Тема 5. Кредитно-розрахункові відносини у сфері підприємницької діяльності

Поняття та види розрахунків у сфері підприємницької діяльності.

Поря­док і форми безготівкових розрахунків суб'єктів підприємницької діяльності.

Правове регулювання обігу готівки.

Поняття банківських операцій та їх види. Позика. Кредит. Бан­ківський вклад.

Кредитний договір. Правове регулювання кредитного договору.

Валютне законодавство у сфері підприємницької діяльності. Особливості використання іноземної валюти у розрахунках між суб'єктами підприємницької діяльності.

Література [1,2,5,28,41,49,60,62,69,91,92]

Методичні вказівки:

При вивчення даного питання слід виходити з того, що правову основу розрахунків різних форм і видів у підприємницькій діяльності складає досить велика кількість нормативно-правових актів. До них насамперед відносяться ЦК та ГК (ст. 341, ст. ст. 343-344) України, закони України від 23 вересня 1994 р. «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», від 6 липня 1995 р. «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» (в редакції Закону від 1 червня 2000 p.), від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність», від 5 квітня 2001 р. «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», від 12 липня 2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», від 28 листопада 2002 р. «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», та ін. Підзаконні нормативні акти представлені Указом Президента України від 12 червня 1994 р. № 436/95 «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обіг/ готівки» (в редакції Указу від 11 травня 1999 р. № 491/99), а також численними актами Національного банку України.

Зважаючи на те, що грошові кошти існують у готівковій формі - формі грошових знаків або у безготівковій формі - формі записів на рахунках у банках (п. 3.1 ст. 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»), розрахунки за їх допомогою мають, відповідно, дві форми - розрахунки за готівку (готівкові) та безготівкові розрахунки. Вибір відповідної форми розрахунків обумовлюється як волевиявленням сторін - учасників відповідних правовідносин, так і приписами закону і залежить від ряду чинників — виду діяльності суб’єкта, економічної доцільності, залежності від часу, протягом якого повинна здійснитися операція, та інших, у тому числі правового статусу особи - платника і особи - одержувача грошових коштів. Так, відповідно до ст. 1087 ЦК України розрахунки за участю фізичних осіб, не пов’язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді. Розрахунки ж між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов’язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться переважно в безготівковій формі, проте можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з п. 1.6 Інструкції про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України, затв. постановою Правління Національного банку України від 19 лютого 2001 р. № 69 (див. також п. 1.2 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні), готівкові розрахунки — платежі готівкою підприємств (підприємців) та фізичних осіб за реалізовану продукцію (товари, виконані роботи, надані послуги), а також за операціями, які безпосередньо не пов’язані з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг) та іншого майна.

Суб’єктами відповідних платежів є підприємства, підприємці і фізичні особи. Іншими словами, готівкова форма розрахунків може використовуватися як юридичними, так і фізичними особами (як суб’єктами, так і несуб’єктами підприємницької діяльності).

Пункт 2.1 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні передбачає пріоритет розрахунків у безготівковій формі для підприємств (підприємців), які відкрили поточні рахунки в банках і зберігають на цих рахунках свої кошти на договірних умовах. Ч. 2 ст. 1087 ЦК України надає право юридичним, а також фізичним особам проводити розрахунки, пов’язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності, поряд з безготівковою також у готівковій формі, якщо інше не встановлено законом. Частина 1 ст. 198 ГК України дозволяє здійснення платежів за грошовими зобов’язаннями, що виникають у господарських відносинах, готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.

Фактично ГК України дозволяється лише внесення готівкових коштів до банків для подальшого їх перерахування на відкриті рахунки одержувачів. Проте норма спеціального закону (ГК України) фразою «якщо інше не встановлено законом» встановлює диспозитивний порядок щодо вирішення питання можливості використання суто готівкових розрахунків у господарській, у тому числі підприємницькій, діяльності і означає в контексті ч. 2 ст. 1087 ЦК України дозвіл на таке використання за відсутності прямої вказівки закону про заборону. Така заборона міститься, зокрема, в ч. 2 ст. 6 Закону України від 5 травня 1999 р. «Про металобрухт», згідно з якою забороняється проведення готівкових розрахунків при здійсненні операцій з промисловим металобрухтом.

Готівкові кошти можуть використовуватися для розрахунків за реалізовану продукцію (товари, виконані роботи, надані послуги). При цьому згідно з п. 2.2 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні підприємства (підприємці) здійснюють розрахунки готівкою між собою і з фізичними особами (громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, які не здійснюють підприємницької діяльності) через касу як за рахунок готівкової виручки, так і за рахунок коштів, одержаних із банків. Зазначені розрахунки проводяться також шляхом переказу готівки для сплати відповідних платежів.

Гранична сума готівкового розрахунку одного підприємства (підприємця) з іншим підприємством (підприємцем) протягом одного дня за одним або кількома платіжними документами встановлюється відповідною постановою Правління Національного банку України. Платежі понад зазначену граничну суму проводяться винятково в безготівковій формі. Кількість підприємств (підприємців), з якими здійснюються розрахунки, протягом дня не обмежується.

Зазначені обмеження стосуються також розрахунків готівкою між підприємствами в оплату за товари, що придбані на виробничі (господарські) потреби за рахунок коштів, одержаних за корпоративними картками.

Зазначені обмеження не поширюються на:

1. розрахунки підприємств (підприємців) з фізичними особами, бюджетами та державними цільовими фондами;

2. добровільні пожертвування та благодійну допомогу;

3. розрахунки підприємств (підприємців) за спожиту ними електроенергію;

4. використання коштів, виданих на відрядження;

5. розрахунки підприємств (підприємців) між собою під час закупівлі сільськогосподарської продукції.

Виходячи з потреби прискорення обігу готівкових коштів і своєчасного їх надходження до кас банків для підприємств, що здійснюють операції з готівкою в національній валюті, установлюються ліміт каси та строки здавання готівкової виручки (готівки).

Підприємства можуть тримати в позаробочий час у своїх касах готівкову виручку (готівку) в межах, що не перевищують установлений ліміт каси. Готівкова виручка (готівка), що перевищує встановлений ліміт каси, обов’язково здається до банків для її зарахування на банківські рахунки. Відокремлені підрозділи підприємств - юридичних осіб можуть здавати готівкову виручку (готівку) безпосередньо до кас таких юридичних осіб або до будь-якого банку для її переказу і зарахування на банківські рахунки зазначених юридичних осіб. За відсутності банків готівкова виручка (готівка) може здаватися операторам поштового зв’язку для її переказу на банківські рахунки підприємства (пункти 2.7, 2.8 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні).

Готівкові кошти можуть використовуватися для розрахунків за операціями, які безпосередньо не пов’язані з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг) та іншого майна. До таких розрахунків належать, зокрема, розрахунки з оплати праці, відряджень тощо.

Указом Президента України «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» встановлені фінансові санкції у вигляді штрафу за порушення таких норм:

• за перевищення встановлених лімітів залишку готівки в касах - у 2-кратному розмірі сум виявленої понадлімітної готівки за кожний день;

• за неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне) оприбуткування у касах готівки - у 5-кратному розмірі неоприбуткованої суми;

• за витрачання готівки з виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) та інших касових надходжень (крім коштів, отриманих із кас установ банків) на виплати, що пов’язані з оплатою праці (за винятком екстрених (невідкладних) обставин — соціальних виплат громадянам на поховання, допомоги при народженні дитини, одиноким та багатодітним матерям, на лікування в разі хвороби, компенсацій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи), за наявності податкової заборгованості — в розмірі здійснених виплат;

• за перевищення встановлених строків використання виданої під звіт готівки, а також за видачу готівкових коштів під звіт без повного звітування щодо раніше виданих коштів — у розмірі 25 % виданих під звіт сум;

• за проведення готівкових розрахунків без подання одержувачем коштів платіжного документа (товарного або касового чека, квитанції до прибуткового ордера, іншого письмового документа), який би підтверджував сплату покупцем готівкових коштів, - у розмірі сплачених коштів;

• за використання одержаних в установі банку готівкових коштів не за цільовим призначенням - у розмірі витраченої готівки;

• за невстановлення установами банків лімітів залишку готівки в касах з них стягується штраф у 50-кратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний випадок такого невстановлення.

Згідно з п. 1.4 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затв. постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 р. № 22, безготівкові розрахунки - перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки отримувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, унесених ними готівкою в касу банку, на рахунки отримувачів коштів. Ці розрахунки проводяться банком на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді.

Відповідно до п. 1.4 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті платником є особа, з рахунку якої ініціюється переказ грошей або яка ініціює переказ шляхом подання до банку або іншої установи - члена платіжної системи документа на переказ готівки разом з відповідною сумою грошей. Отримувачем, в свою чергу, є особа, на рахунок якої зараховується сума переказу або яка отримує суму переказу в готівковій формі. Платником і отримувачем можуть бути як юридичні, так і фізичні особи.

Для здійснення перерахування як у платника, так і у отримувача коштів повинні бути рахунки, що відкриваються банками та іншими фінансовими установами клієнтам для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України (за термінологією п. 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затв. постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492, - «поточні рахунки»). Відкриття таких рахунків опосередковується укладенням між клієнтом та банком договору банківського рахунка, поняття та характеристика якого дається в окремому параграфі цієї теми.

Крім того, варто звернути увагу, що необхідною умовою здійснення перерахування з відкритого платником рахунку є наявність на ньому відповідних коштів, які існують у вигляді спеціальних облікових записів. Відповідно до п. 2.22 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті банк виконує розрахункові документи відповідно до черговості їх надходження та виключно в межах залишку коштів на рахунку клієнта, якщо інше не встановлено договором між банком і клієнтом.

У ряді випадків законодавством встановлюються обмеження на розпорядження коштами, що означає, відповідно, і наявність обмежень на їх перерахування з рахунку платника на рахунок отримувача, а також на їх одержання отримувачем.

Так, згідно зі ст. 11 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», фінансова операція підлягає обов’язковому фінансовому моніторингу, якщо сума, на яку вона проводиться, дорівнює чи перевищує 80 000 грн. або дорівнює чи перевищує суму в іноземній валюті, еквівалентну 80 000 грн., та має одну або більше ознак, що наводяться нижче:

1. переказ грошових коштів на анонімний (номерний) рахунок за кордон і надходження грошових коштів з анонімного (номерного) рахунку з-за кордону, а також переказ коштів на рахунок, відкритий у фінансовій установі в країні, що віднесена Кабінетом Міністрів України до переліку офшорних зон (див. Перелік офшорних зон, що міститься в додатку до розпорядження Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 р. № 77-р);

2. купівля (продаж) чеків, дорожніх чеків або інших подібних платіжних засобів за готівку;

3. зарахування або переказ грошових коштів, надання або отримання кредиту (позики), проведення фінансових операцій з цінними паперами у випадку, коли хоча б одна із сторін є фізичною або юридичною особою, що має відповідну реєстрацію, місце проживання чи місце знаходження в країні (на території), яка не бере участі в міжнародному співробітництві у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму, або однією зі сторін є особа, що має рахунок в банку, зареєстрованому у вищезазначеній країні (на вищезазначеній території);

4. переказ коштів у готівковій формі за кордон з вимогою видати одержувачу кошти готівкою;

5. зарахування на рахунок коштів у готівковій формі з їх подальшим переказом того самого або наступного операційного дня іншій особі;

6. зарахування грошових коштів на рахунок чи списання грошових коштів з рахунку юридичної особи, період діяльності якої не перевищує трьох місяців з дня її реєстрації, або зарахування грошових коштів на рахунок чи списання грошових коштів з рахунку юридичної особи у випадку, якщо операції на зазначеному рахунку не проводилися з моменту його відкриття;

7. відкриття рахунку з внесенням на нього коштів на користь третьої особи;

8)переказ особою за відсутності зовнішньоекономічного контракту коштів за кордон;

9)обмін банкнот, особливо іноземної валюти, на банкноти іншого номіналу;

10. проведення фінансових операцій з цінними паперами на пред’явника, не розміщеними в депозитаріях;

11. придбання особою цінних паперів за готівку;

12. виплата фізичній особі страхового відшкодування або отримання страхової премії;

13. виплата особі виграшу в лотерею, казино або в іншому гральному закладі;

14. поміщення дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та інших цінностей у ломбард.

Законодавством передбачені строки, протягом яких банки повинні здійснювати платежі між суб’єктами, а також відповідальність усіх суб’єктів безготівкових розрахунків за порушення порядку здійснення платежів. Стаття 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» передбачає обов’язок банку виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. У разі надходження розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов’язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня.

Суб’єкти безготівкових розрахунків - платники, отримувачі грошових коштів, а також банки, що їх обслуговують, несуть відповідальність за правильність та своєчасність здійснення переказу. Так, згідно зі ст. 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» у разі порушення банком, що обслуговує платника, встановлених строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов’язаний сплатити платнику пеню у розмірі 0,1% суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10% суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. У разі порушення банком, що обслуговує отримувача, строків завершення переказу цей банк зобов’язаний сплатити отримувачу пеню у такому самому розмірі, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними.

Платник несе перед банком, що його обслуговує, відповідальність, передбачену умовами укладеного між ними договору, і зобов’язаний відшкодувати шкоду, заподіяну банку внаслідок недотримання цим платником вимог щодо захисту інформації і проведення незаконних операцій з компонентами платіжних систем (платіжні інструменти, обладнання, програмне забезпечення тощо).

Відповідальність передбачена і щодо неналежних отримувачів коштів. Відповідно до п. 35.1 ст. 35 Закону такий отримувач зобов’язаний протягом 3 робочих днів від дати надходження повідомлення банку-порушника (тобто, банку, який здійснив помилковий переказ) про здійснення помилкового переказу ініціювати переказ еквівалентної суми коштів банку-порушнику за умови отримання повідомлення цього банку про здійснення помилкового переказу. У разі своєчасного повідомлення банком-порушником неналежного отримувача про здійснення помилкового переказу та порушення неналежним отримувачем означеного строку неналежний отримувач має повернути суму переказу, а також сплатити банку-порушнику пеню в розмірі 0,1% цієї суми за кожний день, починаючи від дати завершення помилкового переказу до дня повернення коштів включно, яка не може перевищувати 10% суми переказу.

За змістом ст. 1088 ЦК України (ст. 341 ГК України, пункти 1.4, 1.13 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті) при здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки у формі:

• меморіального ордера - розрахункового документа, який складається за ініціативою банку для оформлення операцій зі списання коштів з рахунку платника, внутрішньобанківських операцій відповідно до нормативно-правових актів Національного банку;

• платіжних доручень - розрахункових документів, що містять письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку зазначеної суми коштів та її перерахування на рахунок отримувача;

• платіжних вимог - розрахункових документів, що містять вимогу стягувача або в разі договірного списання отримувача до банку, що обслуговує платника, здійснити без погодження з платником переказ визначеної суми коштів з рахунку платника на рахунок отримувача;

• вимог-дорученъ - розрахункових документів, які складаються з двох частин: верхньої - вимоги отримувача безпосередньо до платника про сплату визначеної суми коштів та нижньої - доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку визначеної ним суми коштів та перерахування її на рахунок отримувача;

• розрахункових чеків - розрахункових документів, які містять нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) банку-емітенту, у якому відкрито його рахунок, про сплату чекодержателю зазначеної в чеку суми коштів;

• акредитива - договору, що містить зобов’язання банка-емітента, за яким цей банк за дорученням клієнта (заявника акредитива) або від свого імені проти документів, які відповідають умовам акредитива, зобов’язаний виконати платіж на користь бенефіціара або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж. Розрізняються відкличні акредитиви, які можуть бути змінені або анульовані банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення одержувача грошових коштів, та безвідкличні акредитиви, які можуть бути анульовані або їх умови можуть бути змінені лише за згодою на це одержувача грошових коштів.

Також допускається використання банківських платіжних карток, векселів та інших платіжних інструментів.

Варто знати, що банківські операції - це операції для залучення коштів та їх вкла­дення у позички, цінні папери і послуги, випуску в обіг і вилучення з нього грошей, а також здійснення розрахунків, фінансування та кре­дитування капітальних вкладень, касового виконання державного бюджету тощо.

На підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банків­ські операції:

І) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків- кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.( частина 1 ст.47 Закону України “Про банки і банківську діяльність”.

Банк, крім зазначених операцій, має право здійснювати такі операції та угоди:

1) операції з валютними цінностями;

2) емісію власних цінних паперів;

3) організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

4) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

5) надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

6) придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за по­ставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);

7) лізинг;

8) послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для збе­рігання цінностей та документів;

9) випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборот­них платіжних інструментів;

10) випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з викорис­танням цих карток;

11) надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських опе­рацій( частина 2 ст.47 вищезазначеного Закону.

Операції, визначені пунктами 1-3 ч. 1 ст. 47, належать до виключно банків­ських операцій, здійснювати які у сукупності, дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. Інші юридичні особи мають право здій­снювати операції, визначені пунктами 2 і 3 ч. 1 ст. 47, на підставі ліцензії на здійс­нення окремих банківських операцій, а інші операції та угоди, передбачені цією статтею, вони можуть здійснювати у порядку, визначеному законами України.

За умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки також мають право здійснювати такі операції:

1) здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

2) здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та ін­шої грошової лотереї;

3) перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;

4) операції за дорученням клієнтів або від свого імені:

- з інструментами грошового ринку;

- з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках;

- з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;

5) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридич­ними та фізичними особами; і

6) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Національний банк України встановлює порядок надання банкам дозволу на здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 ч. 2 ст. 47 Закону України ”Про банки і банківську діяльність”.

Слід відмітити, що у банківській практиці України, як правило, банківські ресурси залучаються за допомогою двох основних груп банківських опе­рацій: активних та пасивних.

До активних операцій банків належать операції, здійснюючи які, банки забезпечують клієнтові можливість одержання необхідних йому коштів, і тим самим розміщують власний і залучений капітал. Це кредитні операції, пов'язані з наданням клієнтам різних позичок та їх погашенням, інвестиційна діяльність банків, тобто вкладання коштів у цінні папери підприємств усіх форм власності на відносно тривалий час, формування касових залишків та резервів.

Необхідно коротко охарактеризувати основні банківські операції.

Кредитування - це основний вид активних операцій комерційних банків. Конкретні сфери застосування банківського кредиту визна­чаються залежно від його цільового призначення та складу учас­ників кредитних правовідносин. З огляду на особливості позичкових операцій комерційних банків прийнято вирізняти такі види кредиту­вання:

• поточної діяльності підприємств, пов'язане із задоволенням їх потреб в обігових коштах;

• інвестиційної діяльності підприємств, призначене для збіль­шення основних фондів, реконструкції та розширення вироб­ництва;

• приватних осіб для задоволення різноманітних потреб спо­живчого характеру;

• держави для покриття бюджетного дефіцит.

Важливою умовою кредитування с видача позик банками під забезпечення. Формами забезпечення повернення кредитів є: застава, гарантія, страхування. Крім того, застосовується перевідступлення контрактів, дебіторської заборгованості, товарні запаси (сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція), шляхові документи, іпотека (нерухоме майно, земля), цінні папери, майнові права, права вимоги, що належать заставодавцю, дорогоцінні мета­ли та інші активи позичальника. Щодо інвестиційних операцій ко­мерційних банків, метою яких с отримання доходу і нагромадження капіталу, то сфера застосування їх тепер обмежена, що зумовлено різними факторами: недосконалістю чинного законодавства, неста­більністю економічного становища країни (інфляція, нерозвиненість ринку капіталів та його інфраструктури, темпи приватизацій­них процесів).

Комерційні банки можуть також здійснювати інші види активних операцій: лізингові операції, факторинг і форфейтинг.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Предметом договору позики є гроші або інші речі, визначені родовими ознаками, які позикодавець передає у власність позичальнику.

Економічна суть позики полягає в можливості користування чужими речами, визначеними родовими ознаками, в тому числі грошима. Проте у вужчому юридичному розумінні позика зводиться не до користування, а до розпорядження предметом відповідного договору (витрачання грошей, використання палива та інших речей, визначених родовими ознаками), а відтак - до передачі речей, що є предметом договору позики, не у користування, а у власність позичальника. Відповідно, поверненню (тобто зворотному переходу з власності позичальника у власність позикодавця) підлягають не ті самі речі чи грошові кошти, а речі (кошти) такого ж роду, якості (суми).

Перехід відповідного майна за договором позики у власність, а не в інший правовий режим (господарське відання, оперативне управління) відрізняє цей договір від схожого договору - договору позички (гл. 60 ЦКУкраїни). Останній передбачає передання речі в користування протягом встановленого строку, тому предметом цього договору на відміну від договору позики можуть бути лише індивідуально визначені речі і, відповідно, не можуть бути речі, визначені родовими ознаками, та грошові кошти.

Сторонами договору позики є позикодавець і позичальник. За загальними положеннями цивільного законодавства ними можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, в тому числі суб’єкти підприємницької діяльності. Вказані суб’єкти можуть вільно укладати договори позики, предметом яких є речі, визначені родовими ознаками (окрім грошей). Якщо ж предметом договору позики є грошові кошти, можливість та умови його укладення тим чи іншим суб’єктом залежать від того, чи укладається відповідний договір у зв’язку зі здійсненням ним підприємницької діяльності, чи ні.

Якщо договір позики грошей укладається не у зв’язку зі здійсненням особами підприємницької діяльності, обмежень щодо суб’єктів бути його сторонами немає. Проте спеціальне законодавство встановлює обмеження щодо укладення договорів позики грошових коштів, якщо таке укладення здійснюється сторонами у зв’язку із зайняттям підприємницькою діяльністю.

Так, за змістом ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» надання коштів у позику вважається фінансовою послугою; такі послуги, у свою чергу, згідно з вказаним Законом надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом,фізичними особами— суб’єктами підприємницької діяльності. Законодавство прямо не передбачає права фізичних осіб здійснювати підприємницьку діяльність із надання коштів у позику, тому таку діяльність і, відповідно, укладення договорів позики можуть здійснювати лише юридичні особи.

Юридичні особи для одержання можливості надання грошових позик на постійній основі (як виключний вид діяльності - ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг») повинні набути статусу фінансових установ; окремі фінансові послуги (в тому числі надання позик) можуть систематично (3 і більше разів протягом календарного року) надаватися юридичними особами, які такого статусу не мають, у порядку, встановленому Положенням про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб’єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, затв. розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 22 січня 2004 р. № 21. Означене Положення передбачає порядок взяття юридичної особи, яка систематично надає відповідні фінансові послуги, або уклала хоча б один договір про надання фінансових послуг на загальну суму, що перевищує 80 000 грн., на облік у Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (крім випадків, коли фінансові послуги, зокрема позики, надаються особам, які знаходяться з позикодавцем в трудових відносинах).

Позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Крім того, за положеннями ст. 1048 ЦКУкраїни позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Договір позики вважається безпроцентним, якщо:

1. він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує 50-кратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов’язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін;

2. позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

Строк повернення позики встановлюється в договорі; строк, щоправда, не є істотною умовою договору позики. Якщо договором невстановлений строкповернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом 30 днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором.

Договір позики є реальним договором і вважається укладеним з моменту передачі грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно, позика вважається повернутою в момент передачі позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа - незалежно від суми (ст. 1047 ЦК України).

За ст. 1058 ЦКУкраїни за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу є специфічним різновидом договору банківського рахунка, на що, зокрема, вказує поширення в ч. З ст. 1058 ЦК України на відносини банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, положень про договір банківського рахунка (гл. 72 ЦК України).

Предметом договору банківського вкладу (депозиту) є грошові кошти, що приймаються банком.

Згідно з п.1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затв. постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 р. № 516, залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується:

• договором банківського рахунка;

• договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; .

• договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката;

• договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Сторонами договору банківського вкладу є банки та вкладники. Згідно зі ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб належить до виключно банківських операцій, тому, відповідно, здійснюється банками. Проте законодавством встановлена обмежена можливість інших осіб приймати вклади - наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України «Про кредитні спілки» останні мають право залучати на договірних умовах внески (вклади) своїх членів на депозитні рахунки як у готівковій, так і в безготівковій формах.

Вкладником може бути юридична чи фізична особа, яка здійснила розміщення готівкових (безготівкових) грошових коштів або банківських металів на рахунок у банку чи придбала ощадний (депозитний) сертифікат банку на договірних умовах (див. п. 1.1 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами).

Банк зобов’язаний виплачувати вкладнику як отриману від нього суму, так і проценти на неї або дохід із іншій формі.

Стаття 1060 ЦКУкраїни встановлює, що за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов’язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є Нікчемною.

Якщо відповідно до договору банківського вкладу вклад повертається вкладникові на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, проценти за цим вкладом виплачуються у розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не встановлений більш високий процент. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.

Процентні ставки за вкладними (депозитними) операціями встановлюються банками самостійно. Національний банк України встановлює індикативні розміри процентних ставок для банків з урахуванням ситуації на грошово-кредитному ринку.

Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу (депозиту) у розмірі, який установлюється в договорі банківського вкладу (депозиту). Якщо договором не встановлений розмір процентів, то банк зобов’язаний виплатити їх в розмірі облікової ставки Національного банку України,

Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклад (депозит) на вимогу, якщо інше не встановлено договором. У разі зменшення банком розміру процентів на вклад (депозит) на вимогу новий розмір процентів застосовується до вкладу (депозиту), унесеного до повідомлення вкладника про зменшення процентів, через 1 місяць з часу надсилання відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором.

Установлений банком відповідно до Договору банківського вкладу (депозиту) розмір процентів на вклад (депозит) на строк або на вклад (депозит), унесений на умовах його повернення в разі настання визначених договором обставин не може бути односторонньо зменшений банком, якщо інше не встановлено законодавством України.

Сума вкладу (депозиту) і нараховані за ним проценти банк сплачує вкладнику:

• у національній валюті, якщо грошові кошти надійшли на вкладний (депозитний) рахунок у національній валюті;

• у валюті вкладу (депозиту), якщо грошові кошти надійшли на вкладний (депозитний) рахунок в іноземній валюті, або на умовах та в порядку, передбачених договором, відповідно до заяви вкладника - в іншій іноземній чи з національній валюті;

• у банківських металах, якщо вкладний (депозитний) рахунок відкритий у банківських металах або на умовах та в порядку, передбачених договором, відповідно до заяви вкладника - у національній валюті.

Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним. Цей договір є реальним і вважається укладеним з моменту внесення грошових коштів до банківської установи.

Розкриваючи правову природу кредитного договору, варто виходити з того, що згідно зі ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Кредитний договір є різновидом договору позики. На це, зокрема, вказує норма ч. 2 ст. 1054 ЦК України, яка поширює на відносини за кредитним договором положення § 1 гл. 71 ЦК України, що регулює позики, зі специфічними ознаками, притаманними суто інституту кредитування, встановленими § 2 зазначеної глави ЦК України, а також іншими нормативними актами.

Предметом кредитного договору є винятково грошові кошти, що надаються позичальнику на умовах, визначених у договорі. Це відрізняє кредитний договір від договору позики, предметом якого можуть бути як грошові кошти, так і речі, визначені родовими ознаками.

Класифікація кредитів за предметом відповідного договору, що міститься в п. 1.11 ст. 1 Закону України від 28 грудня 1994 р. «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.) і передбачає надання фінансових, товарних, інвестиційних податкових кредитів та кредитів під цінні папери, що засвідчують відносини позики (класифікацію за іншими ознаками див. далі), не змінює уявлення про предмет кредитного договору у вигляді грошових коштів. Наприклад, підпункт 1.11.2 п. 1.11 ст. 1 Закону визначає товарний кредит як товари, які передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним чи фізичним особам на умовах угоди, що передбачає відстрочення кінцевого розрахунку на визначений строк та під процент. Проте предметом кредитного договору у цьому разі є не товари, а опосередковано грошові кошти, які повинні бути сплачені за них, проте в силу кредитного договору сплачуються отримувачем товарів (позичальником) на умовах відстрочення або розстрочення платежу.

На відміну від договору позики, за яким його предмет передається позичальнику у власність, ЦК України не містить подібного положення стосовно кредитного договору, зазначаючи лише обов’язок кредитодавця «надати грошові кошти». Це обумовлено залежністю надання коштів кредитодавцем від виконання позичальником умов кредитного договору. Наприклад, у разі недотримання принципу цільового використання коштів, отриманих в кредит, що встановлюється в договорі (ч. З ст. 1056 ЦК України), кредитодавець має право зупинити подальшу видачу кредиту відповідно до договору (ч. 2 ст. 348 ГК України).

Сторонами кредитного договору є позичальник і кредитодавець. Номінально позичальником може бути будь-яка юридична або фізична особа, в тому числі суб’єкт підприємницької діяльності. Проте факт набуття зазначеними особами статусу «позичальника» (тобто можливість отримання ними кредиту) залежить від положень нормативних актів, що встановлюють особливості укладення кредитних договорів того чи іншого виду, а також у кінцевому підсумку — від волі кредитодавця — особи, яка надасть грошові кошти. Наприклад, п. З Правил торгівлі у розстрочку, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р. № 997, дозволяє продаж товарів у розстрочку фізичним особам, які мають постійний доход і постійно проживають у населеному пункті, де знаходиться суб’єкт господарської діяльності (продавець). Що стосується власне кредитодавця, під час прийняття рішення про видачу кредиту ним аналізується як кредитоспроможність позичальника, так й інші чинники (напрями використання грошових коштів, забезпеченість виконання кредитного договору тощо).

Можливість набуття статусу кредитодавця пов’язана зі статусом особи, що надає кредит того чи іншого виду. Так, кредитодавцем за договором фінансового (в тому числі банківського) кредиту може бути банк або інша фінансова (кредитна) установа — підпункт 1.11.1 п. 1.11 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», ч. З ст. Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». «Іншою фінансовою установою» (термінологія ст. 1054 ЦК України), що надає кредити такого виду, є, зокрема, кредитна спілка (див. Закон України від 20 грудня 2001 р. «Про кредитні спілки»).

Перелік потенційних кредитодавців за договорами товарного кредиту (термінологія ст. 1057 ЦК України та ст. 347 ГК України - комерційних кредитів) міститься у п. 2 Правил торгівлі у розстрочку, за змістом якого кредитодавцями можуть бути:

• суб’єкти господарської діяльності, що засновані на державній власності чи на власності відповідної територіальної громади;

• суб’єкти господарської діяльності системи споживчої кооперації, перелік яких затверджується Правліннями районних споживчих спілок та районних споживчих товариств, а також суб’єкти господарської діяльності, що належать до сфери управління З’хоопстлки, перелік яких затверджується Укоопспілкою;

• суб’єкти господарської діяльності інших форм власності відповідно до їх установчих документів.

Позичальник зобов’язується повернуги кредит та сплатити проценти. На відміну від позики, яка допускає безоплатне користування майном, сплата процентів за договором про надання кредиту за загальним правилом є обов’язковою. Згідно з ч. З ст. 346 ГК України процентна ставка, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за. кредитами, які бере кредитодавець, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, крім випадків, передбачених законом (див., зокрема, ч. 1 ст. 17 Закону України від 4 липня 2002 р. «Про інноваційну діяльність», яка дозволяє повне або часткове (до 50%) безвідсоткове кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів).

Згідно зі ст. 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Кредитний договір на відміну від договору позики є консенсуальним договором і набирає чинності з дня досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами. Кредитодавець має право відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором кредиту частково або в повному обсязі у разі порушення процедури визнання позичальника банкрутом або за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернутий. Позичальник має право відмовитися від одержання кредиту частково або в повному обсязі, повідомивши про це кредито-давця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не встановлено договором або законом.

Класифікація кредитів. В нормативно-правових актах існує кілька класифікацій кредитів. Зокрема, окрім видів кредитів за ознакою предмета відповідного договору, що містяться в наведеному вище Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств», власна класифікація міститься у Методичних рекомендаціях щодо ведення бухгалтерського обліку кредитною спілкою та об’єднаною кредитною спілкою, затв. розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18 грудня 2003 р. № 171. Пункт 3.1 цього документа класифікує кредити за такими ознаками:

1) за строком користування:

• з терміном погашення до 3 місяців включно;

• з терміном погашення від 3 до 12 місяців включно;

• з терміном погашення більше 12 місяців;

2) за цільовим призначенням:

• споживчі;

• підприємницькі;

3) за рівнем забезпеченості:

• незабезпечені;

• забезпечені (застава, завдаток, неустойка, порука, притри-мання, гарантія);

4) за рівнем дотримання позичальником встановленого режиму сплати:

• кредит з нормальним режимом сплати;

• прострочений кредит. Простроченим є кредит, за яким порушення встановленого режиму сплати не перевищує 365 днів;

• неповернений кредит. Неповерненим є кредит, за яким Порушення встановленого режиму сплати перевищує 365 днів;

• безнадійний кредит. Безнадійним є кредит, за яким існує впевненість у його неповерненні та за яким є підтвердження Про неможливість здійснення стягнення або минув термін позовної давності. Рішення про визнання кредиту безнадійним Приймається кредитним комітетом у порядку, визначеному відповідним положенням.

Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затв. постановою Правління Національного банку України від 6 листопада 2000 р. № 279, додатково класифікує кредити залежно від рівня ризику на:

• стандартні кредитні операції - це операції, за якими кредитний ризик є незначним і становить 1% чистого кредитного ризику;

• під контролем - кредитні операції, за якими кредитний ризик є незначним, але може збільшитися внаслідок виникнення несприятливої для позичальника ситуації та становить 5% чистого кредитного ризику;

• субстандартні кредитні операції - операції, за якими кредитний ризик є значним, надалі може збільшуватись і становить 20% чистого кредитного ризику, а також є ймовірність несвоєчасного погашення заборгованості в повній сумі та в строки, що передбачені кредитним договором;

• сумнівні кредитні операції - операції, за якими виконання зобов’язань з боку позичальника/контрагента банку в повній сумі (з урахуванням фінансового стану позичальника та рівня забезпечення) під загрозою, ймовірність повного погашення кредитної заборгованості низька та становить 50% чистого кредитного ризику;

безнадійні кредитні операції - імовірність виконання зобов’язань за якими з боку позичальника/контрагента банку (з урахуванням фінансового стану позичальника та рівня забезпечення) практично відсутня, ризик за такими операціями дорівнює сумі заборгованості за ними.

Розкриваючи дане питання варто виходити з того, що нормальне функціонування валютного ринку та стан валютних відносин залежать від валютного законодавства - одного з важливих елементів державного регулювання.

Валютне законодавство України служить правовою основою організації валютного регулювання і валютного контролю. Валютне регулювання є однією із форм реалізації валютної політики держави і впливу на регулювання міжнародних економічних відносин.

Метою валютного законодавства є забезпечення єдиної державної валютної політики, стабільності національної грошової одиниці та стійкості внутрішнього валютного ринку як чинників прогресивного розвитку національної економіки і міжнародного економічного співробітництва.

До сфери дії валютного законодавства належать:

а) правові основи та принципи валютного регулювання і валютного контролю в Україні;

б) права та обов'язки резидентів і нерезидентів щодо володіння, користування та розпорядження валютними цінностями;

в) повноваження органів валютного регулювання;

г) права й обов'язки органів і агентів валютного контролю.

Валютне законодавство - це система нормативно-правових актів, що регулюють відносини у валютній сфері: нормативні акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні відносини з приводу здійснення угод і операцій з валютними цінностями в межах країни та у відносинах з іноземними державами і громадянами у міжнародних розрахунках, а також порядок ввезення, вивезення, переказування і пересилання із-за кордону та за кордон національної та іноземної валюти та інших валютних цінностей.

Валютне законодавство України як інструмент державного регулювання постійно розвивається, вдосконалюється, тобто перебуває в постійній динаміці. Враховуючи специфіку предмета регулювання - валютних відносин - валютне законодавство має певні специфічні особливості:

1. Воно носить міжгалузевий комплексний характер, адже містить норми різних галузей права: адміністративного, фінансового, цивільного, господарського, кримінального, приватного міжнародного. Так, норми адміністративного права встановлюють систему органів, що здійснюють валютне регулювання та валютний контроль, та їх компетенцію. Норми цивільного законодавства регулюють товарно-грошові відносини, що стосуються використання іноземної валюти. Відповідно до п. 2 ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Норми кримінального права забезпечують захист від таких серйозних посягань як скоєння злочинів у господарській сфері і, зокрема, контрабанда валюти (ст. 201 КК України), ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК України), незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків (ст. 208 КК України).

2. Для валютного законодавства України характерний значний масив підзаконних відомчих нормативних актів, тобто видання інструкцій, положень, наказів та правил Національним банком України, Державною податковою адміністрацією України, Державною митною службою України. Ці органи наділені функціями нормотворчого характеру і видають відомчі акти, які мають міжгалузевий характер і відображають специфічну сферу їх діяльності.

3. Для валютного законодавства властиво переважання публічних інтересів над приватними у сфері валютних відносин. Саме в рамках публічного права держава здатна реалізовувати й охороняти загальні підвалини, без яких неможливі адекватний розвиток економіки та нормальне функціонування валютної системи держави. Прикладом можуть бути: ліцензування валютних операцій, встановлення обов'язкового продажу надходжень в іноземній валюті, обмеження використання іноземної валюти в господарському обігу держави та ін.

4. Сьогодні валютне законодавство зорієнтовано головним чином на вирішення поточних проблем, що виникають у сфері валютного регулювання, а це призводить до частих змін норм валютного законодавства, і не сприяє стабільності валютних відносин, негативно впливає па практику застосування валютного законодавства.

У сучасних умовах валютне законодавство займає важливе місце в правовому регулюванні валютних відносин, виступає інструментом державного регулювання в проведенні грошово-кредитної політики; спрямовано насамперед на підвищення ефективності національної валютної системи та реалізацію валютної політики держави.

Валютне законодавство України базується на певних принципах, які представляють вихідні нормативно-керівні положення основи механізму державного валютного регулювання. Сюди належать:

• єдність валютної політики як складової частини економічної політики держави;

• єдність валютного простору України;

- єдність системи державного регулювання валютних операцій резидентів і нерезидентів та контроль за її здійсненням;

- пріоритет економічних заходів державного регулювання валютної сфери;

- рівність учасників валютних відносин та їх недискримінація;

• захист державою прав і законних інтересів учасників валютних відносин;

• виключення невиправданого втручання держави і її органів в систему валютних відносин.

Аналіз валютного законодавства України та його принципів свідчить про тісний зв'язок його з валютною політикою держави, яка спрямована на досягнення головних цілей економічної політики, а саме: забезпечити стійкість економічного зростання, підтримати рівновагу платіжного балансу, знизити рівень інфляції та сприяти стабілізації національної валюти.

Практика застосування валютного законодавства, проведення лібералізації валютної політики зумовлює необхідність поліпшення правового регулювання валютних відносин у країні. Для упорядкування валютного законодавства слід провести його систематизацію та кодифікацію, що привело б до об'єднання цих норм в єдину систему та забезпечило би більшу взаємопов'язаність нормативних актів у валютній сфері.

Вивчаючи особливості використання іноземної валюти у розрахунках між суб'єктами підприємницької діяльності слід сконцентрувати увагу на тому, що валютне законодавство України (ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю») передбачає, що у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки.

Наймодавці-нерезиденти здійснюють оплату праці резидентів виключно у валюті України у готівковій або безготівковій формі.

Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Особливого розгляду потребує питання про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті, який регулюється Законом України«Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23 вересня 1994 р. Відповідно до цього Закону виручка резидентів в іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у терміни виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше ніж 180 календарних днів від дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності, - з моменту підписання акта чи іншого документа, який свідчить про виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Перевищення зазначеного терміну потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України. Імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочки поставки, в разі, коли така відстрочка перевищує 180 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу чи виставлення векселя на користь постачальника імпортованої продукції (робіт, послуг), потребують індивідуальної ліцензії. Резиденти, які купують іноземну валюту через уповноважені банки для забезпечення виконання зобов'язань перед нерезидентами, зобов'язані здійснювати перерахування таких сум протягом 5 робочих днів з моменту зарахування таких сум на валютні рахунки резидентів.

Порушення резидентами зазначених термінів (понад 5 робочих днів) тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочки в розмірі 0,3 відсотка суми неотриманої виручки (митної вартості недопоставленої продукції) в іноземній валюті, перерахованій в грошову одиницю України за валютним курсом на день виникнення заборгованості. У разі порушення резидентами цих термінів, придбана валюта продається уповноваженими банками протягом 5 робочих днів на міжбанківському валютному ринку України. При цьому позитивна курсова різниця, котра може виникнути у такій операції, щоквартально спрямовується до Державного бюджету України, а негативна курсова різниця відноситься на результати господарської діяльності резидента.

Якщо перевищення термінів (180 календарних днів зумовлено виникненням форс-мажорних обставин, перебіг зазначених термінів зупиняється на весь період дії форс-мажорних обставин та поновлюється з дня, наступного за днем закінчення дії таких обставин.

Правилами Національного банку України також передбачено порядок використання готівкової іноземної валюти на території України. Згідно з Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 26 березня 1998 р., використання готівкової іноземної валюти з власних поточних рахунків юридичними особами - резидентами та розташованими на території України представництвами юридичних осіб - нерезидентів дозволяється для забезпечення витрат працівників юридичних осіб - резидентів або представництв юридичних осіб - нерезидентів, які повністю або частково здійснюють підприємницьку діяльність нерезидента на території України.

Видача готівкової іноземної валюти з поточного рахунка і/або продаж дорожніх чеків у вільно конвертованій валюті на відрядження здійснюється уповноваженим банком за наявності заявки юридичної особи - резидента або постійного представництва юридичної особи - нерезидента, яка містить такі дані: номер і дата наказу, прізвище, ім'я та по батькові осіб, які виїжджають за кордон; термін перебування за кордоном; розрахунок витрат.

Використання на території України готівкової іноземної валюти як засобу платежу або як застави дозволяється у випадку відсутності у фізичних осіб - нерезидентів або резидентів коштів в грошових одиницях України і неможливості здійснення валютно-обмінної операції через пункт обміну іноземної валюти на територіях митниць, вокзалів, аеропортів, портів, а також в інших спеціально передбачених випадках. Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України передбачені також випадки використання готівкової іноземної валюти як засобу платежу у разі здійснення торгівлі і надання послуг на транспортних засобах під час їх перебування за кордоном, та інші випадки, що стосуються використання іноземної валюти як платіжного засобу на території України.

При вивченні даної теми необхідно детально опрацювати ЦК, ГК та Закони України “Про банки і банківську діяльність” “ Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”, Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання та валютного контролю”.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

Завдання 1. Дайте відповіді на питання.

1. Дайте визначення та характеристику договору банківського рахунка.

2. Які види рахунків і в якій кількості мають право відкривати суб’єкти підприємництва?

3. У якій кількості банків мають право відкривати рахунки підприємці?

4. Який порядок відкриття підприємствами поточних рахунків?

5. Який порядок відкриття рахунків фізичним особам – суб’єктам підприємництва?

6. Хто має право відкривати банківські рахунки в іноземній валюті?

10. Які підстави та порядок закриття рахунка в банку?

11. Який порядок відкриття рахунків юридичними особами – резидентами України в іноземних банках?

12. Які підстави та порядок зупинення операцій на банківських рахунках підприємця?

13. У яких випадках та в якому порядку можливе примусове стягнення грошових коштів з рахунків підприємців?

14. Які способи і порядок розрахунків між суб’єктами підприємництва передбачені законодавством?

15. У яких формах документів здійснюються без готівкові розрахунки?

16. Визначте поняття платіжного доручення та дайте характеристику розрахунків з його використанням.

17. Дайте визначення поняття акредитива та назвіть його види.

10. Яким чином здійснюються безготівкові розрахунки з використанням акредитивів?

10. Яким чином здійснюються розрахунки з використанням платіжної вимоги-доручення?

11. Які особливості розрахунків з використанням рахункового чека?

12. Що таке платіжна вимога і коли вона використовується?

13. Які правила обігу векселів встановлені законодавством України?

14. Якими нормативно-правовими актами врегульований обіг готівки?

15. Які обмеження встановлені законодавством в обігу готівки?

16. З врахуванням яких критеріїв і в яких розмірах встановлюється ліміт залишку готівки в касі?

17. Який строк та порядок здавання виручки передбачені законодавством?

18. Які правила видачі готівки під звіт?

19. Які штрафні санкції встановлені за порушення норм щодо регулювання обігу готівки?

20. Що таке банківський кредит?

21. На які види поділяється кредит?

22. Назвіть способи забезпечення кредитних зобов’язань.

Завдання 2. Розв’яжіть задачі.

1. У Києві було відкрите представництво іноземної фірми. Представництво було зареєстровано як юридичну особу зі статутом і рахунком у банку.

Представництво звернулося до банку за одержанням кредиту. Банк вимагав пред’явити контракт і техніко-економічне обґрунтування заявки на кредит (суть угоди, що кредитується, можливі витрати й очікуваний прибуток). Представництво ці документи представило і кредит був виданий. Був також укладений договір страхування ризику непогашення боржником кредиту між представництвом і страховою компанією, за яким банк був зазначений як можливий одержувач страхової суми. Страхова компанія зобов’язалася відшкодувати банку страхову суму у випадку вимоги про це самого боржника у строк не пізніше 20 днів із моменту закінчення строку повернення грошей. У випадку очевидності неповернення кредиту представництво зобов’язувалося повідомити про це банк і страховика для складення відповідного тристороннього акта, який підтверджує страхову подію.

Кредит не був повернутий своєчасно. За зазначеною в договорі адресою представництва не виявилося. Страховик відмовився виплатити страхову суму, посилаючись на те, що представництво не повідомило про неможливість повернення боргу (кредиту), тристоронній акт складений не був і тому немає підстав для виплати страхової суми банку.

Які недогляди були допущені юридичною службою банку?

Якими правовими засобами слід було запобігти можливій ситуації виникнення збитків для банку в цій ситуації?

2. Філія комерційного банку уклала договір кредитування з ТОВ, забезпечивши виконання зобов’язання боржником за допомогою гарантійного листа автоелектроремонтного заводу. Після невиконання зобов’язання основним боржником сума заборгованості була списана з поточного рахунка гаранта у безспірному порядку за виконавчим написом нотаріуса.

Автоелектроремзавод подав до господарського суду позов про визнання договору гарантії недійсним на тій підставі, що він укладався не шляхом складення одного документа, а шляхом обміну листами.

Вирішіть справу.

3. Філія Промінвестбанку, уклавши кредитний договір з МПП, уклала паралельно договір страхування відповідальності за цим зобов’язанням з страховою компанією.

Позичальник заявив про неможливість повернення кредиту.

Визначте подальші необхідні дії учасників зазначених правовідносин.

4. Приватне підприємство одержало кредит на суму 2 млрд. грн. від Ощадбанку України в особі відділення м. Харкова на умовах укладеного договору.

Позичальник (приватне підприємство) уклало договір страхування відповідальності позичальника за неповернення кредиту, відповідно до якого АТ бере на себе відповідальність за неповернення банку кредиту і відсотків із розрахунку 250% річних.

Страховий внесок не був внесений приватним підприємством.

Був також укладений договір поруки між АТ (поручитель) і відділенням Ощадбанку м. Харкова.

Договір був підписаний особою, яка має відповідні повноваження Ощадбанку України. У тексті не було зазначено те, що договір укладений від імені Ощадбанку України. Цей договір містив умови відповідальності поручителя перед банком у повному обсязі у випадку невиконання приватним підприємством зобов’язання щодо сплати кредиту.

Чи можна висунути вимоги про стягнення кредиту до АТ у випадку неповернення кредиту приватним підприємством?

Чи дійсні і чи вступили в силу зазначені договори страхування і поруки?