Тема 4. Фінансово-господарська діяльність навчальних закладів

Доходи та видатки навчальних закладів. Особливості кошторисного фінансування державних закладів освіти. Роль казначейства у регулюванні фінансової політики державних навчальних закладів. Розрахунок та планування обсягу мінімально необхідних витрат ВНЗ. Рентабельність спеціальностей ВНЗ. Оплата праці персоналу ВНЗ. Складання штатного розкладу. Розрахунок числа посад у ВНЗ.

Ціни на послуги вищих навчальних закладів в Україні та в світі: динаміка та основні тенденції. Різні види політики ціноутворення: політика престижних цін, політика низьких цін, політика диференційних цін. Пільгові та дискримінаційні ціни на освітні послуги. Вплив економічних, психологічних, законодавчих, соціальних, демографічних, географічних та інших факторів на ціноутворення в освіті.

Розглянемо фінансово-господарський механізм функціонування освітнього закладу на прикладі державного вищого навчального закладу.

Валовий доход ВНЗ можна розрахувати за такою формулою:

D_В = +,

де n – кількість спеціальностей у ВНЗ; m – кількість курсів;

- обсяг держбюджетних коштів з розрахунку на одного студента;

- річна вартість навчання студента на умовах контракту на і-й спеціальності j-го курсу;

- кількість бюджетних місць на і-й спеціальності j-го курсу;

- чисельність студентів, які навчаються на умовах контракту на і-й спеціальності j-го курсу;

- доход ВНЗ від неосновної діяльності.

Обсяги фінансування ВНЗ з державного бюджету України встановлюються однакові для ВНЗ одного статусу (в тому числі статусу національного) і залежать від рівня акредитації та типу ВНЗ (відповідно до статей 25 і 31 Закону України про вищу освіту). Відомо, що держава виділяє більше бюджетних коштів з розрахунку на одного студента елітним університетам, і тим самим ставить їх у нерівне положення з іншими по відношенню до ефективності підтримки та нарощування соціально-економічного потенціалу. Для всіх інших вищих навчальних закладів бюджетні ресурси концентруються на забезпеченні першорядних соціальних видатків: заробітної плати працівників освіти, стипендій, соціальної підтримки студентів, модернізації навчально-лабораторної бази та соціальної інфраструктури.

З валового доходу недержавні ВНЗ сплачують податки, збори і дивіденди власникам закладу:

D = D_В - I - P,

де D – чистий доход ВНЗ недержавної форми власності;

І – сума податків;

Р – сума дивідендів, яка сплачується власникам ВНЗ.

Навіть в умовах зниження контингенту недержавні вищі навчальні заклади можуть мати прибуток, а коштів, які направлені на формування потенціалу, при цьому може бути достатньо. Це пояснюється тим, що недержавні ВНЗ пропонують на ринку освітніх послуг тільки «престижні», рентабельні освітні продукти. Тоді як державні вищі навчальні заклади в асортименті освітніх послуг мають як рентабельні, так і нерентабельні спеціальності. Підтримка нерентабельних спеціальностей здійснюється за рахунок рентабельних. Крім того, у відношенні рентабельності відрізняються форми навчання. Наприклад, більш рентабельною є заочна та дистанційна форми навчання на відміну від денної. Тому при формуванні оптимального потенціалу ВНЗ виникає також завдання вибору спеціальностей та форм навчання.

Метою управління СЕП ВНЗ є те, щоб доход від його реалізації забезпечував не лише просте відтворювання наявних ресурсів, але й сприяв нарощуванню СЕП ВНЗ на новому, більш якісному рівні для задоволення перспективних суспільних потреб. Отже, перед прогнозуванням доходу ВНЗ розв’язує такі завдання:

1) вибір оптимального складу спеціальностей ВНЗ з урахуванням їх рентабельності;

2) вибір оптимальних цін на освітні послуги.

3) прогнозування контингенту студентів.

Під час розв’язання задачі 1 (вибір оптимального асортименту спеціальностей) необхідно враховувати, що в кожному державному чи комунальному вищому навчальному закладі існують рентабельні і нерентабельні спеціальності. Рентабельність спеціальностей оцінюють за надходженнями на спеціальний рахунок вищих навчальних закладів коштів від надання платних послуг (в основному за рахунок платного навчання) і витрат підрозділів, які обслуговують відповідні спеціальності.

Нерентабельність окремих спеціальностей обумовлена такими причинами:

1. соціальне замовлення на дані спеціальності існує в основному з боку держави і фінансується за кошти державного бюджету. Але бюджетних коштів на утримання даних спеціальностей надходить недостатньо для повного покриття витрат на їх функціонування;

2. велика ресурсоємність навчання за даними спеціальностями. Навіть при існуванні попиту з боку абітурієнтів на дану спеціальність ринкова ціна на послуги даного ВНЗ нижча за собівартість для даних спеціальностей. Наприклад, навчання студентів за спеціальністю «фізика» потребує чималих ресурсів від ВНЗ. Це наявність великої кількості фізичних лабораторій, спеціального навчального обладнання (шкільних фізичних моделей, технічних засобів навчання, експериментальних установок, вимірювальних інструментів та ін.), сировини і матеріалів (хімічних препаратів, спирту технічного і сухого, скляних колб, проводів та ін.), обслуговуючого персоналу відповідної кваліфікації (наявність лаборанта в кожній лабораторії) та ін. Крім того, на рентабельність впливає відсутність заочної форми навчання за даною спеціальністю, яка є більш рентабельною, ніж денна.

Або навчання за спеціальністю «музичне мистецтво» передбачає, відповідно до навчального плану, індивідуальні заняття студента з викладачем, що потребує значних витрат кадрового забезпечення.

Як приклад можна навести перелік нерентабельних (дотаційних) підрозділів у 2005 р. у Національному педагогічному університеті ім. М.П. Драгоманова: Інститут фізико-математичної та інформативної освіти і науки; Інститут мистецтв; Інститут гуманітарно-технічної освіти; Соціально-гуманітарний факультет; Інститут української філології; Інститут історії та філософії освіти; Інститут фізичного виховання і спорту; Інститут історичної освіти.

Ю. Лисенко, В. Андрієнко та інші вважають, що нерентабельні спеціальності не можна ліквідувати у зв’язку з такими причинами:

можливість зміни потреби країни (регіону) в цих спеціалістах;

можливість зміни потреб ринку спеціалістів у майбутньому;

наявність передових наукових шкіл, які здійснюють фундаментальні дослідження і не мають миттєвої віддачі;

престиж ВНЗ.

Дуже часто нерентабельними спеціальностями в державних ВНЗ є традиційні для них спеціальності, за якими навчали ще у радянські часи. Імідж, або соціальний потенціал закладів, склався саме завдяки існуванню цих спеціальностей. Рентабельні ж є часто новими для закладів спеціальностями, які себе ще не зарекомендували у суспільстві. Тому відмова від нерентабельних може вплинути на погіршення соціального потенціалу ВНЗ у цілому, що у свою чергу може відобразитися на ефективності його діяльності. Крім того, оскільки ці спеціальності існують давно, під них сформовано якісний економічний потенціал, а саме існує відповідна матеріальна база (лабораторії, устаткування), кваліфікація кадрового складу відповідає саме цим спеціальностям, існують навіть цілі наукові школи, сформовано інформаційне та навчально-методичне забезпечення.

Державний чи комунальний ВНЗ повинен передбачати перспективні потреби з боку як держави, так і абітурієнтів. При плануванні складу спеціальностей необхідно враховувати стратегічні напрями розвитку країни та регіону, де знаходиться даний ВНЗ. При цьому треба відмовлятися від нерентабельних спеціальностей, які в перспективі мають втратити попит з боку держави у зв’язку зі змінами в структурі промислового комплексу країни, та нарощувати потенціал, необхідний для відкриття нових перспективних спеціальностей, потреба в яких виникне в майбутньому.

Підхід до підтримки нерентабельних спеціальностей засновано на регулюванні цін за навчання студентів на рентабельних спеціальностях з метою компенсації витрат на навчання студентів на нерентабельних спеціальностях у даному ВНЗ та визначенні максимально допустимого контингенту студентів нерентабельних спеціальностей.

Доцільність існування нерентабельних спеціальностей обумовлена також тим, що вони впливають на збільшення сукупного СЕП ВНЗ, оскільки часто на цих спеціальностях працюють провідні фахівці, існують наукові школи, лабораторії.

Процес визначення цін на навчання студентів у даному ВНЗ, за конкретними спеціальностями являє собою розв’язання задачі 2 (вибір оптимальних цін на освітні послуги ВНЗ).

При фіксованому обсязі послуг, що пропонує даний ВНЗ, об’єктивно існують дві ціни на його послуги. Перша – ціна попиту, тобто, максимальна ціна, яку б були згодні платити покупці за навчання на конкретній спеціальності в конкретному ВНЗ. Друга –мінімальна ціна пропонування, яка забезпечує просте відтворювання СЕП ВНЗ. Якщо ціна попиту більша за мінімальнупропонування, то ВНЗ зможе маніпулювати цінами в даному ціновому коридорі з метою отримання максимального додаткового доходу, який йде на розширене формування СЕП на новому, перспективному рівні.

Ціна попиту на визначену спеціальність залежить від соціального потенціалу конкретного ВНЗ та престижності спеціальності. Треба відзначити, що реалізація СЕП взагалі і соціального потенціалу зокрема, відбувається у визначеному середовищі та часі. Тобто, в різні періоди часу або при різних умовах середовища (наприклад, у різних регіонах) один і той самий потенціал реалізується по-різному.

Виходячи з цього посилання, соціальний потенціал різних ВНЗ можна вимірювати шляхом порівняння ціни попиту на однакову спеціальність у визначений час та однаковому середовищі (наприклад, в одному місті). Чим більша ціна на дану спеціальність, тим більший соціальний потенціал ВНЗ (рис. 1).

Ціна

Пс 4

ВНЗ 1 ВНЗ 2 ВНЗ 3 ВНЗ 4 Соціальний потенціал ВНЗ

Рис. 1. Залежність ціни попиту на визначену спеціальність в одному місті від соціального потенціалу ВНЗ (Пс)

Приватні ВНЗ у перші роки існування часто пропонували освітні послуги за ціною, нижчою за собівартість. При незначному контингенті студентів, який нижчий за точку беззбитковості, собівартість навчання була вищою за ринкову ціну на відповідні послуги. У такому випадку ВНЗ несли збитки. Але вони розраховували на перспективу – поступове збільшення контингенту студентів, а відповідно, і збільшення доходів.

Ціноутворення у вищій освіті – складний і багатогранний процес. При встановленні цін на послуги освіти важливо враховувати такі фактори: економічні (забезпечення рентабельності організації), психологічні (мотивація студентів пільговими цінами, урахування психологічного ціносприйняття), законодавчі (наприклад, існує закон, який не дозволяє підвищувати плату за навчання після підписання контракту), соціальні (кредитуванням малозабезпечених, пільги інвалідам, навіть деякі комерційні ВНЗ встановлюють пільги та стипендії студентам зі свого прибутку), демографічні, географічні, політичні та інші.

У вітчизняних ВНЗ використовуються такі види цінової політики:

політика престижних цін передбачає продаж послуг за високими цінами і розрахована лише на визначені сегменти ринку, які піклуються про престиж;

політика низьких цін, або «прорив». Низькі ціни дозволяють закладу прорватися на ринок. Прибуток забезпечується за рахунок масовості;

політика диференційних цін. Ціни на послуги освіти в одному й тому ж самому закладі на одні спеціальності нижчі, а на інші вищі. Диференційна цінова стратегія дозволяє стимулювати або стримувати попит на визначені спеціальності, її різновидами є стратегія пільгових та стратегія дискримінаційних цін;

політика пільгових цін, які можуть бути навіть нижчі за витрати. Дуже часто пільгові ціни встановлюються на спеціальності, попит на які з боку абітурієнтів незначний, але ВНЗ не може відмовитися від них в силу деяких причин (наявність кваліфікованих викладачів, лабораторій, наукового по­тенціалу, високого рівня акредитації). Крім того, пільгові ціни використовуються ВНЗ з метою залучення обдарованих учнів, надання можливості отримати вищу освіту менш забезпеченим категоріям студентів, наприклад, у філіях та навчально-консультаційних центрах;

політика дискримінаційних цін. Вони є частиною загальної цінової стратегії організації стосовно деяких сегментів і встановлюються на самому високому рівні, наприклад, з метою зниження попиту на деякі спеціальності та як засіб мотивації студентів до навчання;

політика цінового лідера передбачає прив'язку організацією свого рівня цін до цін організації-лідера або до цін найближчих конкурентів. Подібною стратегією користуються організації, які не бажають проводити свої власні розробки цінової стратегії.

Отже, на ціноутворення у ВНЗ впливають такі тенденції:

географічне розташування ВНЗ. Найбільш високі ціни у столичних ВНЗ, найнижчі ціни на послуги периферійних ВНЗ. Таку нерівномірність стосовно оплати навчання можна пояснити відмінністю в середніх доходах населення у малих містах порівняно з великими. У столичних закладах більше можливостей стосовно лобіювання державних органів та спонсорської підтримки. Крім того, у ве­ликих містах концентрується науковий потенціал, який є і наслідком і пере­думовою високого рейтингу (відповідно, і цін на послуги) навчального закладу;

ціни на заочну та дистанційну форми навчання нижчі, ніж на денну;

найбільші ціни існують на юридичних, медичних, економічних факультетах та ВНЗ відповідного профілю;

постійне зростання цін на послуги освіти. Це обумовлюється не лише економічними чинниками, але й науково-техні­чним прогресом та підвищенням професійних вимог до випускників ВНЗ.

Розв’язання задачі 3 зводиться до прогнозування чисельності студентівза спеціальностями, курсами (освітніми рівнями) та формами навчання.Чисельність студентів є важливим показником ефективності формування і реалізації СЕП ВНЗ. Останнім часом чисельність студентів набуває значення визначального фактора існування ВНЗ, оскільки за проектом Закону «Про вищу освіту» граничною величиною чисельності студентів стаціонару для ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації є 3000 студентів, а для ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації – 1000 студентів. При меншій чисельності студентів стаціонару буде поставлено під сумнів існування такого ВНЗ.

Визначення контингенту студентів на плановий рік відбувається з урахуванням їх випуску і прийому, причому розрахунки складаються окремо на денне, вечірнє і заочне навчання. Враховується також можливий відсів студентів. Середньорічний контингент чисельності студентів можна розрахувати за формулою:

,

де – середньорічний контингент студентів;

–контингент на початок року;

–випуск студентів;

–прийом студентів.

При розрахунках середньорічного контингенту важливо привести всю чисельність студентів до однієї величини. Один студент стаціонару прирівнюється до 4 студентів – вечірників та 10 студентів – заочників. Усі студенти стаціонару приймаються за 100%, вечірнього відділення – за 25% та заочного – за 10%.

Якщо ВНЗ існує на ринку тривалий час, чисельність студентського контингенту можна спрогнозувати методами екстраполяції, а саме методом найменших квадратів, який спирається на прогнозування поведінки чи розвитку об’єкта в майбутньому за тенденціями його поведінки у минулому.

Після визначення величини чистого доходу, отримання якого очікується у наступному плановому періоді (календарному році), виникає необхідність у розрахунку обсягу В витрат оперативного призначення, що відповідають мінімально необхідним витратам на забезпечення навчального процесу.

Обсяг мінімально необхідних витрат визначається за такою формулою:

,

де – величина постійних витрат ВНЗ h-го виду, які не залежать від чисельності студентів, що навчаються;

H – множина видів постійних витрат,

–величина змінних витрат k-го виду, яка залежить від загальної кількості студентів, що навчаються у ВНЗ;

К – множина видів змінних витрат.

До постійних витрат вищого навчального закладу віднесено: оплату комунальних послуг та енергоносіїв; придбання предметів постачання і матеріалів; оплату послуг та інші видатки, у тому числі придбання медикаментів, продуктів харчування, м’якого інвентарю та обмундирування; оплату транспортних послуг та утримання транспортних засобів; оренду; витрати на поточний ремонт обладнання, інвентарю та будівель, технічне обслуговування обладнання, амортизацію; видатки на відрядження; оплату праці робітників, які не відносяться до професорсько-викладацького складу (ПВС); нарахування на заробітну плату робітників, які не відносяться до ПВС; послуги зв’язку та ін. До змінних витрат належать: заробітна плата ПВС, нарахування на заробітну плату ПВС та інші витрати.

Основними складовими мінімальних оперативних витрат є виплати стипендії, заробітної плати та нарахування на заробітну плату ПВС, оплата комунальних послуг. Також до мінімальних витрат на утримання контингенту студентів треба включити видатки на поточний ремонт; придбання обладнання, меблів, інвентарю, матеріалів, необхідних для підтримки існуючого потенціалу; амортизацію устаткування й обладнання; послуги сторонніх організацій, у тому числі орендну плата; фінансове забезпечення відряджень викладачів, студентів та науковців.

Особливості планування витрат оперативного призначення у ВНЗ є такими.

1. Видатки на виплату стипендій у вищих навчальних закладах покриваються за рахунок коштів державного бюджету у визначених межах. У випадку, якщо запланований стипендіальний фонд ВНЗ перевищує надходження з державного бюджету на цю статтю витрат, вищий навчальний заклад покриває видатки на стипендії за рахунок коштів зі спеціального фонду.

2. Фонд оплати праці ВНЗ включає заробітну плату штатного професорсько-викладацького персоналу, осіб, які залучаються на педагогічну роботу на умовах сумісництва та погодинної оплати, а також заробітну плату адміністративно-технічного, навчально-допоміжного та іншого персоналу. Фонд заробітної плати професорсько-викладацького персоналу визначається, виходячи з числа посад і середньої ставки заробітної плати. Число посад визначається за розрахунковими коефіцієнтами співвідношення кількості студентів (денної, вечірньої і заочної форм навчання), аспірантів, докторантів, слухачів на одного викладача. Так, на одного викладача має приходитися 11-12 студентів денної форми навчання, 50 студентів заочної форми навчання, 8 студентів-іноземців, 8 слухачів курсів підвищення кваліфікації, 5 аспірантів, 3 докторанти.

Ставки заробітної плати професорсько-викладацького складу диференційовано залежно від посади, вченого звання, вченого ступеня. Крім того, ставки заробітної плати підвищуються на визначений відсоток у ВНЗ, що мають особливу громадську значущість. Кількість ставок адміністративно-господарського персоналу встановлюються за нормативами кількості ставок при розрахунковому наведеному контингенті осіб, що навчаються за державним замовленням. Розрахунки фонду заробітної плати вищого навчального закладу здійснюється на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 29.05.96 р. за №565 «Про впорядкування умов оплати праці працівників окремих галузей бюджетної сфери», наказу Міністерства освіти і науки України від 23.03.2001 р. за №161 та інших нормативних документів.

3. Розрахунки оплати комунальних послуг та енергоносіїв здійснюються на підставі норм витрат, або прогнозних даних лічильників за діючими тарифами на споживання послуг та енергоносіїв.

4. Видатки на поточний ремонт визначаються на основі договірної вартості тих робіт, які планується зробити. Саме договірна вартість ремонтних робіт закладається у кошторис.

5. Видатки на придбання обладнання, меблів, інвентарю, матеріалів включаються до кошторису при умові необхідності в них для забезпечення навчального процесу. Вартість сировини і матеріалів для лабораторно-практичних занять та виробничого навчання в лабораторіях вищого навчального закладу розраховується відповідно до навчальних планів і програм на кожну окрему спеціальність та переліку навчально-виробничих робіт.

6. Кошти на амортизацію устаткування і обладнання розраховуються на підставі їх балансової вартості, норм амортизаційних відрахувань та терміну їх використання в навчальному процесі.

7. Якщо ВНЗ має недостатні ресурси для надання якісних освітніх послуг, він підвищує свій потенціал за рахунок сторонніх організацій, наприклад, орендує площі, спортивні споруди, гуртожитки, читальні зали та інше. У такому випадку витрати за послуги сторонніх організацій, у тому числі орендна плата, плануються на підставі існуючих договорів зі сторонніми організаціями. Орендна плата розраховуються залежно від площі орендованого приміщення і ставки орендної плати за один квадратний метр.

8. Витрати на фінансове забезпечення відряджень викладачів, студентів та науковців розраховуються на підставі кількості запланованих необхідних відряджень (наприклад, планові відрядження адміністративно-господарського персоналу, відрядження викладачів у філії та консультаційні пункти та інші).