1. Основні мотиви лірики Лесі Українки.

В інтимній ліриці Лесі Українки спочатку переважали звичайні мотиви природи, кохання. У більшості випадків вони пройняті сумними настроями. Скорбота поетеси, посилена тяжкою хворобою, на відміну від скорботи поетів-сучасників, навіяна не літературними зразками, - вона щира, безпосередня. У ліриці Лесі Українки відображена важка внутрішня боротьба особистого і громадського. Громадські мотиви почали з'являтися в ліриці Лесі Українки дуже рано («В'язень», «Коли втомлюся я ...» і т. д.). Це перш за все мотиви невдоволення нестерпною царської дійсністю, гніву і ненависті до царизму, протесту проти національного і соціального гніту, прагнення до повної свободи. Леся Українка поступово, але послідовно долала особисті страждання, все більше переконуючись в тому, що роль поета - в служінні народу; іноді, подібно багатьом романтикам, вона ідеалізувала цю роль («Співець», «Contra spem Spero», «Мій шлях», «Досвітні огні»). Незадоволеність дійсністю спочатку переломлювалося крізь призму протесту проти національного гноблення українського народу. Але разом з тим вона усвідомлювала і соціальний гніт («Колі втомлюся я ...», «Slavus-Sclavus»). Вона висловлювала невдоволення примиренської, підлабузницькою політикою українських лібералів («Слово, Чому ти не твердая криця?», «Товарішці на спомин»). У роки, що передували революції 1905, ми спостерігаємо в поезії Лесі Українки та яскраві революційні мотиви («Поворот», «Полярна ніч», «Ох, Як то важливо ...», «Дим», «Напис в руїні»). Будучи найбільшим поетом після Шевченка в дореволюційній українській літературі, Лесі Українки широко використовувала в своїй ліриці формальні досягнення російської і світової поезії і в особливості багатства українського фольклору.

2. Твори антивоєнної тематики о. Кобилянської.

Письменниця шукала свого підходу до зображення картин народного горя, часто вдаючись до такого художнього засобу, як сповідь-самовираження героя, що надає її творам життєвої безпосередності, емоційної наснаженості. Формою епістолярного жанру О. Кобилянська майстерно скористалася в творі «Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки». Цей художній документ з часу війни не можна читати без глибокого хвилювання. Сповідь засудженого на смерть безневинного солдата-українця австрійської армії вражає нас трагізмом, приреченістю долі. Крізь призму сну (до цього засобу письменниця зверталася неодноразово) прорізаються, ніби висвітлені прожектором крізь темінь ночі, жахливі картини воєнної дійсності, наближаючи страшний кінець воїна, засудженого до розстрілу «за зраду». І тяжкий сон, і страшні картини реальної дійсності — все зливається в цьому творі у єдину цілість, переростаючи в посмертний реквієм за живим ще солдатом. Пафос твору — в осудженні людиновбивства, війни, зокрема австро-угорських військових інституцій, їх кривавої жорстокості. Заглиблюючись у психологію людини, приреченої на смерть, замислюючись над трагічною долею цієї жертви війни, О. Кобилянська осуджує суспільну несправедливість, національний гніт. Воїна-українця, який не знає німецької мови, судить австрійський польовий суд, не бажаючи слухати його виправдань: «Я хотів боронитися, але не розумів добре їх мови, так само, як і вони моєї не розуміли. Воєнний суд невмолимий, скорий, як вогневий кріс. І я, і моя матірня мова — ми обоє втратили нараз грунт під ногами»,— з невимовним болем сповіщає засуджений на смерть дружині в своєму останньому листі.

Надбанням антивоєнної прози О. Кобилянської є оповідання із символічною назвою «Назустріч долі». В центрі твору — образ дівчини Настки, її роздуми й переживання під час війни, глибокий душевний потяг до свого рятівника — солдата російської армії, українця 3 Наддніпрянщини. Оповідання пройняте почуттям любові до єдинокровних братів-наддніпрянців. У свідомість малої Настки входить український степ, народжується почуття духовної спорідненості з ним. «Мала Настка думає про степ, про багато, багато зір на небі, про місяць, що пливе поволі або не рухається, думає про свого спаси-теля...» з Наддніпрянщини. З цією думою йде назустріч своїй долі.

Психологізм малої прози В.Винниченка. Своєрідність мови та стилю

У малій прозі Винниченко драматизував і поглиблював її психологізм. Заслуга письменника полягає в глибині психологічного дослідження, майстерності відтворення внутрішнього світу героїв, їх переживань, сумнівів, хитань. В.Винниченко заглиблюється у внутрішній світ, почуття людини.

Поглиблене увага до психології негативного персонажа поєднується з прагненням Винниченка уникнути від поділу на чорне і біле. У Винниченка «антигерой» - це переважно соціально-психологічний тип, висвітлений у його непривабливій моральній сутності.

В.Винниченко у своїх оповіданнях зображував не тільки центрально-провідне, героїчне, але й буденне, дріб'язкове, смішне, а інколи - шкідливе.

В оповіданнях «Біля машини», «Голота», «Хто ворог?», «Раб краси» відображено не тільки бідне селянство і сільський пролетаріат, куркульство і поміщики, а й революційну інтелігенцію, що веде пропагандистську роботу серед бідноти і ремісників.

Однією з головних рис поетики Винниченка є його спосіб застосування тропів, тому що вони найчастіше служать для характеристики й індивідуалізації персонажів, змалюванню картин, визначення явищ, речей та інтер'єру.

Твори Винниченка багаті на порівняння. У нього будь-який матеріал є необмеженим джерелом несподіваних, завжди свіжих порівнянь. Змінюючи якусь рису, письменник, буває, часто повторює порівняння в одному оповіданні або переносить його до інших.

Найголовніші засоби поетики Винниченка:

1) засіб контрасту;

2) засіб учуднення;

3) засіб несподіваного закінченого твору.

Твір "Краса і сила» є контрастом краси і сили. Але найповніше засіб контрасту викривається у нарисі "Контрасти".

Винниченко перший в українській літературі найвиразніше застосував новоромантичний принцип: серед юрби побачив людину, звільнив її мистецькими засобами з моральної казарми і підніс її до гідності складної індивідуальності.

антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»).

 Вороний оригінальний і своїми образами і художнім стилем. Його твори хвилюють нас, чарують, бо є шедеврами українського символізму.