диплом / статьи / 2009_6

Людмили Старицької Черняхівської; повторіть тему "Життєва та творча доля Людмили Старицької Чер няхівської у світлі розвитку вітчизняної літератури ІІ по ловини ХІХ — І половини ХХ сторіччя", підготуйтеся до тематичної контрольної роботи; на вибір: вивчіть на пам'ять одну із розглянутих на уроці поезій; самостійно доберіть і проаналізуйте одну з поезій Людмили Ста рицької Черняхівської (див. додаток до уроку); підго туйте аналітичне повідомлення на тему: "У творчій ла бораторії Людмили Старицької Черняхівської (базові засади ідіостилю мисткині)"; підготуйте web сторінку "Родина Старицьких в історії української літератури".

Додаток до уроку Людмила СтарицькаCЧерняхівська

Довічна зима

На квітки первісні Мая, На розкішну ярину

Темних хмар зловісна зграя Сипле білу пелену.

І квітки обваженілі Хилють зблідлеє чоло; Їх морозом вже прибило, Їх снігами замело!

Серце сумне, серце хворе, Теж прибите на цвіту, Необоре, тяжке горе Нищить силу молоду.

Де ж, життя, твоя принада, Молоді, весняні сни?

Темно скрізь… на душу пада Сніг довічної зими [9, 620]…

* * *

Вже блакитне сяйво світу Виступа на небеса, На похиленії квіти Впала теплая роса;

Гаснуть, бліднуть зорі ночі, Перекинувсь в небі "віз"… І на змученії очі

Впали краплі теплих сліз [9, 621]…

* * *

Хтось приніс мені нарцис І пучечок конвалії…

Десь шумить зелений ліс… Десь розквітнули надії… Хлопче, вір — без вороття Промайнуть чудні ці роки, Верне знов тобі життя Почуття й думки глибокі. Бо ж і ми у кельї цій Бачим ще краєчок неба… Бачим промінь золотий…

Ні! Журитись нам не треба. Глянь — межа того життя Ой, ой, ой, уже близенько. Та жалю не знаю й я, — Бо танцює Дорошенко!

17. 05. 1930, Харківська в'язниця [9, 621 — 622].

Урок третій

Тема. Контрольна робота. Письмові різнорівневі завдання

Мета: перевірити знання вивченої учнями теми; розвивати в десятикласників вміння давати зв'язну

відповідь, стисло викладати матеріал; виховувати на полегливість у праці, бажання / стимул підвищувати свій рівень знань.

Цілі. Після уроку учні: знатимуть: власний рівень засвоєння вивченого; умітимуть: робити умовиводи; виконувати тестові завдання різних рівнів; пояснити значення вивченого матеріалу для індивідуального / особистого розвитку.

Зауваги від автора. Цілевизначення слід роздру кувати і роздати учням на початку уроку разом із до машнім завданням.

Тип уроку: урок контролю знань, умінь і навичок з літератури (за Є. А. Пасічником).

Форма роботи: самостійна письмова робота.

Засоби навчання / обладнання: комп'ютерний клас (комп'ютерна підтримка, інші сучасні інфор маційні технології); паперові носії інформації (портрет Людмили Старицької Черняхівської); роздавальний матеріал (цілі уроку, роздруковані орієнтовні завдання для тематичної контрольної роботи)).

Перебіг уроку І. Організаційний етап ІІ. Мотиваційний етап

Забезпечення емоційної готовності учнів до уроку. (Учні обмінюються побажаннями щодо успішного вико нання тематичної контрольної роботи).

ІІІ. Цілевизначення та планування навчальної діяльності

3.1.Повідомлення теми уроку.

3.2.Цілевизначення та планування діяльності (ко лективно).

ІV. Опрацювання навчального матеріалу

Самостійна письмова робота.

Орієнтовні завдання для контрольної роботи І рівень

Укажіть правильний варіант відповіді (за правильну відповідь учневі нараховується — 0,5 б.).

1.Назвати роки життя і місце народження Людмили Старицької Черняхівської:

а) 1867—1931 рр., м. Чернівці; б) 1881—1943 рр., м. Полтава; в) 1868—1941рр., м. Київ; г) 1877—1942 рр., м. Луцьк.

2. Людмила Старицька Черняхівська навчалася в: а) Київській приватній гімназії Віри Миколаївни Ва

щенко Захарченко; б) Київському педагогічному інституті;

в) Київській консерваторії; г) Київській художній школі.

3.Разом із Лесею Українкою, її старшим братом Михайлом Косачем (літературний псевдонім — Михай ло Обачний), Володимиром Самійленком, Євгеном Ти мченком, Олександрою Судовщиковою (літературний псевдонім — Грицько Григоренко), Маргаритою Кома ровою, Максимом Славинським, Іваном Стешенком, Олександром Черняхівським (своїм майбутнім чо ловіком) Людмила Старицька складе гурток передової молоді, названий:

а) "Боротьбою"; б) "Українських січових стрільців"; в) "Словом"; г) "Плеядою".

4.Перший значний (принаймні за обсягом) твір, надрукований 1889 року в журналі "Киевская Старина" письменницею, мав назву:

а) "Сапфо"; б) "Перед бурею";

в) "Жива могила"; г) "Рада".

5. Мисткиня була активним членом новостворено го (на той час):

а) Українського товариства оборони письменників в м. Чернігові;

б) Літературно артистичного товариства в м. Києві;

в) Науково мистецького об'єднання в м. Львові; г) Літературно музичної спілки в м. Черкаси.

6."Життя з половиною серця", — так пише вона [Людмила Старицька Черняхівська] про свій тодішній душевний стан, коли 1904 року:

а) помер батько — Михайло Петрович Старицький; б) органами НКВС була заарештована єдина донь ка Черняхівська Ганжа Вероніка Олександрівна в м.

Києві; в) померла її найкраща подруга — Леся Українка;

г) трагічно загинув дядько Людмили Старицької Черняхівської — уславлений музика Микола Лисенко.

7.На заборону святкування в царській Росії 100 річчя Тараса Шевченка письменниця відповіла помітним у тодішньому світі поезії віршем:

а) "Життя поета"; б) "Сяйво"; в) "Останній подих";

г) "Без свічок, без кадил і без співів сумних…".

8.За гетьмана Павла Скоропадського Людмила Старицька Черняхівська працює в:

а) Міністерстві культури; б) Українському театральному клубі; в) Міністерстві освіти;

г) Українському товаристві оборони драматургів і композиторів.

Прочитайте поезію Людмили СтарицькоїCЧерC няхівської та виконайте завдання 9 — 10.

Наді мною ліс шопоче

Наді мною ліс шопоче, Біля ніг струмок біжить, І, мов спогади минулі, Листя жовтеє летить.

Ішопоче ліс старезний,

Іструмок дзвенить мені:

Годі, годі, дурню, марить Про кохання та пісні!

Все на світі цім хвилинне І довічного нема, Швидко серце твоє вільне Візьме кригою зима;

Згасить в серці пламінь віри, Згасить думи, знищить все І високі всі заміри

Ген по вітру рознесе [9, 619 — 620]!

9. Твір належить до а) філософської лірики;

б) громадянської лірики; в) інтимної лірики; г) пейзажної лірики.

10. У творі використано а) кільцеве римування; б) перехресне римування;

в) паралельне римування; г) білий вірш.

Варіанти правильних відповідей. 1) в; 2) а; 3) г; 4) в; 5) б; 6) а; 7) г; 8) в; 9) а; 10) б.

ІІ рівень

Дайте коротку (але змістовну) відповідь на одне із (правильна відповідь — 2 б.).

1.Прокоментуйте слова Людмили Старицької Черняхівської, які вона зазначила в статті з національ ного питання "Чи знову нас одурять?" (1907): "Скільки вже років бачимо ми, що політика пригнічування національностей нібито на те, щоб забезпечити силу державну, ламала самі підвалини російського держав ного життя, сіяла й виховувала жорстоку ненависть, що ця політика репресій розводила сепаратизм там, де й не було б його ніколи, коли б тільки національностям забезпечена була належна їм воля" [11, 15].

2.Поясніть / обґрунтуйте, в яких вчинках виявилася патріотична мужність Людмили Старицької Черняхівської.

3.З'ясуйте місце і роль творчої спадщини Людмили Старицької Черняхівської в розвої / розвитку вітчизняної літератури (обсяг відповіді — 8 — 10 речень).

ІІІрівень

Напишіть твір роздум за темою "Миті життя Люд мили Старицької Черняхівської", взявши за епіграф слова українського поета Василя Андрійовича Симо ненка (1935 — 1963): "Народ мій є! Народ мій завжди буде! // Ніхто не перекреслить мій народ!" (макси мальна кількість балів — 5 б.).

Загальна кількість балів — 12 б.

V. РефлексивноCоцінювальний етап

Саморефлексія (усно): чи досягли ви поставлених цілей; що сприяло / заважало цьому; чи задоволені ви ефективністю своєї роботи.

VІ. Домашнє завдання

Обов'язкове: упорядкуйте записи в зошитах; до беріть свій епіграф до уроку з поезії Людмили Ста рицької Черняхівської; на вибір: письмово про аналізуйте одну з поезій письменниці (див. схему аналізу ліричного твору).

Література

1.Автобіографія Людмили Старицької Черняхівської (З архіву М. Плевака) // Слово і час. — 1997. — № 2. — С. 32 — 35.

2.Білокінь С. Із родини велетнів (Про письменницю Люд милу Старицьку Черняхівську) // Українська мова і література

вшколі. — 1989. — № 1. — С. 20 — 24.

3.Коломієць В. Українська національна ідея в творчості Людмили Старицької Черняхівської // Народна творчість та етнографія. — 2003. — № 4. — С. 87 — 94.

4.Людмила Старицька Черняхівська // Славутич Я. Розстріляна муза. — К., 1992. — С. 68 — 74.

5.Немченко Г. До проблеми дослідження творчості Л. Старицької Черняхівської // Південний архів. Філологічні науки: Збірник наукових праць. Випуск ХХІ. — Херсон: Видав ництво ХДУ, 2003. — С. 190 — 194.

6.Пасічник Є. А. Українська література в школі. — К.: Рад. школа, 1983. — 319 с.

7.Пахаренко В. І. Основи теорії літератури. — К.: Генеза, 2007. — 296 с.

8.Рідкісне фото Людмили Старицької Черняхівської // Слово і час. — 1993. — № 6. — С. 89.

9.Старицька Черняхівська Л. М. Драматичні твори. Про за. Поезія. Мемуари / Вступ. стаття, упорядкув. та приміт. Ю. М. Хорунжого. — К.: Наук. думка, 2000. — 848 с.

10.Стрельський Г. Старицька Черняхівська Л. М. (1868

— 1941) // Історія в школі. — 1999. — № 5. — С. 33 — 34.

11.Хорунжий Ю. М. Людмила Старицька Черняхівська // Старицька Черняхівська Л. М. Драматичні твори. Проза. По езія. Мемуари / Вступ. стаття, упорядкув. та приміт. Ю. М. Хо рунжого. — К.: Наук. думка, 2000. — С. 5 — 34.

12.Хорунжий Ю. Передмова до двох листів (Про життя та творчість Людмили Михайлівни Старицької Черняхівської) // Дніпро. — 1989. — № 2. — С. 84 — 92.

13.Цуркан І. Духовна близькість дуги (Творча співпраця Михай ла Старицького й Людмили Старицької Черняхівської) // Українська література в загальноосвітній школі. — 2001. — № 1. — С. 48 52.

14.Чернова І. "І наша смерть життям отчизни буде…" (Л.М. Старицька Черняхівська. Життя і творчість) // Українська мова та література. — 1999. — № 30. — С. 1 — 3.

Таїсія Щерба. Шановний, Миколо Івановичу! Вас — поета, прозаїка, драматурга, публіциста добре знають не лише на теренах Херсонщини — України, а й у близькому і далекому зарубіжжі. Скажіть, будьте ласкаві, коли і де Ви вперше побували за кордоном?

Микола Братан. Перша моя поїздка за кордон відбулася в 1977 році до Угорщини, неповторної країни в центрі Європи, у рамках Комітету захисту миру. Його очолював Олесь Терентійович Гончар, який майстерно описав бої у роки Великої Вітчизняної війни за Буду і Пешт у своєму романі "Прапороносці". У 70 80 х роках пожвавилися літературно мистецькі зв'язки між двома країнами: відбувалися Тижні української культури у Буда пешті, навзаєм Україна проводила подібні Тижні угорської культури, обмін і співпраця між інститутами АН УРСР та відповідними угорськими установами. Твори ук раїнських письменників перекладали угорські: Ш. Вереш

— двотомник Т.Шевченка; А. Гідаш — вибрані твори М. Коцюбинського; Ж. Раб — трилогію Михайла Стель маха; Ш. Каріг — І. Франка, О.Довженка...

Закарпатські письменники робили переклади з угорської літератури: Ю. Шкробинець переклав ук раїнською мовою антологію "Угорська арфа"; М. Том чаній — роман Кальмана Міксата "Дивний шлюб". Зай малися перекладами з угорської мови С. Панько, І.Вандей, Л. Первомайський. М. Лукаш, П. Лизунець.

Потім подібна поїздка за кордон відбулася до брат ньої Болгарії (1980), міста побратима Херсона — Шу мен, де були творчі зустрічі з письменниками, робітника ми, студентами і сила силенна вражень. Під враженням побаченого і почутого під час спілкування з побратимами по перу я взявся за переклади карачаєво черкеських, чеченських, єврейських, білоруських, болгарських, угорських авторів. У 2003 році видав книгу поетичних перекладів "Гостина".

У 1989 році у рамках Комітету захисту миру мені по щастило побувати на п'ятому континенті світу — в Ав стралії — аж вісімнадцять днів. То була незабутня подо рож. Перший українець, з яким мені довелося зустрітися в Сіднеї, був Пилип Вакуленко. Це він допоміг мені у зна йомстві із професійними письменниками українцями, із їхнім осередком "Слово", познайомив із Василем Йоси повичем Онуфрієнком (земляком Павла Загребельного), який зберіг полтавську вимову, а описи австралійської природи, аборигенів у нього залишалися на "рівні вічних партитур"; із дивовижною, непересічною поетесою Зоєю Когут, яка так рано відійшла у засвіти; із її гумористични ми і сатиричними віршами у книзі "Культурні арабески", які вона видала у 1969 році. Пізніше, коли Зоя Когут приїде до Канади, багатогранний Яр Славутич назве цю талановиту жінку поетесу "амазонкою в українській по езії, за її войовничу відвагу критикувати недоліки, сла бощі, негативи української спільноти в розпорошенні."*

Ось один із віршів Зої Когут, який легко запам'ята вся із тих часів:

Ми на своїх слабких плечах жіночих Носили долю людства — й гріх мужів...

Ми пелюшки міняли серед ночі

*(Яр Славутич, стаття про Зою Когут "Амазонка в сати ричній поезії" // Дослідження та статті, 2006, с 184);

Таїсія Щерба,

член Національної Спілки письменників України, відмінник народної освіти України, учитель методист Херсон

Для будучих пророків і вождів, І терпеливо слухали віками

Їх мудрощі... Від руху наших вій, Діди — ставали раптом юнаками,

Втопивши розум в ложці буйних мрій.

Пилип Вакуленко порадив у Мельбурні познайоми тися із багатогранною постаттю і чудовою особистістю

—Дмитром Нитченком, його біографією і творчістю.

Явідкрив для себе незвичайну людину, українсько го поета, прозаїка, літературознавця, громадського діяча, який впродовж 50 років на другій половині зем ної кулі зберігав, плекав, пропагував і примножував ук раїнське слово, культурні і духовні цінності нашого на роду. У приватних розмовах Дмитро Васильович розповідав про свою нелегку долю, тернистий життєвий шлях і велику надію на те, що Україна колись розправить крила, буде могутньою і процвітаючою державою. На той час в Україні тільки обмежене коло людей щось знало про нашу діаспору, про окремих її представників.

Яглибше дізнаюся, що Дмитро Васильович Нит ченко народився в 1905 році в с Зінькові (на Полтав щині), у заможній селянській родині. Навчався в індустріально технічній школі в Зінькові, потім — на Краснодарському робітфаці, звідки його виключили, оголосивши класовим ворогом народу. Він переїхав до Харкова, вступив на мовно літературний факультет пе дагогічного інституту; прилучився до літературного життя тодішньої столиці України; познайомився з відо мими письменниками ; почав працювати в Державно му видавництві. Пізніше пригадав про зустрічі з відо

мими на той час українськими письменниками: М. Хвильовим, С. Васильченком, І. Багряним, Б. Анто ненко Давидовичем, Остапом Вишнею, Григорієм Епіком, Володимиром Сосюрою, Олексою Слісарен ком, Юрієм Яновським та іншими.

Із початком Другої світової війни його мобілізували в армію. Всього довелося пережити цій людині: і фа шистський полон, і табір переселенців у Німеччині, і поневіряння на чужих землях...

У 1949 році він разом із сім'єю переїхав до Ав стралії, де прожив 50 років.

— На перших порах,— згадував Д. Нитченко,— було нелегко, доводилося, щоб вижити, працювати навіть у каменоломнях, а у вільний час вивчати англійську мову.

Розповідав, що ніколи не переставав писати і ні за яких обставин, бо успадкував від діда прадіда селянську наполегливість та працелюбність, які допомагали йому долати всілякі труднощі. Упродовж кількох десятиліть працював учителем та директором українських суботніх шкіл у Мельбурні, там же створив і очолив Літературно мистецький клуб імені Василя Симоненка, керував його діяльністю; став членом об'єднання українських пись менників "Слово" у діаспорі, керував австралійською філією цієї організації, був дійсним членом Наукового то вариства імені Тараса Шевченка.

Таїсія Щерба. Чи вдалося Вам, Миколо Івановичу, дізнатися про тематичний спектр його творчості? Що Вас вразило і покорило у творчому доробку Дмитра Нитченка?

Микола Братан. Безперечно, дізнався і захопився його широкою палітрою творчості. У ній відображена дивовижна і повна несподіванок природа Австралії (Кенгураліїї, як охрестили її українські емігранти), не легке життя земляків, закинутих долею на заоке анський материк, духовний світ і моральні цінності, якими керувалися побратими у житті та творчості.

В одному із своїх віршів Дмитро Нитченко так пе редав тодішній стан своєї душі:

Незнаний світ за обрієм клекоче, Хлюпоче день об кораблів борти, А серце б'ється птахом серед ночі: У край який своє життя нести?

І от у світ біжать в'юнкі дороги, Геть перетнувши прірви і поля, Та ще не раз нас дожене тривога: Чи вернемо додому звідтіля?

Чи рідний сад почує моє слово (Там не одна пролинула весна), Чи яблуко зірву я з яблунь знову, Що вітами схилились до вікна?

Чи вийду я з косою ще на луки, Чи рідне сонце в щоку припече?

І серце стогне , плаче від розпуки, Хоч по виду сльоза й не потече.

Із під його невтомного пера вийшло чимало книг. А писав він і вірші, і оповідання для дітей, і мемуари, на риси і підручники, статті та рецензії, які підписував псевдонімом Дмитро Чуб, а гуморески — псевдонімом Остап Зірчастий.

Здається, просто не було тих жанрів, у яких би він не працював. Із поміж кращих його книжок варто зга дати такі: "Це трапилося в Австралії", "На гадючому ос трові", "Вовченя", "Стежками пригод", "Слідами Мик лухо Маклая ", "Від Зінькова до Мельбурна". Він автор "Українського правописного словника", чудової книж ки оповідей "Живий Шевченко", яку опублікував у 1947 році. Вона була схвально прийнята українською емігрантською пресою, популярна серед юних ук раїнських читачів Австралії, Канади, Німеччини, США. Потім ця книжка була надрукована в англійському пе рекладі Юрія Ткача (до речі, внука письменника), а та кож у оригіналі, збагачена новими розділами й ма теріалами. Книжку Дмитра Нитченка (Чуба) складає мозаїка епізодів із біографії Тараса Шевченка від днів дитинства до смерті. Кожен із них подано як са мостійну документальну новелу. В ній не лише епізоди з побуту, а й широко показано оточення поета, близь ких і дорогих йому людей, розповіді про радісні й сумні дні Кобзаря.

Таїсія Щерба. Нам відомо, що ви очолювали Хер сонську обласну організацію НСПУ із 1971 року по 2006. Чи знайшли відображення у подальшій Вашій творчості і поїздка до Австралії, і знайомства з там

тешніми українцями, їхніми творами?

Микола Братан. Так. Мої враження знайшли своє втілення у "Австралійських слайдах", які обіймають двадцять віршів, у посвятах Дмитрові Нитченку, Кирилу Лузику, мешканцям Мельбурна, Сіднея і природі цього дивного краю.

Таїсія Щерба. Мене зачарували Ваші вірші "Південний хрест" і "Сузір'я Плеяд", присвячені Дмит рові Нитченку із цього циклу.

Дозвольте процитувати їх.

Південний хрест

Від українських рушників і страв — І від проблем, які і в нас і з нами, Коли Народний дім відклекотав, Ми вийшли в ніч подихати зірками.

Південний хрест водій нам показав, Сіяв бринів над головою прямо.

І хтось про Віз Чумацький спогадав— Там, за морями, за материками.

Кого з нас не приваблює підтекст, Я теж ним хворий, ніде правди діти. Одначе тут не будемо темнити:

Не одному в уяві ж бо воскрес Далекий край, кому вони є діти, Хто в чужині несе Південний Хрест.

Сузір'я плеяд

Стозірна ніч в далекому Мельбурні, В мені озвавсь, пригадую, звіздар. Там, де не глянь, сузір'я неповторні, Але ряхтить — і наш Волосожар!

На видноколі, на примерхлім сході, Як над Дніпром : — знайомий дивогляд. Брати краянці залюбки знаходять Тремке сузір'я з імені Плеяд.

Південний хрест їм вказує дорогу, — Великий Віз не котить небом тим, Волосожар сплива, як сяйний дим Над рідним домом, — річ веду до того,

Що українці моляться на нього, Вітчизна й материзна ж бо — за ним.

Таїсія Щерба. Знаємо, що після відвідин Австралії, Ви написали драматичну поему "Сузір'я Плеяд". При гадую, коли готувався до друку цей твір, Ви захоплено розповідали про свою поїздку до Австралії, а на щойно виданому примірнику зробили мені дарчий напис:

"Хоч далеко Австралія дуже, Побувайте у думці хоча б.

Яж не тільки уяву напружив —

Ятам був, я краси її раб!"

Хто із етнічних українців — письменників чи про стих мешканців, з яких Ви зустріли на тому боці земної кулі, стали прототипами Вашого твору?

Микола Братан. Це, в першу чергу, Дмитро Нитчен ко( Значенко) — філолог, поет; Василина — його дочка, Василь Буряк — підприємець, родом із Полтавщини, йо го дружина Варвара; Галя Ясинська— діячка Українського руху в Австралії; Джон Вільсон — капітан теплоходу "Дарвін"; аборигени, переселенці греки й німці...

Таїсія Щерба. Отже,Ви раз і назавжди закохалися в Австралію, представників української діаспори, які волею долі вимушені були емігрувати за кордон, в їхню творчість і нескореність духу, по день сьогоднішній з теплотою згадуєте і гортаєте в архівах своєї пам'яті ті незабутні зустрічі.

Микола Братан. Так. Сьогодні не реально поїхати до Австралії, але задуми втілити враження від побаче ного і почутого у далеких 80 х роках ще є. Збираю ма теріал і маю намір написати драматичну поему про Миклухо Маклая...Я побачив там, що представники ук раїнської діаспори зберегли найдорожче, що є в люди ни, — українське серце. Цим вони близькі й дорогі мені, на якому б континенті не жили.

Таїсія Щерба. Дякуючи Вам, я у 90 х роках минуло го століття відкрила для себе Яра Славутича (Григорій Михайлович Жученко до 1941 року) з далекої Канади: відомого у світі поета, перекладача, публіциста, крити ка, літературознавця, мовознавця, бібліографа, про фесора — емерита, діяча української діаспори, співця нашого Херсонського краю, поборника державної роз будови України, видавця і мецената, заступника рідної мови, чиє ім'я багато років було під забороною.

Скажіть, коли і де вперше Ви почули про цю широ ко знану у світі людину?

Микола Братан. Це було ще за радянських часів, до розвалу Союзу. Я отримав лист від Яра Славутича і надрукував його в місцевій газеті "Ленінський прапор", щоб познайомити широкий загал читачів із життєвим і творчим шляхом письменника, науковця, вболівальни ка за розбудову України, її мову, історичну та духовну пам'ять народу. Ризикував своєю кар'єрою, бо ім'я цієї Людини з великої літери, як і Василя Стуса, перебува ло під забороною КДБ. Потім зустрічався з Яром Сла вутичем кожного разу, як він приїжджав до України, і до Херсона зокрема. Отримував його книжки, написав пе редмову до книги "Співає колос", яку видали у 1994 році в Херсоні, постійно листувався.

Таїсія Щерба. Що полонило Вас у його творчості?

Микола Братан. Безмежна любов до України, до своїх козацьких коренів, до української мови, звичаїв, традицій, до розмаїтого творчого потенціалу і широкої громадській діяльності.

Кожне слово Яра Славутича — виболене, пережи те, правдиве. У багатьох містах України: Запоріжжі, Дніпропетровську, Херсоні, Харкові, Кривому Розі, Кіровограді, Полтаві, Львові його можуть назвати "своїм", бо його життя переплелося з цими містами і їх людьми. Вся Україна повинна пишатися цією багато гранною і відданою незалежній державі, українському слову — Людиною.

Таїсія Щерба. Мені відомо, що Ви написали пе редмову до книги Яра Славутича "Співає колос", пере виданої у Херсоні в 1994 році, по якій я захищалася на Всеукраїнському конкурсі "Учитель року — 94" і стала там першою переможницею, і що Ви присвятили "Віддячливий сонет Пану Яру":

Сонет, що написали Ви в Криму З посвятою мені, степовикові, Неначе докір праведний сприйму:

О, як же ми згрішили в ріднім слові!

Кому повім печаль свою, кому, — Донині мудрагелі безголові Чужинському слугують, як свому, Хоч як не як, братки мої по крові.

Мовчав би, так болить же знову й знову: Ніщо для вас козацька корогва.

Завзяті чинодрали й чинолови! І як не повторить гіркі слова: Жирує новочасна "татарва,

Що відреклася батьківської мови!"

Довідалася, як він тепло відгукувався на Ваші вітання при зустрічах і у своїх листах, книжках, коли приїздив до України і на Херсонщину зокрема.

Дозвольте мені процитувати два вірші, які Яр Сла вутич присвятив Вам у 1990 та 1994 роках.

Микола Братан. Прошу, послухаємо!

***

Озвавсь Херсон з конверта Братана— І зашуміли жовтополі ниви.

Який я радий і який щасливий! Тече до жнив таврійська сторона.

Ще далечінь, у мерехті, рясна, Гартує круто промовисті зливи, А вже медами напуває сливи

Ольвійське сонце радости й хісна.

Та смокче серце неясна тривога: В моїх краях на форумах — ні дху! Чи до розвою стелеться дорога?

Ачей протне Преторію глуху — І не зведусь я в докір землякові,

Що розтривожив почуття спадкові.

1994.

* Геть голову! (з татарського сленгу)

***

Миколі Братанові

Помітив я, — в моїм путівнику Нема нічого про Погане Поле,

Хоча й воно, ущерть обдерте й голе, Не забува бувальщину гірку.

Ще й досі правнукам упам'ятку Той час, коли ясирство низькочоле Нерадо йшло до тебе, рідний доле,

В Криму зоставивши чикин башку.*

Під сонцем блиснули шаблі Сіркові — На сум голів нової "татарви", Що відреклася батьківської мови.

За зраду — смерть! Чи знов з під корогви Наспіє кара виродкам таврійським, Які гордують словом материнським?

У Криму, 1990

Таїсія Щерба. Чи знаєте Ви когось із діаспори, громадян інших держав українського походження, удо стоєних високих нагород нашої незалежної України?

Микола Братан. Знаю достеменно і з радістю сприйняв звістку про те, що 2 жовтня 1998 року у По сольстві України в Канаді відбулася урочиста цере монія вручення українським Президентом державної нагороди Ярові Славутичу — ордена "За заслуги" тре тього ступеня. Це було свідчення визнання видатного таланту і особливих заслуг Яра Славутича перед ук раїнським народом.

Ми пишаємося нашим земляком ще й тим, що його по праву називають "правдоносцем" на всіх континентах землі. Для нас є і було великою приємністю те, як він зримо і конкретно відтворив степові простори, краєвиди Херсонщини, картини селянської праці й "достатку" у поезіях першої своєї збірки "Співає колос": "Земля парує...", "Колос коло су співає", "Осінь", "Цю землю треба сполоскати до щем огненним...", "Степи Херсонщини". Ось один із віршів цього розділу:

Моє серце в херсонських степах, У притаєних скитських могилах. Я в душі чебрецями пропах, Випасаючи коней на схилах.

Клекотить запорозький мій дух — Як невгасна вулканова лава.

Бо Великий затоплено Луг, Бо в журбі свояки Січеслава.

Рідна тирсо, — колиско моя! Виспів жайвора в чистому небі, Жур журавки і трель солов'я, Чорнокрилий у заводі лебідь.

Там колись із ногайської мли Виринали татарські навали; Гнівні гридні на ворога йшли, їм услід запорожці ступали.

Не сумуйте, степи! Я вернусь!

Ізамовкне жалоба чаїна. Обійматимуть Скитія, Русь

Іновітня моя Україна.

Таїсія Щерба. Отже, можемо зробити висновок, що, ми рідня — справжня рідня. Були, є і будемо навіки! А ще справдується народна мудрість: "Нашого квіту — по всьому світу!" Дякую Вам за таку глибинну пам'ять про українську далеку і близьку діаспору і зичу нових спогадів і творчого натхнення!

Двадцять перше століття для української літерату ри означене модусом повернення на вітчизняні терени творчості діаспорних письменників, а також повернен ням самої літератури до джерел духовності. Україна сьогодні відкриває для себе нові сузір'я, розгублені на чумацьких шляхах еміграції. Одним із таких яскравих сузір'їв, яке світить для нашої землі вже півстоліття, є творчість Віри Вовк, талановитої української письмен ниці з Бразилії, уродженки Прикарпаття, лауреатки Національної премії України імені Тараса Шевченка 2008 року за книги "Поезії" (2000), "Проза" (2001), "Спогади" (2003), "Сьома печать" (2005), "Ромен зілля" (2007), а також переклади української класики та творів сучасної літератури португальською мовою. Її заходами і зусиллями уперше побачили світ порту гальською мовою зразки творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Григорія Сковороди, Ва силя Стефаника. Також вона подарувала українському читачеві переклади з бразильських поетів, а ще Рабіндраната Тагора, Поля Клоделя, Пабло Неруди, Федеріко Гарсіа Лорки, Шарля Бодлера.

Широке визнання в Україні та за її межами отрима ла поетична творчість Віри Вовк. Як зазначає Лариса Залеська Онишкевич, "світ її поезії можна вважати світом її покликання [5, с. 107]". Віра Селянська — ав тор багатьох поетичних ("Юність" (1954), "Зоря провідна" (1955), "Елегії" (1956), "Чорні акації"(1961), "Любовні листи княжни Вероніки" (1967), "Каппа Хрес та" (1968), "Меандри" (1979), "Мандаля" (1980), "Жіночі маски" (1993), "Писані кахлі" (1999), "Віоля під вечір" (2000), "Поезії" (2000)). Збірки творів Віри Вовк

—це дивовижний витвір мистецтв: словесного, пере кладацького, декоративно прикладного (письменниця

—ще й талановита майстриня витинанки). У кожній книжці — більше десятка ілюстрацій, власноручно вклеєних самою Вірою Вовк (а помножити це на тираж видань!). Разом з тим творчий набуток авторки — це багатогранна скарбниця різножанрових літературних полотен, серед яких і високоінтелектуальна проза, і майстерна драматургія, і цікаві спогади, есе й літера турно критичні статті (всього — понад 50 книг). Однак на сьогодні цей доробок залишається малодослідже ним і потребує активного вивчення й опрацювання.

Основу прозової палітри Віри Вовк становить триптих автобіографічних повістей — "Духи і дервіші", "Вітражі" та "Старі панянки". "Духи і дервіші" воскре шають часи мрійливої юності поетеси, "Вітражі" втілю ють розважання зрілості, а "Старі панянки" з великою повагою делікатно мовлять про присмерк життя. В ук раїнському діаспорному літературознавстві найбільш детально була піддана аналізу повість "Духи і дервіші". У передмові до книги прози Віри Вовк український ма териковий літературознавець Валерій Шевчук дає ко ротку рецензію, крім інших творів, і на повість "Старі

Юлія Григорчук,

аспірантка Івано Франківськ

панянки", зокрема зупиняє свою увагу на оцінці стилю письма, літературно художніх прийомів авторки. Проблеми, які авторка піднімає в цьому творі, стосу ються теперішнього часу, глобалізованого світу, в яко му неухильно розмиваються межі між добром і злом, втрачаються морально аксіологічні орієнтири. Проте повість залишає після прочитання світле враження, бо авторка ненав'язливо, але впевнено допомагає виро бити читачеві власний стрижень сприйняття нашої не простої епохи і вказує способи, як не розгубитись на перехресті вітрів історії. Слід зазначити, що невід'ємною рисою творчості Віри Вовк є глибока релігійність, закоріненість у духовний світ християн ства. Цей животворний духовний потенціал конче не обхідний сучасній українській літературі, яка шукає своїх доріг у нових умовах глобалізованого світу, тому вивчення прозової творчості Віри Вовк, і зокрема повісті "Старі панянки", з позицій релігійно христи янської духовності набуває особливої актуальності. Безсумнівно, що й для сучасних старшокласників ро бота над цим твором на уроці з позакласного читання може стати дуже цікавою.

Повість "Старі панянки" — це майстерне художньо філософське полотно життя і екзистенційних пережи вань ліричної героїні, за плечима якої довгі, покручені стежки меандри емігрантської долі. Написаний уже досвідченою письменницею в 1994 році, цей твір до сконало відбиває індивідуальний почерк авторки, осно ваний на глибокій метафоризації, переплетінні й пе ретіканні мотивів, музичності фрази, поєднанні поетики символізму, сюрреалізму й екзистенціалізму, екзотики й українського колориту, а також віддзеркалює її глибо кий релігійно християнський світогляд, який підносить письменницю на вищий вимір творчості. Повість утвер джує ідею вічності духовних цінностей, віру в усепере магаючу силу мистецтва у боротьбі з "духами хаосу" й діонісіївським карнавалом світу. Лірична героїня Віри Вовк тут постає в двох іпостасях: українки Раїни і бра зилійки Альми, що передає внутрішню роздвоєність душі письменниці між двома підсоннями, які стали їй рідними. Раїна — килимарка, "жінка хвиля з мерeжі", життям якої керує Доля — "найбільше божество, коли не вмієш молитися [3, с. 213]". Проявом боротьби з жи тейськими труднощами для неї є бунт; у коханні це — "принцеса Турандо", яка так і не знайшла гідного об ранця. Ім'я Раїна символічне, скорочене від назви Ук раїна. "Раїна завжди вірна своїй неіснуючій країні, — скаже про килимарку її посестра Альма, — неіснуючій, бо тепер вона зовсім інша від тієї, яку знала з дитин ства, якою постійно жила, яку постійно шукала в світі. Раїна всюди залишилася чужинкою. То — її доля [3, с. 287]". Альма — теж мисткиня, музикантка, життя якої "нап'ятноване самотністю. Мовою її душі говорить флейта, опорою в житті є молитва, а реакцією на удари

Долі є сум (не бунт!). Кохання до Орлянда — нерозділе не, героїня все життя "залишається вірною якійсь неіснуючій людині [3, с. 288]". Ім'я Альма теж не випад кове: паронімічне до слова пальма, типової рослини бразилійських ландшафтів, прибережного дерева, яке часто гнуть вітри, немилосердні, як Доля. Альма каже про себе: "Я зернина муштарди, що вітер поніс на кри лах… Коли я кажу, що я — зернина муштарди, це не на хабність хотіти бути деревом з найпишнішою кроною, вищою від інших дерев. Мої зазіхання стосуються коріння. Я почуваю себе, наче до пояса вкопана в зем лю…[3, с. 214]". Альма, як і Раїна, почуває себе чужин кою в світі, хоч живе на своїй землі, а також людиною "без коріння", яка прагне стати деревом, відчути силу рідного ґрунту. В цьому — чітке віддзеркалення лірич ного "я" Віри Вовк, яка часто ототожнює себе з міфо логічною Дафною.

Альма і Раїна — різні грані характеру Віри Вовк і водночас цілісний образ душі мисткині. Прототипами цих героїнь стали її найближчі посестри подруги: ху дожниця українка Зоя Лісовська Нижанківська (Раїна) і музикантка бразилійка Терезія де Олівера (Альма). Са ма ж письменниця теж має хист до декоративного мис тецтва (витинання, вишивки) і музики (гра на фор тепіано). Отже, героїні є цілісним образом творчої особистості, "жрекині мистецтва". Живуть Альма й Раїна в одному з бразилійських передмість — Оранже реях, що знову ж таки є символічним відображенням їхньої окремішності, реліктовості, екзотичності у цьому світі. Координати помешкання, як і самого міста, не стандартні, метафоричні, мають елементи казковості: "Місто розташоване: три затоки, п'ятдесят два пні му люнґу і шістсот вісімдесят дев'ять білих чапель на північ від зодіака Козерога [3, с. 211]". Головні героїні теж, не мов "добрі феї" з казки, несуть світу ідею краси і добра. Однак у заголовку повісті характеристика розповідачок подана зовсім з іншою конотацією. Чому ж все таки "Старі панянки", а не "Добрі феї"? Тут символіка назви розгортається в емоційну сферу: епітет "старі" вказує, що характеристика дана молодшими, а іменник "панян ки" тяжіє до сфери розмовно побутової лексики. Таким чином, у назві відбитий саркастично песимістичний настрій, причиною якого є біль від незворотності часу, а ще більший — від зневажливого сприйняття молодою генерацією того, що для "старих панянок" було святим. За В.Шевчуком [11], загальна тональність твору — сму ток, однак торжествує у повісті все ж таки оптимізм: віра у перемогу Добра в житті нащадків, у торжество життя над смертю, у вічність переданих у спадок духов них цінностей, національних традицій.

Образним втіленням старшого покоління цінителів мистецтва є салон Еолі Бустаманте, де збираються щосуботи, окрім самої пані Еолі, Альми й Раїни, ще й Еолин брат, астроном Олівер, кузина Ельоїза, поети Лукас і Манфред, що постійно ведуть словесні диспу ти, а також Люїс, Ернесто, Роберто, Аґата. Всі ці персо нажі, за винятком Альми й Раїни, є епізодичними в повісті, однак сам образ салону символізує мистецтво на перехресті вітрів сучасності, на що вказують прямі алюзії: ім'я господині виразно асоціюється з іменем грецького бога, володаря вітрів, Еола, а її прізвище аб солютно тотожне з прізвищем сучасника авторки, мек сиканського скульптора сюрреаліста Сержіо Буста манте. Крім того, салон можна потрактувати як відображення "беззахисності" духовних традицій стар шого покоління перед реаліями сучасного світу. Сим волічним відображенням цієї беззахисності є постійні порівняння Еолі з "пташкою, що випала з гнізда, рап том опинилась у жорстокій дійсності [3, с. 279]". На ди

во мужньо тримаються в такому оточенні лише Альма й Раїна, бо сповідують вищі моральні ідеали.

Вболіванням за долю мистецтва, за збереження і передання духовних цінностей і національних традицій пройняті оповіді спостереження "старих панянок" за молодшим поколінням, представниками якого є Аль мина посестра Каміла й товариші з екскурсійних подо рожей — Орест і Фернандо. Їх захоплює у свій вир но ве мистецтво грамофонних шансонеток (Каміла), футбольних змагань (Орест), легких доріг і фальшивих цінностей (Фернандо). Авторка показує, що частина молоді у сучасному світі позбавлена орієнтирів, загуб лена у морі масової культури, тому й акцентує на не обхідності пошуку національних коренів, відродженні духовного взаємозв'язку поколінь, витворенні власно го індивідуально неповторного світу. Про животворну силу цих основ свідчить "переродження" Каміли в Анну Верес після віднайдення нею національних коренів (розділ "Стелла Поліксени"). Зіставляючи духовні орієнтири минулого й сучасності та розкриваючи диле му постійного морального вибору людини, Віра Вовк підводить нас до розуміння проблеми духовного взаємозв'язку поколінь у просторі і часі.

Досить гостро звучить у творі й питання збережен ня духовних основ світобудови в умовах матеріального і морального занепаду. Воно яскраво окреслене в публіцистичних есе Мейрелеса — реалістичних зама льовках сучасної епохи, її економічної, соціальної, еко логічної і моральної кризи, коли "страхітливі злочини належать до щоденних подій [3, с. 213]", яким уже ніхто не дивується. Мимоволі виникає паралель з епізодом новели М.Коцюбинського "Intermezzo", коли ліричний герой у стані глибокого морального виснаження заїв звістку про повішених сливою. Нового ракурсу набуває висвітлення цієї проблеми, такої актуальної в наш час. Авторка не тільки констатує факт, а й шукає виходу з кризи, наголошуючи передусім на збереженні власної індивідуальності в умовах глобалізованого світу, а та кож на благотворному впливі духовних і мистецьких надбань. Світ жорстокий і, здається, "не лишається іншого вибору, як здатися незмінній долі, але у нім діють чудеса, коли вмієш молитися [3, с. 213]". Дві протилежні стихії — творення і руйнація — реалізують ся у творі через систему абстрактних образів сим волів, які можна укласти в своєрідні синонімічні ряди:

Провідними образами символами цього ряду про тиставлень є карнавал (втілення руйнації) і мистецтво (уособлення творчого начала). Перший символ най повніше розкривається у розділі "Карнавал Глорії". Тут карнавал — це "вияв людських бажань, сподівань і примітивних інстинктів… Всі ми у різних хвилинах на шого існування падаємо у той полон… [3, с. 244]". Це

— "царство пекельного блиску, поганська відправа", мить, за яку багато хто платить життям. Образ карна валу символічний: це образ сучасного світу, світу ма сок, світу фальшивих цінностей. Як зазначає Тетяна Ткаченко, "для Віри Вовк сучасне життя з його прави лами, нормами, законами асоціюється з карнавалом. Але маски вже уросли в обличчя… Гротескні маски зва жилися знищити сакральне — від головних визначаль них рис індивідуальності (здатність любити, прощати, бути милосердним, вміти визнавати свої хиби) до кон кретної особистості [10, с. 316]". Не випадково у творі карнавальну оргію розганяє гроза. Дощ змиває з об лич маски, потоп нагадує "кінець світу, Страшний Суд", здається, "сама Доля насміхається з наших святку

вань" [3, с. 249]. На карнавалі вперше з'являється і на буває апокаліптичного звучання образ смерті: вона "повільним кроком надходить, а потім розмашисто танцює…із косою…на порожньому самбодромі [3, с. 248]". Смерть, Доля, мить — усе поєднує в собі кар навал, втілення хаосу руйнації. Аналогічним відобра женням сил спустошення в творі стає бенкет Діонісія у салоні пані Еолі, під час якого митці відрікаються со нячного бога Геліоса (розділ "Гостина в Агати"). Це зго дом перетворює салон у некрополь, підтверджуючи авторську тезу про те, що мистецтво, не основане на вищих законах моралі, підлягає руйнації і саморозкла ду. Втіленням хаосу буденності виявляються футбольні змагання, коли "спорт перетворюється в нову релігію, коли люди тратять усі поняття пропорцій [3, с. 284]". Саме в розділі "Футбольні змагання", авторка дає відповідь на запитання, що стало причиною аксіологічної деструкції в сучасному світі. Насамперед

— це підміна істинних цінностей фальшивими атрибу тами постмодерної глобалізованої епохи. В оповіді "Сигнал здалеку" провідні образи символи набувають планетарних узагальнень. Апокаліптичні сили хаосу втілюються в місткому образі Чорних дір. Як пересто рога звучать рядки: "Люди і далі будуть… продавати й купувати буденщину, слухати репортерів по радіо під час футбольних змагань, надавати неважливим речам надмірної ваги тоді, коли у всесвіті існують зловісні чорні плями крутіжі, які зажерливо втягують у себе цілі світляні системи… [3, с. 282]".

Втіленням вічних сил творення є мистецтво. Воно, на противагу карнавалу, несе енергію добра, силу бо ротьби з Всесвітнім злом, оскільки, натхненне Богом, належить до трансцендентних сфер. Мистецтво є ви щою формою вияву Абсолюту, який керує рукою дервіша митця: "Яка це потуга володіє мною, наче інструментом, через який звучить чиясь музика — не знаю чия — і я почуваю себе пророчицею невідомого божества [3, с. 282]". Поет митець є інструментом у руках Творця, устами мистецтва промовляє сам Бог: "Раїна тче свої килими: то щось наче ревна молитва [3,

с.287]". Авторка ставить питання: "Що важить у всесвіті музика моєї флейти? Що важать візерунки Раїниних килимів?". І дає відповідь: "їхнє коротке хви лювання, може, робить цей усесвіт сутнішим [3,

с.282]", таким чином визначаючи провідну роль мис тецтва у боротьбі з "духами хаосу".

Літературознавець Б.Гаспаров, досліджуючи лейт мотиви у творах російської літератури XX ст., запропо нував метод "аналізу тексту за мотивами". Провідний мотив твору автор називає лейтмотивом і подає таке його визначення: "під лейтмотивом ми розуміємо та кий мотив, який, виникнувши вперше, повторюється потім неодноразово, виступаючи при цьому щораз у новому варіанті, нових обрисах і щоразу з новими відтінками значень [4, с. 30]". Лейтмотивом повісті "Старі панянки" В. Вовк стають мандри у пошуках Дому. Митець, обранець Деміурга, приречений на са мотність, на "трагічну роль" — ця теза, чітко окреслена у "Вітражах", набуває у "Старих панянках" подальшого розгортання, а мотив пошуку вітражів перетікає у мо тив пошуку Дому, пошуку митцем свого місця в світі. Ці постійні мандри шукання ліричної героїні сприймають ся нею як хрест, як доля, якою "ніхто не бажає з нею мінятися". Так у канву повісті вплітається ще один мо тив — спокути за гріхи свого народу "чистих душ [3,

с.218]" як втілення "закону всесвітньої рівноваги [3,

с.218]". Прикладом цієї спокути є внутрішня і зовнішня еміграція українських митців у ХХ столітті, в повісті без посередньо висвітлена як фізичні й духовні страждання

"наївної душі" пані Еолі за гріхи рідного брата Олівера (розділ "Події і міркування"). Мотиви еміграції спокути, пошуку національного коріння (Дому), творчості для свого народу є наскрізними у повісті. Раїна (українське "я" авторки) приймає свій хрест чужинки і водночас не покидає мандрів шукань. Це — мандри внутрішні (ман дри душі у пошуках свого Дому) і мандри зовнішні (ман дри святими місцями різних країн світу у пошуках кра си, "золотих слідів" Творця, вітражів вічності). Метою життя мисткині стає передання національних традицій майбутнім поколінням. Її Раїна втілює, даруючи музеям України свої килими — послання для нащадків у писа них візерунках, "меандрах мислі [3, с. 284]", а також сприяючи духовному відродженню Каміли, вбираючи її душу у вишиванку з візерунків українського слова. Так авторка пропагує у повісті ідею необхідності звернення мистецтва до власних культурних глибин. "Митець, — за словами Т. Ткаченко, — завжди є представником своєї нації, народу, де б він не знаходився… Водночас у когорті творців світового загальнокультурного скарбу митець служить людству, оскільки художні твори відкривають естетичні почуття. А шедеври світового мистецтва гармонійно поєднують етномаркованість створення та інтернаціональність сприйняття [9, с. 245

— 246]". Таким чином, "мить творчості для свого наро ду проектується у вічність", де вона "дістає інший вимір [3, с. 286]", а життя ліричної героїні набуває сенсу. Тільки у вічності можливе поєднання всіх іпостасей ду ховного затишку у єдиний символ Дому, тільки там "не оціненна далека країна пані Раїни лежить поряд нашо го кварталу [3, с. 291]".

Отже, всі мотиви й образи повісті концентруються навколо її центральної проблеми — духовного взаємозв'язку поколінь у просторі і часі. Ниткою такого взаємозв'язку між поколіннями і народами є мистецтво як творчий вияв духовності. Цю нитку шукає лірична ге роїня у довгих роках життєвих мандрів скитань і знахо дить її у скарбниці вселюдських духовних цінностей. Раїна доходить висновку: "Ніщо не вмирає, все пере творюється… На грецьких вазах… писанкові мотиви, на писанках — сонця з Крети, сосни з Кіпру, меандри з Ро досу [3, с. 275]". Таким чином, мистецтво з глибоким моральним підґрунтям — вічне і є аріадниною ниткою духовної єдності поколінь. Ту нитку для свого народу мережить Раїнина рука і виводить музика Альминої флейти. Ту нитку підхоплюють нащадки, Каміла й Лавро Мейрелес, щоб продовжити її у слові: "…ми будемо далі прясти нитку цього килима, кохана [3, с. 286]". Ла вро стає журналістом, а Каміла — вчителькою.

У повісті "Старі панянки" духовність трактується як загальнофілософська категорія. Релігійно христи янські образи й мотиви, які так виразно проступають у двох перших повістях, у цьому творі менш відчутні, бо подані в єдиному ключі загальнолюдських моральних цінностей. Цьому сприяє й інтегрований образ ліричної героїні, збірний образ Митця, зітканий з різних за національністю і віросповіданням персонажів, і чис ленні розмаїті описи різних країн, культур, епох, мета яких знову ж таки — показ консолідуючої ролі мистец тва, спільності духовних основ світобудови. "Мистец тво разом із релігією і філософією — найвище дося гнення людського духу, що робить людину вищою від себе самої [2, с. 256]", наголошує Віра Вовк. Авторка заявляє про себе: "я не туристка, я — поклонниця". Повість утверджує вічність духовних цінностей, непе рервність національних традицій, віру у животворну всеперемагаючу силу творчості у боротьбі зі стихією руйнації. "Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки", — каже ліричний суб'єкт поезії Ліни Костенко

"Сосновий ліс перебирає струни...", констатуючи непе рехідність Вічного. Цю ж ідею утверджує і Віра Вовк у повісті "Старі панянки", проголошуючи всеперемагаю че торжество світлих начал над плинною суєтністю світу. Адже "життя пливе й пливе безупинно, міняються персонажі, але не міняється сценарій: ми завжди ще під статуєю Христа на Корковадо [3, с. 289]".

Пропонуючи старшокласникам повість Віри Вовк "Старі панянки" для самостійного прочитання й аналізу під час уроку позакласного читання, вчителі, по пер ше, повинні пам'ятати, що учні насамперед повинні от римати естетичну насолоду від маловідомого в Україні художнього тексту. По друге, дуже важливо заохотити кожного старшокласника висловити свої враження від цього твору. Це можна зробити інтерактивним мето дом "вільний мікрофон", особливість якого полягає в тому, що учні передають один одному ручку, олівець чи іншу річ, яка на час гри вважається мікрофоном і ви словлюють власні думки про твір, який прочитали й об говорили. В процесі гри дозволяється повторювати вже сказане іншими, заперечувати їхню думку чи приєднуватися до думок, але найбільшу вагу мають оригінальні думки. Знайомство з прозою Віри Вовк не лише прилучає учнів до сучасної української діаспор ної літератури, не тільки дає уявлення про ще одного лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, а й впевнює в тому, що вони можуть са мостійно й цілком професійно аналізувати художні тек сти навіть без посилання на загальновідомі джерела, на думки літературознавців, отже, всі попередні шкільні уроки літератури дали добротний ґрунт і на

лежну практику розуміння художнього твору, навіть як що він не вивчається в школі й про нього нема належ ної кількості додаткових джерел.

Література

1.Астаф'єв О. Лірика української діаспори: "Нью Йоркська група" // Українська література в школі. — 1995. — Вип. 1. — С. 3 — 25.

2.Вовк В. Спогади. — К.: Родовід, 2003. — 455с.

3.Вовк В. Старі панянки / Проза. — К.: Родовід, 2001. —

С.207 — 291.

4.Гаспаров Б. Литературные лейтмотивы. Очерки по рус ской литературе ХХ века. — М., 1993 — C. 28 — 83.

5.Залеська Онишкевич Л. Різні світи Віри Вовк // Ук раїнське слово. Хрестоматія української літератури та літера турної критики ХХ століття: У 4 кн. — К.: Рось, 1994. — Кн. ІІІ.

— С.97 — 107.

6.Покальчук Ю. Різні світи Віри Вовк // Всесвіт, Київ — 1990. — № 2. — С. 148 — 150.

7.Степаненко О. Магічний коловорот буття // Слово і час

— 2001. — № 6. — С. 85 — 89.

8.Тарнавська М. Молитва при чужих вівтарях. Поезія Віри Вовк // Тарнавська М. Ключі до царства. — К.: Гелікон, 2001 —

С.235 — 241.

9.Ткаченко Т. Концепція митця і мистецтва у поглядах Олександра Довженка і Віри Вовк // Літературознавчі студії. Київський національний у т ім. Т.Шевченка. — Вип.13. — К: ВПЦ "Київський університет", 2005. — С. 242 — 246.

10.Ткаченко Т. Реінтерпретація Нового Завіту в "Карна валі" Віри Вовк // Літературознавчі студії. Київський національний у т ім. Т.Шевченка. — Вип.10. — К: ВПЦ "Київський університет", 2004. — С. 314 — 317.

11.Шевчук В. Проза Віри Вовк // Вовк В. Проза. — К.: Ро довід, 2001. — С. 5 — 24.

ності твору для Василя Стефаника ми звертаємось і до згадки про життєву долю письменника.

І.

І меч душу прошиє самій же тобі, — щоб відкрились думки сердець багатьох! (Євангеліє від св. Луки 2:35) [2; 1264].

Улітку 1914 р. розпочалася Перша світова війна — війна, в яку український народ був втягнутий примусо во, у складі військ противників: Російської та Австро Угорської імперій. Українські території стали ареалом військових дій, а український народ — постачальником забезпечення для чужих армій. Постачальником "людського ресурсу" насамперед.

Ось як відомий історик Орест Субтельний комен тує становище західноукраїнських земель у час веден ня бойових дій: "Протягом усієї війни Галичина слугува ла ареною найбільших і найкровопролитніших побоїщ на Східному фронті, її населення зазнавало страшних збитків від руйнувань та спустошень, причинених воєнними діями, а також брутальністю як російського, так і австрійського командування. Але поряд із фізич ними втратами війна ще більше погіршила долю ук раїнців, котрі не мали власної держави, що захищала б їхні конкретні інтереси. Величезна кількість українців (у російській армії налічувалося 3,5 млн. українських сол датів і 250 тис. служили в австрійському війську) боро лися і вмирали за імперії… українців — як учасників боїв з обох сторін — змушували вбивати один одно го..." [8; 419].

Василь Стефаник, який блискуче дебютував в ук раїнській літературі збіркою новел "Синя книжечка" (1899 р.), закріпив статус майстра красного письмен ства своїми наступними зібраннями творів: "Камінний хрест" (1900 р.), "Дорога" (1901 р.) та "Моє слово" (1905 р.). Після цього — майже десятирічне творче мовчання, яке пояснюється літературознавцями по різному.

Початок війни став каталізатором відродження но велістичного слова письменника. Слід сказати, що у лютому 1915 р. до рідного села Стефаника Русова зно ву повернулась австрійська армія. Його заарештували, звинувативши у шпигунстві. Пізніше звільнили: допо могли клопотання друзів і статус депутата у австро угорському парламенті.

1916 роком датується початок так званого другого періоду творчості письменника. У цей час з під його пера з'являються новели, які пізніше складуть основу збірки "Вона земля" (видана у 1926 році). Мотиви війни, братовбивства, втрати членів сім'ї (як батьків, так і дітей), руйнації, голоду, відриву селян від основи їхнього життя — землі — є визначальними для новел "Вона — земля", "Марія", "Діточа пригода", "Пістунка", "Сини" та інших.

Новела "Марія" була написана у другій половині 1916 року. Твір присвячений Іванові Франкові, який по мер 28 травня цього ж року. Потрібно знати ставлення Стефаника до цього культурного діяча ("Іван Франко поставив мене малим послідовником своїм"), аби зро зуміти, що значення і цінність новоствореної новели передбачалися автором як надзвичайні.

Чому твір має назву "Марія"? Очевидно, маємо пряму алюзію на образ Біблійної Матері Божої, Діви Марії. Доля головної героїні однойменної новели пока

зана близькою до життя Богородиці. Вона так само втрачає своїх дітей, синів. Так само вони стали жерт вою високої мети, яку мати до кінця не розуміє. Деякі інші яскраві подібності образів жінок страдниць ми висвітлимо дещо згодом, в міру аналізу сюжету та істо ричного тла оповіді.

Розгортання подій новели відбувається у час війни: "Далеко під горами ревіли гармати, палали села, а

чорний дим розтягався змієм по синьому небі і шукав щілин у блакиті, щоби десь там обмитися від крові і спузи (попелу. — Є.Д.)". Відзначимо: дим розвівається змієм; це традиційне для свідомості українців уособ лення могутньої злої сили. У новелі це — війна.

Марія на початку оповіді — стара жінка, що прига дує подробиці свого довгого життя. "Сиділа на приспі і нагадувала все минуле. Сперла голову до стіни, сиве волосся вилискувало до сонця, як чепець із блискучого плуга; чорні очі відсували чоло вгору. Воно морщилося, тікало під залізний чепець від тих великих, нещасних очей, які шукали на дні душі скарбів її цілого життя".

Вона всім серцем переймається долею синів, від яких немає жодної згадки. Ми усвідомлюємо: вони на війні. Душа матері чує їх недобру, трагічну долю: "…мо же, вже закуталися в білий рантух снігу і кров біжить із них і малює червоні квіти" [7; 162].

Хто ж вони — сини героїні? Чому і за що воюють? Марія пригадує собі: "Вона їх родила міцних і здоро вих… Діти росли всі, ні одно не слабувало. Пішли до школи. Ходила за ними по всіх містах". Тоді вона ще нічого не боялася, була певна своїх сил: що зможе за хистити своїх дітей: "…то чого їй тоді було треба або чого боялася? Хіба, щоб звізда не впала дітям на голо ву; але вона була жвава така, що і звізду ймила би на кінчик серпа".

У такої матері і сини виростають сильними і мужніми, з великим почуттям правди, вихованим лю бов'ю і працею. Такі борці за справедливість ще юнака ми дістають покарання від австро угорської влади: "…у Львові заперли їх до арешту за бунт…".

І таких, як вони, було немало: "А на вакації з'їздили ся товариші її синів з усіх усюдів, хата начеб ширшала, двором ставала. Співали, розмовляли, читали книжки, ласкаві до простого народу, і нарід до них прилип, коло них цвів: збирався їх розумом добувати мужицьке пра во, що пани з давен давна закопали в палатах. Ішли лавою з хоругвами над собою, і пани їм проступалися" [7; 163].

Ці просвітителі і народолюби — не хто інші, як "на родовці", причому радикального спрямування (Василь Стефаник, до слова, був депутатом саме від ради калів). Поруч з так званими "русофілами" це була най потужніша громадсько політична сила українства кінця ХІХ — початку ХХ століття [8; 393—400].

"Народовці" початку нового століття вже не обме жувались лише "ходінням у народ" і заглибленням у вивчення його історії і культури (літератури зокрема). Хоча Куліш, Костомаров і Шевченко — останній в пер шу чергу — все ще залишалися ідейними лідерами.

Як ілюстрацію пригадаймо епізод з новели, роз повідь сусідок про вшанування пам'яті Шевченка: "То таки саме перед війною було, як ми сипали могилу от сему Шевченкові, що перед вами на столі. Сипали другі села на пам'ятку — та і ми. Клопіт такий був, бо старі не пускали вдень сипати, робота в полі, а ми змо вилиси і сипали ночами: одні кіньми, другі тачками,