ukrainoznavstvo

і тому не лише логічно, предметно, одинично, а й множинно, узагальнююче, символічно. Це веде до образності мислення: золото – не лише цінно, красиво, а

йвелично («золотий стіл» – простеол), і не лише конкретно (золоте стремено), а

йабстрактно (золоте слово, золоті мрії, золоті сни); бик – не тільки корисна тварина, а й символ чоловічої сили, родючості, бик – бог; жінка – мати, кохана, сестра, дружина: заміжня – горлиця, дівчина – зозуля; мати – і основа, хранителька роду, і Земля: символ плодючості, щедрості, вірності й сили (завдяки єдності з нею Антей непереможний), духовності та краси (звідси філософія антеїзму). Князь – і конкретний Володимир Великий, і – символ Києва, Русі, «ясне сонечко», спілкування з яким надає людям і подіям билинної величі та епічності, символічної єдності поколінь в часі і просторі. І так само Микула Селянинович постає образом символом єдності людини – природи – держави, хлібороба Землі, воїнської й трудівничої життєдіяльності. Навіть покійники – це не тільки раніше реальні люди, а й духи, які можуть приходити на землю й впливати на долю живих.

Від замовлянь, колядок, щедрівок, ліричних пісень до міфів і героїчного епосу – такий шлях розвитку форм. Та головне, що за ним – шлях пошуку відповідей на питання про сенс буття, причинні наслідки, носіїв добра і зла, а тому – шлях до системного мислення і синкретизму: з одного боку – слова, ритму, карнавальності (обрядові дійства), а з другого – уявлень різних епох, поколінь, етнодержав.

При цьому синкретизм, основа і мета якого – єдність не лише у сфері життєдіяльності роду (обряди, традиції), племені (звичаєве право, вірування), держави (закони, владні структури), а й у сфері почуттів, філософських понять, етико-естетичних уявлень, критеріїв. Зрештою – уявлень про світобудову й людину, а відтак – творчу силу Буття, роль, місце богів. Наслідком такого роду синкретизму праукраїнців й стають релігійно-філософські ідеї Троїстих Єдностей: Вогню, Світла, Потуги Всесвіту – з одного боку, Перуна – Дажбога – Сварога – з другого (що синкретизує й ще одну тріаду: Прави, Нави і Яви, про що мова попереду).

Наскільки цей синкретизм глибинний та широкий, а наслідок універсальний, можна переконатися на прикладі історії творення, змісту й символіки нашого прапора. Як розповідає давню легенду М. Грушевський, Бог, сидячи із Сатанаїлом на Дереві Життя посеред безберегого океану, пропонує дістати з його дна Жовтого піску і Блакитний камінь. Коли той дістав, Бог творить із нього Землю і Небо, що й визначає кольори-символи держави, а відтак і прапора та прагерба – Тризуба (знову-таки, образу Триєдинства). Це переконливо розкрито О. Братком-Кутинським у праці «Феномен України», процитувати яку є рація розлогим уривком.

«Всеохоплююче проникнення ідеології триєдності світотворчих сил у ментальність українського етносу, в його побут, пісні і обряди не могло обминути національного образотворчого мистецтва. І справді, символи Трійці

481

панують як в українських традиційних барвах, так і в українському орнаменті, де вони зливаються з дрібнішими символами в цілісних композиціях. Образи священних рослин, разом і образами сонця-кола, рогатого місяця, зорі, хреста, сварги, триквестера, дерева життя – тристеблевої квітки, тризуба – трилисника, нескінченності пізнання – колесо-квітка, Великої Матері, міфічних зміїв, оленів, сонячних птахів – півників тощо увійшли в наше різьбярство, карбування, вишивання, килимарство, писанкарство, гончарство, розпис хат, виготовлення оберегів...

Для розгляду всіх цих мистецьких скарбів потрібні спеціальні дослідження

ібагатотомні публікації, отже, для висвітлення теми нашої роботи обмежимось, переважно, аналізом використання лише одного із знаків Трійці, а саме Тризуба,

ілише в обмежених проявах образотворчого мистецтва, а саме в орнаменті та в барвах. Для української культурної традиції найхарактернішими є п’ять різновидів цього знака:

Кожен різновид має безліч варіантів, які різняться переважно більшим чи меншим ускладненням малюнка.

Перший різновид зберігає надзвичайну стійкість форми протягом тисячоліть. Так: за доби трипільської культури (IV-І тис. до н. е.) бачимо його у вигляді рельєфних наліпів та в зображеннях трипалого божества на керамічних горщиках. Шанують його наші предки і за скіфо-сарматської доби (кінець І тис. до н. е. – початок І тис. н. е.), сліди того збереглися, зокрема, в Ольвії. Особливо цікавим з тогочасної символіки є стилізоване зображення шанованого ще трипільцями божественного життєтворчого змія. Трипалі кінцівки змія розміщені у вигляді хреста (адже хрест теж є одним із знаків, що символізують Трійцю). Цей різновид знака бачимо в навершях знамен чи зброї на середньовічних українських іконах, зокрема на іконі «Воздвиження», у сценахкартинах «Поцілунок Іуди», «Христос перед Анною і Каіфою» та інших.

Перший різновид тризуба успішно виявляє себе і в князівські часи кінця І – початку II тисячоліття н. е., і в оздобленні запорізьких порохівниць, і в народному ритуальному різьбярстві середини II тисячоліття, де він дещо ускладнений комбінацією з іншими символами Трійці – шестикутною зіркою, і в сучасному українському образотворчому мистецтві. Розгорнений аналіз мотивів української народної орнаментики, зроблений М.Р. Селівачовим, охоплює майже всі з досліджуваних нами різновидів тризуба включно з першим.

Другий різновид має більше варіацій та ускладнень. Зустрічаємо його до н. е. в Ольвії серед культових виробів із свинцю, т.з. «букраній», та на початку н. е. серед сарматських знаків. Форма цього різновиду виявилась зручною для

482

навершя культових споруд знамен і скіпетрів. Своєрідне навершя для ритуального скіпетра знайдено на Запоріжжі у Луговій Могилі. Символіка скіпетра є розгорненою (включає характеристику іпостасів трійці як активних живих «промовляючих» чинників). Закодований у символіці скіпетра зміст досягає глибшого розкриття при його зіставленні з прадавньою українською колядкою про створення світу.

Неважко помітити, що в основі колядки і конструкції ритуального скіпетра лежить одна й та ж символіка життєтворчої Трійці. Символ «космосу» порядку, організації, представлений у скіпетрі трьома гілками «дерева життя», тотожний «зеленому явору» колядки, який символізує організований простір, що формується серед «хаосу» («синього моря», тобто неорганізованого простору, у якому ще не існує ні «нащадка світа», «ні неба, ні землі»). Цілком ймовірно, що й пташки з дзвониками в дзьобах на галузках скіпетра тотожні «трьом голубонькам» (в іншій колядці «трьом соколонькам»), які, подзвонюючи в такт з ритуальними дійствами скіпетроносця, немовби «радоньку радять як світ сновати».

Різновид тризуба, який ми розглядаємо, у І тис. н. е. використовувався не лише для навершів і скіпетрів, а й для прикрашування одягу. Дві срібні прикраси з Тризубом цього зразка знайдено в с. Перещепине на Полтавщині. Пізніше, в князівські часи, знаходимо їх на Чернігівських перстнях, накарбованих прикрасах піхов та на керамічних виробах у Києві. Цей же різновид тризуба зображується як захисний знак на дверях гуцульських хат, на щитах українських дворнських гербів, а його ускладнена форма надається гуцульським ритуальним трійцям. Найбільшого ускладнення й розвитку цей різновид тризуба набирає у культових орнаментах, що прикрашають храми, зокрема Київську Софію. Подібно до розписів церковних стін будуються з другого різновиду Тризуба й прикраси печаток текстів українських рукописних книг XIII–XVII ст., що пізніше зустрічаємо і в друкованих книгах. Народна трансформація другого різновиду Тризуба в українському образотворчому мистецтві тісно пов’язана, як уже зазначалось, із символічним уявленням Всесвіту у вигляді «дерева життя» («райського древця» українських колядок). Традиційна троїста квітка-древце українських орнаментів, власне, і є розвитком цього різновиду знака Трійці.

У народному декоративному мистецтві другий і третій різновиди тризуба іноді зливаються. Те ж саме можна сказати й про елементи орнаментів церковного розпису. Незважаючи на поєднання форми другого і третього різновидів, маємо їх все ж розрізняти з огляду на відмінність в історичному розвитку.

Третій різновид відомий ще з кам’яного віку. Виготовлений з кременю тризуб цього різновиду (ймовірно, скіпетр) знайдено у с. Василівці Запорізької області в археологічних шарах II – початку І тис. до н. е. Бачимо його як прикрасу головного убору скіфського вбрання, зокрема головного убору богині

483

Деметри, знайдену біля с. Велика Білозерка в археологічних шарах середини І тис. до н. е. У наверші скіпетра архангела Михаїла на печатці Мономаховичів; на срібній чаші з Чернігова; в нагруднику воїна з фрески Кирилівської церкви у Києві, де він відіграє роль оберега – прикраси аналогічного нагрудника. Значний інтерес становить поєднання тризуба з іншими знаками Трійці (Хрестом і Сваргою) на фресках Софії Київської. Особливо цікавим є формування хреста з чотирьох тризубів третього різновида, аналогічно як сформований ольвійський хрест з трипалих лап священного змія.

Рослинна емблема Франції, знаменита «флер-де-лі» (золота королівська лілія на синьому тлі), теж побудована на третьому різновиді описуваного знака. Перед тим як потрапити на герб Бурбонів, цей знак шанувався українськими кельтами-галами (тепер Галичина, Бойківщина) та французькими галамикельтами. Бачимо його від початку XI ст. на позолоченій блясі з дитячої могили у Білгород-Дністровському. Цей знак зустрічається в гербах українського дворянства та в українському народному орнаменті, де він, як уже зазначалось, зливається з ускладненими формами другого різновида та четвертого різновида.

Класичні форми четвертого різновиду чітко відрізняються від усіх інших. У їхній основі, як і в основі трьох перших різновидів, очевидно, та ж сама асоціація з «деревом життя», точніше з його тригалузевою життєтворчою верхівкою. Однак більша формалізація (введення прямокутних елементів, нетипових для рослин) зробила цей різновид символу Трійці привабливим для знаків влади і власності. У І тис. до н. е. цей знак ставився на монеті скіфського царя Савмака, на ольвійських монетах і монетах царя Рескупорида; на монетах Пантікапеї. Цей же знак бачимо на монастирській цеглі XII ст. у Володимирі Волинському і на дверцях гуцульських хат. Дещо видозмінені варіанти знака бачимо на цеглі київського Подолу, на щитах гербів українських дворян та у формі гуцульського ритуального свічника. Вкрай ускладнені варіанти четвертого різновида, що переростають в орнамент, прикрашають храм Софії Київської, староукраїнські рукописні книги, прикраси-обереги одягу.

На відміну від чотирьох уже розглянутих різновидів, побудованих на образах рослинного світу, п’ятий різновид знака Трійці має в своїй основі образ триязикого полум’я. Він поширений серед усіх народів землі. Проява вогню – неодмінного атрибуту індійського бога життя й смерті Шіви (Сяйва) – виражається або знаком триязикого полум’я, або Тризуба. Аналогічна тотожність знаків і в Тібетській символіці. Тризуб-полум’я бачимо в Херсонесі на капітелі на давній українській іконі, що зображає енергетичну підтримку розп’ятому Христу.

Формалізація зображення триязикового полум’я почалася ще в праарійські часи. Як і четвертий різновид знака, воно виявилось зручним для розробки родових і державних знаків, вписування в них монограм та інших додаткових смислів. Таке використання п’ятого різновида знака на терені України зафіксовано вже в монетах скіфського царя Фардзоя. Вписували свої монограми

484

у форму Тризуба київські князі (розшифрована О. Пастернаком). Застосовувався цей знак як оберег і тавро у Києві, в Остерському Городці і в Карпатах. Під впливом плетінкового ускладнення четвертого різновида із знака триязикового полум’я витворюються державні знаки київських князів Володимира Великого й Володимира Мономаха та герб УНР і сучасної Української держави.

Надзвичайно цікава побудова староукраїнського плетінкового орнамента, у якому поєднуються другий і третій різновиди Тризуба. У цьому орнаменті дано розгорнуту картину світобудови – два начала породжують третє, яке, у свою чергу, породжує нову Трійцю, виражену вже трьома началами. Найбільшого поширення такий орнамент набув за часів княжої доби. Ним прикрашали одяг, зброю, книги, широко використовували при розписах храмів.

Саме такий плетінковий орнамент ми бачимо на піхвах та руків’ї шаблі, виготовленої у Києві на межі Х–XI ст. і всесвітньо відомої під назвою «шабля Карла Великого». Ця реліквія знаменита не лише своїм орнаментом, а й легендарною історією, яка свідчить про високий рівень тогочасної української культури і заслуговує на те, щоб коротко її переказати.

Як потрапила ця унікальна шабля до німецьких церемоніальних інсигній – лишається загадкою. Шабля не має подібних. Єдина шабля з дуже близьким орнаментом уздовж леза, за даними А.Н. Кірпічнікова, знайдена у Києві. Існують версії, ніби шаблю подарував Карлові Гарун аль Рашид, ніби вона була взята в бою з аварами, подарована угорським королем та інші. В усякому разі, до кінця XVIII ст. нею опоясували імператорів Священної Римської імперії при їх коронації, а з 1801 р. шабля стала експонатом Віденського історичнохудожнього музею, де й було виявлено її київське походження.

Один з дослідників шаблі А.Н.Кірпічніков («Так называемая сабля Карла Великого», – Сов. археология, 1865) вважає, що стилістична ідентичність орнаментальних мотивів руків’я і піхв шаблі та аналогічних виробів київських майстрів (меч, прикраса ножен з Десятинної церкви, шабельні перехрестя з Гочева і Княжої гори, прикраси одягу тощо) настільки повна і вражаюча, що й без спеціального мистецтвознавчого обґрунтування орнаменти шаблі й виробів можуть бути віднесені до одного культурно-художнього осередку. «В цілому,– пише Кірпічніков,– ми маємо справу з тим орнаментальним стилем, який пишно розів'ється у XII–ХIIІ віках і посяде панівне становище в архітектурі, прикладному мистецтві та книжковій графіці і джерела якого виходять з ранньокиївського періоду...»

Завдяки високій культурі орнаментування і зброярської справи шабля київських майстрів стала державною реліквією німецької корони, так само високо шанованою, як і наше Київське Євангеліє, привезене Анною Ярославівною до Парижа, на якому потім, ще багато століть, французькі королеви присягали на вірність королю й народу Франції.

Завершуючи нарис про основні засади символіки українського

485

образотворчого мистецтва, згадаємо про давній синтетичний знак, названий нами «магічна квітка». Цей знак об’єднує в собі символи Тризуба, Христа, Кола, Квадрата, а в більш давніх зразках ще й Священного Змія. Коріння цього знака тягнеться з трипільської культури, але довершеності він досягає у першому тисячолітті н.е. у скіфській культурі періоду Боспорського царства. Християнський варіант «магічної квітки» широко представлений в мозаїках та фресках Софії Київської (XI ст. н. е.), зокрема в розписах стелі Південної башти та бані на південних хорах; мозаїки головного вівтаря (Євхаристія, Святительський чин); розписах Михайлівського вівтаря (рештки орнаменту під фрескою «чудо архангела Михаїла в Хопех»); у розписах південних внутрішніх та зовнішньої галереї, Південної башти тощо.

Українська дохристиянська символіка продовжує жити в Україні й сьогодні і не лише в знаках трійці чи Магічної квітки, а й у найрізноманітніших проявах народного мистецтва. Для прикладу можна навести вже згадуване різьблення ритуальних свічників та писанкарство. Тут можна бачити традиційне зображення арійського бога Митри, яке складається з трьох постатей, – однієї великої посередині (денне сонце) і двох менших обобіч (ранкове і вечірнє сонце). Денний Митра тримає хреста, але це аж ніяк не руйнує дохристиянської композиції.

Оскільки шестикутна зірка, так само як і хрест, символізувала поєднання протилежних світотворчих сил, тобто вогню (батьківська енергія) і води (материнська енергія), то можна думати, що вона не випадково була зображена на трійці і, очевидно, мала відношення до якогось ритуалу у водосвятті. Але й без того різьба була стислим символічним записом складної світоглядної концепції, яку наближено можна уявити так: дві триєдині сили: (чоловіча, зображувана трикутником, спрямованим угору, і жіноча, зображувана трикутником, спрямована униз) творять – третю, синівську (сама шестикутна зірка). Ця трійця сил (батьківська, материнська, синівська), творять нові триєдині світи– три нові трійці (три менші шестикутні зірки). Ці три нові трійці переходять у підсвічники, далі свічки, далі полум’я, тобто знову переходять у триєдину батьківську силу (триязике полум’я, яке тотожне трикутникові, спрямованому вгору, тризубові і т. д.)

Власне так уявляли розвиток всесвіту наші предки: Бог Отець поєднується з Богинею Матір’ю, народжується Бог Син, який, розвиваючись і мужніючи, стає Богом Отцем і розпочинає новий цикл світотворення.

Не менш давньою від триєдиного ритуального вогню українською традицією є великоднє писанкарство. Яйце є символом зародка Всесвіту, отже, символом і його народження, і воскресіння. Особливо, коли на яйце від куркипервістки накладають символічний орнамент і воно починає називатись «святою писанкою». Писанка – святе Дитя святих батьків світу. Навіть шкарлупки з писанок мають бути повернені батькам світу (вкинуті або у вогонь, або у воду). Існує повір’я, що шкарлупки, вкинуті у річку, вода на десяту

486

п’ятницю (святковий день у наших предків) принесе до рахманів (брахманів), саме в день, коли настає Рахманський (Брахманський) Великдень.

Аналізуючи графіку українського образотворчого мистецтва, не можна обминути символіки й енергетики барв. У попередніх розділах вже згадувалось про глибинний зміст жовто-синього сполучення кольорів. Тут розглянемо символіку й енергетику барв більш послідовно і повно.

Чому енергетику? Тому, що зв’язок світлової енергії і кольору більш доступний безпосередньому сприйманню і розумінню, ніж зв’язок енергії і графіки чи просторової форми.

Як встановлено наукою і як підказує власний досвід кожної людини, жодна активність нашому фізичному світі неможлива без певного енергетичного забезпечення. Отже, вражаюча тисячолітня активність національних символів має, очевидно, ґрунтуватись на неабиякому енергетичному потенціалі, й обминути цей аспект символіки ми не маємо прав.

Проблема енергетичного потенціалу символів, однак, не є традиційною і самозрозумілою, що творить деякі труднощі в її доступному викладі. Тому розпочнемо знайомство з нею поступово, в процесі розповіді про символіку національних барв, знаків та про національну ідеологію, концентрованим виразом якої і є національна символіка». (Вечірній Київ. – 1995. – 15 лип. (інші публікації в номерах: 9 – 30 черв., 1 – 25 лип.)).

Навіть у підручниках 90-х років XX ст. автори вважають можливим твердити, що історію української філософії та культури можна розпочати хіба що з XVI ст., ставлячи знак рівності між власне філософією та культурою і працями з історії філософії та культури, зводячи, разом з тим, їх до ідеології як надбудови. Не важко переконатися, що ми, по-перше, мали свою філософію та культуру ще задовго до Київської Русі; по-друге, що релігія, філософія, мистецтво (культура) були посестрами ще в дописемній добі і мали як самодостатні якості та риси, так і типологічні. А також виступали і надбудова, і базис, бо з покоління в покоління ідеологія виступала і засобом збереження держави, і основою її розвитку.

Новим етапом стала епоха, на матеріалі (досвіді) якої було створено «Велесову книгу» (тобто, VI–IX ст. н. е.).

До цього етапу релігія, філософія, мистецтво формувалися й структурувалися у своїх частинах (ідеях, уявленнях, переконаннях). «Велесова книга» стала цілісною системою – міфом етносу (нації), що вийшов з маси етногруп, усвідомив себе (поділив світ на «я» і «вони»), став на шлях здійснення власної історичної місії. Релігія там, де починається віра; філософія там, де цілісно постають досвід, логіка, сумнів, отже – пошук істини; мистецтво – де синтезуються й символізуються душевно-інтелектуальні сили людини й етносу. Окремі його форми виявляють більше релігійну чи філософську силу творчості. Міф об’єднує зусилля. Його сутність – у конструюванні бажаної дійсності. Тому його мета – формування волі, історичної самосвідомості, ідеї повної (і зокрема

487

державної) самореалізації етносу.

Тому: в основі міфу – осмислення Буття; мета – кристалізація світовідчуття, державотворної Концепції, волі до життя; засоби її досягнення і відображення, й конструювання ідеалу, утвердження його за допомогою релігії, філософії, мистецтва – з одного боку, і людини, суспільства, державотворної діяльності – з другого. Міф – це синтез енергії як Буття, так і Свідомості, тому з ним і пов’язано формування ядра нації (її характеру, волі, ментальності, історичної місії).

«Велесова книга» – це і синтез нашої правіри, і пролог фіксованої історіографії та історіософії, не меншою мірою – філософії та мистецтва. Для переконливості процитуємо хоч би окремі принципові ідеї твору (який ми вже розглядали, але в іншому ракурсі):

Даремно згадали доблесні наші старі часи, Бо йдемо куди – невідомо.

А так оглядаємось і говоримо, Що соромимося Наву, Праву і Яву знати Й обаполи тирла відати і думати.

Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ-зоря, яка нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу...

...Однак греки напали на Русь, чинячи злеє в ім’я богів.

...Се душі пращурів наших од Іру зрять на нас І там з жалю плачуть і виказують нам, що не берегли ми Праву, Наву і Яву, не берегли того, а ще й глузували.

Істинно, що не достойні бути Дожбожими внуками.

...Муж, ідучи додому, не правий, якщо лише заявляє про права;

І правий, якщо слова його з ділами збігаються.

...Правда така, що ми Дажбожі внуки ко уму,

аум великий божий є єдиний з нами,

ітому творимо і говоримо з богами воєдино.

...Віче мали: що віче вирішить, то так і є; а що не рішено – не повинно бути. Вибирали князів од полюддя до полюддя...

488

...Інша бо кров є свята кров наша.

Про те мовилося, як обирали князів старотці наші. І так правили п’ятнадцять віків через віче.

...Перунами розтрощила русь землю готську і мечами

знищила всякого,

а землю їхню, як відомо, до своєї приєднала. А тут і хозари в наш час ратний пішли на нас.

Ітут бо руси кинулися до битви, як леви, і сказали: «Пропадемо, якщо Перун про нас не подбає».

Ітой їм допоміг: готи були розбиті...

...Готи змістились і відійшли на північ...

Русь же увійшла до цієї землі...

Ітак уперше заспівала славу богам на землі чужинській.

Ісказала руськолунь: «Та є земля, і треба немало старатись, щоб утворилась земля наша».

...Велес бо навчив тих землю орати і зерно сіяти.

...і так роди жили окремими племенами.

Се називаються ті поляни, свередзсі й деревляни: Тут бо всі руські, од руськолань походячи.

Окремими є сумь, весь і чудь – і звідти прийшла на Русь

усобиця.

...(Варягами) Русь була відрізана від заходу сонця, а інші пішли до сури на південь

і заснували Сурожград біля моря, що належало грекам.

...Там і оселився Кий, що був засновником Києва. Та то був престол руський.

Багато крові коштував той похід слов’янам. Анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував. Бо кров є свята.

А кров наша про те каже, що ми русичі всі.

Не слухайте ворогів, які кажуть: нема у вас доблесті.

...Давно були на Русі хазари, зараз варяги; Ми ж русичі, аж ніяк не варяги.

...Наші діди в небесах.

489

...З підкорення се ми починали те заселення. Мовимо, що так літ за тисячу п’ятсот до Діра пішли прадіди до гори Карпатської І там оселилися і жили ладно,

а старійшиною роду був Щек, од оріян той був.

...А князі і воєводи-отці вели людей битися з ворогами во

славу Перунову.

Ісе Дажбожа допомога наверталася на нас;

Ібула держава та Руська од русів

(Були війни з римлянами і готами).

...Зробили вигляд, що йдемо на північ, а напали на них і розбили їх.

Подолавши їх, пішли до них і стали станами по Дунаю. І римляни напали на нас, і побили багатьох.

Хоч спішили вони нас обезглавити, а тако ми обезглавили їх.

...Од отця Ора до Діра пройшло тисяча п’ятсот літ.

Перси знали наші мідні мечі...

Ібула руськолунь сильна і міцна, бо те від Перуна одержали ми.

Скільки раз виймали мечі і виходили проти ворогів

Івідкидали їх од своїх теренів отці од роду Орового,

славного і сильного, який і Сірію воював, і Єгипет.

А в ті давні часи у нас не було єдності, і лишились ми без Велеса, як віск.

Той бо говорив нам, що повинні ходити прямо, а не криво.

...Довго тривали літа рабства.

...Наші отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як

язичники.

...І будемо простими, ставши собою. Не були ми тими, що йшли на чолі раті.

І повернемось до того в собі, бо ходили гірше, як пси.

...І краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві і поклонятись богам їхнім.

490