Lasarovytch_1999

Значна ж бiльшiсть тих українських iсторикiв, що обстоювали нацiональнi iнтереси українського народу як у дожовтневий, так i пiсляжовтневий час, включно до сьогоднiшнього дня, ставиться до проблем литовсько-українських взаємин з iнших позицiй. У їхнiх поглядах i оцiнках литовцi змальовуються як визволителi колишнiх українських князiвств з-пiд татарської Орди, що набагато, порiвняно з Московським князiвством, скоротило монголо-татарське iго на наших землях.

Один iз сучасних iсторикiв, М.Брайчевський, пише: «Литовська держава ХIV-XVI ст.була спадкоємцем i продовжувачем традицiй Київської Русi. Основну частину територiї тої держави складали землi Русi-Бiлорусi та України... Cуспiльний лад Русi був перенесений сюди в майже недоторканому виглядi, а юридичнi норми Київської держави продовжували дiяти на литовських землях аж до ХVI ст.».

Розкриваючи питання, необхiдно звернути увагу, що населення українських територiй не чинило опору литовським князям, оскiльки вони дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Литовський Статут – кодекс середньовiчного права Великого князiвства Литовського, як засвiдчує iсторикоправова наука, з’явився на пiдставi звичаєвих i писаних норм українського права, тобто «Руської правди» та звичаєвого права,яке побутувало в традицiях українського народу ще з доби Київської Русi. Мiсцевi руськi феодали зберiгали свої володiння. Руська мова стала державною, нею велося все дiловодство, писали лiтературнi твори. Православна церква теж зберегла свої позицiї. Самi українськi землi перебували на становищi удiльних князiвств, очолюваних князями – членами литовського великокнязiвського роду. Саме тому М.Грушевський доводив, що Велике князiвство Литовське зберегло традицiї Київської Русi бiльшою мiрою, нiж Московщина.

Завершуючи розгляд проблеми, доречно вiдмiтити, що, незважаючи на суттєвi суспiльно-полiтичнi змiни, якi сталися в Українi iз втратою державної незалежностi у ХIV ст., все таки на бiльшiй її територiї аж до кiнця ХVI ст. зберiгався режим вiдносно автономного життя, якому не загрожувала своїми асимiлятивними планами Литва. Прикметно, що офiцiйний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський i Руський». Тому то i саму державу цього часу ряд iсторикiв визначають як Литовсько-Руську.

Звертаючись до Кревської унії, зазначте, що внутрішня нестабільність в Литовсько-Руській державі в другій пол. ХІV ст., викли-

кана в значній мірі великим князем Ягайлом, який порушив принцип родового старшинства в успадкуванні престолу, та посилення агресивних сусідів – Тевтонського ордена та Московського князівства – привели до кризи в суспільстві. У такій ситуації Ягайло змушений був шукати зовнішньої підтримки. У 1385 р. він уклав у м. Крево союз із Польщею – т. зв. Кревську унію, яка передбачала:

1.Об’єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла.

2.Ягайло ставав польським королдем, одночасно залишаючись великим князем Литовським.

3.Перехід у католицтво язичницького населення Литви. Підкресліть, що реалізація умов Кревської унії, яка почалася у

1386 р., зразу ж викликала сильну протидію, бо тягла за собою ліквідацію державного суверенітету Литви і перетворення залежних від неї земель Русі на об’єкт феодальної колонізації польською елітою, котрій належала провідна роль у новому утворенні. Литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного кузена Ягайла князя Вітовта, котрий у 1392 р. змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством.

Протягом майже двох століть після укладення Кревської унії зберігалася державна окремішність Литви та Польщі, які, незважаючи на спільного володаря, залишалися двома самостійними політичними організмами.

2. При висвiтленнi другого питання насамперед треба звернути увагу, що для полякiв захоплення українських земель не вiдбувалося так легко, як для литовцiв. Протягом понад двох десятилiть поляки у союзi з угорцями билися з литовцями, пiдтримуваними бiльшiстю українцiв, за Галичину та Волинь. Проголосивши себе «щитом християнства», поляки, частково з переконання, а частково з метою заручитися пiдтримкою папи, зображали своє просування на схiд як хрестовий похiд проти язичникiв-литовцiв i схизматикiв-православних українцiв. Ставлення до некатоликiв як до людей морально й культурно неповноцiнних не несло в собi нiчого позитивного для майбутнiх польсько-українських взаємин.

Спочатку поляки з обережнiстю впроваджували змiни серед українського населення Галичини. За прикладом останнiх галицьких правителiв польський король Казимир називав цi землi «королiвством Руським». Поряд з латиною вживалася й руська мова, у краї й далi ходила своя монета. Однак з часом становище українцiв все бiльше

змiнювалося у гiрший бiк. Прослiдковуючи цi змiни,необхiдно проiлюструвати їх конкретними прикладами.

Далi варто зупинитися на причинах укладання та змiстi Люблінської унії (1569 р.) Вона передбачала:

1.Об’єднання Польщі та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу – Річ Посполиту.

2.На чолі об’єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі і коронувався в Кракові.

3.Спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця.

4.Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, судову систему, військо, уряд і адміністрацію.

5.Під юрисдикцію Польщі відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина та Київщина.

6.Українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською.

З ухвалою Люблінської унії закінчилася литовсько-руська доба в історії України. Для українців це мало фатальнi наслiдки. Якщо до 1569 р. становище українських й бiлоруських земель у складi Литви було стерпним, то тепер ситуацiя докорiнно змiнилася – розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адмiнiстрацiї на права схiднослов’янського (православного) населення. Вiн охоплював насамперед економiчну сферу, де уряд новоствореної Речi Посполитої всiляко пiдтримував магнатство, в руках якого навiть король зоставався марiонеткою. Рiзко посилився гнiт нацiональний, релiгiйний та культурний. Як свiдчила доля Галичини, що першою потрапила пiд владу Польщi, з переходом українських земель вiд Литви до Польщi було поставлено пiд сумнiв саме iснування українцiв як окремої етнiчної спiльноти.

Iсторик Н.Полонська-Василенко з цього приводу зазначала: «З половини ХVI ст. становище змiнюється. Окремi епiзодичнi випадки замiняє вже систематично пiдкреслюване презирство до українського народу, для якого вживається термiн «хлопи», а з того хлопська мова, хлопська вiра... Цю «хлопську» вiру ...поляки звуть «єретицькою», «схизматицькою» i в поняттях українця православна вiра iдентифiкується з українською народнiстю».

Необхiдно розкрити причини полонiзацiї української знатi, в результатi якої найбiльшi роди, як Вишневецькi, Синявськi, Корецькi, Заславськi, Сангушки та iншi – зреклися українства, рiдної мови, вiри; переходили до католицтва, засвоювали польську мову, польськi звичаї та побут.

Для глибшого розумiння проблеми важливо детально висвiтлити тi соцiально-економiчнi процеси, якi вiдбувалися на українських землях пiсля укладення Люблiнської унiї. Проаналiзувати еволюцiю аграрних вiдносин. Показати зв’язок мiж формуванням фiльваркової системи та посиленням феодально-крiпосницької експлуатацiї.

3. Важливо зазначити, що посилення польсько-католицької експансiї в Українi, процес винародовлення української елiти викликали занепокоєння i опiр патрiотично налаштованої шляхти, серед заможних кiл мiщанства, православного духовенства, поспiльства i особливо козацтва. Найбiльш яскравими проявами i водночас органiзацiйними осередками цього загальнонародного руху стали братства – релігійні та культурно-просвітницькі організації українських міщан, які виникли при церковних парафіях в Україні в ХV-ХVІІ ст. Великий авторитет мали братства у Львовi, Луцьку, Острозi. У 1615 р. постало Київське братство, яке одразу ж стало головним консолiдацiйним центром для всiєї України.

Особливу увагу братства придiляли духовнiй сферi життя, слушно вважаючи, що моральному та iдейному чинниковi в тодiшньому протиборствi належить вирiшальна роль. Братчики розумiли, що без нацiональної iнтелiгенцiї годi й думати про забезпечення своїх природних прав. Тому вони органiзовували навчальнi заклади, якi багато зробили на нивi просвiтництва, пiдтримували книгодрукування. Необхiдно зупинитися на дiяльностi Київського училища, яке згодом перетворилося на славну Києво-Могилянську академiю, Львiвської та iнших братських шкiл.

Говорячи про наслiдки дiяльностi братств, варто наголосити, що поширення шкiл i друку розбудило колись пасивних i консервативних українцiв. Сотнi вихованцiв шкiл, пройнятих духом нацiональних традицiй, а також обiзнаних iз захiдноєвропейською наукою, ставали мандрiвними вчителями, розходилися по мiстах i селах у пошуках заробiтку. Крiм сучасних знань, вони несли почуття власної гiдностi i непримиренностi. Замiсть того щоб переходити у польський католицизм, вони iз зростаючою рiшучiстю стали боронити релiгiйнi традицiї, що вiдрiзняли їх вiд полякiв.

Поруч з братствами важливо з’ясувати й iншi форми нацiональнокультурного руху. Зокрема, зростала православна магнатськошляхетська опозицiя, яку очолював князь К.Острозький. Не шкодуючи коштiв, вiн органiзовував у своєму маєтку на Волинi друкарню, якою керував славнозвiсний I.Федоров, заснував школи у Туровi, Володимирi, вiдкрив так звану Острозьку академiю, що стала вогнищем нової освiти, нового шкiльництва, нового духовного життя. Водночас слiд звернути увагу на слова М.Грушевського, який, аналiзуючи меценатство князя Острозького в справах православної вiри й української культури, писав: «Як би високо не цiнили ми значення острозького епiзоду, се все таки дуже мало – i супроти тих матерiальних засобiв, якими се магнатство розпоряджало, i супроти вимог i потреб суспiльностi».

Далi потрiбно розглянути Брестську церковну унiю (1596 р.), розкрити причини та показати її наслiдки для подальшої долi українського народу.

Тема 4.

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО

(2 год.)

План

1.Виникнення козацтва: причини та сутнiсть.

2.Запорiзька Сiч – вiльна козацька республiка.

3.Утворення реєстрового козацького вiйська.

Реферати

Байда Вишневецький в життi й легендах. Нацiонально-культурницька дiяльнiсть українського козацтва.

Список лiтератури

1.Антонович В. Про козацькi часи на Українi. – К., 1991. – C.41-99.

2.Апанович О. Розповiдi про запорозьких козакiв. – К., 1991.

3.Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 5-36.

4.Володарi гетьманської булави: Iсторичнi портрети. – К., 1995. – С. 3-164.

5.Гетьмани України: Iсторичнi портрети. – К., 1991. – С. 7-32.

6.Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

7.Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – С. 141-163.

8.Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 170-187, 201-214, 239295.

9.Грушевський М. Iсторiя української козаччини. Т.I. До року 1625 // Вiтчизна. 1989. –

№1-12.

10.Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 152-177.

11.Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 148-165, 188-232.

12.Ефименко А. История украинского народа. – К., 1990. – С. 191-219.

13.Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 38-42.

14.Кащенко А. Оповiдання про славне Вiйсько Запорiзьке низове. – Днiпропетровськ, 1991.

15.Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 155-169.

16.Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя українського вiйська. – Львiв, 1992. – С. 170-198.

17.Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 5156.

18.Мицик Ю., Плохiй С. , Стороженко I. Як козаки воювали. – Днiпропетровськ, 1990.

19.Наливайко Д. Козацька християнська республiка. – К., 1992.

20.Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.I.-К., 1992. – С. 361-365, 437-455.

21.Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 97-115.

22.Хотинська вiйна (1621 р.) / Г.Грабянка, С. Величко, Й.Мюллер та iн. – К., 1991.

23.Шерер Ж.-Б. Лiтопис Малоросiї, або iсторiя козакiв-запорожцiв... – К., 1994.

24. Яворницький Д. Iсторiя запорозьких козакiв: У 3 т. – К., 1990-1991.

Методичнi поради

1. Розглядаючи проблему козацтва, потрiбно пам’ятати, що вона

– одна з центральних в iсторiї України доби середньовiччя, а тому завжди привертала увагу дослiдникiв. Польськi шляхетськi iсторики пов’язували появу козацтва з дiяльнiстю польських i українських магнатiв. До такого трактування схилялися й тогочаснi iноземнi автори. Так, О.Гваньїнi твердив: магнати Лянцкоронськi, Вишневецькi, Ружинськi та iншi набирали козацькi загони, оголошували себе отаманами й «козакували» в Дикому полi.

Прагнучи захистити право козацької старшини на дворянство, українськi старшинськi iсторики-лiтописцi ХVII-ХVIII ст. намагалися довести, що козаки – це нащадки стародавнiх шляхетних воякiв, лицарiв. Наприклад, Г.Грабянка писав: козаки «ще здавна були людьми вiйськового стану i бiльше вiдчували нахил до вправ з мечем а не до трудової повинностi».

Дореволюцiйнi iсторики, письменники, поети розглядали козацтво, його демократизм, прагнення до рiвностi як втiлення суспiльного iдеалу українського народу. Зокрема, такої позицiї дотримувалися А.Скальковський, В.Антонович, М.Костомаров, Д.Яворницький.

По-новому пiдiйшов до оцiнки козацтва М.Грушевський. Розглядаючи цю проблему в iсторичному розвитку, не заперечуючи демократизму й безкласовостi козацтва, вiн трактував його на першому етапi iснування як руйнiвну, стихiйну силу, i лише згодом, на думку дослiдника, воно стало втiленням нацiональних прагнень українського народу, його державницьких змагань. «Козацтво на Українi, – наголошував М.Грушевський, – набуло широкого розвитку i, склавшись зрештою у певний суспiльний клас, в особливий iнститут, з побутового явища, по сутi руйнiвного, навiть антикультурного, стало представником нацiональних iнтересiв свого народу i взяло на себе державне будiвництво України...».

Росiйськi iсторики так званої «державницької» школи (С. Соловйов, К.Кавелiн та iн.), iдеалiзуючи роль держави в iсторiї Росiї, розглядали козацтво виключно як руйнiвну антиiсторичну силу.

М.Петровський, В.Голобуцький та iншi радянськi iсторики, вказуючи на визначну роль козацтва в iсторiї українського народу, вважають, що воно виникло внаслiдок розвитку антифеодальної боротьби

ють, що воно виникло внаслiдок розвитку антифеодальної боротьби селянства i мiщан в Українi як форма протесту проти соцiального та нацiонально-релiгiйного гноблення.

Нинi такий пiдхiд здається надто однобiчним. Вочевидь, слiд вбачати у феноменi козацтва не лише продукт соцiальних i класових процесiв в Українi ХV-XVI ст., а й втiлення в ньому кращих нацiональних рис нашого народу, розглядати його як суспiльну силу, що стала творцем нової форми державностi в Українi, виступала оборонцем українського народу вiд зовнiшнiх ворогiв. Водночас козацтво було найбiльшим виразником прогресивних тенденцiй суспiльного розвитку. Козак – дрiбний власник i виробник, який стояв осторонь крiпосницької системи й був принципово ворожий їй, виступав соцiальним iдеалом для переважної маси українського населення, до якого були зверненi очi трударiв.

Акцентуючи увагу на тому, що основна причина утворення козацтва корiнилася в тих соцiально-полiтичних умовах, якi склалися на українських землях у другiй половинi XV – ХVI ст., варто зупинитися на таких її аспектах як зростання визиску феодалiв та мiської верхiвки Польсько-Литовської держави, агресiя Османської iмперiї та Кримського ханства, «ухiдництво» та «добичництво», потреба колонiзацiї обезлюднених просторiв «дикого степу».

Необхiдно також з’ясувати соцiальний склад козацтва, його устрiй та заняття на нових землях, охарактеризувати першi вiйськовi походи українських козакiв.

2. З’ясувавши головнi передумови виникнення та суть українського козацтва, треба пiдкреслити, що рубiжним етапом у процесi становлення козацького устрою було створення Запорiзької Сiчi – громадсько-полiтичної i воєнної органiзацiї козакiв, яка склалася в пониззi Днiпра за Днiпровими порогами наприкiнцi ХV – початку ХVI ст. М.Грушевський писав про неї: «Запорожжя було огнищем козацької сили, солiдарностi, органiзованостi».

Характеризуючи Запорiзьку Сiч, слiд особливо наголосити: саме тут козацтво продовжило державницькi традицiї України, якi беруть свiй початок вiд Київської Русi, Галицько-Волинського королiвства, Литовсько-Руської держави. Воно створило свiй уряд, мiсцеву адмiнiстрацiю, вiйськовi сили, суд, дипломатичну службу, символiку тощо, контролюючи значну територiю Пiвденної України. За своїм характером Запорiзька Сiч була демократичною республiкою.

На Сiчi дiяв оригiнальний державний устрiй, який виключав узурпацiю влади козацькою старшиною, передбачаючи виборнiсть всiх органiв i виконавцiв, забезпечуючи визначальну роль громади у вирiшеннi всiх важливих справ. Неперевершений знавець як iсторiї Запорiзької Сiчi, так i її внутрiшнього ладу Д.Яворницький зазначав: «В основi порядкiв запорозького устрою лежала община, громада, мир, товариство... Зовнiшнiм виявом цiєї общини була рада.., народне вiче. На цiй радi могли бути присутнiми всi без винятку сiчовi козаки, починаючи вiд вiйськової старшини i кiнчаючи простою «сiромою», або простолюддям, «черню». Тут панувала повна рiвнiсть мiж всiма членами общини; кожен користувався однаковим правом голосу, кожен мiг вiдкинути пропозицiї iншого i взамiн запропонувати власнi плани й мiркування; проте, коли рiшення було прийняте бiльшiстю голосiв на радi, воно ставало необхiдним i обов’язковим для всiх».

Важливо показати, що, номiнально пiдвладна урядовi Речi Посполитої, Сiч далеко не завжди зважала на його волю i нерiдко виявляла самостiйнiсть у своїй внутрiшнiй i зовнiшнiй полiтицi. Вже наприкiнцi ХVI ст. вона починає вiдiгравати помiтну роль i в мiжнародних справах. Зважаючи на запорозьке козацтво як на значну вiйськову та полiтичну силу, уряди Австрiї, Венецiї, Московщини, Туреччини, Молдавiї, Трансiльванiї, Швецiї, Кримського ханства встановлюють з Сiччю зв’язки.

Доречно зупинитися на вiйськово-полiтичнiй дiяльностi Запорiзької Сiчi, її збройних силах та бойових засобах, зазначивши, що вже на другу половину ХVI ст. Сiч мала чiтку вiйськову органiзацiю. Все запорiзьке вiйсько дiлилося на куренi. Курiнь – це i своєрiдна казарма, у якiй постiйно жили козаки, i адмiнiстративна одиниця у самiй Сiчi, i, водночас, завжди готовий до дiї бойовий пiдроздiл, з яких складалося вiйсько запорiзьких козакiв. Сам курiнь-казарма вмiщував 150-200 чоловiк, хоч загальна кiлькiсть приписаних тому чи iншому курiню могла досягти 400-600 чоловiк. Бiльшiсть з них тiльки числилась за ним, проживаючи постiйно при своїх господарствах на територiї, що пiдпорядковувалася Запорiзькiй Сiчi, i з’являлися сюди за вимогою. Очолював цю вiйськову органiзацiю загальновиборний кошовий отаман. Крiм нього у керiвництво Коша входили також вибранi зборами усiх козакiв вiйськовий суддя, писар, курiннi отамани, хорунжий, бончужний та iн. У своїх грамотах i «листах» козаки титулували себе «Вiйськом Зопорозьким» або «Лицарством Вiйська Запорозького».

Сiчове вiйсько було своєрiдним лицарським орденом, що вимагав вiд своїх членiв особливої дисциплiни i сомопосвяти. «Вони дуже мiцнi тiлом, легко зносять спеку i холод, голод i спрагу; на вiйнi витривалi, вiдважнi, хоробрi i навiть легковажнi, бо не цiнять свого життя» – так дещо пiзнiше характеризує запорожцiв Г.Боплан, безпосереднiй свiдок тих подiй.

Уся маса запорiзького низового товариства, середня чисельнiсть якого становила 10-12 тиС. чол., розподiлялася на три роди вiйськ: пiхоту, кiнноту, артилерiю. Сiч мала також свiй флот з великих човнiвчайок або байдакiв.

Необхiдно розповiсти про внутрiшнє життя Запорiзької Сiчi, її господарську дiяльнiсть та звичаї, охарактеризувати провiдних дiячiв.

3. В третьому питаннi слiд акцентувати увагу на тому, що поряд iз Запорiзьким вiйськом, яке репрезентувало собою збройнi сили України, польсько-шляхетським урядом було сформовано реєстрове козацьке вiйсько. Серед литовських i польських феодалiв iдея про взяття частини козакiв на державну службу виникла на поч. ХVI ст. I вже тодi, крiм вiйськової мети, передбачалося «приборкання» козацтва, яке iгнорувало урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. Але здiйснити це вдалося лише в 1572 роцi, коли за наказом короля Сигиз- мунда-Августа 300 козакiв було прийнято на державну службу i записано в окремий реєстр (список), вiд чого вони й дiстали назву «реєстрових козакiв.»

Таким чином, запроваджуюючи реєстр, польський уряд здiйснював свою полiтику «приборкання козацтва». Але реєстр не лише не розв’язав, а й загострив козацьку проблему для Речi Посполитої. Хоча уряд i прагнув лiквiдувати сувереннiсть українського козацтва, перевести його з категорiї численної соцiально-економiчної верстви з державними тенденцiями в суто вiйськову, проте був змушений зберегти реєстровому вiйську елементи автономiї, а також легалiзувати й офiцiйно визнати козацьку вiйськову й полiтичну органiзацiю, яка склалася в результатi внутрiшнього розвитку козацтва. Для козакiв було встановлено власний «присуд», тобто виведено з-пiд юрисдикцiї мiсцевої адмiнiстрацiї та пiдпорядковано «старшому i суддi над усiма низовими козаками». Цей судовий iмунiтет поширювався не лише на тих козакiв якi перебували на королiвськiй службi, одержуючи вiдповiдну платню, а й на тих, що виходили з Низу «на волость» (державну територiю Речi Посполитої). Так абстрактна iдея козацької «вiльностi» набула конкретного змiсту i дiстала офiцiйну санкцiю, а