диплом / статьи / 32.Полюхович Л. Д. Мемуаристика Віри Вовк у контексті літературного канону

Мемуаристика Віри Вовк у контексті літературного канону

Роботу виконано на кафедрі української літератури РДГУ

У статті проаналізовано мемуаристику Віри Вовк. Акцентовано увагу на розбудові альтернативної моделі українського культурного життя 1960−1970-х рр., яку репрезентує авторка «Спогадів».

Ключові слова: мемуаристика, маргінальний, канон, рецепція, альтернатива.

Полюхович Л. Д. Мемуаристика Виры Вовк в контексте литературного канона. В статье проанализи-

рована мемуаристика Виры Вовк. Акцентируется внимание на построении альтернативной модели украинской культурной жизни 1960−1970-х гг., которую представляет автор «Воспоминаний».

Ключевые слова: мемуаристика, маргинальный, канон, рецепция, альтернатива.

Polyukhovych L. D. Vira Vovk’s Memoirs in the Context of Literary Canon. In the article the memorialist of Faith is analysed Wolf. Attention is accented on alteration of alternative model of Ukrainian cultural life of

1960−1970th, which is presented by Author of «Flashbacks».

Key words: memorialist, marginal, canon, reception, alternative.

Постановка наукової проблеми та її значення. Під поняттям «канон» розуміємо систему для регулювання нормативної та селективної функції літератури та мистецтва. Д. Кліпінгер подає таке визначення цього терміна: «Термін “канон” стосується сукупності текстів, авторів і (або) мистецьких напрямків, що, як вважається, представляють якісь конкретні інтереси та цінності дискурсу або конкретної групи людей» [4, 184].

Проблема «літературний канон», актуалізована працею М. Павлишина [5], сьогодні є відкритою для дискусій і в українському літературному просторі. Т. Гундорова у статті «Літературний канон і міф» [3] акцентує увагу на двозначності структури поняття канон, що «передбачає інституцію, яка творить канон, і процес, через який така інституція формує канон. Тобто канон виступає і як результат, і як сам процес» [3, 16]. «До того ж, канон, − зазначає автор, − утверджується за рахунок відокремлення й вивищення одних і відторгнення “інших”, “менших”, “маргінальних” тощо явищ та цінностей» [3, 15]. О. Галета у статті «Антологія та проблема формування літературного канону» [2] з’ясовує формування та репрезентацію канону української літератури ХХ ст. на прикладі жанру антології, підкресливши його мобільність, але аж ніяк не винятковість: «Звичайно, антологія – не єдиний жанр, пов’язаний із формуванням, репрезентацією та поширенням літературного канону, однак вона виявилася значно мобільнішою, аніж, наприклад, історії літератури, хрестоматії чи підручники» [3, 9].

Роль мемуарів у стабілізації або ж деформації канону залишається актуальною. У цьому контексті вартими уваги є спогади Віри Вовк – поетки, авторки драматичних, прозових творів, перекладачки, лауреата премії імені Тараса Шевченка, популяризаторки української класики та сучасної літератури, члена Нью-Йоркської групи.

М. Павлишин посеред найактивніших творців канону української модерної літератури називає Ю. Шереха та Ю. Лавріненка. Текст, який ми виокремлюємо як об’єкт дослідження, засвідчує, що еміграційні літературознавці та літератори були заангажовані проблемою формування літературного канону, альтернативного офіційному [5, 194].

На думку І. Дзюби, «Вірині нотатки з України цікаві й важливі під оглядом інформативним: багато фактів і подробиць українського життя, насамперед культурного, на які часом не дуже зверталося увагу тут, але які особливо впадають в око людині, що вертається на рідну землю ...» [1, 11].

Виклад основного матеріалу та обґрунтування отриманих результатів дослідження. Оригі-

нальною є структура «Спогадів» [1]. Крім оповіді від імені автора, як того вимагає жанр, крім листів та літературних портретів – найпоширеніших жанрових форм, сюди увійшли передруки статей, есеї на літературні та мистецькі теми, біобібліографія Віри Вовк тощо. Таким чином, ідеться про умовне означення цієї книжки як спогадів, хоча «в ширшому розумінні все це можна означити і як спогади –

© Полюхович Л. Д., 2011

87

Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки

адже такий колаж текстів висвітлює життєвий і творчий шлях авторки в тих пунктах, які вона вважає за важливі і для самоозначення, і для саморепрезентації» [1, 5].

Cюжет спогадів розгортається у формі своєрідного спілкування українського та іншомовного світів, обміну художнім досвідом не лише між різними просторовими середовищами, а й відмінними світоглядами, способами інтерпретації культури.

Українське культурне життя в основному представлене розділом «Україна», «Розмови», інший світ – розділами «Бразилія», «Пен-клюб», «По світу».

Зауважимо, що провідне місце у спогадах Віри Вовк займає тема України та української культури, хоча топос Бразилії як другої духовної батьківщини є не менш значущим: «Усі відміни бразилійського генія дуже мене полонили... Одночасно, бувши солідарною з цими людьми, з цим краєм...

я ще різкіше відчула себе українкою» [1, 47]. Своїм обов’язком, як і роллю еміграції взагалі, вважала відповідальність кожної української людини за океаном за обличчя сучасної України, маючи на увазі «не безплідну критику» і «не безкритичне переймання», а творчий процес − в міру можливості – між двома таборами [1, 158]. Зазначимо, що це не тільки декларації, а й програма власних дій, позаяк у 1960−1970 рр., використовуючи кожну нагоду, була частим гостем України. За час своїх візитів навела контакти зі Спілкою письменників, співпрацювала з М. Бажаном, І. Драчем, іншими діячами української культури. «Я була дома. Було якнайприродніше виступати перед тими людьми й прочитати їм два переклади, гуторити з професором Білецьким про мови, з Григорієм Кочуром – про Франсуа Війона, з Миколою Лукашем – про перекладницьку працю, з Іваном Світличним про новаторство у поезії» [1, 164]. Результатом цих взаємин стали такі мистецькі явища, як переклад з Є. Поповичем «Гостини старої дами» Дюрренматта, з В. Бургардтом і Григорієм Кочуром − драми Лорки. Отже, Віра Вовк репрезентує оту «лояльну множину» (за Марком Павлишиним), спільні інтереси якої окреслено в системі суджень, поклавши таким чином основу для нового канону, який «міг би послужити рамою для культурної орієнтації, яка б замінила, нарешті, колоніальний іконостас» [1, 196].

Цікавими є міркування Віри Вовк про українську школу перекладу, репрезентовану постаттю Миколи Лукаша: «Пригадую собі, що їжачився ще дехто проти його геніальності. ...Ніколи ще ніщо так не пошкодило талантам, як надмірні фіміами. Самому Лукашеві рясні кадила поклонників мало загрожували, бо, загальномовивши, його недооцінювали й офіційно не давали йому належного престижу» [1, 199]. Авторка описує літературне середовище, в якому обертався «сучасний Дон Кіхот», «лінгвістичний геній» (за Григорієм Кочуром) і, відповідно, впритул наближається до омовлення ситуації читача, який часто не був підготовлений до сприйняття саме такого рівня літературних перекладів, коли в обіг вводилися забуті чи маловживані слова, вигадливі неологізми: «Ішлося про високостандартні переклади, які мали за цим рятувати від плянованої режимом ліквідації української літературної мови» [1, 295].

Отже, переклад як діалог культур у мистецькій стратегії шістдесятництва авторка усвідомлює як парадигму, що впливала на офіційний літературний канон.

Для Віри Вовк наріжною залишається проблема мистецьких самоокреслень, екзистенції як способу своєрідної художньої філософії: «Мистець слова, який довгі роки жив у герметичному колі, повинен перебороти свою самотність, щоб порозумітися з іншими, за яких і для яких він говорить...» [1, 237].

Уцьому контексті міркування Віри Вовк органічно надаються до продовження дискусії про природу українського модернізму, його зв’язок із традицією та осягання нових культурних ніш. Цікавими є полеміки авторки з Юрієм Тарнавським, які розкривають проблему співвідношення автентичних та «чужорідних» культурних моделей, уписування українського досвіду в європейський контекст: «Якщо я що-небудь критикую, це тому, що працюю тепер інтенсивно й критично над модернізмом і розшифровую в ньому надто багато експериментального, незрілого, а то й несерйозного

іневдалого, але воно стосується подекуди і освячених канонів сучасного світового мистецтва» [1, 234].

Урецепції Віри Вовк український мистецький досвід у своїх кращих зразках пов’язаний із материковою Україною та непересічними постатями письменників: «Не на еміграції, а таки на Україні народилися найвищі досягнення молодої поезії, і то судячи з творів, які ще, на жаль, не появилися друком» [1, 234].

Якщо канон утверджується за рахунок відокремлення й вивищення одних й відторгнення «інших», то які ж явища, цінності, на думку Віри Вовк, належать до отої категорії «видалених»? У «Спогадах»

88

Філологічні науки. Літературознавство. 11, 2011

конкретної відповіді не знаходимо. Авторка називає їх, отих «менших», «інших», «маргінальних» просто «численними непоетами», про яких і відмовляються навіть згадувати [1, 234].

Кожен помітний факт мистецького доробку Віра Вовк намагалася не тільки ввести в культурний обіг, а й оцінити його місце та значення, вважаючи, що «кожна українська людина за океаном відповідальна... за обличчя сучасної України» [1, 158]. Авторка обирає особистості неофіційні для радянського зразка: Микола Лукаш, Іван Світличний, Іван Дзюба, Іван Драч, Василь Стус, Ігор Калинець, Ліна Костенко, Микола Воробйов, Василь Голобородько та інші, − ті, що, на її думку, втілювали нову шкалу цінностей. Отже, увазі читача представлена альтернативна рецептивна модель українського культурного життя 1960−1970-х рр.

Висновки. Досвід літератури шістдесятників Віра Вовк моделює у зіставленні українських митців та Нью-Йоркської групи, які для неї є цілісним мистецьким явищем з відмінними естетичними полюсами.

«Спогади» дають уявлення про літературне покоління, яке збагатило український художній досвід власними здобутками та прорахунками.

Таким чином, мистецький канон у сприйнятті Віри Вовк є явищем рухомим, змінним і таким, що формує певну культурну ідентичність.

Список використаної літератури

1.Вовк В. Спогади / В. Вовк. – К. : Родовід, 2003. – 455 с.

2.Галета О. Антологія та проблема формування літературного канону / О. Галета // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство : зб. наук. пр. Вип. ХІІІ / редкол. Я. Поліщук та ін. – Рівне : Перспектива, 2004. – С. 4−10.

3.Гундорова Т. Літературний канон і міф / Т. Гундорова // Слово і час. – 2001. – № 5. – С. 15−24.

4.Енциклопедія постмодернізму / за ред. Ч. Вінквіста та В. Тейлора. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. – 503 с.

5.Павлишин М. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті / М. Павлишин ; вступ. сл. І. Дзюби. – К. : Час, 1997. – С. 184.

Статтю подано до редколегії

27.05.2011 р.

89