46. Гарі Стек Салліван як представник неофрейдизму

Засновник так званої Вашингтонської психіатричної школи. Автор декількох книг. У монографії "Концепція сучасної психіатрії" (1947) узагальнив деякі свої ідеї про взаємозв'язок міжперсонального поводження й патології. Після смерті С. його учні й колеги опублікували рукописи й замітки С., які при житті не були видані, у книзі "Міжособистісна теорія психіатрії" (1953). Ці роботи являють собою окремі доклады, у яких погляди С. не систематизовані. Складна мова значно відрізняє їх від розрахованих на більше широке коло читачів публікацій Фромма (Fromm E.) і Хорні (Horney K.). Основне значення праць С. складається в акцентуванні уваги на міжособистісних відносинах. Хвороба й здоров'я, норма й патологія в роботах С. розуміються в контексті відносин між людьми. Виникнення патології багато в чому обумовлено порушенням міжособистісних відносин, і, отже, метою терапії є їхнє відновлення, що приводить до лікування. В останніх своїх доповідях С. практично відмовився від діагностичні категорії й постановки клінічного діагнозу. Погляди С. багато в чому визначили формування динамічного напрямку в американській психіатрії. Акцентуючи важливість міжособистісної взаємодії, прагнучи зрозуміти роль перекручених контактів пацієнта, С. обґрунтовував терапевтичну необхідність корекції міжособистісної взаємодії в діаде " лікар-хворий". Ця корекція практично здійснюється в рамках взаємонавчання на моделі реальної ситуації спілкування[8, c. 141-143].

47. Теорія оперантного підкріплення Скіннера

Прагнучи переробити класичний біхевіоризм, Скіннер виходив насамперед, з необхідності систематичного підходу до розуміння людської поведінки. Він вважав за необхідне виключити з дослідження усі фікції, до яких вдаються психологи для пояснення речей, причин яких вони не знають. До таких фікцій Скіннер відносив багато понять психології особистості (автономії, волі, творчості). З його погляду, неможливо говорити про реальну волю людини, тому що вона ніколи сама не керує своєю поведінкою, що детермінована зовнішнім середовищем.

Однією з центральних ідей Скіннера є прагнення зрозуміти причини поведінки і навчитися нею керувати. У цьому відношенні він цілком поділяв розроблені Торндайком і Уотсоном погляди на оціогенетичну природу психічного розвитку, тобто виходив з того, що розвиток є научіння, що обумовлюється зовнішніми стимулами.

Від констатації Скіннер переходить до розробки методів цілеспрямованого навчання і керування поведінкою. А тому в психологію він увійшов у першу чергу як теоретик навчання, що розробив різні програми навчання і корекції поведінки.

Скіннер дав реальну можливість корегувати і направляти процес навчання, процес формування нових форм його проведення. Він вплинув на психологію. У сучасній американській науці Скіннер є одним з найбільш впливових авторитетів, перевершивши по кількості цитування прихильників навіть Фрейда. При цьому найбільший упор його теорія оперантної поведінки зробила на практику, давши можливість переглянути процес научіння і розробити нові підходи до навчання і нові програми.

Головний принцип його "міжособистісної теорії психіатрії" полягає в тім, що особистість - це "відносно стійкий малюнок періодично виникаючих міжособистісних ситуацій, що характеризують життя людини". Особистість - це якась гіпотетична сутність, що не може бути відірвана від міжособистісних ситуацій, і міжособистісне поводження виявляє все, що може бути розглянуте як особистість. Отже, не має змісту як об'єкт дослідження розглядати індивіда, оскільки той не може існувати - і не існує - окремо від взаємин з іншими людьми. Дитина з першого дня життя є частиною міжособистісної ситуації й протягом іншого життя залишається в складі соціального поля[2, c. 214-215].