’язкові правила у вимові, правописі, слововживанні, граматиці. Норми в результаті суспільно – мовної практики народу, відшліфовані майстрами слова, обґрунтовані мовознавчою наукою, узаконені науково – освітніми актами.

Усна форма може обслуговувати виробничі і побутові потреби суспільства, безпосереднє спі­лкування людей. В ній переважає лексика побутового харктеру, використовуются переважно прості речення. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами його застосування: ділова розмова, засідання, публічний виступ (лекція, помова, бесіда).

Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками:

- усному мовленню властива спонтанність;

-під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову, особливо з точки зору орфоепії;

-для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість різнопалновими фактами;

-важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис усного мовлення.

Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою метою. На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами. Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури. Сухомлинський писав:”Щоб правильно розмовляти і писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити укр мову й свою справу”.

Орфоепія - це норми вимови, які діють у даний час, літературні норми.

„Словник української мови”: орфоепія – „система загальноприйнятих правил літературної вимови,... вимова слів відповідно до таких правил”.

Дикція – особистісна характеристика, орфоепія – загальнонародна.

Основні вимоги:

- Контролювати мовлення щодо темпу (при нормальному темпі – не більше, ніж 70 – 75 слів за хвилину, або 8 – 10 речень);

- уникати монотонного мовлення;

- не ковтати в словах останніх складів;

- не допускати манірничання, фальші;

- дбати про дикцію.

Для досягнення виразності слід не забувати про наголос. Наголос може об’єднувати слова, розмежовувати їх у мовленнєвому потоці. Цю роль відіграє і логічний наголос. Наголос розрізняє слова одного звукокомплексу, граматичні форми слів .

Отже в усному спілкуванні необхідно володіти гнучким, рухливим голосом, дикцією, навичками акцентуації, знанням орфоепічних норм, які забезпечують виразність, допомагають захопити увагу співрозмовника, впливати на свідомість аудиторії.

57.Основні правила наголошування в українській мові. Засоби милозвучності української мови. Акцентуаційні норми – загальноприйняті правила наголошування слів. Розділ мовознавства, який вивчає наголос, називається акцентологією. Часто ці норми розглядають у межах орфоепії. Для української мови характерний динамічний наголос, який полягає у виділенні одного зі складів слова більшою силою голосу, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Наголос в українській мові вільний, тобто може падати на будь-який склад, напр.: а?верс, арбітра?ж, автоматиза?ція; відзначається здатністю рухатися у межах слова зі зміною його форм, напр.: авансува?ти – авансу?ють. В українській мові є правила акцентуації, які поширюються на певні групи слів: – дієслова вести?, нести? і под. мають наголос на останньому складі, слово бути в інфінітиві та у формах майбутнього часу – на першому, а в минулому часі одн. (жін. та сер. р.) й мн. – на останньому (бу?де, бу?дуть, була?, були? тощо); – іменники на -ання наголошуються, як їх твірні дієслова (розв’яза?ння, планува?ння тощо); у двоскладових іменниках наголошується останній склад (знання?, звання? тощо); – абстрактні іменники на -ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величина?, новина? тощо); – географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова, від яких вони утворені (Ки?ївщина, Доне?ччина); -ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (за?хід, ро?зстріл, за?тишок, пере?біг, при?повідка тощо); винятки розгро?м, зачи?н, набі?р;

– переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки?, сторінки? тощо); – однаково наголошуються слова такого типу творення, як аристокра?тія, демокра?тія; діало?г, катало?г тощо; числівники одина?дцять, чотирна?дцять, п’ятдеся?т, шістдеся?т тощо; більшість слів однакового типу творення мають різний наголос, напр.: вимика?ч, шука?ч і вини?щувач, випро?стувач; міліме?тр, кіломе?тр і баро?метр, термо?метр тощо. Наголос є засобом фонетичного оформлення слова, виступає виразником душі слова. Втрачаючи наголос, слово часто втрачає свою самостійність.

У словниках і наукових працях милозвучність, що ототожнюється з евфонією, має, по суті, два термінологічних значення. По-перше, вона визначається як "добре, приємне, з погляду фонетичних і

лексико-стилістичних норм певної мови, звучання окремих мовних елементів - звукосполучень, слів і словосполучень". З другого боку, милозвучність - це звукові засоби "підсилення виразності мови художнього твору внаслідок досягнення гармонійного добору звуків у тексті. Цій меті служать звукові повтори різних видів, алітерації, асонанси, ритмічність мови, а також уникнення важких для вимови чи неприємних для слуху

сполучень звуків у фразі". Милозвучність української мови ґрунтується на дотриманні орфоепічних норм. Окремими засобами милозвучності є: чергування у-в, і-й, спрощення в групах приголосних, чергування із — зі (зо), від з од, префікс віді- з оді, ж—же, б—би, між—межи, хоч—хоча, щоб— щоби та ін.

58.Публічний виступ як різновид усної мови. Підготовка публічного виступу.

Усне професійне спілкування передбачає використання діалогічної і монологічної форми. Як форма монологу є публічний виступ. Вони бувають різних видів і проводяться в ораторському стилі. Це – доповідь(ділова або звітна), промова(ділова, мітингова,агітаційна), лекція(одна із форм розв”язання наукових, науково-навчальних, науковопопулярних та інших знань шляхом усного викладу матеріалу; бувають: навчальнопрограмові, настановчі, оглядові, лекції зі спеціального курсу). Основні етапи: 1.Докомунікативна фаза (вибір теми, мети, підбір матеріалу, організація промови, аргументація, робота над мовою і стилем) 2.Комунікативна (поведінка оратора, керування аудиторією, техніка проголошення промови, мистецтво дискусії) 3. Посткомунікативна (аналіз виступу, удосконалення матеріалів, прогнозування питань)Публічна мова – це різновид усної літературної мови,форма спілкування з колективним слухачем. Вона співвіднесена з такими поняттями як красномовство,ораторське мистецтво, риторика, оскільки усна мова крім інформативної виконує функцію впливу на слухача. Велику роль відграють і вербальні, і візуальні, і акустичні чинники. Необхідність донести до слухача зміст повідомлюваного, розширюючи у зв’язку з цим можливості усного слова, дбати про чітку артикуляцію,дикцію, про звукову силу, темп, ритм, паузи під час виступу – це основні вимоги до публічної мови. Вимоги до публічного виступу,як зразка усного професійного мовлення: 1)усне професійне мовлення ( і міжперсональне, і публічне) повинно відповідати певним вимогам, найголовнішими серед яких є такі: чіткість, недвозначність формулювання думки;2)логічність, смислова точність, звідси ( небагатослівність мовлення;3)відповідність між змістом мовлення, ситуацією мовлення і використаними мовними засобами 4)укладання природних, узвичаєних словосполучень; вдалий порядок слів у реченнях;5)різноманітність мовних засобів, багатство лексики в активному словнику людини;6)самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, у побудові 7)висловлювань;8)переконливість мовлення; 9)милозвучність мовлення;10)виразність дикції; відповідність між темпом мовлення, силою голосу, зодного боку, і ситуацією мовлення з другого.

Способи підготовки до публічного мовлення(Вибір способу підготовки до публічного виступу залежить від багатьох чинників: досвіду оратора, складності теми, ситуації мовлення, рівня володіння матеріалом, специфіки аудиторії тощо. Окреслимо основні етапи підготовки до виголошення публічного виступу (залежно від вищеназваних чинників підготовка може бути завершена на будь(якому етапі):

1) обдумування теми;

2) підбір матеріалів, літератури, ілюстрацій тощо, опрацювання їх

(підготовка виписок ( цитат із зазначенням джерела; укладання конспекту

(дослівного, реферативного або комбінованого);

3) систематизація матеріалу;

4) складання плану виступу або розгорнутого плану, який містить ключові

слова, цифрові дані, дати, власні назви, складні для запам’ятовування;

5) написання тез виступу ( найважливіших положень, які мають бути

обґрунтовані, доведені, проілюстровані;

6) написання повного тексту виступу;

7) коригування написаного тексту:

- довгі речення слід замінити короткими або поділити;

- вставити риторичні запитання, які збагатять інтонацію, пожвавлять

виклад, змусять стежити за ходом думки;

- смислові зв’язки між частинами промови треба виразити словами:

по(перше..., по(друге..., з одного боку..., а з другого..., отже...,

- потрібно постійно називати предмет думки;

- слід визначити, де потрібні паузи;

- увести в текст звертання до слухачів;

8) пробне читання промови вголос.

59.Публічний виступ і функціональні типи мовлення (розповідь, опис, роздум). Усне професійне спілкування передбачає використання діалогічної і монологічної форми. Як форма монологу є публічний виступ. Вони бувають різних видів і проводяться в ораторському стилі. Це – доповідь(ділова або звітна), промова(ділова, мітингова,агітаційна), лекція(одна із форм розв”язання наукових, науково-навчальних, науковопопулярних та інших знань шляхом усного викладу матеріалу; бувають: навчальнопрограмові, настановчі, оглядові, лекції зі спеціального курсу). За функціональним типом мовлення публічна промова може бути синтезом елементів усіх функціональних мовних типів — розповіді, опису, роздуму. Публічна промова – одна з форм ділової взаємодії у формі монологу доповідача перед аудиторією. ПП як компонент ділового спілкування повинна бути не тільки переконливою але й доказовою, логічною тощо.

ПП повинна бути цікавою та корисною. Слухачі дуже чітко відчувають, коли оратор вичерпав своє красномовство і втрачають інтерес до нього. Також промова повинна бути правильно складена в композиційному відношенні: містити вступ, основну частину і висновок.

ПП потребує ретельної підготовки навіть від лосвідчених ораторів. Для ефективного виступу з промовою діловій людині недостатньо тільки обрати тему, необхідно подумати про призначення промови.

Обираючи тему для промови, потрібно враховувати інтерес аудиторіх до предмета вашої розвопаіді. Треба орієнтуватися на віковий склад аудиторії, на актуальність теми, на фахову диференціацію слухачів тощо.

60.Специфіка публічної монологічної мови. Публічна промова – одна з форм ділової взаємодії у формі монологу доповідача перед аудиторією. ПП як компонент ділового спілкування повинна бути не тільки переконливою але й доказовою, логічною тощо.

ПП повинна бути цікавою та корисною. Слухачі дуже чітко відчувають, коли оратор вичерпав своє красномовство і втрачають інтерес до нього. Також промова повинна бути правильно складена в композиційному відношенні: містити вступ, основну частину і висновок. ПП потребує ретельної підготовки навіть від лосвідчених ораторів. Для ефективного виступу з промовою діловій людині недостатньо тільки обрати тему, необхідно подумати про призначення промови.

Обираючи тему для промови, потрібно враховувати інтерес аудиторіх до предмета вашої розвопаіді. Треба орієнтуватися на віковий склад аудиторії, на актуальність теми, на фахову диференціацію слухачів тощо.

61.Специфіка публічної діалогічної мови. Літературна мова функціонує в суспільстві в двох формах – усній і писемній. Вони тісно взяємозвязані що зумовлено їхнім багатовіковим співіснуванням в єдиній системі літературної мови. Усну і писемну форми літературної мови характеризують певні особливості використання мовних засобів (лексичних,фразеологічних,синтаксичних). Враховуючи те що усна форма розрахована на слухове сприйняття а писемна на зорове то іх суттєва відмінність полягає у синтаксисі. Усна форма не потребує чітко відпрацьованих засобів оскільки в усному спілкуванні велику роль відіграють невербальні чинники : жести , міміка, інтонація,ситуація. У її синтаксис входять речення прості,неповні,порівняно зі складнопідрядними переважають складносурядні, менше речень,ускладнених дієприкметниковими, дієприслівниковими зворотами, однорідними членами,складними словами і словосполученнями.  У кількох формах реалізується публічний діалог. • Бесіда — обговорення різних проблем двома співрозмовниками, у процесі якого відбувається обмін думками, постановка запитань і відповіді на них. • Інтерв'ю — це розмова журналіста з політичним чи громадським діячем за заздалегідь підготовленими запитаннями, призначена для обнародування у засобах масової інформації. • Суперечка — словесне змагання, в ході якого кожен відстоює свій погляд на обговорювану проблему. Публічна мова – це різновид усної літературної мови,форма спілкування з колективним слухачем. Вона співвіднесена з такими поняттями як красномовство,ораторське мистецтво, риторика, оскільки усна мова крім інформативної виконує функцію впливу на слухача. Велику роль відграють і вербальні, і візуальні, і акустичні чинники. Необхідність донести до слухача зміст повідомлюваного, розширюючи у зв’язку з цим можливості усного слова, дбати про чітку артикуляцію,дикцію, про звукову силу, темп, ритм, паузи під час виступу – це основні вимоги до публічної мови. Найближчими до писемного різновиду літературної мови є наукові доповіді,реферати,звіти, які передбачають сворення первинного текстового тексту і підготовку на його основі усного варіанту. Публічна лекція,промова на мітингу,виступ на зборах мають інший характер. Проте всі жанри публічної мови об’єднує дотримання загальнолітературних норм, особливо орфоепічних (правильність мови). Оволодінням курсу словесності безумовно вимагає знань основних вимог культури, техніки усого мовлення, формуванна навичок правильного послідовного, логічного, ясного викладу думок. Досягти цього можна лише за умови прагнення самого мовця. Важливу роль у набутті навички прийнятої в літературній мові правильної вимови звуків відграє самоконтроль. Потрібно навчитися слухати себе, контролювати вимову звуків, наслідувати зразкову вимову.  62.Змістова організація основної частини публічного виступу (виклад матеріалу, доказ, спростування). Основні етапи: 1.Докомунікативна фаза (вибір теми, мети, підбір матеріалу, організація промови, аргументація, робота над мовою і стилем) 2.Комунікативна (поведінка оратора, керування аудиторією, техніка проголошення промови, мистецтво дискусії) 3. Посткомунікативна (аналіз виступу, удосконалення матеріалів, прогнозування питань) В основній частині публічного виступу викладається суть проблеми, наводяться докази, пояснення.

63.Етикет наукової мови. Мовний етикет є результатом значних мовно-стилістичних процесів, які відбулися в царині українського наукового стилю. Мовний етикет має велике значення в комунікації науковців, їх поведінка і мова залежать від того, з ким вони спілкуються: учений і його колеги спілкуються у власне науковому підстилі, а вчений і його учні — у науково-навчальному підстилі тощо. Науковець, спілкуючись із колегами, використовує одні мовні формули (вітань, прощань, представлень, звертань тощо), а під час спілкування зі студентами — інші. Отже, засоби вираження мовного етикету залежать від того, з ким спілкується науковець, і мають вони певні диференційні ознаки (бо змінюється різновид наукового стилю). Структура мовного етикету в науковому стилі залежить від форми спілкування.

64.Етикет ділової мови. Етикет ( з французької – ярлик, етикетка ) – це правила поведінки і спілкування людей у суспільстві; зовнішній прояв відносин між людьми, культури особистості. Найбільш масовий тип спілкування людей у суспільстві — ділове спілкування. Без нього неможливо обійтися у сфері дипломатичних, адміністративних, правових, економічних, комершйних відносин. Уміння успішно проводити ділові переговори, грамотно і правильно складати діловий документ і чимале іншого сьогодні стало невід'ємною частиною про­фесійної культури людини. Культура ділового спілкування сприяє установленню і розвитку стосунків співробітництва і партнерства між ко­легами, керівниками і підлеглими, партнерами і конкурентами тощо. Специфічною особливістю ділового спілкування є його регламентованість, тобто підпорядкованість установленим правилам і обмеженням. Ці правила визначаються типом ділового спілкування, формою, ступенем офіційності, конкретними цілями і за­дачами, які стоять перед учасниками діалогу, а також на­ціонально-культурними традиціями і суспільними норма­ми поведінки. Успіх ділового спілкування залежить від дотримання низки правил: 1)правил знайомства; 2) правил проведення ділових контактів; 3) правил поведінки на переговорах; 4) вимог до зовнішнього вигляду, манер, ділового одя­гу; 5) вимог до мовлення; 6) вимог до культури складання службових документів.У діловому спілкуванні значну роль відіграє риторика. Дуже важливо слідкувати за тим, ЯК ми говоримо. Наприклад надто гучний голос вказує на щирість радості чи обурення. Також слід слідкувати за темпом мовлення: не треба говорити занадто швидко, та занадто повільно. Співбесіднику може показатися, що ви невпевнені у тому, що ви говорите. Існує ще дуже багато правил та тонкощів ділового спілкування, які значно впливають на його результат.

65.Традиційні формули звертання в діловому та науковому стилях. Принцип використання етикетних формул, крім універ­сального принципу ввічливості, — це принцип відповідності мовної ситуації. Обстановка спілкування (офіційна / не­офіційна) і фактор адресата (соціальний статус» особисті заслуги, вік, стать, ступінь знайомства) є визначальни­ми при виборі етикетних формул. Спілкування починається зі звертання і кожного разу ми робимо це по-іншому. До незнайомої людини, з якою зустрічаємося вперше, звертаємося опосередковано, уникаючи слів звертання: Пробачте, я не знаю ..., Вибачте, я хотів би..., Скажіть, будь ласка..., Допоможіть, будьте ласкаві ..., Чи не скажете ..., Чи не могли б ви, пробачте .... Доречно було б тут вжити й такі засоби титулування, як пане, пані, панно. Ними користуються в міжнародних стосунках, звертаючись до високих посадових осіб: пане Посол, пане Міністре, пане Президенте, тощо. Нерідко до них приєднують означення: шановний пане, шановна пані. На офіційному зібранні найуживанішим є звертання: Шановні (вельмишановні) пані й панове! (причому в слові пані наголос слід робити на другому складі). До гурту близьких, але малознайомих людей можна звернутися словами: товариство, шановне товариство. Звертання товарищу, товаришко, товариші доречне в розмові між знайомими людьми, об’єднаними спільними ідейними засадами, хоч тут можливе й звертання друзі, шановні друзі, шановні колеги. Знайому людину, офіційно звертаючись, слід називати на ім’я й ім’я по батькові в кличному відмінку: Миколо Степановичу. Можна, проте, називати лише на ім.’я, додаючи до нього слова пане, пані: пане Миколо, пані Олено. У ділових, офіційних звертаннях завжди вживається пошана множина Ви незалежно від віку й становища співрозмовників. Структура мовного етикету в науковому стилі залежить від форми спілкування. Так, перебуваючи на науковому симпозіумі, науковець має використати зовсім іншу форму звертання до колег-учених, ніж ту, яку він використовує під час академічної лекції. Звичайно, науковець може змінювати мовні формули. Ці зміни будуть залежати від культури, вишуканості мовлення, смаків, традицій науковця, умов і мети спілкування. Майже незмінними залишилися - етикетні вирази, які використовуються під час публічного захисту дисертацій (це вирази звертань до голови і членів спеціалізованої вченої ради, напр.: Глибокоповажаний голово спеціалізованої вченої ради! Глибокоповажані члени спеціалізованої вченої ради! Шановні колеги! - вирази подяки членам спеціалізованої вченої ради, опонентам, напр.: Дозвольте сердечно подякувати голові спеціалізованої вченої ради— членові-кореспонденту Академії педагогічних наук України, доктору економічних наук, професорумоєму керівникові, доктору економічних наук, професорумоєму керівникові, доктору економічних наук, професору сердечно дякую офіційним опонентам: докторові економічних наук, професору …. кандидатові економічних наук, доценту ..; ученим провідної установи: кандидатові економічних наук, доценту ..; докторові економічних наук, професору … Моя дяка всім ученим, які надіслали відгуки на автореферат (аналогічно, як і вище, називаються). Щиро дякую кафедрі .., її завідувачеві.., усім співробітникам кафедри та зокрема професорові .., доцентові.., які доклали зусиль при атестації роботи на попередніх етапах. Сердечна дяка всім членам спеціалізованої вченої ради за участь в обговоренні роботи. Висловлюю особливу подяку вченому секретареві спеціалізованої вченої ради…).

66.Сучасні лінгвістичні словники як основне джерело фахової та мовної інформації. В філологічних (лінгвістичні) словниках предметом пояснення є слово. Залежно від того, з якої точки зору воно розглядається, лінгвістичні словники бувають різних типів: • Тлумачні словники, в яких дається пояснення значень слів з точки зору їх вживання в сучасній мові. • Перекладні словники , в яких подається переклад слів з однієї мови на іншу.Бувають двомовними, чотиримовними та ін. • Термінологічні , в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні. • Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і первинне значення слова. • Орфографічний словник подає правильний правопис, правильний наголос і правильні граматичні форми вміщених у ньому слів. • Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову, і наголос. • Словники іншомовних слів , які пояснюють слова і терміни, засвоєні з інших мов. • Історичні словники , в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися раніше. • Діалектологічні словники , в яких дається лексика, вживана в певній місцевості, на певній території. • Фразеологічні словники , в яких дається пояснення значень фразеологічних зворотів або подається їх переклад з однієї мови на іншу. • Синонімічні словники , в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда, повнозначних слів даної мови • Частотні словники , в яких фіксується частота вживання слів і словоформ на підставі обстеження текстів або записаних уривків усного мовлення • Словники власних імен , в яких фіксуються вживані в даній мові власні імена • Обернені або зворотні словники , в яких слова розміщуються за алфавітом у зворотному порядку літер: не з початку слова, а з кінця. • Топонімічні словники , в яких описуються назви географічних об”єктів. Лінгвістичні словники дуже важливі і постійно необхідні для бажаючих вивчити будь-яку мову чи пов’язати свою професійну діяльність з мовознавством. Але окремі їх різновиди, наприклад тлумачні, важливі не тільки для мовознавців, а взагалі для будь-кого. Орфографічні, орфоепічні та словники іноземних слів відіграють велику роль у навчанні та професійній діяльності так, як при необхідності можуть допомогти з правильним написанням та використанням певного слова. Лінгвістичні словники бувають одномовні і перекладні. Одномовні поділяються на: тлумачні, міжслівних зв'язків (синонімічні, антонімічні, паронімічні, омонімічні), діалектні, історичні, довідково-лінгвістичні (етимологічні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні, словотворчі, словники труднощів). У перекладних лінгвістичних словниках представлені переклади слів та фразеологізмів з однієї мови на іншу.

67.Термінологічні словники як основне джерело фахової інформації. Термінологічні, або номенклатурні, словники, в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні. В одномовних термінологічних словниках пояснюються значення термінів з певної галузі знань, наприклад, словник математичної термінології, словник геогра¬фічних назв, словник економічних термінів та ін. У двомовних термінологічних словниках дається переклад терміна з однієї мови на іншу або добирається існуючий у цій мові відповідник.  Термінологічні словники відіграють важливу роль в упорядкуванні і нормалізації наукової термінології української літературної мови, в освоєнні і використанні термінів з різних галузей знань у мовній практиці, у науковій і фаховій літературі. 68.Типи економічних словників, їхня характеристика. Економічна термінологія, як система назв економічних явищ і понять, що функціонують в різних економічних сферах, становить надзвичайно важливий пласт словника української мови.Типи економічних словників:  1) Тлумачні – розкриття змісту економічних термінів. (Економічний словник-довідник: За ред С. В. Мочерного) 2) Термінологічні словники та словники іншомовних слів – подають коротке пояснення слів іншомовного походження та термінів, що перебувають у мовному, зокрема економічному, вжитку.( Гладич Г. Я. Економічний словник (німецько-український). 3) Галузеві – словники, що містять термінологічні мінімуми тієї чи іншої галузі економіки.