Lasarovytch_1999

Доречно зазначити, що перша хвиля нацiонального вiдродження в Галичинi була пов’язана з дiяльнiстю перемишлянського культурноосвiтнього осередка, що сформувався навколо єпископiв М.Левицького та I.Снiгурського у 20-30-х рр. ХIХ ст. До цього осередку входили I.Могильницький, I.Лаврiвський та iн. Учасники гуртка виявляли великий iнтерес до вiтчизняної iсторiї, до життя народу, його мови й усної творчостi, чимало зробили для пiднесення українського шкiльництва. I.Могильницький був автором першої в Галичинi «Граматики» української мови i наукового трактату «Вiдомiсть о руськiм язицi». В них вiн спростував хибнi в тi часи уявлення про український народ та його мову i аргументовано визначив його як один з реально iснуючих схiднослов’янських народiв з власною мовою, поширеною на всiх (схiдних i захiдних) українських землях.

Поряд з перемишльським гуртком вивченням iсторiї рiдного краю, збиранням українських старожитностей займалися деякi представники духовенства у Львовi, Мукачевi та iн.

Особливу увагу при висвiтленнi даного питання слiд зосередити на дiяльностi «Руської трiйцi» – громадсько-культурного об’єднання, куди входили студенти Львiвського унiверситету i одночасно вихованцi греко-католицької духовної семiнарiї – М.Шашкевич, I.Вагилевич, Я.Головацький. Вони глибоко переживали територiальну розчленованiсть України i щиро вболiвали над гiркою долею народу.Їх наснажували новi iдейнi вiяння (романтизм), приклад лiтературних сил Надднiпрянщини, поступи нацiонального вiдродження слов’янських народiв, а також нацiонально-визвольнi змагання полякiв.

Важливо пiдкреслити, що засновники об’єднання, вбачаючи своє головне завдання в тому, щоб за допомогою друкованого слова та лiтературної творчостi рiдною мовою «пiдняти дух народний, просвiтити народ», вiдкрити йому свiт, допомогти усвiдомити «гiднiсть свою i свою силу» i тим самим пiдтримати i продовжити на галицькiй землi справу, розпочату лiтературними дiячами Надднiпрянської України, пiдпорядкували вирiшенню цього завдання усю багатогранну, багато в чому першопрохiдницьку дiяльнiсть. Вони займалися збирацькою, дослiдницькою, видавничою й публiцистичною дiяльнiстю в сферi значного комплексу гуманiтарних дисциплiн (народознавства, фольклористики, мовознавства, пам’яткознавства, джерелознавства, археографiї, iсторiографiї, лiтературознавства), а також лiтературнохудожньою та перекладацькою творчiстю. Новаторським пiдходом були позначенi їхнi виступи за утвердження нацiональної лiтератури жи-

вою розмовною мовою i створення цiєю мовою шкiльних пiдручникiв, проти латинiзацiї письменства, спроби впровадження рiдної мови в повсякденний вжиток iнтелiгенцiї, церковнi проповiдi, оспiвування в лiтературних творах патрiотизму, поетизацiя героїчних сторiнок нацiональної iсторiї.

Далi варто зупинитися на аналiзi лiтературної дiяльностi представникiв «Руської трiйцi», насамперед охарактеризувати їхнiй альманах «Русалка Днiстрова»; розповiсти про подальшу долю М.Шашкевича, I.Вагилевича, Я.Головацького.

2. Говорячи про європейську революцiю 1848-1849 рр., потрiбно пiдкреслити, що невiд’ємною складовою частиною її стали визвольнi рухи багатьох нацiонально-поневолених народiв Схiдної i Центральної Європи. Звiдси пiшла назва революцiї – «Весна народiв». Основним вогнищем українського нацiонального руху цього часу стала Схiдна Галичина. Його започаткувала група представникiв грекокатолицького духовенства врученням губернатору Ф.Стадiону петицiї на iм’я iмператора вiд 19 квiтня 1848 р. В нiй говорилося про те, що русини (українцi) творять частину великого слов’янського народу, що вони – автохтони в Галичинi й мали колись державну самостiйнiсть, що вони цiнять свою народнiсть i хочуть її зберегти; петицiя прохала про заведення української мови в школах, щоб зрiвняно було духовенство всiх трьох обрядiв i забезпечено українцям доступ до всiх посад.

При висвiтленнi дiяльностi Головної руської ради, заснованої 2 травня 1848 р. у Львовi, слiд особливо наголосити, що це була перша українська полiтична органiзацiя. Об’єднуючи представникiв свiтської iнтелiгенцiї та греко-католицького духовенства на чолi з єпископом Г.Яхимовичем, вона взяла на себе роль репрезентанта iнтересiв українського населення Галичини перед центральним урядом i виконувала її протягом 1848-1851 рр. Друкованим органом Головної руської ради стала «Зоря Галицька» – перша у Львовi газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. У вiдозвi до українського народу, опублiкованiй у першому номерi газети, Рада заявила: «Ми, русини галицькi, належимо до великого руського (тобто українського) народу, котрий одним говорить язиком i 15 млн. виносить, з котрого пiвтретя мiльйона землю Галицьку замешкує». То була перша в Галичинi офiцiйна заява про те, що надднiпрянськi i галицькi українцi – одна нацiя. В умовах, коли польсько-шляхетськi кола заперечували саме iснування українцiв у Галичинi, така заява мала принципове значення.

Доречно вiдмiтити, що за iнiцiативою Головної руської ради за нацiональну символiку галицьких українцiв було прийнято синьожовтий прапор та герб iз зображенням золотого лева на синьому полi.

Важливим завданням є з’ясування програмних вимог Головної руської ради. Головними з них були: скасування феодальних повинностей селян за викуп, гарантування селянської земельної власностi, пiднесення сiльського господарства, свобода промислової дiяльностi i торгiвлi, утворення промислових спiлок i кредитних установ, скасування станової нерiвностi й встановлення рiвноправностi перед судом i законом, захист власностi i честi, полiпшення народної освiти, забезпечення вiльного нацiонального розвитку українського населення Схiдної Галичини. Рада висунула важливий полiтичний постулат: подiлити Галичину на двi окремi адмiнiстративнi одиницi – захiдну (польську) i схiдну (українську). Варто зазначити, що на мiсцях боротьбу за реалiзацiю даної вимоги повели близько 50 мiсцевих руських рад, якi зiбрали серед населення понад 200 тиС. пiдписiв на її пiдтримку.

Особливу увагу в даному питаннi необхiдно звернути на те, що за обсягом формульованих i вирiшуваних завдань український рух в Галичинi набував характеру справдi нацiональної революцiї. Головна руська рада чимало зробила для роз’яснення нацiонально-полiтичних устремлiнь українцiв перед громадкiстю Австрiї й усiєї Європи. З цiєю метою вона вiдряджала делегацiю на Слов’янський з’їзд у Празi (червень 1848 р.), зверталась з петицiями i заявами до Вiденського парламенту, вiдозвами до чехiв i нiмцiв, надсилала численнi статтi до європейської преси. Завдяки цьому українське питання вперше привернуло до себе увагу широкої європейської громадськостi.

Аналiзуючи українськi здобутки цього часу, також варто сказати, що правлячi кола Австрiї, iгноруючи бiльшiсть вимог українства, все ж погодилися на запровадження 1848 року навчання українською мовою

внародних школах та викладання цiєї мови як обов’язкового предмету

вгiмназiях. На початок 1849 р. вiдкрито кафедру української мови у Львiвському унiверситетi. Активiзувалося лiтературне та театральне життя. Згiдно з рiшенням з’їзду дiячiв української культури i науки (жовтень 1848 р.) у Львовi було засновано «Галицько-руську матицю»

– культурно-освiтню органiзацiю, яка мала завданням видання популярних книг для народу. До цього часу вiдноситься й створення,хоч i короткочасне, української вiйськової формацiї.

Окремо слiд зупинитися на скасуваннi панщини, iнших демократичних реформах у суспiльному життi Австрiйської iмперiї; розповiсти про вплив революцiї на Пiвнiчну Буковину та Закарпаття.

Поза увагою не повинен пройти i той факт, що пiднесення українського нацiонального руху в Галичинi на полiтичний рiвень, створення ним власних нацiонально-полiтичних i культурно-освiтнiх структур, висунення i поступова реалiзацiя програми нацiонального самоутвердження українцiв на територiї їх компактного проживання – у схiднiй частинi Галичини в межах конституцiйної Австрiйської монархiї вороже зустрiли польськi громадськi кола. На цьому грунтi польсько-українськi вiдносини пiд час революцiї значно загострилися, набуваючи iнколи характеру мiжнацiонального конфлiкту. Навколо українського питання виникла гостра полемiка. Позицiю української демократiї в нiй репрезентував священник iз С. Ветлини на Лемкiвщинi В.Подолинський (1815-1876 рр.). У брошурi «Слово перестороги», що друкувалася влiтку 1848 р. у Сяноку, вiн висунув пустолат нацiональної незалежностi українцiв та полагодження українсько-польських вiдносин на демократичнiй i рiвноправнiй основi. «Так, ми – українцi, – заявляв вiн, – i вiримо твердо у воскресiння вiльної, незалежної України... Нiщо не може здержати нас вiд стремлiнь, загальних для цiлої Європи... Усi ми хочемо бути вiльними разом з iншими народами... Хочемо бути народом i будемо ним неодмiнно». Сформульований о.В.Подолинським iдеал нацiональної незалежностi українського народу та його бачення шляхiв досягнення цього iдеалу засвiдчили початок нового етапу в розвитку нацiонально-полiтичної iдеї в Галичинi (на цьому треба особливо наголосити), що йшла вiд «Руської трiйцi», етапу, який вiдповiдав рiвневi нацiонально-полiтичної думки в Надднiпрянськiй Українi, представленої концепцiєю Кирило-Мефодiївського братства.

3. Третє питання доречно розпочати iз аналiзу тих змiн, якi вiдбулися в Австрiйськiй iмперiї пiсля поразки революцiї, зазначивши, що 50-тi рр. ХIХ ст. в iсторiї суспiльно-полiтичного i культурного життя захiдноукраїнських земель були, за висловом I.Франка, роками «плiснявої дрiмоти». Українську iнтелiгенцiю (переважно духовенство i чиновництво) вiдтiсняла полiтично i економiчно домiнуюча польська i угорська верхiвка. Бiльша частина українських патрiотiв, розчарована крахом своїх надiй на одержання полiтичної переваги в краї у 18481849 рр. за допомогою Габсбургiв, не вiдмовляючись вiд лояльностi щодо Австрiї, почала шукати пiдтримки в Росiї. Вiдходячи поступово

вiд iдеалу нацiонального руху, вона дедалi бiльше схиляється до консерватизму, солiдаризується з росiйськими слов’янофiлами в прагненнях до злиття роздрiбнених частин слов’янства в єдине полiтичне цiле пiд главенством царської Росiї, рiшуче обстоює тезу про «єдиний общеруський народ» i фактично стає на шлях нацiонального самозречення. Представники цього табору, яких стали називати «старорусами», «твердими русинами», а згодом – «москвофiлами», або «русофiлами», тривалий час домiнували в суспiльному життi захiдноукраїнських земель, вiдвертаючи значну частину української спiльноти вiд участi в реальнiй нацiонально-будiвничiй працi. Щедру фiнансову пiдтримку надавали їм офiцiйнi та деякi громадськi кола Росiї, спрямовуючи їх на протидiю українському руховi.

Далi слiд звернути увагу, що за таких умов носiєм нацiональної iдеї i продовжувачем традицiй нацiонального руху в Галичинi виступило нове молоде поколiння iнтелiгенцiї – вчителi, письменники, журналiсти, юристи, студенти. Молода iнтелiгенцiя 60-х рр. започаткувала новий т.зв. народовський напрям нацiонального руху, що орiєнтувався на народ i стояв на грунтi нацiонального самоутвердження та визнання нацiональної єдностi українцiв Галичини i Надднiпрянщини. Великий стимулюючий вплив на нього мали прояви тогочасного нацiонального життя в Надднiпрянськiй Українi – «Кобзар» Т.Шевченка, твори П.Кулiша, ж.»Основа», iншi українськi видання.

Характеризуючи культурно-освiтню та економiчну дiяльнiсть народовцiв, треба наголосити, що незабаром вони почали вiдтiсняти на другий план москвофiлiв i на рубежi 70-80-х рр. поширили свою дiяльнiсть на полiтичну сферу. Початок їй поклало заснування полiтичних часописiв «Батькiвщина» (1879 р.) для селян i «Дiло» (1880 р.) для iнтелiгенцiї. Тодi ж почав виходити лiтературно-науковий журнал «Зоря» (1880 р.), який набув значення всеукраїнського органу. 1885 року народовцi заснували свiй керiвний полiтичний орган – Народну раду на чолi з Ю.Романчуком. Вона оголосила себе спадкоємицею нацiональної програми Головної руської ради з 1848 р. i послiдовно домагалася автономiї для українських територiй у межах Австро-Угорщини.

Варто пiдкреслити, що репрезентований народовцями нацiональний рух у Галичинi мав чимале значення для Надднiпрянської України i для всiєї загальноукраїнської справи. В умовах бюрократичних репресiй проти українства в Росiї Галичина, за словами М.Грушевського, незважаючи на тяжкi умови власного нацiонального

життя, прийняла на себе роль центру українського руху, духовного П’ємонту, свого роду «культурного арсеналу, де створювались i удосконалювалися засоби нацiонального, культурного i полiтикосуспiльного вiдродження українського народу». Надднiпрянськi патрiоти, позбавленi умов до працi у себе вдома, переносять свою дiяльнiсть до Галичини, в умови вiльнiшого конституцiйного життя. Водночас слiд сказати, що моральна i матерiальна пiдтримка надднiпрянцiв (насамперед П.Кулiша, М.Драгоманова, М.Грушевського), їх особистий вплив, участь у галицьких виданнях сприяли зростанню нацiонального руху в краї, виходовi його за межi вузького провiнцiалiзму, на всеукраїнськi обшири. Зокрема, пiд впливом М.Драгоманова у Галичинi сформувалася цiла генерацiя молодої iнтелiгенцiї, яка в серединi 70-х рр. започаткувала радикальну течiю в нацiональному (народовському) русi на чолi з I.Франком, М.Павликом, О.Терлецьким i прагнула надати цьому руховi модерного європейського характеру. Через свої часописи «Громадський друг», «Дзвiн», «Молот», «Свiт», органiзацiю народних вiч радикали покликали до полiтичної дiяльностi широкi народнi маси Галичини i Буковини.

Окремо необхiдно спинитися на розглядi останнього десятилiття ХIХ ст., яке стало переломним у розвитку українського нацiонального руху. З виникненням у цей час у Галичинi українських полiтичних партiй нацiональна iдея виходить за рамки суто iнтелiгентського середовища i проникає вглиб суспiльства. Це створює умови для формування масового нацiонального руху з сильним полiтичним забарвленням. На iсторичну арену виходить нове, енергiйнiше й активнiше поколiння дiячiв, якi модернiзують українську полiтичну думку. Далi треба проаналiзувати програми та гасла головних українських партiй (РУРП, УНДП, УСДП), охарактеризувати їх лiдерiв та їхню полiтичну дiяльнiсть. При цьому варто звернути увагу, що на кiнець столiття вже всi провiднi захiдноукраїнськi полiтичнi партiї мали в своїх програмах положення про необхiднiсть об’єднання всiх українських земель в єдинiй незалежнiй Українськiй державi.

Тема 10.

УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

(2 год.)

План

1.Суспiльно-полiтичне становище Схiдної України в 1900-1914 рр.

2.Розвиток нацiонально-визвольного руху на захiдно-українських землях.

3.Україна в Першiй свiтовiй вiйнi.

Реферати

Виникнення та дiяльнiсть Української парламентської громади в I i II Державних думах.

Українське сiчове стрiлецтво в боротьбi за державнiсть.

Список лiтератури

1.Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 307-322.

2.Вернадський В. Українське питання i росiйська громадськiсть // Вiтчизна. – 1988. –

№6.

3.Гордiєнко В. Українськi сiчовi стрiльцi. – Львiв, 1990.

4.Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – С. 289-304.

5.Грицак Я. ...Дух, що тiло рве до бою... – Львiв, 1990.

6.Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ столiття: Нариси полiтичної iсторiї. – К., 1993. – С. 7-78.

7.Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 546-556.

8.Думiн О. Iсторiя Легiону Українських Сiчових Стрiльцiв 1914-1918 // Дзвiн. – 1991.

–№9-12; 1992. – С. 1-12; 1993. – №1-6.

9.Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 66-67, 6971.

10.Iсторiя сiчових стрiльцiв. – К., 1992. – С. 15-26.

11.Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералiтет українських визвольних змагань.

–Львiв, 1995.

12.Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 192218.

13.Левицький К. Українськi полiтики Галичини. – Тернопiль, 1996.

14.Литвин М., Науменко К. Iсторiя галицького стрiлецтва. – Львiв, 1991.

15.Матейко Р., Мельничук Б. Воєнними дорогами синiв Галичини. – Тернопiль, 1991.

16.Мiхновський М. Самостiйна Україна // Вивiд прав України. – Львiв, 1991. – С. 78-83.

17.Мороз В. Україна в ХХ ст. – Тернопiль, 1992. – С. 50-81.

18.Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 405-456.

19.Рiпецький С. Українське Сiчове Стрiлецтво. Визвольна iдея i збройний чин. – Львiв, 1995.

20.Самостiйна Україна: Збiрник програм українських полiтичних партiй початку ХХ ст.

– Тернопiль, 1991.

21.Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 260-271, 296-300.

22.Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920 / За ред.Б.Гнаткевича та iн. – Львiв, 1991.

Методичнi поради

1. Розглядаючи дану тему, треба зазначити, що початок ХХ ст. в Росiйськiй iмперiї позначився швидким зростанням соцiального напруження. Свiтова економiчна криза 1900-1903 рр., що охопила й царську Росiю, а також росiйсько-японська вiйна виявили неспроможнiсть режиму, загострили всi труднощi суспiльного життя, посилили невдоволення серед широких кiл народу. Криза поглиблювалася ще й тим, що в нацiональних окраїнах iмперiї швидко зростав визвольний рух. Уряд, побоюючись сепаратистських настроїв в Українi, що посiдала одне з перших мiсць в економiчному потенцiалi Росiйської iмперiї, мобiлiзував усi реакцiйнi та консервативнi сили в державi для боротьби проти українського нацiонально-визвольного руху. Не випадково чорносотенний часопис «Кiєвлянин» дещо пiзнiше писав: «Український рух є для Росiї бiльш небезпечний, нiж усi iншi нацiональнi рухи взятi разом».

При висвiтленнi подiй революцiї 1905 р. слiд звернути увагу, що iмперiю охоплює страйкова хвиля (восени 1905 р. страйкували 2 млн.робiтникiв, з них 120 тиС. – в Українi). Вiдбулися повстання в армiї, найзначнiше з яких сталося на Чорноморському флотi, на панцернику «Потьомкiн», де матроси (майже всi українцi) на чолi з Г.Вакулинчуком та О.Матюшенком зохопили корабель. Серед небагатьох офiцерiв, якi приєдналися до повстанцiв був О.Коваленко – член РУП. Розгорнувся широкий селянський рух.

Окремо варто видiлити той факт, що на межi ХIХ-ХХ ст. куль- турно-освiтнiй рух «Громад» в Українi переростає у нацiональновизвольний рух. Велику роль у цьому вiдiграли полiтичнi партiї, якi створюються в Українi. У 1897 р. виникає Українська загальна органiзацiя, до якої увiйшло близько 20 громад, значна кiлькiсть студентських гурткiв i окремих дiячiв. У 1990 р. з iнiцiативи групи хар-

кiвських активiстiв культурницького i студентського руху постає

Революцiйна українська партiя (РУП), фактичним манiфестом якої стала виголошена М.Мiхновським промова «Самостiйна Україна». У нiй виразно сформульованi iдеали українського самостiйництва на радикалiстських засадах, для яких характкрними є безкомпромiснiсть, рiшучiсть, глибоке усвiдомлення трагiчної долi народу, позбавленого свого iсторичного шляху розвитку, державницьких засад, i прагнення полiпшити цю долю нагальними полiтичними засобами. Проте невдовзi пiсля виникнення РУП зазнає розколу. У 1902 р. пiд впливом нацiоналiстичних настроїв М.Мiхновського вiд партiї вiдкололася невелика група й заснувала Українську народну партiю (УНП), що виступала за побудову самостiйної Української держави. Через 2 роки з РУП вийшла значна частина її членiв на чолi з М.Меленевським, яка намагалася перетворити партiю на автономну органiзацiю Росiйської соцiал-демократичної робiтничої партiї (РСДРП), що об’єднувала б всiх робiтникiв України, незалежно вiд нацiональної належностi. Ця група, названа «Спiлкою», приєдналася до росiйських соцiалдемократiв. Тi ж, хто лишився в РУП (Д.Антонович, В.Винниченко, С. Петлюра, М.Порш та iн.), перейменували її в 1905 р. на Українську соцiал-демократичну робiтничу партiю (УСДРП) й надалi намагали-

ся поєднувати соцiалiстичнi iдеї з iдеєю нацiональної автономiї.

1904 року в Києвi було створено ще двi українськi нацiональнi

партiї: Українську демократичну партiю (УДП) на чолi з по-

мiркованими громадськими дiячами О.Лотоцьким i Є.Чикаленком та

Українську радикальну партiю (УРП) на чолi з письменниками Б.Грiнченком та С. Єфремовим. Обидвi партiї – зовсiм нечисленнi за складом – стояли на лiберальних позицiях, обстоюючи встановлення в Росiйськiй iмперiї конституцiйної монархiї, яка б надала Українi право на автономiю. Оскiльки принципових програмних розходжень мiж партiями не було, вже наступного року вони злилися в Українську демократично-радикальну партiю (УДРП).

Доцiльно розглянути дiяльнiсть iнших полiтичних партiй та об’єднань, якi дiяли в цей час в Українi, зокрема Товариства українських поступовцiв. Воно органiзовувалося в 1908 р. i являло собою мiжпартiйний полiтичний блок українських лiберальних дiячiв, якi обстоювали конституцiйно-парламентський шлях боротьби за «українську справу». Серед провiдникiв ТУП були: М.Грушевський, С. Єфремов, Д.Дорошенко та iн.

Далi потрiбно розповiсти про дiяльнiсть Української думської громади у I i II Державнiй думах, зупинитися на пiсляреволюцiйнiй реакцiї. Важливо пiдкреслити, що у 1910 р.були забороненi будь-якi українськi органiзацiї з огляду на те, що «об’єднання на iнтересах нацiональних веде до збiльшення нацiонального вiдокремлення». Ще докладнiше це у 1911 р.пояснив мiнiстр внутрiшнiх справ i голова уряду Росiї П.Столипiн, заявивши, що «iсторичним завданням росiйської державностi є боротьба з рухом, у теперiшнi часи прозваним українським, що мiстить у собi iдею вiдродження старої України ...на автономних нацiонально-територiальних основах». I тому українцi циркуляром для губернаторiв (1910 р.) оголошувались разом з iншими пригнобленими нацiями «iнородцями» i було заборонено їм створювати будь-якi товариства, клуби, драматичнi гуртки, видавати газети рiдною мовою.

2. Готуючи вiдповiдь на друге питання, слiд пам’ятати, що захiдноукраїнськi землi були частиною Австро-Угорської iмперiї, де завдяки конституцiйному ладовi основнi права i свободи забезпечувалися набагато ширше, нiж у самодержавнiй Росiї. Тому український нацiональний рух, починаючи з середини ХIХ ст. i до початку ХХ ст., набрав тут вiдчутної сили та розмаху. Українство краю завдяки власнiй школi, економiчним установам, пресi, вiчам, виборчiй агiтацiї, дiяльностi культурно-освiтнiх та полiтичних органiзацiй змiцнiло культурно й економiчно, поступово перетворюючись у реальну полiтичну силу. Галичина, в результатi напруженої працi кiлькох поколiнь галицько-українських громадських дiячiв та з iстотною iнтелектуальною i фiнансовою допомогою зi Схiдної України, стала тим середовищем, де генерувалась iдея нацiонального визволення та возз’єднання українських земель.

Потрiбно звернути увагу, що з прискоренням полiтичного й нацiонального розвитку українцiв їх i без того вже складнi взаємини з поляками погiршилися. Польсько-український конфлiкт на поч. ХХ ст., за словами О.Субтельного, iз боротьби мiж двома нацiональними елiтами вирiс у конфронтацiю мiж двома народами, що набирала загрозливих масштабiв.

Ще бiльше занепокоєння наростання нацiонального руху в Галичинi викликало в Росiї, яка, починаючи з середини ХIХ ст., з тривогою стежила за поступовим вiдродженням українства в Австро-Угорськiй iмперiї. Росiйськi урядовi кола усвiдомлювали, що всi заборони розом з iншими русифiкаторськими заходами в Схiднiй Українi будуть мар-