32

Вступ

Сучасна педагогічна наука і практика шукають шляхи не лише оновлення і реформування системи освіти, але й принципово нові підходи до розв’язання важливого завдання – збереження і розвитку культурного, інтелектуального потенціалу нашого суспільства, в якому найбільшою цінністю є особистість. Декоративне мистецтво — це особлива галузь художньої творчості, яка підпорядкована "своїм" законам розвитку, має свою особливу художньо-образну мову. Основна її мета — естетичне-освоєння матеріального світу, художнє оформлення довкілля. Водночас декоративне мистецтво стає образною основою життя, формує естетичні погляди людини, активно впливає на її емоції, думки й почуття.

На сучасному історичному етапі у нашій державі значна увага приділяється розвитку декоративно-ужиткового мистецтва у контексті відродження духовних та матеріальних надбань українського народу. В цій роботі суттєву роль відіграють школи діяльність яких спрямована на формування творчих здібностей, естетичних смаків, практичних навичок роботи в процесі вивчення окремих видів народних ремесел. Великі можливості у розв’язанні завдання закладено в навчанні учнів декоративно-ужитковому мистецтву, залученні їх до художньо-трудової діяльності. Своєрідним різновидом традиційного українського мистецтва писанкарства.

Вивчаючи варіативний модуль: ”Технологія писанкарства”, учні здобувають знання про історію писанкарства, символічне значення як писанок, так і орнаментальних символів, а також оволодівають майстерністю писати писанки, вчаться правильно наносити орнамент на яйце і фарбувати. Під час проведення занять учні вчаться розробляти ескізи, підбирати потрібні матеріали, інструменти, вид оздоблення. Усе це сприяє творчому, розумовому розвитку учнів, формуванню їхніх естетичних смаків, культурному вихованню.

Під час проведення занять з вивчення технології писанкарства у 10-11 класах особливу увагу слід приділяти вибору методів навчання.

Актуальність даної проблеми та недостатнє вирішення її на практиці зумовили вибір нами теми курсової роботи: ,,Особливості навчання за варіативним модулем: ,,Технологія писанкарства” у 10 – 11 класах.

Об’єкт дослідження: трудове навчання учнів 10-11 класів.

Предмет дослідження: методика навчання школярів за варіативним модулем ,,Технологія писанкарства”.

Мета курсової роботи полягає в обгрунтуванні методики організації та проведення занять з технології писанкарства.

Для реалізації цієї мети були поставленні такі завдання:

1). охарактеризувати декоративно - ужиткове мистецтво як важливий аспект формування особистості школяра на уроках трудового навчання

2). проаналізувати програму та розробити календарно-тематичний план з вивчення варіативного модуля ,,Технологія писанкарства” у 10 – 11 класах;

3). розробити поширений конспект уроку з технології писанкарства .

Курсова робота складається з вступу, трьох параграфів, висновків, списку використаних джерел.

1. Декоративно-ужиткове мистецтво як важливий аспект формування особистості школяра на уроках трудового навчання

Одним з найважливіших напрямків сучасної вітчизняної педагогічної науки є розробка нових підходів до навчання та виховання школярів, пошук ефективних шляхів їх фізичного, розумового й морального розвитку. Необхідність та актуальність постановки проблеми використання декоративно-ужиткового мистецтва у формуванні особистості школяра цілком відповідає сучасним завданням української школи. Громадяни нашої держави повинні бути національно зорієнтованими, творчо збагаченими, художньо активними особистостями. Сприяти цьому повинна відповідна система навчання й виховання дітей та молоді. Саме на уроках трудового навчання вчителі мають великі можливості створення оптимального середовища для розвитку традиційної культури, збереження народної спадщини та передачі її наступним поколінням[9].

Виховання в загальноосвітній школі має дві взаємопов’язані сторони: одна – педагогічний вплив вихователя, учителя, колективу, друга – готовність вихованця сприйняти і усвідомити цей вплив. Для успішного виконання поставлених завдань вихователі повинні глибоко усвідомити основні психолого-педагогічні закономірності та особливості виховного процесу. Зокрема, необхідно передусім ураховувати, що спосіб поведінки людини визначається, з одного боку, безперервним зовнішнім впливом на неї, а з другого – її природженими та набутими індивідуальними якостями й внутрішнім психічним станом[3].

Виховання – процес безперервний. Нагромадження нових знань, зміна і зміцнення поглядів, переконань, звичок відбувається постійно. Розвиток фізичних і духовних сил дитини вимагає від неї все нових і нових способів урівноваження з довкіллям, що виявляється в її поведінці, діяльності, ставленні до інших людей, до праці, до природи і до самої себе. При цьому поведінка особистості, її ставлення до оточення, її діяльність обумовлюються тими порівняно стійкими якостями, що з’явилися у неї як наслідок соціальних умов, виховних впливів, досвіду і стали основою її характеру[6].

Навчання і виховання – невіддільні процеси, проте педагог повинен знати і специфічні особливості кожного з них. Слід пам’ятати, що високий рівень розумового розвитку сам собою ще не гарантує автоматично високу моральну і громадянську зрілість. Учні пояснюють цей процес тими особливостями, які характеризують освоєння людиною світу. З одного боку людина пізнає навколишній світ, а з другого – виробляє до нього своє ставлення. Нагромадження людиною знань залежить від активності її мислення, а ставлення до знань, до життя залежить від багатьох інших сторін, що характеризують особистість: від її прагнень, переконань, інтересів, смаків, звичок, волі і характеру. Саме ці якості визначають, як людина використає набуті нею знання, на скільки надасть своїй діяльності гуманістичного спрямування і керуватиметься загальнолюдськими цінностями. При цьому знання не прямо впливають на розвиток указаних вище та інших якостей, а опосередковано через почуття, що лежать в основі ставлення людини до дійсності[5].

Джерелом формування особистості є її діяльність і спілкування. Одна з провідних закономірностей виховного процесу вказує на взаємозалежність доцільно організованої діяльності і розумно побудованого спілкування дітей з іншими людьми, насамперед з батьками і вчителями, та ефективності виховання. Отже, педагог повинен пам’ятати, що не включена в розумно організовану діяльність дитина залишається і поза позитивним виховним впливом. Але у процесі діяльності і спілкування дитина вибірково ставиться до виховних впливів, і не всі впливи мають ефективні наслідки, оскільки, як свідчить досвід, деякі впливи дитина засвоює охоче і досить активно, інші – майже або зовсім не засвоює. Це відбувається в тому випадку, коли ці впливи не викликають позитивних емоцій, не зачіпають внутрішню сферу особистості, її потреби, інтереси, бажання.

Особистість є єдиним цілим, в якому кожна якість тісно пов’язана з іншими, і тому кожна риса особистості проявляється по-різному залежно від її співвідношення з іншим рисами. Наприклад, сміливість як якість особистості може мати цілком різне значення залежно від того, чи поєднується вона з обережністю і розрахунком чи з імпульсивністю, гарячністю, з високою громадянськістю чи почуттям зарозумілості і пихи. Тому і не можна дитину формувати частинами, а завжди слід підходити до виховання як до цілісної системи.

Формування особистості являє собою процес адаптації й самоорганізації. Самоорганізація – це природна вроджена атрибутивна здатність усіх біологічних систем самостійно підтримувати, відроджувати і вдосконалювати рівень своєї організації при зміні зовнішніх і внутрішніх умов існування і діяльності з урахуванням набутого раніше досвіду. Вона спрямована на збереження цілісної системи, підвищення її стійкості і забезпечення нормального функціонування і розвитку[13].

Людина як біосоціальна істота здатна до двох видів самоорганізації: біологічної і соціальної. Соціальна самоорганізація здобувається людиною протягом усього життя, але її основа, фундамент закладається з дитинства під впливом соціального середовища, системи виховання, предметно-практичної та особистісно-рольової діяльності людини. Самоорганізація особистості, що здійснюється під впливом свідомості дитини, її самопізнання, мислення, діяльності, почуттів і волі, здатна визначити набагато років наперед зміст і характер духовної і практичної діяльності людини. Педагог повинен знати, що соціальна самоорганізація включає: самопізнання і самовизначення, саморозвиток і самореалізацію[11].

Учитель повинен відкрити, захопити і спрямувати кожного учня на цікавий, змістовний особистісно і суспільно корисний шлях самовдосконалення.

Відкрити учня – це означає, спираючись на фактичний рівень знань і життєвий досвід дитини, показати їй саму себе, закономірності та способи розвитку її сил, якостей, здібностей. Важливо переконати її в тому, що всі чесноти, як і всі недоліки, залежать від неї самої, рівня її свідомості і вміння будувати життя. Щоб розкрити учня, потрібно організувати його практично-предметно і особистісно-рольову діяльність у колективі.

Захопити учня – це означає викликати у ньому потребу організувати себе для досягнення суспільно й особистісно значущих цілей. Потрібно ставити посильні для дитини завдання, за успішне їх виконання похвалити. Навіть невелика перемога над собою робить людину сильнішою[11].

Вчителі повинні пам’ятати, що поняття віку і вікових психологічних особливостей не мають абсолютного значення, і кожний віковий період не має точно визначених меж, оскільки він значною мірою залежить від конкретних умов життя і діяльності, які є дуже різними. Тому і вікові особливості характеризуються дуже широкою варіативністю, в основі якої є різні індивідуальні варіанти конкретних умов життя і діяльності школяра, його виховання, навчання, вроджені індивідуальні різниці (особливості мозку, вищої нервової діяльності, анатомо-фізіологічні особливості, фізична конституція)[6]. Проте вирішальне значення мають все-таки конкретні соціальні умови життя, діяльності, виховання і навчання. Залежно від цього школярі одного й того самого віку можуть проявляти в певних межах різні особливості пізнавальних процесів (пам’яті, уваги, мислення, мови), почуттів і емоцій, моральної культури, свідомості і самосвідомості, професійного самовизначення і т. ін.

Одним із напрямів реалізації завдань є взаємодія трудового навчання і естетичного виховання учнів шляхом їх залучення до національних скарбів нашої культури декоративно-ужиткового мистецтва, щоб його засобами прищепити учням прагнення до творчої діяльності, через яку реалізовуються духовні потреби особистості. Виховна цінність декоративно-ужиткового мистецтва полягає саме в тому, що виховання і розвиток особистості відбувається невимушено і природно в контексті життя народу, сім’ї, школи так, що дитина навіть не відчуває, що її хтось виховує. Тому саме декоративно-ужиткове мистецтво – є найближчим, на нашу думку, кожній людині і може стати основою художнього розвитку особистості. Саме цю функцію виконує декоративно-ужиткове мистецтво протягом усієї історії народу України. Оскільки воно, з одного боку, відображає певні етапи розвитку народної творчості і в цьому розумінні є немовби нашим живим минулим, з іншого – в народному мистецтві протягом століть були вироблені творчі методи, які складають основу розвитку сучасної народної творчості й виховання підростаючого покоління[7].

На відміну від літератури, музики, театру, кіно, що зображують явища у їх розвитку, декоративно-ужиткове мистецтво ніби „зупиняє мить”, даючи можливість пройматися настроєм певного моменту, відтворює багатогранну цілісну картину дійсності в усьому багатстві індивідуальних проявів. Як одна із форм пізнання світу воно відіграє важливу роль у суспільному житті, становить могутній засіб естетичного виховання, бере активну участь у формуванні особистості[2].

Види декоративно-ужиткового мистецтва є невід’ємним елементом традиційно-побутової культури українського народу і є природним та повсякденним оточенням людини, середовище, яке не тільки захоплює, а й з ранніх років учить бачити красу, викликає прагнення прилучитися до прекрасного, до мистецтва.

Заняття народною творчістю сприяють розвитку в учнів уваги, естетичного смаку, творчої активності, вихованню бережливості, почуття гордості за культурну спадщину свого народу. На думку сучасних педагогів позитивних результатів у вихованні школярів можна досягти у випадку поєднання таких шляхів реалізації цієї мети:

• формування у школярів знань з історії декоративно-ужиткового мистецтва;

• розкриття ролі декоративно-ужиткового мистецтва у духовному і матеріальному житті українського народу;

• практичне ознайомлення з локальними особливостями, традиційними орнаментами, колористикою;

• формування початкових умінь та навичок оволодіння техніками декорування, складання орнаментальних композицій;

• розвиток умінь та навичок самостійно створювати декоративні вироби ужиткового призначення[7].

Поєднання цих умов сприяє значно ширшому залученню дітей до різноманітних видів декоративно-ужиткового мистецтва, використовуючи повною мірою всі можливі методи і засоби навчання.

Заняття декоративно-ужитковим мистецтвом мають розвивальну і виховну спрямованість, виступають ефективним засобом формування у школярів моральних якостей та художньо-естетичного смаку, сприяють проявленню творчого потенціалу і дають можливість реалізуватися творчій індивідуальності школяра. Останнє особливо важливе в трудовому вихованні, тому що праця виступає як засіб всебічного і гармонійного розвитку особистості, як основа виховання громадянськості, умова розумового, фізичного та естетичного становлення особистості.