Розділ 3 Відтворення реалій-радянізмів у творах м. Осадчого «Більмо» та а. Дімарова «у тіні Сталіна»

Один з найяскравіших зразків української екзистенційної прози – повість Михайла Осадчого "Більмо" – більше відома західноєвропейському читачеві. На Україні не одне десятиліття творчість письменника, як і багатьох інших митців, була заборонена.

І попри те, що пройшло вже не одне десятиліття, відбулися значні зміни у структурі власне суспільного і державного устрою, повість не втрачає своєї художньої вартості; основні світоглядні питання буття людини в цьому світі, порушені автором, не перестають бути актуальними і нині. Якщо відійти від суто історичної оболонки, багато життєвих ситуацій, змальованих в „Більмі”, викликають прямі асоціації з сучасною дійсністю, і у цьому полягає основна цінність твору.

Як твір – «Більмо» існує у двох площинах – у художній і документальній, фактологічній. Надзвичайно цікава, власне, оця його художня площина. «Більмо» - спогади, фактологічна розповідь про його арешт в 1966 році. Хоч у «Більмі» описані дійсні, а не фіктивні події, Осадчий послуговується багатьма засобами модернізму, як, наприклад, потоком свідомості та різноманітними сюрреалістичними та експресіоністичними повістями Джойса та Кафки[10]. У цьому зв’язку критики справедливо порівнювали «Більмо» Осадчого з «Процесом» Кафки. Герої названих творів дуже між собою подібні. Вони обидва в житті мали поважне становище, добру суспільну опінію і обидва стали нічим. Різниця між ними хіба та, що Кафка творить художній світ, а Осадчий передає живцем об’єктивну радянську дійсність. [14]

Метаморфози письменника й головного персонажа наклали відбиток на повісті: оповідач хоче донести значно більше, ніж дозволяє папір. Вириваючи певні акценти, автор ніби жертвує загальним плином розповіді. Проте абсолютної тотожності між Осадчим-письменником і Осадчим-персонажем не може бути, адже "Більмо" - художній твір. Привертає увагу те, що сюжетна лінія повісті постійно уривається, плутається, повертається назад і несподівано знову розгортається у заданому напрямкові. Це зумовлено ідеєю твору: зосередити основну увагу саме на людині, на її "бутті-в-собі". В екстремальних умовах різко протиставляється оточуючий світ і власна сутність; самоспоглядання й аналіз подій, їх сприйняття набувають дуже тонкого характеру, помічаються найменші порухи контактуючих сторін. Такий стан вимагає граничної чесності перед собою, що дається не легко. Тому людина прагне певної опори, якою часто стає творчість. М.Осадчий розкриває це в своїй повісті: "Та оказія сидить в мені й досі. Та лиха примара, яка завдала стільки поневірянь. Я ледве не збожеволів, я мусив рятуватися. І за соломинку в тому розпачі оповістився папірець. Я віддав йому безсонні ночі, свою кривду і людську гідність. Я сказав йому правду. Та правда не повинна поминути твою байдужість. Та пекельна відчайдушна правда...". [23].Життя саме продиктувало рядки, які довелося прожити двічі, вистраждати, перебороти страх перед неминучою розправою, адже правда не прощається в суспільстві, збудованому на обмані. Так з'явився твір, якому не було аналогій в українській літературі.Простота основної сюжетної лінії чергується зі складністю позасюжетних вставок, які головним чином і визначають зміст повісті. Структура "Більма" не громіздка: пролог, перша частина – "Комедіанти" (арешт, слідство, судовий процес), друга частина – "Місто сонця" (етапування, табірне життя, звільнення). Але особливістю є те, що всі три складові характеризуються автономністю і можуть існувати як окремий самостійний твір – із власною стилістикою, логікою подій, змістово-ідейним наповненням тощо. Усі події, особи, характери, навіть мова персонажів передана з максимальним наближенням до реальності.

Словом, повість «Більмо» окреслює багато своїх і художньо-стильових, сюжетних та ідейних параметрів.

У гроно талановитих майстрів української прози повоєнного часу ім'я Анатолія Дімарова вписувалося повільно й важко. Принаймні, офіційне його

визнання припізнилося на два десятиліття, коли брати за точку відліку 60-ті

роки, впродовж яких одна за одною виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). Лише за останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний Шевченківської премії. Втім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім'я» (1956) та «Ідол» (1961) були досить популярними, хоча великої преси не мали. На сьогодні доробок А. Дімарова вже хто зна чи й умістився б у добрий десяток томів. Феномен дімарівського стилю має дві виразні ознаки: глибоко народний психоколорит і пов'язану з ним оповідність вираження через слово і в слові. Недарма найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали ним у прозі узаконені «історії» — сільські, містечкові, міські — себто художні структури, де авторство розчиняється в матеріалі, що виповідає себе «сам». Його внесок у новітню українську прозу, можливо, тим непересічний, що майже адекватно виражає народне пережиття історії. Стверджувати, що ця історія надто відрізняється од офіційних чи наукових її версій, може, й не варто: події та «етапи» і там, і там практично тотожні. А факти — різні. Так, революція, громадянська війна, сталінські й окупаційні жахи мали б народ,здавалося, коли не підкосити, то морально втомити. Та й ближчі до нас часи вимивали в ньому багато з того, що, подібно до гумусу, формувалося віками й так само, як цей родючий шар, в лічені роки не відновлюється. Але ж і не влічені нищиться.[34]

Особливо у творах «Попіл Клааса», «В тіні Сталіна», де на авансцену виходять раніш недосяжні для художнього заглиблення зловісні тіні минулого. Робити з цього висновок щодо якихось докорінних змін манери письма, звісно, не варто: вона коли й робить якісь поступки, то лише матеріалові чергової оповіді. Це засвідчує й коротка повість «Самосуд» (1990), в основу якої ліг випадок, відомий авторові ще з часів війни, коли жіноцтво накинулось на арештованого німцями енкаведиста, що морив їхній район голодом, і самочинно його покарало.

Слід гадати, що схожі з цією повістю твори, які або вийшли вже друком

(скажімо, «Притча про хліб» — вилучені колись із роману «І будуть люди» глави про 33-й рік), або тільки автором замислюються, ставлять метою доповнити картину всенародного життя од революції до наших днів. Їхню вартість для майбутнього важко переоцінити, йдеться ж бо про високохудожній доробок, в якому розлите не тільки співчуття до народу, а й гордість за нього. Негучна і без оскомних ідейних узагальнень. На цім у Анатолія Дімарова грунтується все — од наскрізного пафосу малих і великих епічних полотен до найдрібніших елементів змісту й стилю, що в єдності своїй творять художній світ, куди олжі шлях був заказаний. Як офіційній, так і літературній визнання припізнилося на два десятиліття, коли брати за точку відліку 60-ті роки, впродовж яких одна за одною виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). Лише за останню — «Біль і гнів» (1974,1980) автор був удостоєний Шевченківської премії. Анатолій Дімаров множив і множить вартісне, чим і утвердився як письменник і чим повноцінно у слові живе. [14]

Лексичне значення реалій-радянізмів у творах

Найскладніша в лінгвістиці – проблема сутності лексичного значення слова. Представники різних мовознавчих галузей, шкіл і напрямків неоднаково підходять до її розв'язання, по-різному трактуючи лексичне значення. Серед усіх підходів до визначення лексичного значення слова (реляційних, функціональних, субстанціональних), запропонованих ученими, найпоширенішим у мовознавстві є субстанціональний, згідно з яким лексичне значення – це відображення предмета, явища чи відношення у свідомості, що входить у структуру як внутрішня його сторона.[16]

Субстанціональне розуміння лексичного значення слова виходить з того, що значення - це явище, яке можна розкласти на складники й описати як сукупність ознак. Лексичне значення слова є формою узагальненого відображення дійсності, що конкретизується в окремих мовленнєвих актах, і є комплексним поєднанням предметної віднесеності слова, понятійної співвіднесеності, що становлять власне семантичний аспект; його парадигматичних характеристик і синтагматичних властивостей, що представляють синтаксичний аспект; прагматичних характеристик, які репрезентують прагматичний і стилістичний аспекти; емпіричного компонента й фонових характеристик слова [12].

Лексика української мови – складне й багатогранне явище: у її лексичному складі поряд зі словами загальновживаними функціонують лексичні одиниці, використання яких обмежене спеціалізоване. Марковану лексику можна схарактеризувати як лексику, обмежену у функціонуванні й протиставлену своїми диференційними ознаками активному, загальновживаному, нейтральному номінативному складу мови.

У складі конотативно маркованої лексики розглянуто слова різних тематичних груп, які за радянського періоду через ідеологізацію суспільства було поділено на „наші" й „чужі". У дослідженні розрізняються конотативно марковані лексичні одиниці, що функціонували за СРСР для позначення зарубіжних явищ і понять із галузі ідеології, політики, економіки, мистецтва, культури тощо, та функціонально-марковані слова, уживані в цих сферах.

Конотативно марковані лексеми в лексикографічних працях радянського періоду в тлумаченнях або цитатах-ілюстраціях до них мали оцінні визначення прогресивний – реакційний; соціалістичний, комуністичний – буржуазний; реалістичний – антиреалістичний; матеріалістичний – ідеалістичний тощо: авангардизм „умовна назва багатьох антиреалістичних течій у літературі й мистецтві 20 ст. [10]. Функціонально марковані лексеми вказували лише на наявність реалій і явищ у певних країнах.

Відомо, що в періоди різких соціальних перетворень спостерігаються інтенсивні пошуки необхідних назв для позначення явищ, реалій, процесів та понять, що з'являються й поширюються в суспільстві. Одним із способів номінації є використання переорієнтованих слів, тобто лексем, які вживалися в українській мові для позначення зарубіжних, найчастіше західних і дореволюційних денотатів. Зіставлення тлумачень слів у лексикографічних кодексах часів Радянського Союзу та сучасних лексикографічних праць уможливило виявити ці зміни. Відсутність у тлумаченнях посилань „у імперіалістичних державах", „у капіталістичних країнах", „у буржуазних країнах", „в ряді країн", „у буржуазному суспільстві", „у царській Росії" та ін. є свідченням того, що слова переосмислилися щодо сучасних реалій і позначають характерні для нинішньої ситуації явища й поняття. Процеси денотативної переорієнтації охопили хронологічно й стилістично (функціонально й конотативно) марковані лексичні одиниці, які позначають економічні, суспільно-політичні, наукові явища й поняття, а також слова, що є назвами реалій і понять зі сфери освіти, навчання, виховання, культури, побуту.

Одночасно відбувається й інший процес – поступове звільнення конотативно маркованих лексем від штучно прищеплених (унаслідок ідеологізації в радянський період) несхвальних, негативних або позитивних, схвальних конотацій та перехід їх до функціонально маркованої чи нейтральної лексики. Деякі марковані слова внаслідок дії процесу деідеологізації змінили конотативний негативний чи позитивний статус на кардинально протилежний. Про зміну конотативного статусу свідчить відсутність (чи з'ява) у сучасних лексиконах оцінних слів: „буржуазний", „реакційний, „прогресивний", „капіталістичний", „соціалістичний", „комуністичний", „ідеалістичний", „матеріалістичний" тощо.

До лексичних труднощів перекладу відносимо відтворення реалій державно-адміністративного укладу та суспільного життя. Серед них найчастіше зустрічаємо реалії радянської доби. Радянізми поділяються на три підгрупи: 1) власне радянізми; 2) регіональні радянізми; 3) інтернаціональні радянізми [14].

Власне радянізми – реалії, характерні для Радянського Союзу (радгосп, ЖЕК, стаханівець), – відтворюють, враховуючи відсутність їх еквівалентів в цільовій мові. Регіональні радянізми (суботник, будинок культури, комсомолець) перекладаються у мовах країн колишнього соціалістичного табору здебільшого транскрипцією чи калькуванням. Інтернаціональні радянізми , такі, як супутник, більшовик є досить відомими і не вимагають особливого пояснення, достатньо перекласти їх способом транскрипції. Перекладач вірно відчув різницю між усталеним “комуніст”, що відповідає англійському “Сommunist”. Даний радянізм має тут трохи інше семантичне забарвлення, він вжитий в запеклому, ненависницькому тоні. Іншим прикладом відтворення реалії на позначення членів “партійного апарату” СРСР є “секретар обкому ”), яке передане описовим шляхом перекладу і на нашу думку, відтворене цілком адекватно:

We’ll bring the Provincial Party Secretary here, and you, his shitty, will tell us everything you did!

(Ми й секретаря обкому сюди приведемо, і ти, робітничок, розповіш, що робив.)

Обком партії - орган регіонального управління структур КПРС. У краях комітет називався крайком. У свою чергу, республіканські, крайові та обласні комітети поділялися на районні комітети.

Обкоми і крайкоми підпорядковувалися комітетам комуністичних партій союзних республік (крім розташованих на території РРФСР, де до 1990 року не існувало республіканської організації КПРС), обласні та крайові організації в свою чергу поділялися на районні комітети. Діяли до розпуску КПРС в серпні 1991 року.

Перший секретар обкому / крайкому був одним з найважливіших ланок у номенклатурі КПРС. Був фактичним правителем області, керував партійними організаціями своїй галузі. Призначає і зміщує секретарів рівня райкому і міськкому партії.

Робота на даній посаді фактично була обов'язкова для подальшого просування по службі (роботі на керівних постах в центральному апараті ЦК республіки або Союзу). Але також ця посада часто використовувалася і як «почесне заслання», коли неугодного або провинився партійного працівника рівня Політбюро / Секретаріату / зав. відділу ЦК відсилали керувати областю.

Методом транлітерації відтворено словосполучення “Табір суворого режиму”:

Юрко з чотирнадцяти років сидить у таборах суворого режиму: уже дев’ятнадцятий рік.

(Yuriy has been in the hard – labor camps since the age of fourteen because of his father.)

Приємно тішить переклад політичної реалії, а саме – диктатура пролетаріату і програма КПРС:

“...ми говорили про свободу слова, про нове розуміння диктатури пролетаріату, яка за визначенням «Програми КПРС», виконала свою історичну місію.” [23]

(I talk to him about freedodom of speech, about the new concept of the dictatorship of the proletariat, which according to the Party Program has accomplished its historical mission).

Диктатура пролетаріату — відповідно до теоретичної доктрини марксизм-ленінізму означення форми політичної влади, яка тимчасово встановлюється внаслідок революції й здійснюється робітничим класом на чолі зі своєю партієюдля придушення опору колишніх панівних класів - до утвореннябезкласового суспільства.

Згідно з сучасним критичним поглядом на марксизм-ленінізмта«реальний соціалізм»- диктатура пролетаріату цеевфемізм, за яким приховувалася диктатуракомуністичної партії, а точніше її верхівки -партноменклатури- для встановлення в країні режиму власноїтоталітарноївлади. Використовуючи термін «диктатура», мається на увазі передачу засобів виробництва і громадських інституцій представникам робітничого класу, які змінять представників заможних класів (т.зв. «диктатура буржуазії»). У новому післяреволюційному періоді повинні виникнути цілковито нові структури влади, що уможливлювали б усім робітникам можливість управління як засобами виробництва, так і державою.

Звичним для нас, українських читачів, є й абревіатура УПА, що є невід'ємною частиною історії України 1942-1954р. Вона мала на меті боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній, самостійній державі. Ця реалія перекладена перекладачем «UPA», використавши метод транслітерації.

Читаючи “Більмо»” М. Осадчого і «В тіні Сталіна» А. Дімарова неможливо не помітити те, що твір насичений радянізмами, які часто створюють труднощі при їх сприйнятті непідготовленим читачем навіть у рідній мові. Якщо скорочення широко вживане і загальновідоме, то при перекладі його можна не розшифровувати, а застосовувати скорочений переклад.

Приклад застосування радянізму ми зустрічаємо у таких словах:

“Чорновіл надіслав справу до верхівки влади, в якій висува обвинувачення КДБ” [36]).

(“Chornovil sent to the top authorities a dossier in which he indicted the KGB) [36]

Досить адекватним для розуміння є переклад російської абревіатури “КГБ”, яка транслітерована англійською як “KGB”, оскільки така абревіатура, як і явище, яке вона позначає, добре відома на Заході. Переклад абревіатури абревіатурою цілком доцільний, коли вона наявна в мові перекладу. Слід зауважити, що в тексті оригіналу зустрічаємо й розгорнутий відповідник цієї абревіатури - Комітет державної безпеки, перекладений як “Committee of State Security”. Комітет державної безпеки СРСР(КДБ СРСР)(рос.Комитет государственной безопасности СССР, КГБ СССР)^[1]— союзно-республіканський орган державного управління у сфері забезпечення державної безпеки приРаді Міністрів СРСР, утворений 13 березня 1954 року виділенням ізМВС СРСРряду управлінь, служб і відділів. У систему КДБ входили органи державної безпеки, прикордонні війська і війська урядового зв'язку, органи військової контррозвідки, навчальні заклади й науково-дослідні установи. Комітет виконував завдання захисту комуністичного режимуСРСРвід внутрішніх і зовнішніх ворогів та здійснював функції політичноїрозвідкиза кордоном дляуряду Радянського Союзу, а також функції політичної контррозвідкина територіїСРСР. У1978р. Ю. В. Андропов, будучи Головою КДБ, добився підвищення статусу органів ДБ і виводу з прямого підпорядкування Раді Міністрів СРСР. 20 березня1991року КДБ отримав статус центрального органу державного управління СРСР, очолюваного міністром СРСР, а22 жовтнятого ж року був ліквідований. Отже, при перекладі цієї реалії перекладач звертав увагу на форму її написання в тексті оригіналу.

Наступним прикладом реалії-радянізму виступає реалія – п’ятирічка – період, на який здійснювалося централізоване планування економіки в Радянському Союзі, відтворене у текті перекладу як “five year plan”, яке достатньо відображає зміст тексту оригіналу. Ця реалія-радянізм достатньо відома нам. Ми добре знаємо ще з курсу Всесвітньої історії, що перші рішення про перехід до політики прискореного індустріального розвитку відносяться до середини 20-х рр.. "З'їздом індустріалізації" стає XIV з'їзд ВКП (б) (18-31 грудня 1925), саме на ньому була схвалена стратегічна формулювання всій модернізаційної стратегії більшовиків: СРСР з країни, що ввозить машини й устаткування, необхідно перетворити на країну, яка виробляє машини і обладнання. Той же курс був продовжений і на наступному, XV партз'їзду, що відбувся 2-19 грудня 1927 р., на якому були схвалені загальні орієнтири першого п'ятирічного плану. Їх прийняття було пов'язане з гострою внутріпартійної боротьбою з ключових питань індустріалізації: про її пріоритети, темпах, джерелах, методах і т.д. Початком повороту на прискорений розвиток СРСР стає 1929 коли на XVI партконференції приймається перший п'ятирічний план, розрахований на період з жовтня 1928 р. до вересня 1933 р. Тому і назвали цей рік "роком великого перелому".

Варто також звернути увагу на приклад – нелегальний з’їзд.

Хто був учасником «малого кола» по підготовці нелегального з’їзду?

Who took part in «the small circle» that set up the illegal meeting?

Реалія перекладена за допомогою транслітерації для позначення радянізму-події, яка відбувалася в часи Радянського Союзу. Саме тому, читач має володіти широким багажем знань, щоб зрозуміти значення тої чи іншої реалії часів Радянського Союзу.

В процесі аналізу реалій-радянізмів зустрічається також реалія – радянський обруситель та інтернаціоналіст:

“Про секретаря львівського обкому партії, доктора наук, найбільшого радянського обрусителя-інтернаціоліста Галичини Маланчука, висловлювалися теж не краще”.

“They speak no better of Malanchuk, the Secretary of Lviv Provincial Party Committee, considered to be the greatest promoter of Russification and Internationalism”.

Як бачимо, перекладач переклав цю реалію, використовуючи метод транслітерації, показавши сенс слова обруситель, оскільки обруситель – людина, яка проводить політику обрусительства, русифікації, а русифікація – це сукупність дій та умов, спрямованих на спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні та серед українців, за допомогою переходу чи переводу осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їхньої подальшої асиміляції.

Не можна також оминути реалію – ідеологічний диверсант, який описує значення радянізму – звання, а саме спеціально підготовленої людини, яка має на меті обстоювати погляди ідеології – сукупність філософських, політичних, правових, моральних, релігійних та мистецьких поглядів, що характеризують те або інше суспільство, клас, політичну партію. Наприклад:

Ідеологічний диверсант… від окремих дій антирадянського характеру перейшов до агітації за відокремлення Української РСР від СРСР… одержав антирадянську літературу від Івана Світличного з Києва...

(An ideological saboteur… from isolated acts of an anti-Soviet nature progressed to agitating for the secession of the Ukrainian SSR from the USSR…Received anti-Soviet literature from Ivan Svitlychny in Kyiv).

Як бачимо, перекладач влучно переклав, знайшовши правильний відповідник до реалії-радянізму. Адже, як нам відомо, ідеологічний диверсант – це один із видів політичних злочинців.Політичних злочинців можна класифікувативідповідно до різних класифікацій, включаючи також і за такими постійними соціально-демографічними ознаками, якпрофесійнаабо службова діяльність. На думку С.М. Іншакова, за професійною або посадовим статусом політичні злочинці класифікуються наступним чином:

- Державний діяч; - Воєначальник; - Розвідник (як політичний, так і економічний); - Диверсант (особа, яка організує або вчиняє руйнування та пошкодження різних об'єктів в одній країні в інтересах іншої); - Терорист (особа, що спеціалізується на знищенні політичних і державних діячів, які становлять небезпеку для іноземної держави); - Агент впливу (особа, що займаєдержавнупосаду та використовує посадові повноваження на користь іншої держави) [55555]. (!!!!!!!!!!!!!!!!!)

А, отже, ідеологічний диверсант – це особа, яка наносить шкоду не в матеріальному плані, а в моральному, ідеологічному, яка має на меті зруйнувати, викривити чи спаплюжити одну ідеологію щоб вигородити чи возвеличити іншу ідеологію, що становить певний інтерес для окремої громади, країни тощо.

Наступним прикладом може слугувати класовий ворог, співець куркульського селянства, які позначають непокору соціалістичному наступу.

“ Скажіть, чи можна вірити йому, тому самому, який у тридцятих роках писав про Остапа Вишню – класовий ворог….Співець куркульського селянства…”

(Tell me, how am I to believe a man who in the thirties called Ostap Vyshnya a “class enemy”, “a glorifier of the kulak peasantry”, a conservationist of the language”).

Відтворення цих реалій перекладачем за допомогою транслітерації відображає значення реалій оригіналу і тому, англійський читач буде мати змогу зрозуміти сказане. Реалії-радянізми соціалізм, комунізм та націоналізм – це поняття, які відіграли велику роль у створенні політичної ситуації Радянському Союзі. Це можна побачити у творах письменників. Наприклад:

“А коли буде, то тоді певне щезне це слово ”націоналізм””

(But don’t worry, once we get such a law the world “nationalism”).

Націоналізм , як ми знаємо, це ідеологія і напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінністьнаціїяк найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі. Відрізняється різноманіттям течій, деякі з них суперечать одне одній. Як політичний рух, націоналізм прагне до відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою.

У своїй основі націоналізм проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність і роботу на благо власного народу, об'єднання національної самосвідомості для практичного захисту умов життя нації, її території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей. Він спирається на національне почуття, яке спорідненепатріотизму. Ця ідеологія прагне до об'єднання різних верств суспільства, незважаючи на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатною забезпечити мобілізацію населення заради спільних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки.

Наступний єприклад:

“Виховання нової людини – найголовніше при переході від соціалізму до комунізму”

(The education of a new man is the most important task in the transition from socialism to communism).

Для адекватного розуміння цієї фрази, читач має добре розуміти що таке соціалізм, комунізм, і які особливості переходу від соціалізму до комунізму. Перша фаза комуністичної формації, суспільний лад, що приходить на зміну капіталізмові, заснований на суспільній власності на знаряддя і засоби виробництва, владі трудящих, керованих робітничим класом на чолі з марксистсько-ленінською партією. Перехід від соціалізму до комунізму в закономірний, історично неминучий процес; Соціалізм, планове соціалістичне господарство відкривають найширший простір для всебічного прогресу науки і техніки. Світова система соціалізму — соціальна, економічна і політична співдружність вільних, суверенних народів, які йдуть по шляху соціалізму й комунізму, об'єднані спільністю інтересів і цілей, тісними взаєминами міжнародної соціалістичної солідарності. Світова система соціалізму справляв вирішальний вплив на всі революційні сили нашої епохи, сприяє їх зростанню і зміцненню. А капіталізм – це суспільно-економічна формація, заснована на приватній власності на засоби виробництва і експлуатації найманої праці капіталом; змінює феодалізм, передує соціалізму — першій фазі комунізму. Основні ознаки капіталізму: панування товарно-грошових стосунків і приватної власності на засоби виробництва, наявність розвиненого суспільного розподілу праці, зростання усуспільнення виробництва, перетворення робочої сили в товар експлуатація найманих робітників капіталістами. Метою капіталістичного виробництва є привласнення створюваною працею найманих робітників додатковій вартості. У міру того як стосунки капіталістичної експлуатації стають пануючим типом виробничих стосунків і на зміну докапіталістичним формам надбудови приходять буржуазні політичні, правові, ідеологічні і ін. суспільні інститути, і перетворюється на суспільно-економічну формацію, що включає капіталістичний спосіб виробництва і відповідну йому надбудову. У своєму розвитку капіталізм проходіт декілька стадій, але його найбільш характерні межі за своєю суттю залишаються незмінними.

Цими реаліями автор (ЯКИЙ АВТОР І В ЯКОМУ ТВОРІ???) хотів передати зміну ставлення кожної людини до тогочасної влади і їх переклад повністю адекватний і вдалий. Ще одним прикладом є радянізм – голова Комітету Державної безпеки Української РСР, який відносять до категорії – радянізми-посади. Його можна помітити в контексті:

«Це голова Комітету Державної безпеки Української РСР?»

(This is the chairman of the Committee of State Security of the Ukrainian SSR?).

Ця реалія перекладена шляхом транслітерації. Можливо, не кожен читач знає, що цей комітет був єдиним із державних комітетів Української РСР, який не створювався, не реорганізувався і не ліквідувався Кабінетом Міністрів Української РСР. Основними функціями КДБ булизовнішня розвідка,контррозвідка,оперативно-розшукова діяльність, охорона державного кордону, охорона керівниківКПРСіУряди СРСР, організація і забезпечення урядового зв'язку, а також боротьба з націоналізмом, інакомисленнямі антирадянською діяльністю. Також у завдання КДБ входило забезпеченняЦентрального комітету КПРС(до 16 травня 1991 року) і вищих органів державної влади і управління СРСР інформацією, що зачіпає державну безпеку і оборону країни, соціально-економічне становище в Радянському Союзі і питання зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності радянської держави ікомуністичної партії.

Отже, роблячи аналіз реалій-радянізмів, можна зробити висновок, що в творах «Більмо» М. Осадчого і «В тіні Сталіна» простежується велика кількість реалій-радянізмів, які в свою чергу, поділяються на радянізми-звання, радянізми-посади, радянізми-об’єднання, радянізми-події, радянізми, що описують соціальний статус та ін. Отже, проведене нами дослідження вкотре підтверджує той факт, що зберегти національну своєрідність твору та його стилістичну оригінальність, адекватно відтворивши його зміст та не змінивши форми, є досить важко, проте можливо. Запорукою досягнення досить адекватного перекладу “Більмо” і «В тіні Сталіна» стала майстерність перекладача, його лінгвокраїнознавчі знання, які сприяли здебільшого адекватному відтворенню інтертекстуальних одиниць. Перекладач зумів відтворити дух, в якому написаний твір і передати реалії радянської доби. Важливе значення має також чуття мови та тексту цього перекладача і його авторський, творчий підхід до справи.