Lasarovytch_1999
.pdfєдиної України – Захiдно-Українська Народна Республiка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) i Надднiпрянська Велика Україна. Здiйснились вiковiчнi мрiї, якими жили i за якi умирали кращi сини України. Од нинi є одна незалежна Українська Народна Республiка. Од нинi народ Український, визволений могутнiм поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружнiми зусиллями всiх своїх синiв будувати нероздiльну, самостiйну Державу Українську на благо i щастя всього її трудового люду.»
Доречно наголосити, що, незважаючи на деяку декларативнiсть об’єднання УНР та ЗУНР в одну державу – бо в силу ряду обставин воно тодi так i не було доведено до логiчного завершення – день 22 сiчня 1919 р. назавжди залишиться в iсторiї українського народу як свято Соборностi України. Це був один iз найпрекраснiших моментiв нашої непростої, нерiдко навiть трагiчної iсторiї. Високий принцип соборностi своїх земель – найблагороднiший в свiтi iдеал, до якого прагне кожна нацiя. На довгому i тернистому шляху українського народу до цього iдеалу Злука УНР i ЗУНР – подiя великого iдейного i полiтичного значення.
Окремо потрiбно спинитися на ходi українсько-польської вiйни, а також на характеристицi визвольних змагань на Буковинi, Закарпаттi та Волинi. Аналiзуючи причини невдач захiдних українцiв, важливо звернути увагу i на роль в цьому провiдних захiдних держав, якi не хотiли бачити Україну, чи то Схiдну, чи то Захiдну, а тим бiльше Соборну, своїм повноцiнним партнером.
5. Приступаючи до вивчення останнього питання теми, потрiбно пам’ятати, що в результатi невдач Української Галицької Армiї в боротьбi з поляками вона змушена була 15 липня 1919 р. вiдступити за Збруч, де об’єдналася з вiйськом Директорiї, значно його пiдсиливши. На думку О.Субтельного, у вiйськовому вiдношеннi українцi ще нiколи не були такими мiцними. УГА налiчувала близько 50 тиС. воякiв. Серед усiх армiй, що воювали в Українi, – української, бiльшовицької, бiлої, – вона була чи не найбiльш дисциплiнованою й дiйовою. Внаслiдок щойно проведеної реорганiзацiї та появи кiлькох надзвичайно талановитих командувачiв сильнiшою стала й 35-тиС. армiя Директорiї. Крiм того з нею узгоджували свої операцiї 15тисячнi партизанськi загони пiд проводом отаманiв Зеленого та Ангела. Таким чином українцi мали 100 тиС. загартованого в боях вiйська, що змушувало з собою рахуватися будь-якого супротивника.
Далi варто прослiдкувати основнi подiї визвольних змагань ук-
раїнцiв в другiй половинi 1919-1921 рр. При цьому слiд звернути особливу увагу на суть розбiжностей мiж галичанами й надднiпрянцями, показати як вони вплинули на результати спiльної боротьби. Окремо необхiдно спинитися на розглядi Варшавського договору (1920 р.) між УНР і Польщею. Він передбачав:
1.Визнання польським урядом незалежності Української Народної Республіки та Директорії УНР на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою як верховної влади в державі.
2.Встановлення українсько-польського кордону, за яким Польща отримувала Галичину, Західну Волинь, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини.
3.Зобов’язання Польщі не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України.
4.Гарантування національно-культурних прав українського населення в Польщі і польського – в Україні.
Складовою частиною Варшавського договору була українськопольська військова конвенція, яка передбачала початок спільних військових дій проти більшовиків на території України.
Визначаючи наслідки Варшавської угоди, зазначте, що труднощі польсько-радянської війни 1920 р. змусили польський уряд укласти з радянською Росією Ризький мирний договір 1921 р., який фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР та ЗУНР. За останнім договором Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які мали місце у Варшавській угоді, визнала УСРР і зобов’язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включно з урядом УНР.
У висновках семiнару треба розкрити iсторичне значення українських визвольних змагань 1917-1921 рр. та проаналiзувати причини їх невдач. Доречно вiдзначити, що за всiєю серйознiстю внутрiшнiх недолiкiв українського нацiонального руху вирiшальними в його поразцi стали зовнiшнi чинники. Що стосується захiдних українцiв, котрi за силою нацiонального руху не поступалися iншим схiдноєвропейським країнам, якi завоювали незалежнiсть, то їхня поразка пояснювалася переважаючою силою полякiв. На Схiднiй ж Українi шлях до незалежностi перетяла бiльшовицька Росiя, а не українськi бiльшовики. Наприкiнцi 1920 р. один iз провiдних дiячiв росiйського уряду Л.Троцький вiдкрито визнавав: «Радянська влада протрималася на Українi до сих пiр (i протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комунiстiв i Червоної армiї». Про це ж
свiдчать i слова Х.Раковського, голови марiонеткового Раднаркому України, який цинiчно, але правдиво заявив, що боротьбу за Україну веде виключно росiйський пролетарiат в Українi i росiйська радянська влада.
Тема 12.
МІЖВОЄННА УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ
(2 год.)
План
1.Встановлення комунiстичного режиму в Українi. Створення СРСР.
2.Нацiональна полiтика бiльшовикiв на українських землях.
3.Україна в умовах великого терору.
Реферати
Трiумф i трагедiя Миколи Скрипника. Голодомор 1932-1933 рр.в Українi.
Список лiтератури
1.Бiлас I. Репресивно-каральна система в Українi. 1917-1953. Суспiльно-полiтичний та iсторико-правовий аналiз: У 2 кн. – К., 1994.
2.Волкогонов Д. Трiумф i трагедiя: Полiтичний портрет Й.В.Сталiна: У 2 кн. – К., 1989-1990.
3.Голод 1921-1923 рокiв в Українi: Збiрник документiв i матерiалiв. – К., 1993.
4.Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-
рення. – К., 1995. – С. 346-376, 574-584.
5.Дашкевич Я. Україна i союзнi договори 1920 та 1922 рр. // Ровесник. – 1991. – №5.
6.Дзюба I. Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя? // Вiтчизна. – 1990. – №5, 7.
7.Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 99-106.
8.Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 144-256.
9.Касьянов Г., Даниленко В. Сталiнiзм i українська iнтелiгенцiя. – К., 1991.
10.Конквест Р. Жнива скорботи. – К., 1993.
11.Кульчицький С. Цiна «великого перелому». – К., 1991.
12.Курносов Ю. Духовне життя на Українi в 20-30 рр. // У.I.Ж. – 1990. – №1.
13.Курносов Ю. Суспiльно-полiтичне життя на Українi в 20-30 рр. // У.I.Ж. – 1989. –
№12.
14.Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Історiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 284306, 310-317.
15.Лозицький В. Полiтика українiзацiї в 20-30 роках: iсторiя, проблеми, уроки // У.І.Ж.
– 1989. – №3.
16.Мельгунов С. Красный терор в Росии. – Москва, 1990.
17.Петров В. Дiячi української культури (1920-1940 рр.) – жертви бiльшовицького те-
рору. – К., 1992.
18.Соловей Д. Голгота України: московсько-бiльшовицький терор в УРСР мiж першою i другою свiтовою вiйною. – Дрогобич, 1993.
19.Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 332-368.
20.Хвильовий М. Україна чи Малоросiя? // Вiтчизна. – 1990. – №2.
Методичнi поради
1. Розкриваючи передумови встановлення бiльшовицького режиму в Українi, важливо вказати, що його остаточну перемогу забезпечило не що iнше, як збройна сила Радянської Росiї. До осенi 1919 р. у Червонiй армiї було 1,5 млн. солдатiв, а весною 1920 р. – майже 3,5 млн. пiд командуванням 50 тиС. колишнiх царських офiцерiв, змуше-
них служити у бiльшовицькому вiйську. Таким чином, коли на початку грудня 1919 р. бiльшовики з усiма своїми силами повернулися в Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Хоча i в таких умовах українцi чинили впертий опiр бiльшовицькiй навалi фактично до кiнця 1921 р.
При з’ясуваннi сутi бiльшовизму доцiльно вiдмiтити, що на сьогоднiшнiй день iснують найрiзноманiтнiшi його трактування. Зокрема, згiдно одному iз них, бiльшовизм розглядається як безпосереднє продовження i посилення росiйської iмперської традицiї, з її нехтуванням персоною, особистiстю, пiдкоренням приватного життя колективному, общинному, з месiанськими спробами побудувати iдеальний лад на землi й ощасливити все людство, i передусiм – «братнi» слов’янськi народи. Реалiзацiя подiбної утопiї мала надзвичайно трагiчнi наслiдки для України та її народу.
Далi слiд проаналiзувати бiльшовицьку полiтику «воєнного комунiзму», розiбратися у причинах замiни її непом, розкрити його суть та значення.
Розглядаючи подiї, пов’язанi з голодом 1921-1923 рр. в Українi, необхiдно звернути увагу, що московський бiльшовицький уряд, який i сам немало спричинився своїми дiями до цього лиха, намагався використати його для своїх цiлей. Зокрема, в 1921 р. в Українi було вперше запроваджено терор голодом, через який бiльшовики, конфiскуючи злиденнi продовольчi запаси навiть у селян пiвденних губернiй, допомагали природному катаклiзму справитись iз селянським повстанським рухом, небезпiдставно вважаючи, що голод впорається з повстанцями краще, нiж каральнi експедицiї. У зв’язку з цим варто зупинитися i на «суворо таємному» листi бiльшовицького вождя В.Ленiна, адресованого В.Молотову для членiв полiтбюро ЦК РКП(б). В листi говорилося: «...Саме тепер i тiльки тепер, коли в голодних мiсцевостях їдять людей i на дорогах валяються сотнi, якщо не тисячi трупiв, ми можемо (i тому повиннi) провести вилучення церковних цiнностей з самою скаженою i нещадною енергiєю i не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору... Всi мiркування вказують на те, що пiзнiше зробити це нам не вдасться, бо нiякий iнший момент, крiм вiдчайдушного голоду, не дасть нам такого настрою широких селянських мас, який би або забезпечив нам спiвчуття цих мас, або, в крайньому випадку, забезпечив би нам нейтралiзацiю цих мас в тому розумiннi, що перемога в боротьбi з вилученням цiнностей залишиться безумовно i повнiстю на нашому боцi». Як видно, бiльшовицький ре-
жим iз самого початку iснування використовував терор як головний аргумент своєї полiтики.
Загалом же, причинами голоду 1921-1923 рр., який, за приблизними оцінками, коштував Україні до 1,5-2 млн жертв були:
1.Післявоєнна розруха.
2.Неврожай, викликаний посухою 1921 р.
3.Політика воєнного комунізму, насаджувана більшовиками.
4.Примусове вивезення українського хліба у голодуюче Поволжжя, промислові центри Росії, насамперед в Москву і Петроград, та експорт його за кордон.
5.Використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні.
При висвiтленнi питання про утворення СРСР доречно зауважити, що його легiтимнiсть є сумнiвною, оскiльки всi рiшення приймалися партiйною верхiвкою, а про такi загальнодемократичнi механiзми, як опитування чи референдум, нiхто й не згадував. Крiм того, ряд дослiдникiв твердить, що навiть з точки зору радянського права при утвореннi союзної держави було допущено серйознi порушення. Так, iсторик Я.Дашкевич, проаналiзувавши союзний договiр 1922 р., прийшов до наступних висновкiв: 1). Радянський Союз як тоталiтарна держава був утворений з допомогою брутальної сили, яка на самому початку свого виникнення навiть не дбала про те, щоб своє терористичне iснування i правовий нiгiлiзм маскувати юридичними формулами. 2). Україна, нiбито приступаючи до союзного договору 1922 р. як окрема соцiалiстична держава, вже в цей час була в становищi колонiї, що було закрiплено де-юре два роки ранiше росiйсько-українським союзним договором 1920 р. 3). Так званий союзний договiр 1922 р. нiколи не вийшов поза стадiю проекту, який ще треба було доповнювати, обговорювати, затверджувати i вводити в дiю. Як мiжнародний акт вiн не був ратифiкований i нiколи не дiяв нi формально, нi фактично.
2. Опрацьовуючи друге питання семiнарського заняття, насамперед слiд звернути увагу на те, що деяка лiбералiзацiя полiтики бiльшовикiв у нацiональному питаннi в 20-х рр. була викликана не якимись сентиментальними поривами, а їх намаганнями укоренитися в нацiональних республiках (звiдси й назва полiтичного курсу – коренiзацiя). Щоб змiцнити свiй вплив у республiках, партiя повинна була розмовляти з населенням його мовою i створити власних апаратникiв з мiсцевих кадрiв. Та безсумнiвно, що коренiзацiя мала побiчний ефект
у виглядi стрiмкого розвитку пригнiчених до того нацiональних культур.
При з’ясуваннi сутi коренiзацiї в Українi треба видiлити два головних її аспекти – українiзацiю i створення необхiдних полiтичних та економiчних умов для всебiчного розвитку нацiональних меншин, якi в той час проживали в республiцi. Важливо зазначити, що полiтика коренiзацiї, за задумом її щирих прихильникiв, передбачала насамперед дерусифiкацiю полiтичного i громадського життя в Українi i мала привести до лiквiдацiї тривалої русифiкаторської полiтики царату та її наслiдкiв.
Варто також розiбратися, як здiйснювалася українiзацiя, що їй перешкоджало, якими були її першi здобутки. Доречно вiдмiтити, що 1923-1927 рр. кiлькiсть українцiв серед службовцiв державного апарату зросла з 35 до 54 %. На українську мову перейшло понад чверть iнститутiв i бiльше половини технiкумiв. Бiльша частина книжок, журналiв i газет стала видаватися українською мовою. З iнiцiативи М.Скрипника, який видавлював усе можливе з курсу на українiзацiю, нацiональна мова впроваджувалася навiть у школах командного складу i в деяких червоноармiйських частинах. На Кубанi, де компактно проживали українцi, вiдкрилися українськi школи, видавалися українськi газети, працювало українське радiомовлення. Не менш наполегливо здiйснювалася полiтика коренiзацiї в районах України, компактно населених нацiональними меншинами. У жовтнi 1924 р. утворилася Молдавська автономна республiка. Було видiлено 13 нацiональних районiв, 954 сiльради, 100 мiстечкових рад. Працювали сотнi шкiл з нiмецькою, болгарською, єврейською, польською, татарською та iншими мовами навчання.
Аналiзуючи причини згортання українiзацiї, необхiдно наголосити, що середина 20-х рр. стала перiодом значних зрушень у менталiтетi українства, подоланнi наслiдкiв багатовiкової русифiкаторської полiтики. Вiдбувався процес розширення сфери дiї української мови, нового осмислення традицiй, нацiональних цiнностей. Полiтика українiзацiї сприяла поверненню в Україну значної кiлькостi дiячiв культури, якi з рiзних причин опинилися за кордоном. Все це призвело до зростання впливу нацiональної iдеї, що вже само по собi лякало центр. Процес українiзацiї, запроваджений бiльшовиками згори як тактика зближення з українським народом, зустрiвся з бурхливим процесом українського нацiонального ренесансу, що йшов знизу вгору, а тому керiвництво ним почало «вислизати» з рук партiйних органiзацiй. Це
особливо непокоїло Москву. Звiдси критика «крайнощiв в українiзацiї» на другiй сесiї ЦВК СРСР у квiтнi 1926 р., заяви Зiнов’єва про те, що українiзацiя «явно суперечить нашiй полiтицi, б’є по нашiй лiнiї щодо цього питання, помагає петлюрiвщинi». В цей же час наступ на українське вiдродження розпочав i Й.Сталiн, який у закликах М.Хвильового до подолання провiнцiалiзму української культури, звiльнення її вiд рабського наслiдування росiйських зразкiв, творчого засвоєння європейського досвiду побачив «небезпеку боротьби проти Москви взагалi, проти росiян узагалi, проти росiйської культури i її вищого досягнення – ленiнiзму».
Далi варто також з’ясувати, що насправдi крилось за такими популярними в 20-х рр. термiнами, як «хвильовiзм», «шумськiзм», «волобуєвщина». Слiд пiдкреслити, що засудження дiяльностi М.Хвильового, О.Шумського, М.Волобуєва та iнших українських дiячiв було тiльки початком наступу Москви на нацiональне вiдродження, iдеологiчною пiдготовкою до остаточної розправи з українiзацiєю, яку мали довершити каральнi органи за дорученням партiї.
Завершуючи розгляд даної проблеми, необхiдно зазначити, що зi змiцненням адмiнiстративно-командної системи, яка потребувала вкрай централiзованих структур, потреби нацiонального розвитку українського народу iгнорувалися дедалi бiльше. Пiд приводом захисту загальнодержавних iнтересiв обмежувалася самостiйнiсть України, набирала сили тенденцiя до унiтаризму. Поступово розмивався закладений в Конституцiї 1924 р. розподiл компетенцiй Союзу та республiки, суверенiтет якої ставав багато в чому формальним. Аналогiчнi процеси вiдбувалися i в нацiонально-культурнiй сферi. Наприкiнцi 30-х рр. в українських школах стало обов’язковим вивчення росiйської мови; було змiнено українську абетку, граматику i словник у напрямi наближення її до росiйської; взагалi вживання росiйської мови в Українi значно розширилося. Вже у 1935 р. Постишев зiзнався, що члени комунiстичної партiї України почали деукраїнiзуватися i навiть перестали розмовляти українською мовою. Подiбнi змiни розгорталися i в пресi: якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90% газет та 85% часописiв, то до 1940 р. цей показник упав вiдповiдно до 70 i 45. У лiтературi стало полiтичним принципом наголошувати, що всi видатнi українськi поети та письменники минулого розвивалися пiд благотворним впливом Росiї. На разючу вiдмiну вiд кiнця 1920-х рр., коли властi пiдтримували українiзацiю в мiстах, у 30-х рр. вони енергiйно
пiдтримували українiзацiю в мiстах, у 30-х рр. вони енергiйно намагалися поширити вплив росiйської культури навiть на селi.
3. При вивченнi цього питання слiд простежити вплив ад- мiнiстративно-командної системи на полiтичний розвиток України в 30-х рр. Доцiльно пiдкреслити, що на першому етапi наступу Сталiна проти потенцiйної опозицiї в Українi (реальний опiр йому був дуже слабким) основною мiшенню стала стара українська iнтелiгенцiя, особливо та, що була пов’язана з нацiональними урядами та небiльшовицькими партiями 1917-1921 рр., а також видатнi дiячi культури i науки. ОДПУ, фабрикуючи «таємнi антирадянськi органiзацiї», застосовуючи фiзичний i психологiчний терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвiтлюваних у пресi показових процесах. У такий спосiб полiтична полiцiя виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всiх, хто подiяв їхнi погляди i готуючи грунт до наступних арештiв.
Зазначте, що вперше до цiєї практики в Українi вдалися в 19291930 рр., коли в належностi до таємної нацiоналiстичної органiзацiї пiд назвою «Cпiлка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провiдних вчених, письменникiв та iнших представникiв iнтелiгенцiї, включаючи С. Єфремова, В.Чехiвського, А.Нiковського, Й.Гермайзе, М.Слабченка, Г.Голоскевича, Л.Старицьку-Черняхiвську. «Виявленiй» органiзацiї приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емiгрантських сил, пiдбурювання селянства проти колективiзацiї, вбивства Сталiна та його соратникiв, вiдокремити Україну вiд СРСР i утворити Українську самостiйну державу.
Пiсля процесу СВУ, пiд час якого називалися iмена багатьох членiв Всеукраїнської Академiї наук, уряд увiв цензуру на її видання, став закривати найдiяльнiшi її секцiї i виганяти «буржуазних нацiоналiстiв». У 1931 р. було розпущено iсторичну секцiю М.Грушевського, а самого вченого пiд приводом того, що вiн причетний до ще однiєї таємної органiзацiї, вислали до Росiї, де вiн у 1934 р. помер при загадкових обставинах. Набагато суворiших переслiдувань зазнали багато його колег i майже всi учнi. Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинуваченi у спiвпрацi з цiєю органiзацiєю, першоiєрархи церкви були змушенi скликати у сiчнi 1930 р. собор i саморозпуститися. Незабаром митрополита М.Борецького, десятки єпiскопiв та сотнi священникiв було заслано до таборiв.
Розкриваючи дане питання, студентам також треба добре засвоїти суть та причини так званого «великого перелому» 1929 р. Зокрема слiд уяснити, що в цей час соцiально-економiчнi перетворення сiльського господарства зводилися до сталiнської колективiзацiї, яка пов’язувалася з курсом на форсовану iндустрiалiзацiю, з позаекономiчним примусом селянства, котре повинно було платити своєрiдну «данину» на розвиток промисловостi.
Потрiбно проаналiзувати особливостi суцiльної колективiзацiї в Українi, полiтику розкуркулення, руйнiвний вплив бiльшовицького насильства на продуктивнi сили сiльського господарства. Так, щоб придушити опiр суцiльнiй колективiзацiї, заможних селян оголошували «куркулями» i виселяли у райони Пiвночi, потiм почали виселяти середнякiв i навiть частину бiднякiв. Загалом за 1928-1931 рр. зникло 352 тиС. господарств, 200 тиС. з яких було експропрiйовано. З понад мiльйона українських селян, репресованих радянською владою на початку 30-х рр., близько 850 тиС. депортували на Пiвнiч, де багато з них загинули.
Визначаючи причини голодомору 1932-1933 рр. в Українi, необхiдно наголосити, що це була спланована акцiя комунiстичного режиму проти українського селянства, яка повинна була лiквiдувати базу української нацiї i нацiонального вiдродження, протистояння радянськiй владi. Аналiз архiвних джерел переконливо засвiдчує той факт, що в українському селi мали мiсце всi елементи полiтики геноциду. Такого висновку дотримуються i члени Мiжнародної комiсiї по розслiдуванню голоду в Українi (до її складу входили провiднi юристи свiту), яка працвала в 1988-1990 рр. Та й сам Сталiн визнавав, що загальний вврожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчiв не бракувало. Проте держава систематично конфiсковували бiльшу їх частину. Ігноруючи заклики i попередження українських представникiв влади, Сталiн пiдняв план заготiвлi зерна у 1932 р.на 44 %. Це рiшення i та жорстокiсть, з якою виконувалися його накази, прирекли мiльйони людей на смерть вiд голоду, який неможливо назвати iнакше, як штучний.
Голод, що поширювався протягом 1932 р. набув найстрашнiшої сили на поч. 1933 р. Залишившись без хлiба, селяни їли мишей, пацюкiв та горобцiв, кiсткову муку i кору дерев. Мали мiсце численнi випадки канiбалiзму. Але конфiскацiї збiжжя продовжувалися, незважаючи на те, що з голоду вимирали цiлi села. За вказiвкою Молотова, коли хлiба не було, забирали сухарi, картоплю, сало, солiння, тобто всi