диплом / статьи / 2009_6

Проектна діяльність учнів

Основні норми вимови сучасної української літературної мови

10 клас

O

1. Пояснювальна записка

Мета. Удосконалити набуті знання, систематизу вати і закріпити вивчений матеріал, покращити навич ки роботи з додатковою літературою, знайти творче і нестандартне вирішення цього питання; розвивати логічне мислення.

Актуальність даного проекту полягає у викладенні складного матеріалу більш доступним та легким спо собом, що сприяє кращому засвоєнню знань із даної теми. Проект "Основні норми вимови сучасної ук раїнської літературної мови" є актуальним у зв'язку з допущенням помилок у вимові слів сучасної ук раїнської мови. Цей проект допоможе краще розібра тися з основними правилами вимови сучасної ук раїнської літературної мови, що забезпечить подолання існуючої проблеми.

Навчальний предмет: українська мова, фолькло ристика.

Оцінювання знань та вмінь: здійснюється за до помогою таблиці "Критерії оцінювання проекту".

Учасники — учні 34 групи.

Очікувані результати: уміння користуватися літе ратурою для пошуку інформації, початкові навички ро боти з комп'ютерною технікою, вміння виступати пе ред аудиторією.

Матеріальне і технічне забезпечення: підруч ник, додаткова література, комп'ютер, принтер, папір.

Кінцевий продукт: "Казка про вимову"

Опис проекту

У проекті розповідається про мовознавчу науку орфоепію, що вивчає сукупність правил про літера турну вимову, зазначені основні вимовні помилки, яких допускаються мовці. Даний проект містить пра вила вимови сучасної української літературної мови. Деякі з них подані у вигляді таблиць для кращого за своєння і розуміння, до того ж матеріал у таблицях легко порівнюється, що дає змогу визначати схожі і відмінні риси цих правил. У проекті розглянуто вимо ву голосних, приголосних звуків, а також вимову звукосполучень приголосних, уподібнювальну палаталізацію передньоязикових приголосних у зву косполученнях, деякі особливості вимови слів іншо мовного походження. Особлива частина проекту — презентація у вигляді казки. "Казка про вимову" до помагає зацікавити слухача, сприяє легкому за своєнню знань через подання інформації нестан дартним способом.

Владислав Заїка, Світлана Шуман,

учні 10 класу

Валентина Парубець,

вчитель української мови і літератури Київська обл.

2. Презентація Казка про вимову

Колись давним давно в одному селі, біля ли поживали та добра наживали дід та баба зі внучкою Мелашкою. Сім'я була прикладом інших. Як заходяться щось робити, то вмить, гнеш оком моргнути, як усе вже зроблено. них за порадою, а ті вже й відповідь мають. опишеш цю родину.

Роки йшли, і смерть почала кликати бабу. старенької, і село зажурилось, посіріло. довольнилась бабою. Занедужав дід.

—Внученько, — прошепотів дід, — мене, я тобі таємницю відкрию.

Мелашка, ледь ледь стримуючи сльози,

іповільно підійшла до діда. Вона знала, що замовкне назавжди.

—Я вас слухаю, дідусю.

—Мелашечко, люди дивуються, звідки це дідуган вміє писати і читати. Я довго вибирав мить, щоб сказати це… Кх кх х.

—Дідусю, не помирай! — благала

сом Мелася.

—Та не помираю я. Я ще жити збираюсь, а не вже хочеш позбутися?

—Все глузуєте, — сказала дівчина.

—Навіть баба не знала, що я маю цей, для життя, скарб. Тримай, він тобі знадобиться.

—Діду, ви жартуєте? Це ж книжка, а я

вмію!

—Так так, дівчино моя. Я хочу, щоб ти таємницю. Іди, моя Меласю, за тридев'ять Іванченка, він тебе правилу навчить…

Не стало діда, не стало порадника. А та лишила хатину і пішла у напрямку до Іванченка. Прийшла у тридев'яте царство змучена почала питати, де ж Іванченко проживає. поспівчували малій дівчині і провели аж до хати ніхто не відчиняв двері, аж раптом перед нею

сивенький дідусь невисокого зросту.

—Я на тебе вже років зо два чекаю. Здивована Мелася зайшла у стареньку

—Я прийшла…

—Нічого не кажи, я знаю, від кого і для прийшла. Сьогодні відпочинь, а завтра ділом.

Рано вранці наступного дня Мелася шу сторінку книги. Дід виголосив урочисту

ред тяжкою роботою. Після перших трьох

дівчина вміло говорила літературною мовою, а після трьох років вона досконало знала всі правила літера турної вимови.

—Щоб я був спокійним за тебе і міг відпустити те бе у самостійне життя, ти повинна мені скласти іспит.

Іванченко ще й питання не встиг до кінця промови ти, як вона почала говорити так, ніби з книжки читала:

—1. В українській мові відсутнє акання. Отже, й під наголосом і без нього голосний [о] в усіх позиціях не наближається до [а]: сосна, сторона, молоко.

2. Голосні е, и в ненаголошених позиціях звучать з наближенням [е] до[еи], [и] до [ие]: неису, сеило, виеш невий.

3. Специфічною рисою української орфоепії є тверда вимова губних звуків [б], [п], [в], [м], [ф]: дуд, дід, сад, степ, верф. Пом'якшено вимовляються губні звуки в окремих іншомовних словах: бюро, пюре, фю зеляж.

4. У запозичених словах вимовляється звук [ф]:

фізика, фактор, фігура, фокус, фабрика, фея. У власне українських словах вживається звукосполучення хв:

хвиля, хвоя, хвилюватися, хвіст.

5. Зімкнені (африкати) звуки вимовляються злито, як один звук: дзеркало, дзвінок, джміль, джерело, ку курудза, нагороджений тощо.

6. Роздільно вимовляються звукосполучення, які виникли в результаті збігу приголосних префікса та ко реня: під живлення, під звітний, над звичайний.

7. Твердо вимовляються всі шиплячі звуки: ніч, дощ, жито, чудо.

Пом'якшено шиплячі можуть вимовлятися у словах

ніччю, подорожжю та перед і: жінка, чітко.

8. М'яко вимовляються приголосні з, ц, с у суфіксахзьк , ськ , цьк : паризький, український, товарись кий, козацький.

—Молодець! Ти схожа на свого діда, а він був здібною людиною.

Дідусь відкрив свій записничок і записав якийсь рік та ім'я дівчини.

Повертаючись додому, Мелася занудьгувала і заспівала пісню, яку чула в тому царстві. Як заспівала, то і весь той край зазеленів, і звірятка свої вухасі підня ли догори. Їде цим краєм принц на білому коні зі своєю армією проти Польщі битись. Почув ніжний, чудовий голосок, зупинив військо та наказав прислуховуватись, звідки він лунає. Аж ось виходить з лісу чарівна дівчина. Принц як побачив її, то ледве мову не втратив.

—Перепрошую, а звідки ти так чудово володієш мовою? — запитав принц.

—Загадка.

Принцу так сподобалась дівчина, що через тиж день вони одружилися.

Тепер вже вдвох шукають відповідь на цю загадку. Може, допоможемо їм у цьому?

3. Питання для самоконтролю

1.Для чого треба вчитися правильній вимові?

2.Чого навчає казка?

3.Які головні правила української літературної ви

мови?

4.Що вивчає наука орфоепія?

5.Що вам відомо про вимову голосних звуків?

6.Які особливості вимови приголосних звуків?

7.Як вимовляються звукосполучення приголо сних? Розкажіть про уподібнювальну палаталізацію пе редньоязикових приголосних у звукосполученнях.

8.Які особливості вимови слів іншомовного похо дження?

9.Чи дотримуєтесь ви правил вимови?

10.Чи вас зацікавив наш проект?

4. Висновки

Презентуючи проект "Основні норми вимови су часної української літературної мови", ми удосконали ли набуті знання, систематизували і закріпили вивчений матеріал, покращили навички роботи із до датковою літературою, знайшли творче і нестандартне вирішення даного питання. "Казка про вимову" не одмінно зацікавить будь якого учня чи дорослу люди ну, яка не байдужа до норм вимови сучасної ук раїнської мови. У казці наведені основні правила вимови, які повинен знати кожен.

У даному проекті докладно розповідається про на уку орфоепію, вимову голосних, приголосних звуків, звукосполучення приголосних, уподібнювальну пала талізацію передньоязикових приголосних у звукоспо лученнях, особливості вимови слів іншомовного похо дження. Проект може бути використаний на уроках української мови, а також буде корисним для всіх, кого цікавлять основні норми вимови сучасної української літературної мови.

5.Література

1.Кононенко П. та ін.. Українська мова: Навч. посібник — 3 тє вид. перероб.— К.:Либідь, 1992. — 294с.

2.Пазяк О., Сербенська О., Фурдуй М., Шевченко Л. Ук раїнська мова: Практикум: Навч. посібник— К.: Либідь, 2000.

—384 с.

3.Сучасна українська літературна мова: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих закладів освіти/ М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; За ред. М. Я. Плющ. — 2 ге вид., перероб. і допов. — К.: Вища шк., 2000. — 430 с.

4.Українська мова: Посібник для старшокласників та абітурієнтів./ Мацько Л.І., Сидоренко О. М. — 2 ге вид., стер.

—К.: Либідь, 1996. — 432 с.

5.Ющук І. Практикум із правопису української мови. — 4 те вид.— К.: Освіта, 2000. — 254 с.

6.Додатки

Додаток 1

ПОНЯТТЯ ПРО ОРФОЕПІЮ

Орфоепія (від грецького orthos — правильний і epos — мова, мовлення) — це розділ мовознавчої на уки, що вивчає сукупність правил про літературну ви мову. Предметом орфоепії є звукові особливості мов лення, однак усне мовлення розглядається у цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам. Орфо епічні норми сучасної української літературної мови склалися протягом тривалого часу і оформилися в мо вознавстві як правила української орфоепії. Ці правила становлять основу загальної культури української літе ратурної мови.

Предметом вивчення орфоепії є також правильна вимова звуків мовлення та словосполучень їх, а також окремих слів та їх граматичних форм, якщо для них ха рактерні якісь вимовні особливості. Тому орфоепія безпосередньо пов'язана із вченням про звукову сис тему мовлення, тобто фонетикою. Водночас орфоепія тісно пов'язана з акцентологією, зокрема з питаннями про наголошення слів і граматичних форм, що впливає на вимову голосних звуків, та про складоподіл і будову слова. Проте ні наголос, ні складоподіл, як і дикція та інтонація, в повному обсязі орфоепією сучасної ук раїнської мови не вивчаються.

Орфоепія має практичний характер: вивчення пра вильної вимови спрямовується на подолання вимов них помилок, серед яких насамперед виділяються фо нетичні та фонологічні.

Вимовні помилки

В основі сучасних орфоепічних норм української літературної мови лежить вимова більшості звуків і зву кових комплексів, властива середньонаддніпрянським говорам. Українська літературна вимова формулювала ся саме на вимовних особливостях цих говорів. Однак у сучасних умовах орфоепічні норми української літера турної мови стали загальнонародними, вони увібрали в себе особливості вимови й інших діалектів.

Орфоепічні норми, крім того, уніфікуючись, повільно змінюються, удосконалюються водночас із змінами й удосконаленням інших систем мови (фоне тичної, лексичної, граматичної). Велику роль у цих змінах відіграє орфографія сучасної української літе ратурної мови, проте між правописом і вимовою бага тьох слів існує помітна різниця, а мовці у вимові пра гнуть сліпо копіювати написання слів, що призводить до штучної "буквеної" вимови звукових комплексів ти пу крути[т`с`]а замість крути[ц`:]а, си[дж]у замість си[дж`]у, весели[шс`]а замість весели[с`:]а і т.п.

Додаток 2

ВИМОВА ГОЛОСНИХ

Основний звук тип, або фонема, найчіткіше вияв ляється при ізольованій вимові або в наголошеній по зиції після твердого приголосного. В інших позиціях він може мати деякі особливості в своєму конкретному ви явленні, тобто утворювати фонетичні варіанти. Одні фонетичні варіанти повністю відповідають звуковій си стемі сучасної української літературної мови, отже, входять до норм літературної вимови; інші (здебільшо го діалектні чи навіть зумовлені правильною вимовою іншої мови) — порушують звукову систему, а отже, пе ребувають поза орфоепічними нормами.

Унормована вимова кожного голосного української літературної мови

Додаток 3

ВИМОВА ПРИГОЛОСНИХ

Сучасна українська літературна мова характери зується чіткою вимовою приголосних як у позиції пе ред голосними звуками, так і в кінці слова. Однак ви мова окремих груп приголосних характеризується певними особливостями:

1. Специфічною рисою українських губних приго лосних [б],[п],[в],[м],[ф] є їх тверда вимова; вони ніко ли не пом'якшуються в кінці слова (дуб, степ, вісім, верф). Проте ці приголосні можуть напівпом'якшувати ся перед голосним [і]: [б`і]гти, [п`і]сок, [в`і]кно, [м`і]шок, [ф`і]льм. У словах іншомовного походження трапляються пом'якшені губні і перед голосними [а], [у] (граф. я, ю): бюро, пюре, фюзеляж.

Крім того, кожен губний у певних позиціях може мати свої орфоепічні особливості:

а) дзвінкий шумний [б] в українському літературному мовленні, на відміну від російської мови, ніколи не оглу шується: дуб, куб (порівняно з російськими: [дуп], [куп]); б) приголосний [в], ніколи не оглушуючись, може переходити в нескладовий [ў]. Як приголосний він вис тупає перед голосним (вода, вечір, вірш), як голосний

— на початку слова або в кінці складу чи слова (порівняно дівочий і дівча, кривавий і кров). Ця зміна графікою української мови не закріплюється, окрім тих випадків, коли [в] чергується з [ў].

Губний приголосний [в] у кількох українських сло вах пом'якшується перед [а] (граф. я): свято, цвях.

в) губний приголосний [ф] в українській мові вжи вається тільки в словах іншомовного походження (факт, фонема, фігура) та в кількох українських словах звуконаслідувального характеру (фуркати). Обмежене вживання його пояснюється тим, що в звуковій системі східнослов'янських мов він новий і є запозиченим з не слов'янських мов. До того часу, коли цей приголосний почав уживатися в давньоруських словах, [ф] у запози ченнях здебільшого заступався іншими приголосними: [п] (пляшка, Пилип), [хв] (квасоля), [в] (Матвій), [т] (Та дей), [х] (Хомка).

Саме історичними причинами (необхідністю заміни [ф], наявністю різних відповідників цьому зву кові тощо) можна пояснити порушення орфоепічних правил, що спостерігається в діалектному мовленні. Помилково вимовляють фороба, фіст замість хвороба, хвіст і т.п.

2. Літературна вимова передньоязикових приголо сних також характеризується певними правилами, го ловними серед яких є:

1)дзвінкі передньоязикові [д], [з], [ж] у кінці слова не оглушуються: лід, кіз, чимдуж;

2)приголосні африкати [дж], [дз] вимовляються як один звук і протиставляються звукосполученням [д+ж], [д+з].

Африката [дж] вимовляється:

а) на початку слів перед голосним ([дж]ерело, [дж]ура) або перед приголосним ([дж] міль, [дж]гут);

б) у середині основ слів б[дж]ола, [дж]ен[дж]ик та похідних від цих основ формах;

в) у дієслівних основах перед закінченням 1 ї осо би однини у: хо[дж ] у, ра[дж ]у тощо; перед суфікса ми а , у(ва): виря[дж ]ати, виря[дж ]аю (порівняння:

са[дж ]ати, але садити); г) перед суфіксом ен— у пасивних дієприкметни

ках та енн(я) у віддієслівних іменниках: наго ро[дж]ений, нагоро[дж ]ення, попере[дж ]ення;

д) у деяких словах іншомовного походження:

[дж ]оуль, [дж ]игіт тощо.

Звукосполучення [дж ] (д+ж) вимовляється в тих випадках, коли в слові префікс закінчується приголо сним [д ], а корінь починається приголосним [ж]:

пі[дж]ивлення, пі[дж]арити.

У таких же фонетичних умовах вимовляється зву косполучення [дз] (д+з): на[дз]вичайний, пі[дз]вітний.

Як один звук [дз ] вживається на початку багатьох слів української мови: [дз' ]об, [дз ]еркало, [дз ]вінок, [дз ]енькати і т.п.

Приголосний [дж ] в сучасній українській літера турній вимові непом'якшений. Тільки в позиції перед [і] він вимовляється напівпом'якшено: б[дж ']ілка. Сто совно [дз ], то в різних вимовних умовах він може бути або твердим (постійно перед [е], [и] та перед [а], [у], [о]), або м'який (перед [і] та перед [а], [у], [о] — граф. я, ю, ьо, а також у кінці слова), порівн.: [дз ]ига, [дз ]ер кальний, [дз ]ульки — [дз 'у]рчать, кукуру[дз ]а — куку ру[дз' а]ний.

3. Приголосні ж , ч , [ш] (шиплячі) в сучасній ук раїнській літературній мові, як правило, вимовляються твердо: ніж, піч, носиш, біжить, чомусь, чисто, широ ко, лоша, курча. Пом'якшена вимова шиплячих, яка спостерігається в таких фонетичних умовах в ук раїнських діалектах чи під впливом російської вимови, є порушенням літературної орфоепічної норми.

Пом'якшено вимовляються тільки подвоєні шип лячі в іменниках середнього (збіжжя, клоччя) та жіно чого роду (ніччю, подорожжю). Напівпом'якшено ви мовляються ж' , ч' , [ш'] перед голосним [і]: жінка,

шість.

4.Приголосний [р] в українській літературній ви мові постійно твердий у кінці слова і складу (вір, лікар, гіркий). Якщо [р] вживається на початку складу перед [а], [у], [о] — граф. я, ю, ьо, то він вимовляється м'яко:

рядно, рясно, говорю.

5.Передньоязиковий приголосний [л] в сучасній українській літературній мові вимовляється твердо в кінці слова (стіл, віл) та перед голосними [а], [у], [о]: клас, волога, луна, але перед голосними [е] та [и] йо го вимова середня між твердою і м'якою, близька до напівпом'якшеної (ледве, липа, млин). Проте перед [е] приголосний [л] ніколи не вимовляється м'яко.

Передньоязиковий приголосний [л ] вимовляється

всучасній українській літературній мові перед [і]: літо, лід; перед голосними [а], [у], [о] — граф. я, ю, ьо (льох, лящ, люблю) та в кінці слова чи складу (в таких випад ках м'яка вимова [л`] позначається написанням м'яко го знака): сіль, галька.

6.Передньоязикові [д], [т] вимовляються твердо в кінці слова і складу: сад, тут. Вони постійно тверді та кож перед голосними [е] та [и]: сиди, тиша, десь, тема.

Перед голосним [і] приголосні [д], [т] в сучасній ук раїнській літературній мові вимовляються, як правило, пом'якшено: діти, тінь.

У позиції перед [а], [у], [о] приголосні [д], [т] вимов ляються твердо: дати, такий, дома, том, дума, туга. Однак перед цими ж голосними вимовляються і м'яко: в таких випадках після них пишуться букви я, ю та букво сполучення ьо: подяка, натяк, дюжина, тютюн, дьо готь, тьохкати. Вимовляються звуки [д`], [т`] у кінці сло ва і складу, а також на початку складу перед твердим приголосним: сядь, гать, молотьба, будьмо, тьма. При вимові голосного [і], приголосні [д], [т], як і [з], [ц], [с], на межі слів чи частин абревіатур не пом'якшуються.

7.Передньоязикові приголосні [з], [ц], [с] в ук раїнській літературній вимові бувають твердими і пом'якшеними.

глухих шиплячих, змінюється у вимові на [с]; з хати — [сх1атие]; [схо1дие], а перед [ш], [ч] він вимовляється як [ш]: з чоловіком [шчолов'і1ком], з шести [шшеис ти], зшити [шши1тие]. Такою ж вимовою характери зується [з] і в середині слова та між словами в межах такту: у звукосполученннях [зк], [зп], [зт], [зх], [зф] ви мовляється [с], хоча нерідко зберігається й [з] (най частіше при повільному темпі мовлення у префіксах розC, безC), а в сполученнях [зш], [зч] він вимов ляється як [ж] або [ш]: розхитати [росхита1ти], розпи тати [роспиета1тие]; без черги [беижче1ргие] і [беишC че1ргие], розширювати — тільки [рошши1р'уватие];

д) дзвінкий передньоязиковий [ж] перед сонорни ми, дзвінкими шумними і глухими шумними, крім [ц'] та [с'], у будь якій позиції не змінює якості: [жниева1], [му1жн'о], [ду1жка]. Перед глухими [ц'] та [с'] він ви мовляється як [з']: дужці [ду1з'ц'і], зважся [зва1з'с'а];

е) дзвінкі африкати [дз ] та [дж ], як уже зазначало ся, в українській мові вживаються нечасто; особливо рідко трапляються вони перед іншим приголосним. Незалежно від якості дальшого приголосного звука своєї якості вони не змінюють: [дж міл'], [дз ве1н'к'іт].

Вимова глухо глухих та глухо дзвінких звукосполучень

1.Глухі приголосні перед дальшим глухим зберіга ють свою головну якість і, як правило, не переходять у дзвінкі: [хтос'], [стат':а], [капка 1н], [шче 1беит].

2.В абсолютному початку слова або такту глухо дзвінкі звукосполучення вимовляються чітко: [пра 1во], [сво1лок].

3.В інших позиціях початкові приголосні в глухо дзвінких і глухо глухих звукосполученнях залежно від темпу мовлення, старанності вимовляння та позиції в мовному потоці (здебільшого в середині слова або так ту) можуть змінювати свою якість:

а) приголосний [к] перед дзвінким зрідка може ви мовлятися як парний йому дзвінкий [ґ]: вокзал [воґза1л].

б) приголосні [п], [ф] та [х] залишаються постійно глухими в будь якій позиції і в будь якому фонетично му оточенні;

в) приголосний [т], хоч і зберігає переважно голо вну якість, характеризується кількома вимовними мо дифікаціями: по перше, [т'] перед дзвінкими, зокрема перед [б], вимовляється, як дзвінкий [д']: боротьба [бород'ба1]; по друге, у глухо глухих звукосполучен нях [тц], [тч] він уподібнюється дальшому приголосно му: коритце [кори1ц:е], заквітчана [закв'і1ч:ана]; у гру пах [т'ц'], [т'с'] разом з дальшим приголосним вимовляється, як [ц:]: сниться [сни1ц:а], ворітця [вор1іц':а], а в звукосполученні [тш] він вимовляється як шиплячий [ч]: багатший [баг1ачшиі];

г) глухий приголосний [с] у звукосполученнях типу [сб], [сд] вимовляється, як парний йому дзвінкий [з]:

осьде — о[з']де, просьба — про[з']ба.

У сполученні [сш] приголосний [с] уподібнюється дальшому звукові: принісши [прин'і1ш:ие]; у сполу ченні з глухим [ч] він вимовляється, як [ш], наприклад:

[шча 1с'т'а].

д) шумний глухий [ц] трапляється на початку глухо глухих і глухо дзвінких звукосполучень дуже рідко і чітко виражений у мовленні: [мі 1 цніс' т'];

е) глухий [ч] у словосполученні з іншим приголо сним може вимовлятися по різному: у словосполу ченні з [н] він дисимілює в [ш]: звукосполучення [шн] на місці [чн] вимовляється переважно в прикметниках

та похідних від інших іменниках типу [со1н'ашниі] — [со

1 н'ашниек], [рушни 1 к] і т.п.

На межі слів одного такту звук [ч] перед дзвінким вимовляється, як дзвінкий [дж ]: [ходж би1], а в звуко сполученні [чс'] він перетворюється у вимові в [ц'], на приклад: [мор1оц'с'а];

є) глухий шиплячий [ш] у звукосполученнях здебільшого вимовляється чітко, зокрема він не пере ходить у [с] в звукосполученні [шч], яке позначається буквою щ: [шчит], хоч звукосполучення [шч] вимов ляється, як уже зазначалося раніше, на місці давнішо го [сч]: [шчос'].

У звукосполученні [шс'] внаслідок регресивної асиміляції приголосний [ш] змінюється у вимові на [с] чи [с']: [с'м'іjе1с':а]; як [с'], вимовляється [ш] також і в звукосполученні [шц']: дошці [до1с'ц'і].

Вимова деяких багаточленних звукосполучень

В українському літературному мовленні групи при голосних, що з'являються у словах внаслідок слово творення, спрощуються: проїзд + н(ий)' [проjізн 1і], [скло], [jа1к'існо] і т.п. Таку вимову приголосних закріплює український правопис: проїзний, скло, якісний тощо. Однак написання окремих слів, зокрема числівників шістнадцять, шістдесят і шістсот, під впли вом морфологічного принципу не відповідає вимові їх:

[ш'існа 1дц'ат'], [ш'іздеис 'а 1т], [ш'іс:о 1т]. Така невідповідність правопису й правильної літературної вимови спостерігається і в багатьох словах, утворених від іншомовних твірних основ: студентський, ту ристський, контрастний, абстрактний тощо.

Примітка. Ніколи не спрощуються звукосполучен ня [здр], [спр], [стр]: [здр]игатися, зу[стр]іч, [стр]ах, [спр]ава.

Додаток 5

УПОДІБНЮВАЛЬНА ПАТАЛІЗАЦІЯ ПЕРЕДНЬОC ЯЗИКОВИХ ПРИГОЛОСНИХ У ЗВУКОСПОЛУC ЧЕННЯХ

Передньоязикові приголосні [д], [т], [л], [н], [з], [с], [ц] у сполученні з іншими передньоязиковими м'якими в літературній вимові пом'якшується, коли ви мовляється в межах одного складу і належить до коре ня чи до кореня й суфікса: сьогодні [с'го1дн'і], після [п'і1сл'а]. На межі слів або тактів, а також морфем (префікс перед коренем) такого пом'якшення немає:

під сіном [п'ідс'і1ном], відняти [в'ідн'а1тие].

Виняток становлять слова типу віддячити [в'ід':чи

ете], піддягати [п'ід':га1тие] тощо.

Зубні приголосні [з], [дз ], [с], [ц] послідовно пом'якшуються перед напівпом'якшеними губними:

звіку [з'в'1іку], цвіт [ц'в'іт], свято [с'в'а1то]. Інші перед ньоязикові приголосні в цих умовах не пом'якшуються: [дв'і]. Зате вони (приголосні [д], [т], [л], [н]) вимовля ються м'яко перед напівпом'якшеними губними приго лосними, коли в початковій формі, вживаючись перед твердими губними, мають пом'якшену вимову: [бо род'б'і1], бо [бород'ба1]; [про1з'б'і], бо [про1з'ба].

Примітка. 1. Не пом'якшуються приголосні [з], [дз ], [с], [ц], [т], [д] перед напівпом'якшеним губним, після якого вимовляється [і], що походить з етимологічного

[о]і чергується з ним: [дз в'ін], бо [дз во1ну].

2.Не пом'якшуються передньоязикові приголосні і перед напівпом'якшеними [г'], [к'], [х']: [сх'ід] і т.п. Ви няток становлять приголосні [с'], [з'], [ц'] перед твер дим [к] у суфіксах CзькC, CськC, CцькC: [с'іл'с'к'і] і т.п.

Додаток 6

ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ВИМОВИ СЛІВ ІНШОC МОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ

Усі запозичені іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються. Більшість з них освоєні такою мірою, що відрізняються від слів ук раїнських: гарбуз, клуб, міна, крейда, газ, драма і т.п. Проте окремі запозичені слова характеризуються ор фоепічними особливостями.

1.В освоєних українською мовою власних російських назвах голосний [е], утворений з [іе], не замінюється відповідним йому [і], а попередній приго лосний завжди пом'якшується (на письмі в таких ви падках використовується буква є, а не е): Бєлінський, Лєсков, Сєров і т.п.

2.В іншомовних власних назвах після приголо сних, як правило, вимовляється голосний [і]: Ніл, Дізель (але дизель), Сицилія, Шіллер. У невеликій групі слів традиційно вимовляється (і пишеться) голосний [и]: Америка, Арктика, Африка, Британія, Єгипет, Єру салим, Париж, Рим та ін.

3.В іншомовних загальних назвах після приголо сних переважно вимовляється [і]: гігант, бінокль, лінія, комісія, хімія. Однак після приголосних [д], [т], [р], [с], [з], [ц], [ж], [ш], [ч] постійно вимовляється [и], а не [і]:

директор, дизель, тираж, режим, шифр, фабрика, цирк тощо.

Початковий [і] в іншомовних словах вимовляється чітко, а наближена до [и] вимова [і] є орфоепічною по милкою.

4.Голосний [е] в середині складу між приголосни ми та в кінці складу, якщо стоїть у ненаголошеній по зиції, наближається у вимові до [и], як і ненаголошений

[и]до [е]: математика, секретар, фізика.

Однак початковий [е] та [е] після голосного вимов ляються без будь якого наближення до [и]: електрика, екзамен, поетичний.

5.Багатьом європейським неслов'янським мовам властиві дифтонги типу [і1а], [і1у], [і1о], [і1е], [о1і], [е1і], [у1і] тощо. В освоєних українською мовою словах з на званими дифтонгами відбуваються фонетичні зміни, а отже, змінюється вимова дифтонгічних сполучень:

а) звукосполучення "голосний+і", як правило, замінюється в українській літературній мові звукоспо лученням з вставним [j]: [егоjі1ст], [моза1jіка] (граф. егоїст, мозаїка). Порушенням літературних норм є ви мова без [j]: [руі1на].

б) сполучення [і] з [е] переважно поширюється за рахунок вимови [j]: [г'іг'іj1ена] (гігієна), ієрогліф, клієнт; в) у звукосполученнях [іа], [іу], [іо] епентетичний [j] з'являється тоді, коли вони вживаються в кінці слова: [і1нд'іjа]. У середині слова в названих звукосполучен нях [j] не з'являється, вимова його є порушенням ор фоепічних норм: [ід'іо1ма], [матеир'іа1л], [ав'іа1ц'іjа],

[тр'іу1мф].

6.Вимова приголосних у словах іншомовного по ходження загалом відповідає українським орфо епічним правилам, але і характеризується і деякими особливостями:

а) губні приголосні частіше, ніж в українських сло вах, напівпом'якшуються перед [а], [у] (граф. я, ю):

[б'уро'], [п'уре'];

б) іншомовним словам властиві багаточленні зву косполучення приголосних, які у вимові здебільшого не спрощуються і навіть у кінцевих складах не поширю ються вставними голосними [о] та [е]: абстрактний, магістр, концерт, патріарх, патріотизм тощо.

в) звук [г] в словах іншомовного походження співвідноситься з [g] або [h]. Незалежно від походжен ня вимовляється переважно як український [г]: [агро но1м], [геикта1р], у ряді слів — як [ґ]: [а1ґрус], [ґе1те].

Є книжки з особливою сердечною та мисленнєвою ау рою, в яких із підкресленою повнотою та поліфонічністю втілилися, багатогранно й різнолико віддзеркалюючись, душевні прагнення й осяги її творця. Такі книжки сповнені пошуків та сумнівів, думок та роздумів, зізнань та узагаль нень і належать до найбільш ємного й проникливого різно виду творчих автобіографій — автобіографій свідомості та духовно інтелектуального розвою.

Саме такими якостями просякнута книжка том Ми хайла Логвиненка "До останнього патрона…" (із багатоа спектним підзаголовком "долі українських письменників

ХХсторіччя очима літературознавця, критика: спогади, нариси, штрихи (шкіци) до портретів"), що побачила світ у харківському видавництві "ІІІ тисячоліття" 2003 року, вже після того, як не стало її автора — помітного ук раїнського критика й літературознавця другої половини

ХХстоліття.

Ярослав Голобородько,

доктор філологічних наук, професор Херсон

Формат минулого сторіччя є провідним і лейтмотивним у книжці Михайла Логвиненка, на сторінках якої рельєфно, "крупнопланово" виписані такі класики національної ньої культури, як Павло Тичина, Микола Бажан й Олесь чар, відомі літературознавці Леонід Новиченко й Шаховський, активні учасники літературного руху Малишко, Павло Усенко, Олександр Ільченко, Юрій нацький, Володимир Дрозд та ін.

"До останнього патрона…" — це не тільки книга спо гад, книга сповідь, не тільки книга літературних ретросю жетів і ретрообразів, у якій докладно, з численними ми, а той захоплюючими подробицями зображуються

осмислюються побутові та психологічні колізії, світоглядні складнощі, суперечності та трагедійні ситуації, стани, супроводжували, виформовували й визначали внутрішній, ментально духовний простір українського письменства впродовж ХХ століття.

Це й книга відкриттів, де розповідається про маловідомі або узагалі невідомі "родзинки", факти, події з літературного життя буття, що воно подане немовби внутрішнім зором автора вченого, автора мислителя, який добре знав, приятелював, досліджував і був співрозмовни ком багатьох визначних і знакових письменників, який не лише сумлінно й талановито аналізував їхні твори і творчість, а й спостерігав їх у побутових, побуденних і по всякденних ситуаціях та виявах, неодноразово бував із ни ми у творчих подорожах і мандрах, вслухався у їхні голоси, "вживу" висловлені міркування, концепції, узагальнення.

У книжці Михайла Логвиненка міститься багатющий фактичний матеріал, заснований на найнеповторнішому і найдивовижнішому джерелі, — на безпосередніх вражен нях, сталих приятельських чи дружніх взаєминах, на тонких, феноменально чутливих і тривких рецепторах пам'яті.

Цілком природно, що книжку дослідження "До остан нього патрона…", серед жанрових характеристик якої за значено й "спогади", написано у річищі голографічної (біог рафічної, історико культурної, літературознавчої тощо) реконструкції знаменитих і добре знайомих образів. Ми хайло Логвиненко згадує, що Павло Тичина "розповідав про те, як мріяв стати професійним музикантом, мав хист до музики, але несподівано і вже невідступно потягнувся до "її Величності — поезії", яка захоплювала його іншої прекрас ною музикою — музикою поетичного слова", і як "щасливий був, що вірші його одним з перших благословив Михайло Коцюбинський на "Чернігівських суботах", що "класик ук раїнської і світової літератур" був ґрунтовно обізнаним із історико літературними подіями та процесом на терені різних регіонів України і, прикладом, "добре знав історію літературної Одеси", де він "зацікавився вулицею і будин ком, де мешкав майже два роки Микола Гоголь".

Осмислюючи шлях, життєву вдачу й творчі особливості письменників, із якими його зводила щаслива наукова й літе ратурно критична доля, Михайло Логвиненко знаходить для змалювання їхніх образів, змальованих з надзвичайною ду шевною широтою, щирістю й любов'ю, нові й свіжі ракурси, що вони подають відомі й, здавалося б, докладно оприявнені багаточисленними статтями, мемуарами, монографіями письменницькі постаті у новому зображальному вимірі. Так, спираючись на різноманітні спогади спомини про Малишка, критик і вчений виокремлював такі його важливі риси та якості: "Мало хто знає, що Андрій Самойлович володів не абияким талантом письменника дипломата. І це засвідчили, зокрема, його зустрічі з визначними діячами іноземних дер жав — і під час війни, і в мирні дні. Не кожний письменник міг знаходити вивірені і розумні тактичні кроки у взаєминах з представниками інших держав. У Малишка щасливо поєдну валось мистецьке, філософське і дипломатичне мислення. Покоряв і його неперевершений ораторський хист".

Письмо і стильова манера Михайла Логвиненка репре зентують зображення яскравих і цікавих літературних по статей за принципом "на відстані — зблизька". Вчений і ме муарист, постійно вдаючись до автобіографічних епізодів, сцен, фрагментів, змальовує героїв своєї розповіді так, не наче це все відбувалося днями, зовсім недавно, з прикмет ними і характерними нюансами, штрихами, подробицями. Особисті й особистісні враження у збірці "До останнього патрона…" виступають гранично деталізованим і надійним реставратором минувшини. Згадуючи творця "Собору" ще у період "Дніпропетровська сорокових", Михайло Логви ненка пригадав "один літній день", що з особливою ви разністю вкарбувався у його по журналістськи зорову пам'ять: "Якось до редакції "Зорі" (обласної газети, де тоді працював майбутній критик — Я.Г.) увечері, на моєму чергу ванні по випуску наступного номера газети, до кабінету зайшов молодий, у вицвілій на вітрах гімнастерці, з густою, чорною чуприною красень парубок. Шукав когось із керівників редакції. Та не було нікого. Тоді він, трохи знітив шись, відрекомендувався: Олесь Гончар. Далі ніяких пояс нень не вимагалося. Переді мною якраз лежала відтиснута в друкарні шпальта "Зорі", де на завтра, тобто на 23 червня 1946 року, виходила у світ його новела "Модри Камень". І я

її на "вичитку" самому авторові".

Пам'ять у книжці ліричних нарисів та філологічних етюдів є напрочуд поліфонічною силою. Вона виступає і провідним чинником розповіді, й будівничим реконструк тором зображуваних подій, імен, процесів, і співтворцем аналітичних рефлексій, що рясно густо "розселені" на сторінках книжки й водночас не перевантажують її суто аналітичним матеріалом, зберігаючи стиль, манеру й ха рактер "діалогів серця". Пам'ять настільки органічно "про писана" у спостереженнях, карбовано влучних малюнках минувшини, літературознавчих рефлексіях та начерках, що складається враження, нібито вона стає невидимим, вірту альним, проте сенсорно відчутним учасником і персонажем розповідей, викладених у збірці "До останнього патрона".

Книжка приваблює відданістю Михайла Логвиненка тим постатям, мотивам і темам, що були для нього дорогими й знаковими упродовж ледь не всього дослідницького життя. Однією з них була й залишилася постать тема Миколи Ост ровського, що нині зазнає переважно критичних, а то й нищівних оцінок характеристик, навіть у виконанні ґрунтов них і "престижних" учених і письменників. Михайло Логвинен ко психологічно, аксіологічно й духовно виявися сильнішим за кон'юнктуру новітньої доби і за останні роки не тільки не змінив свої погляди та переконання (що узагалі стало якщо не тотальною етико естетичною "тенденцією", то принаймні оз накою "хорошого тону", "культурності" та "цивілізованості" мислення) щодо постаті ще зовсім недавно культового пись менника з України, а й пересвідчився у вивіреній мудрості своїх дослідницьких студій, що вони були й залишаються спрямованими на утвердження непересічності образу Мико ли Островського, який, подолавши фізичний біль і душевні страждання, знайшов сенс і путь продовження власного дієвого життя, написавши роман, що він на певний час набув майже світового розголосу і що про нього прихильно відгуку валися такі "зірки" минулого століття, як Всеволод Мейєрхольд та "нобелівці" Ромен Роллан і Михайло Шолохов.

Своєю книжкою Михайло Логвиненко фактично запро понував літературознавчу альтернативу численним нинішнім розвідкам, що розглядають образно художній рух попередніх періодів дещо абстраговано, поза адекватного контексту соціумних, психологічних та інтелектуальних умов і більше ретранслюють особисті цінності й уявлення дослідників, ніж відтворюють реальні колізії та перипетії соціумного розвою. Кожна літературна постать, зображена вченим— критиком, постає на рельєфному тлі динаміки й органіки своєї епохи або ж зміни епох і саме цим виявляє власну драматичну сутність.

Урешті книга дослідження Михайла Логвиненка є нари сово літературознавчим хронописом, що зображує час у лю дині й людину в часі; це автографи свідомості вченого інте лектуала, який любив і поціновував людей, що з ними його зводила щедра й прихильна доля, який ретельно й вдумливо ставився до сучасного йому літературного процесу, який умів знаходити й виокремлювати у ньому добродійні, гу маністичні й добротворні порухи й устремління. У збірці по стають змальовані з шанобою і надзвичайною повагою порт ретні контури й силуети Михайла Жука, Олександра Білецького, Миколи Хвильового, Сосюри, Максима Рильського, Миколи Куліша, Леся Курбаса, Олександра Дов женка, Юрія Смолича, Івана Сенченка, Івана Дузя, Павла За гребельного, Бориса Олійника, Івана Драча та інших діячів національної культури, без яких немислимий духовно ху дожній, інтелектуально психологічний формат ХХ сторіччя.

"До останнього патрона…" — це своєрідний літопис ук раїнської художньої культури, створений у річищі мемуар них етюдів і портретних малюнків, літературознавчих розвідок і полемічних нотаток, біографічних портретів та есейних роздумів, пристрасних діалогів та розлогих інтерв'ю. І було б так добре, якби ця книжка не стала ос таннім книжковим "патроном" Михайла Логвиненка, якби найкраще з написаного ним перевидавалося, виходило ок ремими студіями й вибраними томами, оскільки критик, літературознавець, загалом учений гуманітарій також про довжує жити доти, допоки виходять його праці, допоки за лишаються затребуваними його думки та породжені ними духовні образи почуття.