Lasarovytch_1999

розповісти про Конотопську битву; вказати причини невдач полiтики I.Виговського.

Підкресліть, що трагедія цієї, безперечно розумної людини, щирого українського патріота полягала в тому, що він знехтував здобутками Національної революції й намагався створити шляхетську Україну на зразок шляхетської Польщі.

Говорячи про гетьманування Ю.Хмельницького, важливо вiдзначити, що вже з самого початку його дiяльностi перед ним стояли надзвичайно складнi завдання: припинити громадянську вiйну, пом’якшити соцiальне напруження, покласти край як охлократичним поривам «чернi», так i олiгархiчнiй сваволi старшин. I, що найголовнiше, – запобiгти загрозi територiального розпаду України на Лiвобережжя, Правобережжя та Запорiжжя, полiпшити функцiонування центральних i мiсцевих органiв влади, домогтися повного суверенiтету та об’єднання етнiчно-українських земель у межах держави. Окрiм цього, новому гетьману доводилося дiяти у дуже складнiй ситуацiї. З одного боку, на Лiвобережжi перебували московськi вiйська, якi, поширюючи популiстськi гасла, користувалися пiдтримкою значної частини населення. За таких обставин ведення вiйни з Московiєю означало продовження громадянської вiйни. Тому потрiбно було шукати порозумiння. З другого – розрив договору з Рiччю Посполитою ставив Україну перед загрозою вiдновлення воєнних дiй з нею та Кримським ханством, у чому шансiв на перемогу не було. Тому уряд прийняв таке рiшення: дiяти обережно, граючи на суперечностях мiж Московiєю i Рiччю Посполитою. Як зазначав восени 1659 р. А.Потоцький у листi до короля, козацька старшина вважала за найрозумнiше «не бути нi пiд королем, нi пiд царем, сподiваючись цього досягти, обманюючи i лякаючи короля царем, а царя – королем».

Після свого обрання Юрій Хмельницький вирішив укласти новий договір з Московією. Для цього були вироблені т.зв. Жердовські статті, спрямовані на збереження суверенітету козацької України в її конфедеративному зв’язку з Московією. Вони передбачали включення до її складу північної Чернігівщини й частини Білорусії; заборону перебування на її теренах московського війська і воєвод (за винятком Києва); вільне обрання гетьмана; право на зовнішньополітичну діяльність; присяги царя на умовах договору тощо.

Однак, Москва, вдавшись до військового шантажу (за присутності біля Переяслава 40-тиС. царського війська), відхилила ці статті і домоглася на скликаній у жовтні 1659 р. раді ухвалення нового Переяс-

лавського договору. Він складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. (українська сторона їх на цей час втратила) та додаткових статей. Його зміст переносив характер українськомосковських відносин зі сфери конфедеративного союзу у площину обмеженої автономії України у складі Московії:

1.Заборонялися зносини з іноземними державами.

2.Україна позбавлялася права без царської згоди переобирати гетьмана.

3.Гетьман без козацької ради не міг призначати й звільняти полковників та генеральну старшину, а також розпоряджатися військом без дозволу царя.

4.Для посилення контролю за діяльністю гетьманського уряду, в Україні значно збільшився контингент царських військ. Крім Києва, московські гарнізони з воєводами розташовувалися у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані.

5.Передбачалася смертна кара для українців, які б відмовилися присягнути на вірність царю.

6.Київська митрополія підпорядковувалася московському патріарху та ін.

Зрозуміло, що такий характер стосунків з Московією не міг не викликати глибокого розчарування й обурення серед козаків і старшин. Ситуація вимагала внесення серйозних змін до політичного курсу. Але це виявилося далеко не простою справою. Юрко Хмельницький прагнув блага своїй Вітчизні, хотів зберегти її незалежність, не допустити розколу козацької України. Однак, як зазначають iсторики В.Смолiй та В.Степанков, добре освiчений i не позбавлений гострого розуму юний гетьман не мав здiбностей нi полiтика, нi полководця. Емоцiйно не врiвноважений, слабкої волi, вiн не користувався авторитетом серед старшин, не мiг твердо тримати кермо влади у своїх руках, швидко став iграшкою в планах лiдерiв полiтичних угрупувань.

Окремо слiд спинитися на аналiзi Чуднiвського (1660 р.) договору, укладеного Ю.Хмельницьким, та його наслідки.

Завершуючи висвiтлення питання, необхiдно наголосити, що наслiдки подiй 1658-1663 рр. були трагiчними для України. По-перше, було породжено проблему територiальної цiлiсностi Української держави. По-друге, витворено причину перманентної полiтичної боротьби. По-третє, створено умови для реалiзацiї планiв Московiї i Речi Посполитої подiлити мiж собою Україну.

2. Приступаючи до розгляду другого питання, варто звернути увагу, що з середини 60-х рр. XVII ст. Україна стає ареною росiйськопольського протистояння, що добре вiдчувається в тактицi гетьманiв i старшини, в поведiнцi яких усе бiльше проглядаються риси амбiтностi, егоїзму, iгнорування загальнонацiональних iнтересiв. Кiнець кiнцем це приводить до того, що на українських землях виникає мiжусобна боротьба, з якої мають зиск лише сусiди. Україну було подiлено вздовж Днiпра на двi сфери впливу: польську – на Правобережнiй Українi та московську – на Лiвобережнiй, включно з Києвом. Турецька присутнiсть вiдчувалася на пiвднi. Всi козацькi гетьмани у цей час залежали вiд пiдтримки тих чи iнших зовнiшнiх сил. Гетьманська влада послаблювалася безперервними внутрiшнiми сутичками, соцiальним напруженням мiж козацькими низами i старшиною, що прагнула монополiзувати полiтичну владу та нав’язувати їм трудовi повинностi. Але й серед козацької старшини, якою успiшно манiпулювали могутнi сусiди України, точилася внутрiшня боротьба, iнтриги, мотивованi вузькими особистими цiлями. Особливими майстрами соцiально-полiтичної iнтриги виявилися надалi московськi царi та їхнi емiсари. Щоб лiквiдувати суверенiтет України, вони пiдбурювали народнi маси проти козацької старшини, одночасно щедро роздаючи їй маєтностi та привiлеї в обмiн за зраду iнтересiв української державностi. Народ назвав цей перiод (1663-1686 рр.) «Руїною».

Пiсля того як Ю.Хмельницький зрiкся гетьманської влади, його наступниками стали П.Тетеря (1663-1665 рр.) – на Правобережнiй Українi та I.Брюховецький (1663-1668 рр.) – на Лiвобержнiй. Характеризуючи їх дiяльнiсть, слiд вiдмiтити, що обидва вони зажили недоброї слави чужинецьких поплiчникiв. Тетеря тримався чiтко пропольської орiєнтацiї, називаючи Україну польською «провiнцiєю», а короля її «природним i власним паном». Саме за допомогою полякiв йому вдалося на якийсь час поширити свiй вплив i на Лiвобережжя, але не надовго.

На Лiвобережнiй Українi I.Брюховецький проводив вiдверто промосковську полiтику, пiдписавши у 1665 р. «московськi статтi», згiдно з якими всi податки, що збиралися в Українi, повиннi були йти до царського скарбу, а у всi найзначнiшi мiста призначалися царськi воєводи з вiйськом. За винятком козакiв, усе населення вiддавалося пiд адмiнiстративну та судову управу воєвод. Гетьманський уряд позбавлявся права на зовнiшньополiтичну дiяльнiсть.

Пiдсумовуючи, необхiдно зупинитися на наслiдках мiжстаршинської боротьби для України та її народу.

3. Незважаючи на глибокi суспiльно-полiтичнi суперечностi в середовищi державної елiти з її орiєнтацiєю на рiзнi зовнiшнi сили й постiйне втручання останнiх у внутрiшнє життя України, обидва її регiони зв’язували в один державний органiзм полiтичнi, етнокультурнi, конфесiйнi та iншi фактори. Ще не була втрачена перспектива об’єднання. Яскравим представником iдеї сильної, самостiйної, соборної України виступав обраний у серпнi 1665 р. гетьманом П.Дорошенко. Його дiяльнiсть розпочалася у дуже несприятливiй внутрiшнiй i зовнiшнiй обстановцi. Крiм того, що держава була розчленована на два гетьманства iз своїми урядами, вона виявилася також надзвичайно спустошеною. За приблизними пiдрахунками, на середину 60-х рр. XVII ст. Правобережна Україна втратила 65-70% свого населення.

На поч. 1667 р. зазнало iсторичних змiн мiжнародне становище України. Наприкiнцi сiчня укладається московсько-польський Андрусiвський договiр. Вiн передбачав встановлення на 13,5 року перемир’я, закрiплення за Московщиною Сiверщини й Лiвобережної України i на два роки Києва, а за Рiччю Посполитою – земель Бiлорусi та Правобережної України. Запорiжжя потрапляло у спiльне володiння двох держав. Отже, договiр вiдображав компромiс мiж двома монархiями, що полягав у подiлi Української держави i мав надзвичайно трагiчнi наслiдки для iсторичної долi українського народу. Виникли незборимi труднощi на шляху консолiдацiї українських земель у межах незалежної нацiональної держави. На тривалий час загальмувався й деформувався процес розвитку української нацiї, її етнiчної й полiтичної самосвiдомостi, мови, культури тощо.

Цей договiр, на думку В.Смолiя та В.Степанкова, знаменував собою завершення другого перiоду Нацiонально-Визвольної вiйни, що характеризувався рiзким загостренням соцiально-полiтичної боротьби, яка вилилася в громадянську вiйну (започаткувавши, таким чином, процес Руїни Української держави) й призвела до подiлу козацької України на два гетьманства. Почався останнiй, третiй перiод На- цiонально-Визвольної вiйни. Основним його змiстом була вiдчайдушна боротьба уряду П.Дорошенка за возз’єднання Української держави та змiцнення її суверенiтету.

Далi потрiбно прослiдкувати основнi етапи дiяльностi гетьмана П.Дорошенка та їх змiст, коротко спинитися на характеристицi таких

постатей, як П.Суховiй, Д.Многогрiшний, М.Ханенко, I.Самойлович, I.Сiрко, проаналiзувати угоди, укладенi українськими гетьманами та мiжнароднi договори, що стосувалися України, зокрема Бучацький (1672 р.), Бахчисарайський (1681 р.), про «Вiчний мир» (1686 р.). Зазначте, що два останні акти закріплювали розкол України. Доцiльно також розповiсти про трагiчну долю Ю.Хмельницького, який намагався з допомогою Туреччини утвердитися на Правобережнiй Українi.

У висновках семiнару важливо пiдкреслити, що, незважаючи на характернi для суспiльно-полiтичного розвитку козацької України другої половини 60 – середини 70-х рр. XVII ст. полiцентризм полiтичної влади i розчленованiсть ї територiї, все ж продовжувала iснувати єдина державна структура (гетьманат). Вона припинила своє iснування лише з лiквiдацiєю державних iнституцiй у Правобережнiй Українi, що у часi збiглося з падiнням гетьманства П.Дорошенка. Ця подiя була останнiм актом Нацiонально-визвольної революцiї. Українському народу не судилося добитися створення в етнiчних межах свого проживання незалежної соборної держави. Вдалося лише зберегти державнi iнституцiї на теренi Лiвобережжя, яке на правах автономiї входило до складу Росiї.

Тема 7.

ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ В КІНЦІ XVII-XVIII СТОЛІТТЯХ

(2 год.)

План

1.Гетьманування I.Мазепи. Перша українська конституцiя.

2.Наступ Москви. Остаточна лiквiдацiя автономного устрою України.

3.Суспiльно-полiтичне становище Запорiжжя, Слобожанщини, Правобережжя та Захiдної України.

Реферати

Iван Мазепа, людина й iсторичний дiяч. Формування та боротьба карпатських опришкiв.

Список лiтератури

1.Антонович В. Про козацькi часи на Українi. – К., 1991. – С. 154-207.

2.Борщак I. Мазепа. Орлик. Войнаровський. – Львiв, 1991.

3.Борщак I., Мартель Р. Iван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана. – К., 1991.

4.Володарi гетьманської булави: Iсторичнi портрети. – К., 1995. – С. 385-554.

5.Гетьмани України: Iсторичнi портрети. – К., 1991. – С. 101-214.

6.Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

7.Грабовецький В. Олекса Довбуш. – Львiв, 1994.

8.Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – С. 199-250, 509-528.

9.Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 367-476.

10.Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 244-305.

11.Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – C.334-495.

12.Єнсен А. Мазепа. – К., 1992.

13.Iван Мазепа i Москва. – К., 1994.

14.Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 219-262.

15.Костомаров М. Iстория України в життєписях визначнiйших єї дiячiв. – К., 1991. – С. 452-493.

16.Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 204-252.

17.Кулиняк Д. Соловецький в’язень. – К., 1991.

18.Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 87104.

19.Рiзниченко В. Пилип Орлик. – К., 1918.

20.Сергiйчук В. Кого зрадив гетьман Мазепа. – К., 1991.

21.Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 145-182.

22.Субтельний О. Мазепинцi. – К., 1994.

23.Угода та конституцiя Пилипа Орлика // Лiтературна Україна. – 1990. – 12 лип.

24.Хоткевич Г. Два гетьмани. – К., 1991. – С. 63-106.

25.Яворницький Д. Iсторiя запорiзьких козакiв. Т.З. – К., 1991.

Методичнi поради

1. При розкриттi даного питання слiд дати характеристику державного ладу Росiї за царювання Петра I, видiлити основнi тенденцiї розвитку системи державного управлiння i визначити, яке мiсце вiдводилося Українi владними структурами в життi держави. Далi до-

цiльно розкрити характернi риси гетьманського устрою в Українi та показати постiйне намагання царського уряду обмежити українську автономiю та владу гетьмана, проiлюструвавши це на «Глухiвських статтях» (1669 р.) Д.Многогрiшного, «Конотопських статтях» (1672 р.) I.Самойловича та «Коломацьких статтях» (1687 р.) I.Мазепи.

Зокрема, останній договір обмежував і навіть у дечому ліквідовував самостійну економічну, соціальну та зовнішню політику України:

1.Влада гетьмана зводилася до поліційних функцій стежити і сприяти виконанню численних царських заборон. Він позбавлявся права заміняти без царського дозволу вищу старшину, а старшина – скидати гетьмана. До того ж козацька старшина зобов’язувалася наглядати і доносити на гетьмана царському уряду.

2.Заборонялися міждержавні відносини України. Листи й документи від сусідніх держав наказувалося, не розпечатуючи, надсилати до Москви.

3.Українське військо, обмежене до 30 тиС. чол., зобов’язане було брати участь у військових експедиціях Московії.

4.В гетьманську столицю – Батурин – вводився московський стрілецький полк.

5.Українським купцям «под жорстоким наказанням» заборонялося торгувати в Московській державі, а також вести торгівлю з Кримом.Українці під загрозою смерті зобов’язувалися брати від царських вояків знецінені московські гроші.

6.Вперше законодавчо формулювалася вимога злиття українського народу з російським: «Народ малороссийский всякими меры и способы с Великороссийским соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить». Для досягнення цього рекомендувалося заохочувати змішані українсько-російські шлюби.

Окремо треба спинитися на постатi I.Мазепи, який, ставши гетьманом, прагнув об’єднати в єдинiй державi всi українськi землi – Лiвобережжя, Правобережжя, Запорiжжя, Слобожанщину. Вiн передбачав побудову в Українi станової держави захiдноєвропейського взiрця iз збереженням традицiйного козацького устрою. Реалiзовуючи свої задуми, гетьман дбав про формування аристократичної верхiвки українського суспiльства. З цiєю метою козацька старшина надiлялася значними землеволодiннями, одержувала новi права та привiлеї. Це викликало незадоволення у середовищi окремих суспiльних груп, утруднювало консолiдацiю українського суспiльства.

Важливо вказати, що гетьман Мазепа щиро дбав про розвиток культури в Українi, зокрема – науки й освiти: у 1694 р. КиєвоМогилянська Колегiя була перетворена на Академiю, у 1700 р. засновано Чернiгiвський колегiум; сприяв розвитку лiтератури, в т.ч. пiдтримував творчiсть Д.Туптала, Ф.Прокоповича, С. Яворського, сам був автором кiлькох вiршiв, щедро фiнансував розвиток мистецтва, насамперед – архiтектури i малярства. За наказом Мазепи збудовано або вiдновлено ряд монументальних споруд у стилi українського бароко. У 1690 р. зведено нове примiщення Києво-Могилянської Колегiї, у 1698 р.- кафедральний собор у Переяславi, Богоявленську церкву Братського монастиря та дзвiницю собору св. Софiї у Києвi, до 1695 р.

– обнесено новими мурами Києво-Печерську Лавру та iн. Багато церков i монастирiв обдаровував гетьман iконами, книгами, дзвонами.

Однiєю з головних засад першого етапу полiтики гетьмана Мазепи було пiдтримування добрих вiдносин з Москвою. Вiн активно допомагав Петровi I у вiйнi проти туркiв та татар, був радником царя у польських питаннях. Завдяки таким контактам Москва погодилась на зайняття Правобережжя в 1704 р. козацьким вiйськом. Україна знову була об’єднана пiд владою одного гетьмана.

Говорячи про причини виступу гетьмана Мазепи проти Петра I, необхiдно зазначити, що у першi роки Пiвнiчної вiйни (1700-1721 рр.) посилилося гноблення царським урядом Гетьманщини. Козацькi полки мали великi втрати в боях у Прибалтицi, Польщi, Саксонiї. Цивiльне українське населення повинно було утримувати московськi вiйська та працювати на спорудженнi вiйськових укрiплень. Реформи ПетраI загрожували українськiй автономiї та незалежностi козацького вiйська вiд царської армiї. Пiд тиском незадоволеної старшини I.Мазепа почав сумнiватися у доцiльностi дальшого зверхництва Москви. Навеснi 1705 р. вiн розпочав таємнi переговори iз союзником Карла ХII польським королем С. Лещинським.У квiтнi 1709 р. було укладено угоду мiж шведським королем Карлом ХII i гетьманом Мазепою, яка передбачала вiдновлення державної незалежностi України в союзi зi Швецiєю.

При розглядi наступних подiй та їх трагiчних наслiдкiв, аналiзi причин поразки українцiв доречним буде звернути увагу на слова вiдомого дослiдника I.Борщака: «Пiднiсши прапор революцiї свiдомо й сформулювавши її програму, Мазепа вiдсунув кiнець української автономiї на сiмдесят рокiв i кинув назавжди в українськi маси незалежницьку традицiю, скроплену кров’ю. А зв’язавши свiй задум iз мо-

гутньою тодi Швецiєю, водночас ворогом i Москви й Варшави, Мазепа кинув на цiлий свiт гасло, яке так генiально сформулював Вольтер: «Україна завжди прагнула бути вiльною.»

Особливе мiсце у розглядi даного питання потрiбно придiлити висвiтленню «Конституцiї Орлика» («Пактiв i Конституцiї прав i вольностей Вiйська Зопорозького») – унiкального iсторичного документа, який є не лише цiнною юридично-правовою пам’яткою, а й яскравим свiдченням сподiвань та прагнень українського суспiльства за тiєї трагiчної доби. Вона передбачала:

1.Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого панування.

2.Гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників (депутатів), які обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького.

3.Виборність усіх посадових осіб з наступним затвердженням їх гетьманом.

4.Недоторканість особи та відповідальність її тільки перед судом.

5.Встановлювався строгий розподіл між державною скарбницею і особистими коштами гетьмана.

6.Мала бути проведена ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасовані всі тягарі, накладені на простий народ.

7.Православ’я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія української церкви при формальному підпорядкуванні константинопольському патріархові та ін.

Якщо порiвняти iдеї, висловленi в орликовiй конституцiї, з тими iдеями, якi превалювали в сусiднiх државах,то можна належно оцiнити всю вагу цього документу. Україна, як одинокий острiв перебувала в океанi захiдних i схiдних монархiй, деспотiй, де полiтична елiта в кращому випадку схилялася до iдеї «освiченого абсалютизму». Лише Англiя, Нiдерланди та Швейцарiя на той час втiлювали принципи конституцiоналiзму в полiтику й правову практику. Тому українська державнiсть виявилася сильною предусiм своїми iдеалами, якi випередили на столiття загальний суспiльно-полiтичний розвиток у схiдноєвропейському регiонi.

2. Характеризуючи друге питання, необхiдно насамперед наголосити, що невдала спроба України добитися на початку XVIII ст. незалежностi була використана царизмом для повної лiквiдацiї її держав-

ностi. Полiтика Петра I супроти України в цй час пердбачала такi основнi заходи:

1). Формально залишаючи попереднiй устрiй Гетьманщини, царський уряд старався фактично пiдпорядкувати собi всю владу в Українi, iгноруючи основнi права останньої, її гетьмана та уряд. Вiн штучно пiдiгрiвав антагонiстичнi протирiччя мiж гетьманом i полковниками, старшиною i народом; призначав на важливi посади чужинцiв; пiдтримував тих українцiв, якi лояльно ставилися до його полiтики. Царська система пiдриву влади українського гетьмана яскраво вiдображена в листi князя Голiцина до канцлера Головкiна: «Задля нашої безпеки треба насамперед посiяти незгоду мiж полковниками i гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже немає такої влади, як Мазепа, то, сподiваюсь, буде приходити з доносами... Треба, щоб в усiх полках були полковники, не згоднi з гетьманом; якщо мiж гетьманом i полковниками не буде згоди, то всi їхнi справи будуть нам вiдкритi».

2). Неймовiрно тяжким випробуванням стали примусовi канальнi роботи, спорудження фортифiкацiйних укрiплень, воєннi походи тощо. Козакiв i посполитих нерiдко «ганяли» до Петербурга, Астраханi, на Кавказ. Українцiв змушували воювати в Бiлорусi, Литвi, Лiфляндiї i Фiнляндiї за чужi їм iнтереси. До цього, як правило, залучались найбiльш фiзично здоровi й економiчно забезпеченi рядовi козаки, селяни та мiщани. З них додому поверталися усього вiд 30 до 60%, а iншi вмирали вiд нестерпних умов життя, епiдемiй, калiцтв i т.д. Така полiтика царату фактично вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десяткiв тисяч людей).

3). Руйнування України як самостiйного економiчного органiзму i поступове перетворення її в росiйську колонiю. Зокрема, дедалi частiше мiсцевим купцям i торговим людям заборонялося займатися торгiвлею з закордоном. Вводилась державна монополiя на багато товарiв. Широко практикувалося перекуповування рiзноманiтних товарiв лише у росiйських купцiв, з чого останнi мали неабиякий зиск. Нерiдко центральною владою наперед визначались торги, ярмарки, а особливо порти в Росiї, де саме могли торгувати українцi. Отже, фактично була скасована вiльна українська торгiвля.

Українську економiку дуже пiдривали постiйне перебування в Українi великої кiлькостi росiйських вiйськ (часом понад 10 тиС. чол.), якi утримувалися здебiльшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податкiв. Так тiльки з Лiвобережжя в царську скарб-