34. Карл Роджерс та його феноменологічна теорій

Фундаментальним компонентом структури особистості Роджерс уважав "я-концепцію", що формується в процесі взаємодії суб'єкта з навколишнім соціальним середовищем і є інтегральним механізмом саморегуляції його (суб'єкта) поводження. Роджерс вніс великий вклад у створення недирективної психотерапії, що він називав "ососбистісно-орієнтованою психотерапією" (англ. person-centered psychotherapy).

Карл Роджерс, у своїх добутках, заявляє, насамперед , про важливість клієнтцентрированою терапії, про безупинно зростаючий інтерес до неї. Як доказ автор пропонує читачам розглянути статистичні дані: наприклад, "майже 20% членів Американської психологічної асоціації" підкреслюють важливість психотерапії, ріст сфери компетенції, ефективності даного методу, про що не можна було говорити років десять назад.

Автором демонструється й те, для яких завдань може застосовуватися клієнтцентрирована терапія: як для груп (навчальних класів, працівників підприємств і т.д.), так і для індивідуальної роботи (школярів, батьків, ветеранів і т.д.). Це широке коло людей, із всілякими видами діяльності, а також з різними віковими характеристиками. Все це робить метод клієнтцентрированої терапії, на думку Роджерса, універсальним, важливим і доступним. Головною позитивною стороною цього є, безумовно, дозвіл конфліктів, досягнення рівноваги внутрішнього стану людини.

Роджерс також заявляє ще один важливий аспект - "корінь клієнтцентрированої терапії". Автор говорить про зв'язок з філософією, сферою освіти, соціальної й політичної філософії, які належать основам американської культури. Клієнтцентрирована терапія представлена Роджерсом і як широкий діапазон для практики: професійні проблеми, проблеми в подружніх відносинах, психосоматичного розладу й т.д. Протягом останнього років терапевти спостерігали за тим, як успішно проходить із окремими клієнтами, із всі "більше й більше глибокою тривалістю, усе глибше зачіпаючи й перетворюючи саму організацію особистості. Вертаючись до статистики, можна додати наведені автором дані: "якщо десять років тому консультант, що використовує недирективний підхід, у середньому проводив з кожним клієнтом 5-6 обстежень (дуже рідко 15), те сьогодні, завдяки клієнтцентрированому підходу - 15-20 співбесід (зрідка цифра доходить до 100. Відбулося це, на думку Роджерса, завдяки зрослій майстерності консультанта.

Карл Роджерс особливо підкреслював ефективність клієнтцентрированої терапії в ігровій взаємодії із проблемними дітьми. У роботі з даної області, відповідно до позиції автора, вербальна комунікація нерідко зведена до мінімуму, а в деяких випадках, ми спостерігаємо навіть повну її відсутність. Самим же важливим моментом тут є групова терапія (до речі вона дає гарний ефект не тільки при роботі із проблемними дітьми, але й з дорослими). Ефект її полягає в спостереженні за діями партнера як за наочним близьким прикладом[5, c. 343-345].

35. Університетські психологічні школи (Росія)

Особливе місце в історії психології Росії займає плеяда вчених, яких називають університетськими професорами, пам'ять про яких залишилася не лише через їх наукову роботу, а й через те, що ними були створені наприкінці XIX ст. кафедри психології, де і формувалася нова російська психологія.

У Московському університеті професором філософії з 1863 р- по 1874 рік був Памфіл Данилович Юркевич, про виступ якого проти антропологічного принципу Чернишевського і, тим самим, проти природничо-наукового пояснення психіки вже було сказано. Цей виступ, швидше за все, і спонукав московське університетське начальство запросити Юркевича з Київської духовної академії.

Відстоюючи версію про вічність і незмінність ідей (у дусі платонізму), Юркевич поєднував з цим вченням те, що збагнення істини це є суто пізнавальним актом, а сполучено з релігійними переконаннями людини, з його вірою і любов'ю до Бога.

Юркевич вплинув на студента фізико-математичного факультету Володимира Соловйова, що певний час був завзятим матеріалістом і шанувальником Бюхнера, який пояснював душу рухом молекул. Після смерті Юркевича на кафедру, що звільнилася, претендували його учень В.С.Соловйов і професор Варшавського університету Матвій Михайлович Троїцький. Останній був призначений ординарним професором, а Соловйов - доцентом.

Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900) є однією з центральних фігур у російській науці XIX ст. як за значущістю того, що ним зроблено, так і за тим величезним впливом, що він зробив на погляди багатьох сучасників і який помітний не тільки в роботах учених - Бердяева, Булгакова, Лосського, Лопатіна, але й у художній літературі, насамперед у поезії символістів. Закінчивши з відзнакою Московський університет, він в 1874 р. їде до Петербургу, де захищає свою магістерську дисертацію «Криза західної філософії». Вона викликала великий резонанс не тільки в науці, але й у широких колах петербурзької і московської інтелігенції, тому що Соловйов виступив проти позитивізму, що панував тоді у Росії. Після закордонного стажування він одержує посаду професора в Московському університеті, де незабаром захищає і докторську дисертацію.

Соловйов першим усвідомив нові пріоритети у філософії, психології і розробив новий підхід до дослідження людини, душі і її призначення на Землі, підхід, який став пануючим наприкінці XIX - початку XX ст. в Росії.

Найближчим другом і соратником Соловйова був Лев Михайлович Лопатін (1855-1920), професор філософії Московського університету. Відстоюючи центральне місце психології в системі інших наук, він бачив її як методологію всіх наук про людину. У своїй книзі «Позитивні задачі філософії» (1911) Лопатін писав про значення німецької наукової школи для вітчизняної психології, обґрунтовуючи позитивну роль метафізики в науці того часу.

Одне з центральних місць у психологічній системі Лопатіна займала воля, за допомогою якої відбувається об'єктивація явищ внутрішнього світу, так само як і усвідомлення реальності зовнішнього світу - 3 його погляду, прагнення походить від нас, від наших бажань, у той час як зупинка, перешкода в реалізації наших прагнень походить від зовнішнього світу. Тому, усвідомлюючи своє прагнення, ми усвідомимо і перешкоду, що заважає його реалізації: вони обидва реальні для нас, і в такий спосіб відбувається усвідомлення суб'єктом реальності зовнішнього світу[11, c. 164-165].