3. Масова та елітарна культура, контркультура, субкультура.

Елітарна культура (від франц. elite – добірне, вибране (обране), краще) – субкультура привілейованих груп суспільства, що характеризується принциповою закритістю, духовним аристократизмом і ціннісно-смисловою самодостатністю. Апелюючи до обраної меншості своїх суб’єктів, як правило, що є одночасно її творцями і адресатами, елітарна культура свідомо і послідовно протистоїть культурі більшості, або масовій культурі в широкому сенсі (у всіх її історичних і типологічних різновидах – фольклорі, народній культурі, офіційній культурі того або іншого стану або класу, держави в цілому, культурній індустрії технократичного суспільства ХХ – ХХІ ст. тощо). Більш того, елітарна культура потребує постійного контексту масової культури, оскільки ґрунтується на механізмі відштовхування від цінностей і норм, прийнятих в масовій культурі, на руйнуванні стереотипів, що склалися, і шаблонів масскульту (у тому числі їх пародіювання, осміювання, іронію, гротеск, полеміку, критику, спростування).

Розрізняються політичні («правлячі», «владні») і культурні еліти.

Історичне походження елітарної культури таке: вже в первісному соціумі жерці, волхви, чаклуни, племінні вожді стають привілейованими володарями особливих знань, які не можуть і не повинні призначатися для загального, масового користування. Згодом подібні відношення між елітарною кульутрою і культурою масовою в тій або іншій формі, зокрема секулярній (релігійній), неодноразово відтворювалися (у різних релігійних конфесіях і особливо сектах, в чернечих і духовно-лицарських орденах, масонських ложах, у ремісничих цехах, що культивують професійну майстерність, у релігійно-філософських зібраннях, у літературно-художніх та інтелектуальних гуртках, що складаються навколо харизматичного лідера, вчених співтовариствах і наукових школах, в політ, об’єднаннях і партіях, – зокрема особливо тих, що працювали конспіративно, змовницьки, в умовах підпілля і так далі).

Елітарна культура є ініціативним і продуктивним початком у будь-якій культурі, виконуючи переважно творчу функцію в ній; тоді як масова культура шаблонізує, рутинизує, профанує досягнення елітарної культури, адаптуючи їх до сприйняття і споживання соціокультурною більшістю суспільства. У свою чергу, елітрана культура постійно висміює або викриває масову культуру, пародіює її або гротескно деформує, представляючи світ масового суспільства і його культури страшним і потворним, агресивним і жорстоким; у цьому контексті долі представників елітарної культури уявляються трагічно, ущемлено, зламаними (романтичні і постромантичні концепції «генія і натовпу»; «творчого божевілля» або «священної хвороби», і буденного «здорового глузду»; натхненного «сп’яніння», у тому числі наркотичного, і вульгарній «тверезості»; «свята життя» і нудної повсякденності).

Теорія і практика елітарної культури розцвітає особливо продуктивно і плідно на «зламі» культурних епох, при зміні культурно-історичних парадигм, своєрідно виражаючи кризові стани культури, нестійкий баланс між «старим» і «новим».

Елітарна або висока культура створюється привілейованою частиною суспільства, або на її замовлення професійними творцями. Вона містить витончене мистецтво, класичну музику і літературу. Висока культура, наприклад, живопис Пікассо або музика Шенберга, важка для розуміння непідготовленої людини. Як правило, вона на десятиліття випереджає рівень сприйняття людини із середнім рівнем освіченості. Коло її «споживачів» – високоосвічена частина суспільства: критики, літературознавці, завсідники музеїв і виставок, театрали, художники, письменники, музиканти. Коли рівень утворення населення зростає, коло «споживачів» високої культури розширюється. До її різновиду можна віднести світське мистецтво і салонну музику. Формула елітарної культури – «мистецтво для мистецтва». Висока культура позначає пристрасті і звички городян, аристократів, багатих, правлячої еліти, а масова культура – культура низів. Одні й ті ж різновиди мистецтва можуть належати високій і масовій культурі: класична музика – високою, а популярна музика – масовою, фільми Феліні – високою, а бойовики – масовою. Проте існують такі жанри літератури, зокрема фантастика, детективи і комікси, які завжди відносять до популярної або масової культури, але ніколи до високої. Те ж саме відбувається з конкретними витворами мистецтва. Органна меса Баха належить до високої культури, але якщо вона використовується як музичний супровід в змаганнях з фігурного катання, то автоматично зараховується до розряду масової культури, не втрачаючи при цьому своєї приналежності високій культурі. Численні оркестровки творів Баха в стилі легкої музики, джазу або року зовсім не компрометують високої культури. Те ж саме стосується і Мони Лізи на упаковці туалетного мила або її комп’ютерної репродукції, що висить в службовому офісі.

Елітарна кульутра створюється не всім народом, а освіченою частиною суспільства – письменниками, художниками, філософами, ученими – гуманітаріями. Як правило, висока культура має спочатку експериментальний або авангардний характер. У нім пробуються ті художні прийоми, які будуть сприйняті і їх правильно зрозуміє широкий шар непрофесіоналів через багато років потому. Фахівці називають іноді точні терміни – 50 років. З таким запізненням зразки вищої художності випереджають свій час.

Феноменом другої половини XX ст. стало формування і поширення масової культури. У прямому розумінні – це культура, що знаходить попит в основній масі населення безвідносно приналежності до тієї чи іншої нації, держави. Незважаючи на регіональні або національні особливості, масова культура є космополітичною.

Своїм виникненням та бурхливим розвитком масова культура завдячує сучасній цивілізації. З переходом людства після Другої світової війни від індустріальної до постіндустріальної ери значно поширився розвиток і вплив засобів масової комунікації, інформаційних технологій, суттєво підвищився рівень освіченості населення багатьох країн. Тим самим створювались нові можливості поширення культури в суспільстві, донесення її надбань до кожного індивіда.

Масова культура зайняла місце між культурою елітарною (верхівка суспільства, найосвіченіші верстви) та народною, укоріненою переважно серед сільського населення. Вона приваблює, насамперед маргінальні (від лат. margo – край; від фр. marginal – побічний, на полях, несуттєвий, другорядний, незначущий) верстви людей, вилучених цивілізацією з їх традиційного оточення, культурного ґрунту. Це жителі села, що опинились у місті, емігранти, ті, хто змушені змінити спосіб життя через втрату роботи, кваліфікації та знаходиться в пошуку нових світоглядних та духовних орієнтирів.

Найхарактернішою рисою масової культури є її комерційний характер. У ринковому суспільстві ця культура, розрахована на основну масу населення, обов’язково виступає в ролі продукту, споживання якого має приносити прибуток. Для вивчення попиту на цей продукт сучасна західна цивілізація вже давно використовує могутній потенціал наук про людину – соціологію, психологію, менеджмент, політологію. Одночасно не лише вивчаються, а й формуються культурні потреби і бажання мас. Існує досить розгалужена система індустрії масової культури, що включає в себе такі підрозділи:

• засоби масової інформації – ЗМІ (практично всі приватні канали радіо та телебачення, газети та журнали існують за рахунок реклами споживчих товарів та послуг);

• система організації та стимулювання масового попиту на продукцію (реклама на вулицях, транспорті, індустрія моди);

• індустрія здоров’я (формування іміджу здорового способу життя);

• індустрія дозвілля (туризм, книговидання, популярна музика та ін.);

• міжнародна ком’ютерна мережа Інтернет;

• масова соціальна міфологія (численні матеріали про життя кумирів, поширюються міфи, псевдонаукові вчення, де складні або недостатньо досліджені проблеми зводяться до простих пояснень, типу: вплив прибульців з космосу, зірок, знаків зодіаку, передбачення Нострадамуса).

Продукт сучасної масової культури.

По-перше, він подається як якісний. Якщо це роман або художній фільм, тут важливий цікавий сюжет, інтрига, красиві герої, бурхливі почуття. Обов’язково при цьому треба дотримуватися чіткості жанру в розрахунку на певну категорію споживачів: для жінок «бальзаківського» віку – мелодрама, для чоловіків – бойовик, для домогосподарок – «мильна опера» (вихід на екрани Заходу перших телевізійних серіалів у 60-х роках супроводила реклама мила та пральних порошків). Для розваг – комедія, для зняття стресу трудового дня – трилер, для інтелектуалів – детектив та кросворд.

По-друге, твір масової культури повинен бути зрозумілим. Надмірна філософія та модерністські прийоми не сприймаються масою, тому в попиті переважно є традиційний реалізм. Так, у живопису серед масового загалу розповсюджуються хрестоматійні твори реалістів XIX ст. та їх послідовників. Масова культура унікальна тим, що вона добре навчилася маніпулювати людськими інстинктами, доцивілізаційними реакціями та імпульсами, серед яких – ерос, страх, агресивність. Усе це є і у великих класиків, але не в такій примітивній формі.

Характерною рисою масовості іноді стає вульгарність – банальні істини, примітивні почуття та ідеї, красиво «упаковані» і розраховані на невибагливий смак. Квінтесенцією масової культури, її найодіознішим, пародійним виразом є так званий кітч (від нім. – несмак, дешева продукція, розрахована на зовнішній ефект). У 60 – 80-і рр. цим терміном позначали популярну художню продукцію, що відповідала міщанським смакам, була символом бездуховності. Це матрьошки, керамічні фігурки котів або слоників, картини з русалками. Сьогодні найхарактерніший приклад кітчу – сучасна телевізійна реклама. Він є одним із стилів постмодерністського мистецтва.

У тоталітарному суспільстві, незважаючи на його колективістський характер, справжньої масової культури не існує. Декларована як масова, культура такого суспільства по суті є елітарною, оскільки її створює художня еліта на замовлення політичної верхівки. У такій художній культурі мало уваги приділяється особистим почуттям та індивідуальним інтересам, здебільшого йдеться про колектив та державу. Більшість творів соціалістичного реалізму, що виходили в СРСР масовими тиражами, не мали справжнього попиту, проте великий ажіотаж викликала поява окремої продукції західної масової культури (фільм «Тарзан» у кінці 40-х років, мультфільми Уолта Діснея, детективи Агати Крісті).

Батьківщиною сучасної масової культури є США. Тут виникли шоу-бізнес, бестселер, Голлівуд, Діснейленд та численні інші феномени маскультури, що заполонили увесь світ. Історичні та культурні умови розвитку Сполучених Штатів дійсно сприяли розвитку насамперед масової культури, адже суспільство складалося тут як безнаціональне з численних емігрантів-маргіналів. У США не було традицій народної культури, не склався повноцінний фольклор.

Співвідношення між масовою і елітарною (фундаментальною) культурою. Масова культура як первинна відтворює образ реальності, фундаментальна ж виступає як вторинна, моделююча система. У цьому відношенні масова культура XX ст. була повною протилежністю елітарної культури в одному та її копією в іншому. Так, знявши касовий фільм «Парк юрського періоду», знаменитий голлівудський режисер С. Спілберг, заощадив кошти на фундаментальну картину «Список Шиндлера», що розповідає про трагедію холокосту. Успіх «Сибірського цирульника» М. Михалкова дає можливість відродити неприбуткове російське документальне кіно.

У багатьох країнах з добре розвинутою ринковою економікою, незважаючи на панування масової культури, цілком успішно розвивається культура елітарна та народна. Отже, масова культура, як і цивілізація, може нести потенційну небезпеку бездуховності, але під контролем суспільства та його еліти вона повинна трансформуватись у прообраз нової буденної культури людства XXI ст.

Субкультура. Контркультура.

Наукове осмислення субкультур та контркультур у сучасній культурології почалося в 60-х роках ХХ ст. До цього проблеми субкультур досліджувалися в рамках концепції соціалізації відповідними науковими галузями – соціологією, соціальною психологією такультурантропологією (етнографією).

Кожне суспільство має певну сукупність культурних зразків, які приймаються та усвідомлюються – усіма його членами. Цю сукупність прийнято називати домінуючою культурою (всезагальною), яка функціонує на суспільному рівні. Суб’єктом культури на цьому рівні виступає суспільство як виразник певно визначених культурних цінностей. Разом з тим суспільство включає деякі групи людей, які розвивають певні культурні комплекси, що не сприймаються всіма членами цього суспільства. Ці культурні комплекси відображають груповий рівень функціонування культури, а особа, носій специфічних уявлень, свого «особистого» культурного досвіду, – особистісний рівень.

Кожна з груп людей розвиває свої способи поведінки, які відрізняють її від усього іншого суспільства, створює власну культуру. Як правило, субкультури функціонують саме на груповому рівні. У будь-якому соціумі існують соціальні групи (колективи), що мають орієнтацію на культурні цінності, норми та традиції, які відрізняються від загальноприйнятих норм і традицій переважної більшості населення. Тому культурні зразки, які тісно пов’язані із загальною домінуючою культурою і разом з тим відрізняються від неї своїми специфічними рисами, називаються субкультурами.

Поняття «субкультура» не тотожне поняттю «соціальна група», а відображує лише частковий вияв останнього. Соціальна група визначається фундаментальними ознаками соціального розмежування – ставленням до власності, влади, місцем у системі суспільного розподілу праці тощо. Члени соціальної групи не завжди обов’язково пов’язані прямими контактами, проте їм притаманні такі аспекти життєдіяльності, як уклад, рівень, якість життя, тобто те, що зараз усе частіше називають «стилем життя».

Субкультури існували з давніх часів, проте у патріархальні епохи вони відрізнялися лише так званим «нормативним зразком» тієї чи іншої соціальної групи. «Патріархально-селянський» зразок як особистісний тип субкультури історично склався першим. Так, Гесіод (VIII-VII ст. до н.е.) у дидактичній поемі «Труди і дні» добропорядність цього типу пов’язував із власними зусиллями; законами, що встановлені богами; упорядкованістю, мірністю, традиційністю життєвого укладу; удосконаленням майстерності в трудовій діяльності; прагненням до матеріального статку, збагаченню не за рахунок насилля й грабунку, а господарчої самодостатності. Життєвими настановами такого типу є: соціальна обережність, прагнення до безпеки від сумнівного випадку, що підривають усталений уклад і благополуччя; добропорядне ставлення до сусіда, на відміну від суперництва аристократів; прагматична обачливість, а іноді й хитрість – він і хазяїн у власній сім’ї чи общині, і підданий «у мирі». Такий нормативно-культурний тип може досить жваво трансформуватися як у тирана, деспота, так і в раба, хитрого холопа. Внаслідок урбанізації та становлення нових капіталістичних відносин виник «нормативний зразок» особистості буржуа. Він по-своєму оцінює й розуміє роль багатства: головна, чеснота для нього – гроші, які забезпечують його особисту незалежність та завойовану демократичним шляхом свободу. Він визнає високу цінність праці – працелюбність, діловитість, підпри-ємливість, що разом з чесністю та вірністю дає можливість досягти ділового успіху. Він спирається на власні сили, керується принципом «людина робить себе сама, зобов’язана собі самій, несе відповідальність за себе, свої рішення і вчинки». Буржуазна етика заохочує скромність, бережливість, методичний і холодний розрахунок. У той же час цінуються такі чесноти, як витрати на «добрі справи» – як на власні та сімейні потреби, так і на благодійництво та меценатство.

Нормативний зразок «шляхетного мужа» (аристократа) передбачав відповідну аристократичну етику. У стародавні часи – це давньоримський воїн, скандинавський вікінг, китайський мандарин, японський самурай; у середні віки – європейський лицар, слов’янський дружинник або князь; англійський джентльмен Нового часу. До характерних рис такого «нормативного зразка» можна віднести особисте благородство, що диктується родовим походженням (успадкування або дарування дворянського титулу, посвячення до лицарства), кодекс честі, слава, освіченість, манірність та звички (наприклад, знання та вживання іноземних мов у спілкуванні); суперництво, войовничий характер поповнення власності; нехтування фізичною, продуктивною працею; марнотратне ставлення до власності тощо.

У кожну епоху, крім нормативних типів, існували й ненормативні зразки субкультур: як субкультурні утворення існували культури гладіаторів, риторів – у Стародавньому Римі, сміхова карнавальна культура Середньовіччя, міщанська культура вишуканої доби Просвітництва, побутова міська культура другої половини XIX – початку XX ст.

В основі сучасного нормативного зразка особистості лежить пріоритет загальнолюдських цінностей культури, які мають гуманістичний зміст: вивільнена праця та матеріальний статок, що забезпечує сучасний рівень комфорту, доступність освіти та духовного розвитку особи, якість здоров’я та його надійна охорона, особиста безпека і повага гідності особи, гарантоване благополуччя в старості. Вагомою цінністю залишається інститут сім’ї та виховання дитини.

Серед основних чинників, що впливають на формування субкультур, сучасна культурологія виділяє соціальний стан, етнічне походження (національність), релігію, місце проживання, рівень освіти, професійний статус, статеві, вікові відмінності тощо. Будь-яке співтовариство – носій певної субкультури.

Субкультура підкреслює внутрішню диференційованість культури. Саме в цій категорії відбивається і необхідність, і потреба в культурному розмежуванні та самовизначенні людей як членів певно окреслених соціальних груп, кожна з яких має специфічні ознаки. Дослідження динаміки розвитку таких соціальних груп, їх стійкості в певному часі дає змогу вибудувати типологію субкультур. За цією категорією можна відрізнити соціально прийняті форми культурної диференціації (професійні, молодіжні, наукові, творчі, релігійні субкультури, субкультури національних меншин) від антисоціальних субкультур (терористичних угруповань, злочинних груп тощо).

Кожна субкультура – це продукт історичного розвитку суспільства. Тому важливо досліджувати диференціації його груп не лише за певними ознаками, а й за їхньою стійкістю в часі.

За формами організації: формальні (діяти згідно статуту, правових норм), наприклад, політичні партії, професійні об’єднання тощо; напівформальні – громадські соціокультурні чи соціально-політичні рухи.

Існуючі субкультури оцінюються не лише власними представниками, а й представниками інших груп. Від того, які оцінки переважатимуть (позитивні, негативні, нейтральні), залежить доля субкультури, її стійкість, напруження зв’язків у ній, можливості розвитку тощо.

Субкультура є похідним поняттям від загального поняття «культура» і означає культурну спільність із деякими особливими рисами та ознаками, виділеними з тієї чи іншої культури. Кожна культура є цілісним утворенням, що складається з множинності субкультур. Проте останні не є механічними складниками культури. У реальному житті вони перехрещуються, зливаються, трохи розмежовуються або ж дуже відрізняються за деякими параметрами аж до протистояння основному масиву культури, перетворюючись на його альтернативу.

За певних обставин субкультура може культивувати зразки поведінки, що виступають антитезою домінуючій культурі. Субкультури тих груп, які не тільки відрізняються від домінуючих зразків культури, а й кидають їм виклик, називають контркультурами. У сучасній культурології поняття «контркультура» використовується в двох значеннях: 1) для позначення соціально-культурних настанов, які протистоять фундаментальним принципам пануючої культури; 2) як відмова від соціальних цінностей, моральних норм та ідеалів, стандартів і стереотипів масової культури, що склалися в умовах сучасної техногенної культури, яка уявляється організованим насиллям над особистістю, системою обмеження її творчого потенціалу.

У першому випадку йдеться про ті субкультури, що вступають у конфлікт з загальноприйнятими нормами і цінностями всього суспільства (злочинні групи, фашистські рухи, кримінальні та криміногенні субкультури). Такі субкультури мають яскраво виражені стандарти і норми, проте цілком протилежні загальноприйнятим нормам даного суспільства, які репродукуються всередині таких субкультур залученням до них молоді, яка через певні соціально-економічні, політичні та інші обставини втрачає соціальні орієнтири, спрямовані на підтримку загальнокультурного поступу.

У другому випадку маємо справу з субкультурами, що ототожнюються із західною молодіжною культурою 60-70-х років XX ст. Особливо показовим було протиставлення культурним цінностям у русі хіпі, панків, бітників та ін. Так, хіпі сповідували культуру, в якій не було місця для праці, а стриманість уявлялась непотрібною та обмежуючою свободу праведністю, патріотизм визнавався ненормальним явищем, а прагнення до придбання матеріальних благ – не вартим людської гідності. Такі культурні орієнтації відбивали критичне ставлення молоді до сучасної культури та її заперечення як «культури батьків». Саме тоді, в 1960 р., американський соціолог Теодор Роззак запропонував поняття «контркультура», даючи ліберальну оцінку тодішнім молодіжним рухам. На межі XX і XXI ст. з’явилися інші напрями контркультури – байкерів, реперів тощо; їхні сутнісні характеристики та ідейні основи тісно пов’язані з періодом зародження та розвитку молодіжних контркультур Заходу.

Отже, якщо з допомогою субкультур індивід може різними шляхами сприйняти та реалізувати базисні цінності суспільства, то контркультура означає індивідуальне відмовлення від основних зразків культури суспільства. Звичайно контркультура виникає внаслідок невдалого наслідування домінуючим культурним зразкам.

Історія знає також періоди, коли в загальнокультурному масиві суспільства виникали субкультури, які не заперечували базисних культурних цінностей, принципів та норм, але й не вписувалися в офіційно діюче, навіть законодавчо оформлене культурне поле. Ідеться про так званий underground – підпільну культуру, що формується й функціонує в надрах дисидентських рухів.

Проблема субкультур – найвагоміший аргумент у переосмисленні цілісної концепції культури; вона дає змогу простежити розвиток культури, її динаміку. В усі часи культура зумовлювалась множиною субкультур, переважним впливом, одних і войовничими, інколи непомітними претензіями інших. Найпрогресивніші претензії, які; закликали до зміщення відсталих або віджилих складників субкультур, рідко ставали базою культурного поля суспільства. Вони, як правило, вуалювалися або знищувалися панівними субкультурами, бо останні обслуговували владні кола.