ukrainoznavstvo

Іваничука, романи П. Загребельного і Ю. Мушкетика, поезія Б.-І. Антонича, Е. Андієвської, Є. Маланюка, І. Багряного.

При цьому важливо, що ті народно-поетичні елементи є не формальними засобами, а органічними структуротворчими підвалинами, які виражають буттєві основи і на яких замішується глибинний зміст творів, їхня посутня народність.

Народність як світосприйняття, віра і філософія, дух рідних землі і неба, роду і племені, держави і нації, – завдяки чому бачимо тисячі років еволюції особи й суспільства як нерозривного процесу розвитку поколінь в єдиному часо-просторі, в прагненні до життя та здійснення визначеної природою історичної місії.

Адепти сталінізму та імперської «єдності» проповідували або «класовопартійний підхід» до проблеми народності, диференціюючи поняття не тільки «нації» і «народу», а й різних його верств(«пролетаріату», «селянства», «гнилої інтелігенції»), або ж – імперсько-асиміляційний, твердячи, що в СРСР національне питання зняте повністю й остаточно, оскільки «сформувалася нова історична спільність людей – радянський народ».

Досвід української словесності засвідчує: загальнонародна єдність формується певним типом природи, і як багатоманітною є природа планети, так відповідною їй є й антропологічна багатоманітність вселюдства; та єдність започатковується родом, умови суспільного життя формують плем’я, – соціально-культурна субстанція, сповнюючи родовим началом всі верстви суспільства, кристалізує етнос.

Етноси або самоусвідомлюють себе й розвиваються як суб’єкти історії, або не виявляють достатньої сили до життя й гинуть: одні – і фізично, інші – розчиняються в інших. Так на карті цивілізації і культури засвідчують себе етноси харизматичні й підрядні.

Харизматичні етноси відзначаються волею до оволодіння природним простором і до завоювання домінуючого становища в світі; ними керує глибинна внутрішня сила, яка спочатку має трансцендентне походження, - як воля Землі і Неба, а в процесі боротьби за власне «місце під Сонцем» наснажується вогнем етно-національної ідеї – ідеї вічного Буття, певної самореалізації в-собі і для-себе.

Ще українська міфологія, казковий епос, синкретичні види мистецтва засвідчують многотрудний процес самопробудження і самоусвідомлення українського роду-етносу: він пізнає роль природи, бореться за свою землю, за своє право не тільки володіти простором, а й бути собою в безмежності Часу. І не тільки на власній землі, у внутрішній еволюції, а й в стосунках з персами і греками, готами й гуннами, кельтами. Серединне розташування на планеті змушує боротися з усіма і скрізь. Утверджувати себе не лише практично, а й теоретично. Так породжується своя віра і своя філософія як синтез соціального досвіду, етики, моралі, естетики, права.

621

Так вибруньковує усвідомлення ролі Слова – голосу віків і поколінь.

І за цих умов не могли не появитися як народні творіння світоглядно – естетичного характеру ( про світове Древо, життєродне Яйце, живильну Воду, про побратимство, свою віру та мову, заповіді батьків), так і «Літопис Аскольда» та етнонаціональний міф «Велесова книга». А також, що не могли не з’явитися як билини та твори Х–ХІV століть, так й історичні пісні і народні думи та мистецтво воістину народної літератури доби барокко, інших культурно-художніх формацій.

Є досі "глибокі" мислителі, котрі не знаходять сил відмовитися від «теорії» перервності (відсутності тяглості) нашої громадянської та культуротворчої історії та від практики міряти українську словесність не так внутрішніми якостями та особливостями, як іноземними. А тому твердити, що в Україні і ідеї Відродження не були відомими, і "не таким" було мистецтво Просвітительства, Класицизму, сентименталізму , романтизму. От коли б точно як у Франції, Англії, Німеччині, Польщі, Росії, тоді б...

Тоді б не було української народної словесності! Була б імітація, було б мавпування. І не було б України, а була, як писав М. Хвильовий, «Малоросія».

Українське мистецтво могло народити лише українське Буття.

Воно й породило: і уснопоетичну народну творчість від міфології до билин і народних дум та історичних пісень (зауважимо: розвиваючи традицію синкретичного мистецтва упродовж віків!); і писемну літературу – від Кия, Аскольда і Діра до нашого часу.

При цьому не можемо не зауважити: на всіх етапах історичного розвитку народна творчість реально впливала на зміст, дух і форми писемної літератури.

Так було, коли появлялося язичницьке «Слово про Ігорів похід» і християнсько-язичницькі літописи, проповіді, педагогічні, релігійнофілософські твори: ті й ті відбивали реальні буття та свідомість праукраїнських суспільств, підносили як ідеал тип воістину української людини. На доказ достатньо згадати не тільки Антея, Іллю Муромця та Ігоря – людей гордої вдачі, сміливості і сваволі (і один стає на прю навіть з великим князем, і другий рушає в похід не тільки без дозволу, а й без відома великого князя, що було абсолютно немислимим скажімо для героя епічної поеми «Пісня про Роланда»: васал Карла Великого не мислив себе як самодостатню особистість; а точніше – навіть власну сутність бачив щонайперше в служінні чужій волі).

Становлення на ґрунті державності українського роду – етносу; конфлікти, викликані прийняттям християнства; кормига, зумовлена агресією монголо-татарських орд і роздроблення могутньої імперії києвичів на етнічні регіони; потужна демонстрація сили й живучості полянсько-галичанської держави; нове рабство й національно-визвольна боротьба народу за свою історичну перспективу – все це найповніше і найнародніше відіб’є передусім художня словесність і в наступні віки.

622

Прикметно: закликаючи козацтво до національно-визвольної боротьби, гетьман Богдан Хмельницький посилається на сарматську минувшину та епохальні подвиги воїнів Київської держави. Межі Київської Русі визначає він і межами гетьманської України в переговорах з московським царем.

Легендарний образ харизматичного Києва, могутнього Дніпра, «Землі руської» надихає й митців нової доби. А провідною ідеєю творчості і в ХVІ-ХІХ ст. виявляється національно-визвольна: як і в «Книзі Велеса» та «Слові о полку Ігоревім», так і в літописах Самовидця, Величка, Грабянки та в історичних піснях і народних думах, а згодом у творчості Г.Сковороди з історичної долі та ментальності українців, їхнього кредо: свобода, справедливість, рівність, демократизм – понад усе!

Свобода – ось ідеал «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона. Справедливість, закон – ось ідеал «Руської правди». Людяність, єдність, патріотизм – ось ядро «Поучення дітям» В. Мономаха.

Закономірно, що ті ідеали були органічно перейняті славними правнуками: як і автор «Велесової книги», як великий Святослав, кошові Запорожжя й Гетьмани та козаки живуть, бачать світ однодумно: «краще мертвими лягти в сиру землю, ніж нидіти в рабстві». Та й що дивного? Ярослав Мудрий, Володимир Мономах були найосвіченішими людьми свого часу. І Ярослава Мудрого не випадково іменували «Сватом Європи»: Київські князі і бояри мали понад 200 одружень з тронними родами Швеції, Данії, Норвегії, Англії, Франції, Німеччини, Італії, Угорщини, Польщі, Візантії. Київ пишався своєю Європейськістю. Богдан Хмельницький володів шістьма мовами, стількома ж Іван Мазепа, дванадцятьма Пилип Орлик. Їхні ідеали розвивалися в процесі всеєвропейських зв’язків, контактів з Туреччиною, іншими країнами Близького Сходу. Ідеал високоосвічених гуманістів-демократів був успадкований і Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Степаном Бандерою, полковником Коновальцем, генералом Шухевичем, як і героями УПА – славні традиції козацьких лицарів.

Це особливо важливо ще й тому, що навіть на початку ХХІ ст. українофобами шириться психоідеологія патріотичного нігілізму, зневажливого трактування українських вождів і героїв, їхніх інтелектуальних рівнів, державницької психіки мільйонів, цинічно трактується вся філософія життя, а відтак і література народності та «філософії серця».

І це за умови, що історія підтверджує протилежне. «Період філософської доби Відродження, – зазначається в розділі «Філософія нового часу ХVІ-ХVІІ ст. «вузівського підручника» «Історія філософії» Т. Кононенком, – значною мірою підготував настання переосмислення ролі природи та знання про природу у філософських побудовах». Вибудовується ґрунт першої світової НТР. Свідомістю Європи запановують ідеї Просвітительства, Реформації й Контрреформації. Як наслідок – «предметом нового філософського дослідження стає природа як універсальна цілісність, самостійна й самодостатня» (с. 238), а

623

предметом словесного мистецтва – людина як універсум, гуманізм та національна ідея як фундаментальні опори поступу цивілізації і культури. Формується поняття Терена – як об’єднувальної Сутності Природи і Батьківщини, Матерії і Духа, історії і сучасності, буття і творчості.

Українська і суспільна свідомість, позиція патріотичної інтелігенції, і словесне мистецтво виявилися готовими до зустрічі з викликами часу.

Осягнувши тенденції і проблеми світу – в минулому, сучасному і майбутньому, – Тарас Шевченко пропонує добу національно-державного відродження, енергією творення в якій, деміургом поступу й гуманізму буде Слово, а його витвором, носієм-лицарем і захисником – людина, котра усвідомила: до мети йти не легко.

Знову, як і тисячі років назад, поряд з вождями, а то й самі – вождями стають митці слова: Шевченковою дорогою ідуть Іван Франко, Михайло Грушевський і Леся Українка, Михайло Драгоманов, Борис Грінченко і Павло Грабовський, Михайло Коцюбинський і Володимир Винниченко, Олександр Олесь і Богдан Лепкий, Василь Стефаник і молоді когорти синів революції 1917 року. Їхнє кредо – слова великого Франка: за щастя необхідно боротись, тож потрібно «не ридать, а здобувать хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі!».

Як бачимо, слова – аналогічні тим, що їх утверджували автори «Велесової книги» і «Слова о полку Ігоревім», які заповів Т. Шевченко: «борітеся – поборете!» і які сказав інтелігент за натурою та борець за характером Михайло Максимович московському академіку – фальсифікатору Погодіну: «Колего, відмовтесь від ваших неправдивих писань, інакше я битимуся з Вами до останнього подиху мого життя!».

І бився! – що видно й із його книги « Киевъ явился градом великимъ!». Як билися й всі справжні творці художньої словесності – великі літописці народного життя. Аналогічні процеси відображали й музика та живопис, архітектура й театр, образотворче, вокальне мистецтво.

Див.: Націоналізм. Антологія. Упорядники Проценко О., Лісовий В. – К.: Смолоскип, 2000.

624

ЛІТЕРАТУРА

ТВІР (органічна єдність форми

і змісту)

ОБРАЗНЕ СЛОВО (будівельний матеріал твору)

КРИТИКІНТЕРПРЕТАТОР

ЧИТАЧ

625

Схема 9

(ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Архетип – прообраз, первісний образ, ідея.

Гуманізм – моральний принцип, в основі якого лежить переконаність у безмежних можливостях людини та її здатності до удосконалення, вимога свободи й захисту гідності особистості, ідея про право людини на щастя.

Деідеологізація – процес вивільнення громадського життя, гуманітарних наук, літератури та мистецтва з-під засилля ідеології.

Література – вид мистецтва, власне, мистецтво слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність за законами краси; сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства; результат творчого процесу автора, зафіксований у відповідному тексті за допомогою літер.

Національна специфіка літератури – характерні риси художньої літератури українського народу, що відрізняють її від інших літератур світу. Національна специфіка літератури проявляється як на рівні змісту (теми, сюжети, ідеї, образи), так і формально-стильових особливостей художнього твору. Ця специфіка зумовлюється особливостями тих ознак, які визначають собою націю, насамперед неповторністю національної мови народу, його характеру, етнічно-психічного складу. А ці ознаки обумовлені походженням народу, особливостями його історичного розвитку, суспільного життя, побуту, особливостями природного середовища тощо. Національна специфіка літератури простежується і в особливостях літературного розвитку; динаміці напрямів, течій, стилів; системі родів, видів, жанрів; сприйнятті інонаціональних впливів; взаєминах між літературними генераціями тощо. Українська словесность має тривкі національні художні засади, що, осмислюючись у творчості багатьох митців, витворюють тяглість традиції.

Персоналістичні домінанти українського письменства – світоглядні напрямні розвитку національної літератури, що обумовлюють її унікальну гуманістичну спрямованість. Сформовані ще в добу Київської Русі («Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха), персоналістичні домінанти визначали неповторну людиномірність українського художнього слова. За М. Грушевським, С. Єфремовим, П. Кононенком, ідея

Див.: Філологія як українознавство: Навчальний посібник / Укл. П.П.Кононенко та ін. – К., 2003.

626

свободи людини в широкому розумінні (поряд із визвольно-національною ідеєю) сформувала український інтелектуальний ландшафт, найхарактернішою особливістю якого було засадниче заперечення тоталітаризму.

Українознавче осмислення національного письменства – комплекс методологічних підходів до української літератури як концентра українознавства, в основі якого лежить уявлення про національну словесність як самобутню художню систему, що має власні джерела, неповторний характер і своєрідну модифікацію загальнолюдських цінностей. Українознавче осмислення літератури охоплює такі напрями: розгляд словесності як способу художнього відображення буття народу в його історичному розвитку; простеження еволюції образу України та українців у різних художніх системах від давнини до сучасності; розкриття ролі мистецтва слова у формуванні, становленні та відродженні національної свідомості; вивчення іманентних літературних процесів на тлі та у зв’язку з іншими концентрами українознавства; розкриття національної специфіки української літератури.

Універсалістська місія української літератури – спроможність українського художнього слова сягнути рівнів переживання й осмислення світу, притаманних найрозвиненішим літературам. Універсалістська місія вітчизняної літератури реалізується в синтезі національних регістрів «внутрішньої форми слова» та екзистенційних моделей європейської художньої традиції.

( ЛIТЕРАТУРА

Винниченко В. Між двох сил. – К., 1997.

Від коріння до крони: Українське оповідання ХIХ - початку ХХ століть.— К., 1993.

Вовк Х.К. Студiї з української етнографiї та антропологiї. – К.: Мистецтво, 1995. Грушевський М.С. Iсторiя української лiтератури в 6 т. 9 кн. – К.: Либiдь, 1993. Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1997.

Єфремов С. Українознавство. – К., 1920.

Кононенко П.П., Неділько В.Я. Дніпрова хвиля. Хрестоматія з української літератури. – К., 1989, 1991, 1993 рр.

Кононенко П.П., Денисюк С.П., Хоменко О.А. Хрестоматія з української літератури для Х і ХІ класів. – К., 1998, 1999 рр.

Кононенко П.П. Українознавство. Підручник. – К., 1996.

Кононенко П.П. Українська література: Проблеми розвитку. – К., 1994.

Кононенко П.П., Федоренко Є.В.

Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала. – К., 2003. Костомаров М. Слов’янська мiфологiя. – К.: Либiдь, 1994.

Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чер., 2001.

627

Нечуй-Левицький I. Свiтогляд українського народу. Ескiз української мiфологiї.— Львiв, 1876.

Погрібний А.Г. Криниці, яким не зміліти.— К., 1994.

Погрібний А.Г. «Роздуми про наболіле, або Коли б ми вчились так, як треба». –

К., 1999.

Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті: в 5 т. – К., 1987-1995.

Українська література у портретах і довідках: Давня література – література ХІХ ст. – К., 2000.

Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: у 4 кн. —К., 1994-1995.

Українськi думи та iсторичнi пiснi. Упор.: О.Таланчук. – К.: Веселка, 1990; 2-

е вид., 1993.

Українцi: народнi вiрування, повiр’я, демонологiя. К.: Либiдь, 1992.

Федоренко Є.В. Хрестоматія української літератури. – Нью-Йорк, 1977. Філологія як українознавство: Навчальний посібник / Укл. П.П.Кононенко та ін. – К., 2003.

Чижевський Д. Історія української літератури. – К., 1997. Чубинський П.П. Мудрiсть вiкiв. Кн. 1-2.— К.: Мистецтво, 1995. Шевчук В.О. Дорога в тисячу років.— К., 1990.

628

§6 УКРАЇНА В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

( Ключові слова: міжнародні відносини, Україна – Схід, Україна – Південь,

Україна – Захід, Україна – Північ, Шовковий Шлях, шлях із Варяг у Греки, міжнародна політика, тактика, стратегія, політичні відносини, економічні відносини, освітні відносини, культурні відносини, династичні відносини, державні кордони, військо, міжнародне право, міжнародні організації, міжнародні декларації, міжнародні й національні інтереси, міжнародний обмін, міжнародний статус, історична роль і місія.

Усе досі розглянуте свідчить: 1) маємо, як і всі давні народи, праперед- і власне історію України, українства, українознавства; 2) кожен період виявляє і специфічні особливості розвитку етносу, нації, держави, мови, культури, науки українців, але постійно – і нерозривну єдність усіх тих феноменів. Необхідно мати на увазі й умови особливості розвитку: з одного боку – зумовлені природою: історія України – це історія унікальної відкритості території, кордонів, породжуваних і ними рис характеру українців, виняткове геополітичне розташування України: на перехресті головних магістралей взаємодії народів і культур Сходу і Заходу, Півночі й Півдня. А відповідно до цього – й характер внутрішнього розвитку та міжнародних зв’язків. Україна віками була об’єктом і суб’єктом найзначніших всеєвропейських і світових процесів розвитку цивілізації та культури А все те визначало спосіб життя, тип мислення, долю українців. А головне – сформувало основи та засади і внутрішнього розвитку, річища, орієнтири етнонаціональної ідеї – і наслідку еволюції, і головної рушійної сили буття та розвитку життєвої волі українського всепланетарно-космічного феномена.

На жаль, досі не припиняються спроби не допустити повної самореалізації українців як державної нації, мови, культури, суверенного суб’єкта міжнародних відносин, а тому здискредитувати й відкинути основу самореалізації – українську національну ідею. І тому ж маємо повернутися до цієї проблеми з урахуванням усього розглянутого нами історичного матеріалу як внутрішньосуспільного, так і міжнародного.

Важко, ба – чи й можливо знайти випадок, коли б певний народ століттями був впливовим чинником загальнолюдської еволюції, але його діяльність відсувалася на маргінеси історії, і так само: щоб якась ідея жила століттями, визначала долю (щасливу чи трагічну) нації, держави, мови, культури, життєдіяльність та історичну місію народу, – і все ж розглядалася й трактувалася з діаметрально протилежних позицій. Однак такою є доля національної ідеї української нації.

Ще славетний літописець Самійло Величко наголошував: польська корона прагнула обернути українців на довічних рабів, та народ не припиняв домагатися торжества ідеалів свободи. І тоді «Всемогущий Бог, і всія тварі Содітел... посла їм яко Мойсея того», про кого пишемо – «Богдана Хмельницького, і дав йому змисл і розум, через який він зміг би від тяжкого іга

629

лядського вольний малоруський народ визволити, і в бажану форму втілити свободу...». Суть того «змислу і розуму» становила ідея національного визволення.

Ідеологи «єдиної і неподільної» російської імперії, більшовицького СРСР, а з ними й власні версифікатори історії України лише як невіддільної гілки великоросійського стовбура, докладали відчайдушних зусиль, тільки б довести: українці не є чинником самодостатнім, сувереном дії і мислення, а тому навіть у дні революційних повстань боролися лише за класові та релігійні інтереси. Національна та загальнолюдська самосвідомість їм була не властива. А найголовнішим їхнім прагненням було «воссоединение», отже, самознищення в Росії (чи в якійсь іншій сусідній державі).

Та спочатку прихильники «Книги буття українського народу», окрилювані генієм Тараса Шевченка, записали: «Лежить в могилі Україна, але не вмерла... і встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів слов’ян, і почують крик її... і буде Україна неподлеглою Річчю Посполитою...». А в першій чверті XX ст. український народ, натхнений ідеєю національнодержавного, духовного відродження, втілив свій ідеал у життя, що й було записано на скрижалях історичного Четвертого універсалу Центральної Ради 22 січня 1918 р.: «Народе український! Твоєю силою, волею, словом утворилась на Українській землі вільна Українська Народна Республіка. Здійснилася давня мрія твоїх батьків, борців за волю...».

Кривавими ранами укрили землю могили тих славних борців: мільйонами пожирала їх гільйотина імперсько-комуністичного молоха. Як колись у храмах, зведених гетьманом Мазепою, проклинали того борця за свободу, так тепер славим стимульоване конання української національної самосвідомості.

Історія й цього разу розвінчала ганебну, злочинну діяльність та пропаганду каїнів-манкуртів. 1 грудня 1991 р. український народ знову саме завдяки національній ідеї став на рівень історичних, свідомих своєї місії націй.

Революційно-демократичні і державотворчі змагання українства початку й кінця ХХ століття з цілковитою переконливістю доводять, що національнодержавницька ідея має вселюдський масштаб та характер, бо її основа як історично-буттєва, так і провіденційна, а без ідеї як філософії руху поступ є неможливим.

І за цим стояли аргументи як вітчизняної самоорієнтації, так і реальної історичної ролі.

Нагадаємо лише окремі моменти: наші пращури дали світові Трипільську цивілізацію і культуру. У час розгону соціально-виробничих та торговоекономічних зв’язків між племенами й народами наші прапредки піднесли на високий рівень побутово-виробничу й духовну культуру (тип житла, знаряддя й форми праці; винайдення колеса і приручення коня; гармонізація стосунків сільської й міської сфер; вивершення військового і промислового ремесла; розвиток словесного, архітектурного, живописного, скульптурного,

630