ukrainoznavstvo

Не менш закономірно, що захисниками української віри і церкви ставали ті, хто приймав світогляд, культуру українського народу (як П. Могила, І. Гізель, Іларіон (Огієнко), А.Шептицький), поєднували свою з його долею.

Особливої ваги в цьому плані набуває те, що українці приймали у християнстві і що відкидали. Сприймали – гуманістичні ідеї, принесені Христом й утверджені в Новому заповіті. Бо це відповідало їхній етиці й вірі. Відкидали жорстокість, рабський дух Старого заповіту. Як зазначає Іларіон, «приніс же і Мойсей із Синайської гори Закон, а не Благодать, неправду, а не правду (а це означало: ідеї рабства, а не свободи. – П.К.) і прийшли на світ Благодать – Правда, а Закон – не син, а раб», що, як ми бачили, принципово суперечило Русам, які вважали: мета людей – Благодать, шлях до неї – Істина (Правда), а вища форма – Свобода.

Візантійщина не могла й не змогла перебороти релігію, породжену Буттям українства. І церква упродовж століть йде шляхом то жорстокої боротьби з язичництвом, то пристосування його форм до своїх потреб. І це шлях хоча й поверховий (бо нерідко ігнорується Дух автохтонної релігії), але найбільш перспективний, оскільки форми не бувають беззмістовними: вони виявляють глибинну віру, філософію, психіку народу, його ідеали, традиції, життєві устремління.

З цієї причини закономірно й те, що і літописи, філософські, педагогічні праці, твори мистецтва IX–XIV ст. несуть на собі печать і християнства, але не меншою, чи ще й більшою мірою – автохтонної (в основному язичницької) свідомості.

Переконливе свідчення тому – і язичницькі билини про ВолодимираСонечко та його богатипів, і новий ліроепос «Слово о полку Ігоревім», у якому виразником язичницького начала виступає не лише природа, автор (співець людської мужності, честі, ідеалу свободи та єдності), а й герой: подібно Іллі Муромцю, Олеші Поповичу, Ігор не християнський, а укро-руський герой, бо керується не страхом, а власною волею, не так «законом», як «благодаттю», і не лише жадає свободи, а й діє в межах власного вибору. Симпатії автора неоднозначні, але велич його у вираженні правди, об'єктивної реальності.

Духовна традиція визначає й характер історіософії (літописи), педагогіки («Поучення дітям»), риторики (К. Туровський), прози, архітектури, обрядових дійств (з якими особливо люто боролися ідеологи християнства, але які набували все ширшої популярності), освіти та науки.

І знаменно, що найперше великі князі являють тут приклад, гідний наслідування: вони прославляють і чужого Бога та занесену релігію, але всіми доступними їм засобами, у тому числі – особистим прикладом, впроваджують вітчизняну (як і зарубіжну) освіту, науку, мистецтво, наголошуючи: то – основа мудрості, доброчесності й добротворення особистості та народу, шлях самопізнання й самореалізації.

Так культура стає мірою розвитку і окремих людей, і суспільства, держави,

501

а міра прогресу визначається мірою розвитку людської сутності, як і тип народу, держави – типом людини.

Мірою Київської Русі стали Володимир Великий і автор «Слова о полку…», Велика княгиня Ольга, Святослав, Ярослав Мудрий і Несторлітописець, княгиня-королева Франції Анна Ярославівна, К. Смолятич, Володимир Мономах, митрополит Іларіон, Данило Галицький – люди мужніх, вольових, цілісних характерів, універсальних обдарувань та інтересів, незрадливого патріотизму, воїни, мислителі і митці.

Інині, через віки й покоління, постає особливо яскравою велич, могутність

ігуманістичність нашої прадержави – Київської Русі, а тим самим і самобутність, універсалізм, велич нашої пракультури.

Ще раз наголосимо на її синкретизмі й універсалізмі і як самодостатніх чинниках, і як єдності, що породжується специфічними умовами, а виявляє специфіку праукраїнської ментальності.

Синкретизм, нагадаємо, явище світове, а виявляється і в змісті, і в формах. Синкретизм форм – це поєднання слова і дійства (обрядові, календарні пісні), елементи мелосу й епіки, музики і «театру» (карнавальність масових ритуалів). Вони зумовлюються як вітчизняними джерелами, так й іншонародними, а відзначаються та розвиваються й енергією саморуху. Однак головним чинником, усе-таки, постає зміст: синкретизм релігійний, філософський і мистецький, породжуваний умовами духовного розвитку етносу. Як «сплаву», що має природно-космічне походження, але кристалізується й шліфується в ході асиміляційних процесів між різними родами й племенами («І се руси пішли од Білої Вежі і од Русі на Дністровські землі. І там Кий заснував град Київ. І се (поселились) поляни, деревляни, кривичі, ляхова на кущу руському. І всі стали русичами»), як і тиверці, дуліби, білі хорвати. Синкретизм – явище і якісного, але й кількісного плану як сума різнорідних елементів.

Універсалізм – феномен передусім сутнісного плану: його домінанта – не «маса», а якість. Це – цілісність, зумовлена соціально-економічним і духовним буттям, а втілена у форму Свідомості, що поєднує освіту, науку, традиції, пам'ять і релігію, філософію й мистецтво в феномені цілісної культури (досвіду).

Найвиразнішими формами та мірою культури кожного народу постають Право й державно-етнічна самосвідомість, що виражаються в сферах і теорії й практики, етики і естетики, а обіймають всі сфери буття, почування, мислення, ідеалів, критеріїв, добра і зла, життєдіяльності людини.

Про міру культури прапредків свідчить те, що своє світосприйняття та світорозуміння вони втілили в багатоманітних формах найдавнішого фольклору, а над усе ставили правові норми ще в період формування основ києвсько-руської держави і базували їх як на принципах родо-племінної моралі (етики), так і на досвіді (власному й зарубіжному) державного будівництва та міжнародних відносин.

502

Ява, Нава і Права, тобто Природа, закони Всесвіту і суспільні закони – ось визначальні реалії мислення в світі «Велесової Книги».

Перший закон цього Права – вірність поглядам (релігії й філософії) та діянням батьків:

Отож, молячись богам, матимемо чисті душі і тіла наші,

матимемо життя з праотцями нашими, які з богами злились воєдино.

Другий закон – єдність почування, думання і діяння:

Муж, ідучи додому, не правий, Якщо лише заявляє про права;

І правий, якщо слова його з ділами збігаються.

Третій закон – бути собою й понад усе ставити інтереси Вітчизни. Четвертий – віддавати всі сили в ім’я побратимства, справедливості та свободи кожної людини й рідної землі, до того ж – як фізичної (суспільно-економічної, етно-політичної), так і духовної:

І будемо простими, ставши собою;

...і краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві і поклонятися богам (чужим).

...ми стали гордими і не уникали ворогів.

...То стрепенися, народе мій, од сплячки і в злагоді йди до стягів наших.

Було, що ниділи в рабстві. Та боролися й перемагали, бо усвідомили:

...Не худоба ми, а русичі, і то є іншим навчання, аби знали, що Права з нами.

...Тако смерті не маємо від того, але життя вічне,

ізавжди брат за брата стоїть. Про смерть нашу не думаймо,

іЖиття наше на полі (бою) прекрасне.

Б'є крилами Мати наша Слава і велить нам іти до січі, і маємо йти.

І нам ні до бенкету, ні до їства борошняного, ні до м’яса смачного,

503

і маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену, доки не буде Русь вільна і сильна.

...Від ранку до ранку бачимо, як зло діється в Русі, і чекаємо, що поверне до добра.

(Марне! Не гідно героїв і не морально)

Іто не буде інако, якщо сили свої не згуртуємо

іне візьмемо мету одну до мислі нашої. Одречемось од злих діянь наших

Іприлучимося до добра.

Се бо рабів відпустимо, обнімемося І скажемо, се зробивши, – се бо нас знаєте:

Як розумом усвідомили, так і подбали, як уміємо.

Асе таємниця велика, як і Сварог...

Уцьому суть: своє Право русичі узгоджували з волею Богів, а тому й мислили глибоко, гуманістично, патріотично, волелюбно, з позицій найвищої етики (честі, гідності, самосвідомості обов’язку), і в цьому сенсі – універсально. Універсально і в тому, що волю кожного, усього племені, інтереси держави виражали й відстоювали віче, бояри, князі, які діяли однодумне та в злагоді і з нормами багатовікових звичаїв, і – новочасних законів.

Закономірно, що процес права та державотворення увінчався як розквітом Київської Русі, так й історичним документом – «Руською правдою» Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха – однією з вершин тогочасної всеєвропейської культури; а також вищою формою самопізнання та самоусвідомлення – літописами, котрі стали синтезом історіософії, релігії, філософії, мистецтва, духотворчістю, що упродовж віків з’єднувала формації та покоління й стосовно тривалості, безперервності, ролі чи й має аналоги в історії.

Івсе ж, можуть зауважити опоненти, чи маємо право не зважати на можливість неавтентичності тексту «Велесової книги», а тим самим –

інеправомірності посилання на неї як на документальне джерело? Відповідаємо: маємо! З огляду на те, що багаточисельні зарубіжні джерела того часу виявляють ідентичні реалії: отже, можуть бути достатньо авторитетним і самостійним джерелом.

Наголосимо: «Велесова книга» писана від імені «ми» (племені, держави Русів). Та персоніфіковані лише Боги (і то вони водночас є символами) та князі (мають імена).

«Руська Правда» – це закон і синтезуючий багатовіковий досвід (звичаї), і уособлюваний главою держави («То ти урок Ярославль» – «Повеління Ярослава Мудрого», як раніше – Володимира Великого, а пізніше – Володимира Мономаха), а також є документом, що фіксує і традиційну «колективність» прав та відповідальності: «А ще будеть русин (представник Південної Русі),

504

любогридин (князівський дружинник), любо купчина, любо мечник (княжий службовець), любо мечник (дружинник), а ще ізгой (відпущений раб), любо словенин (представник Новгородщини), то (в разі провини, заподіяної шкоди. – П.К.) 40 гривен воложите за нь»), і соціальну та індивідуальну диференціацію в суспільстві. Ще «Руською Правдою» передбачався захист прав окремої людини,

аводночас – і держави. Це й було гарантом всезагальної благодаті.

Уролі гаранта держави виступає й історіософія – носій етнонаціональнодержавницької ідеї.

Від заспіву в «Повісті временних літ» до духу й ідеї в «Історії Русів» найголовнішим є Дух: по-перше, знання своєї етнодержавної генеалогії, і, подруге,– збереження витворених історично ідеалів самоідентичності (ми – не греки, не варяги, не римляни), державності, свободи, втілених в Праві.

Тут знову доведеться говорити про методологію розгляду зазначених питань. Досі наголос був один: київсько-руські державці наріжний камінь мовбито висували принцип – спочатку закон, а потім благодать. Такий підхід визначив концепційні основи навіть художніх творів (А. Кочерги, С. Скляренка, П. Загребельного та ін.).

Насправді це було ідеалом російських царів та більшовицьких вождів, які власні методи прагнули виправдати історією, традицією й стояли на тому, що головне – мета (а нею оголошувалися «світова революція» та відповідні «інтереси держави» – імперії).

Ів час закладання основ, і розквіту Київської Русі були моменти, коли зазначений підхід набував першорядної ваги. Але як норма було інакше: обов’язковість Закону в ім’я Благодаті, а не як противага їй. Мета – Благодать, а Закон – засіб (яких об’єднує шлях до мети – пізнання істини).

Іцей підхід не варто оцінювати однозначно, бо абсолютизація мети: благодать, свобода в ході історії спричинила і немало бід, аж до трагічних, коли благодать, свобода – ототожнювалися з егоїзмом, сваволею, а нехтування законами породжувало й аморалізм вчинків (у тому числі й антидержавних), зумовило формування в ментальності українців вкрай негативних рис (від незалежності до отаманства і від яничарства до малоросійства й манкуртства).

Івсю проблему «закон і благодать» необхідно бачити як у реальності історії, так і в уже означуваній універсальності. Отже, в єдності всіх аспектів: правових, державотворчих, суспільно-економічних, морально-етичних, освітньо-наукових, релігійно-філософських, династичних. Не меншою мірою – міжнародних, адже Київська Русь спиралася і на традиційні, звичаєві принципи взаємовідносин («як розумом усвідомили, так і подбали, як уміємо»), і на скріплені міждержавними угодами (князів Аскольда й Ігоря, Святослава й Ольги, Володимира і Ярослава), також, до речі, багатоаспектних – і державного, і торговельно-митного, військового, і родинного значення.

Не менш прикметно, що універсальність культури формувалася й проявлялася в надрах не лише життєдіяльності та законотворчості, а й психіки,

505

світовідчуття праукраїнців, а це зумовило як те, що закони й критерії оцінок завжди ґрунтувалися на етико-естетичній основі, так і те, що найперший вираз найбільш послідовно, повно, яскраво виявлявся в надрах етнонаціональної душі та найорганічнішій формі вираження її – фольклорі, а далі й писемній творчості.

Мав рацію М. Гоголь, коли записував: «Не поширююсь про важливість народних пісень. Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, оголююча все життя народу. Якщо його життя було діяльним, різноманітним, волелюбним, насиченим усього поетичного і він, за всієї багато аспектності його, не досяг щонайвищої цивілізації, то всю снагу, все сильне, юне буття його виливається в народних піснях. Вони – надмогильний пам’ятник пережитого більше, ніж надмогильний пам’ятник: камінь з красномовннм рельєфом, з історичним написом – ніщо проти цього живого,

промовляючого, видзвонюючого про минуле і опису. (Пророча паралель Гоголя: фольклор –літописи! – як вираження синтезу історіософії і мистецтва, буття і душі народу. – П.К.) У цьому відношенні пісні для Малоросії – все: і поезія, і історія, і батьківська могила. Хто не проник у них глибоко, той нічого не взнає про минуле буття... Історик не повинен шукати в них фіксації дня і числа битви або точного пояснення місця, правильної реляції; у цьому відношенні йому допоможе небагато пісень. Проте коли він захоче пізнати правдиве буття, стихії характеру, всі порухи і відтінки почуттів, хвилювань, страждань, веселощів зображуваного народу, коли захоче виявити дух минулого віку, загальний характер усього цілого й окремо кожної частки, тоді він буде задоволений повністю: історія народу розкриється перед ним в ясній величі.

Пісні малоросійського народу можуть з цілковитою підставою називатися історичними, бо вони ні на мить не відриваються від життя і завжди відповідні тодішньому часові й тодішньому станові почуттів».

Таке твердження надзвичайно важливе. Адже століттями нас змушували вивчати історію за хронологією царів, воєн, полководців, «революцій» і резолюцій, а Гоголь акцентує на станові почуттів. І акцентує слушно, бо

«факти» можна було тлумачити як завгодно, а почуття виражали дійсний стан душі. Тому в проросійських та пробільшовицьких «історіях» або не говорилося про почуття, або фальсифікувалося їх (зокрема, шляхом тенденційного підбору «ілюстрацій» класово-партійного змісту та накидання «поглядів» князям Олегу і Ярославу Мудрому, гетьманам Б. Хмельницькому та І. Мазепі, керівникам, ідеологам держави М. Грушевському і В. Винниченку, С. Петлюрі і С. Бандері, навіть, як побачимо далі, Т. Шевченку й І. Франкові, П. Тичині й О. Довженкові, Ю. Яновському і О. Гончареві, які або не ґрунтувалися на жодних джерелах, або й принципово суперечили фактам, скажімо, щодо змісту й мети Переяславської угоди, створення СРСР тощо).

І знову почнемо з фіксації кількох особливо важливих реалій:

1)що найдавніший фольклор – язичницький;

2)що він, виражаючи форми буття, поєднує вірування й уявлення (релігію

506

йфілософію), а базується на етичній основі;

3)що він і автономно-душевний, і державотворчий;

4)що язичницький фольклор переслідувався віками, однак був найповнішим виразом буття, свідомості, ідеалів, мрій, історії, долі й ментальності народу-нації (і не лише в давнину, а й упродовж віків, а також: є не нижчою формою релігії, філософії, мистецтва, а іншої, як рівноправної, так і рівновартісної).

Фольклор – це сам народ, тому є найяскравішим виразом його культури. «Народна творчість, – зазначає автор книжки «Український рік у народних

звичаях в історичному освітленні» С. Килимник, – дзеркало життя, боротьби, мистецтва, мудрості, культури нації. Краще сказати – народна творчість – це праісторія народу. Найцікавіша для нас творчість з доби родового побуту, за якою іде доба дружинного й княжого часу, що визначається змаганням між поганськими традиціями та новою, християнською вірою».

Найдавніша форма фольклору – молитви (заклинання), щедрівки та колядки, замовляння і приказки, обрядова і календарна поезія, казки, міфи, легенди. «Найстаріші наші колядки були створені за тисячу літ до прийняття християнства». Не менш важливо, що «вони зраджують (виявляють) філософічні думки: відкіля і як виник світ. У них є згадка про море, острівкамінь на ньому, про світове дерево – як про образ всесвіту, про птахів – творців світу. Ці колядки часто мають форму розмови:

–А що нам було з нащадку (початку) світа?

–Ой, не було ж нам. Хіба синя вода та білий камінь.

–Коли ж не було з нащадку світа, тоді не було неба, ні землі, а то леш (тільки) було синєє море, а серед моря зелений явір, на явороньку три голубоньки... радоньку радять як світ сновати». (С. Килимник)

Упізнішому християнстві світ «сповнить» один Бог, але й воно прийде до ідеї триєдинства.

Уязичництві творцями постають три голубоньки, далі буде багатобожжя, однак вивершуване трибожжям.

Ухристиянстві Бог мислить і діє.

Уязичництві Боги мислять, і діють, і почувають.

Там Бог – це воля: і як закон, і як пострах.

Тут Боги – це творчість: і як праця (натхненна всеосяжною метою), і як життєва енергія («жива вода»), вершина розуму та глибини психіки, зумовлені як побутово-інтимним, так і державно-етнічним життям.

Маємо численні дослідження і зарубіжних, і вітчизняних вчених, зокрема М. Максимовича, П. Чубинського, П. Куліша, В. Гнатюка, М. Драгоманова, В. Милорадовича, К. Квітки, О. Колесси, і особливо О. Потебні («Мислення і мова») та С. Єфремова і М. Грушевського («Історія української літератури»), в

507

яких глибоко і всебічно досліджується саме психологізм фольклору, що дає чи не найефективніші наслідки в пізнанні ментальності націй.

Символічно, що ядром психологічних досліджень виступає концепція мови: вона для всіх – і засіб спілкування. Однак, на відміну від інших засобів, криє в собі незрівнянну енергетичну силу, є феноменом найуніверсальнішим у царині Духу (культури), зокрема й тому, що містить не тільки досвід тисячоліть і тисяч поколінь, а й сконденсовану енергію почуттів, психіку нації.

Причина – те, що мова є ферментом пізнання і самопізнання, мислення й почуттів; ядро мови – це слово. Навіть кожне слово є багатозначним, має зміст і форму та є символом, багатогранним образом. Тим більше неодномірним є твір, базований на словах: він «є синтезом трьох моментів, наслідком мимовільної творчості, засобом розвитку, думки й свідомості, тобто: бачачи в ньому ті ж ознаки, що й у слові, і, навпаки, відкриваючи в слові ідеальність і цілісність, властиву мистецтву, ми робимо висновок, що й слово є творчістю», а люди, які вкладають у слово й об’єктивний, і суб’єктивний (на основі власного розуміння, уявлення, інтуїції, мрії) зміст, є творцями.

Люди, народи, епохи відзначаються специфічною духовністю. Її основа – це й стан матеріального виробництва, суспільних відносин, освіти, науки, але особливо – породжувана обставинами психіка; найяскравіший вираз – мистецтво, богинею в якому є словесність. Так само ядром (богинею) психіки є мова: вона виявляє глибини характеру нації. І по-своєму логічно, що колонізатори, плануючи своє довготривале панування, завжди найлютіше воювали з мовою, витравляючи її не лише з освіти (мистецтва), а й з душ. «Коли мова школи, – писав О. Потебня, – відмінна від мови сім’ї, то слід чекати, що школа й домашнє життя не будуть в гармонії, а будуть зіштовхуватися й боротися одне з одним» (с. 197). З цієї причини мови не можуть поєднуватись, і «вплив двомовності... на цілі народи... я гадаю, теж несприятливий» (с. 202), як і зумовлювана знищенням мови денаціоналізація є невідворотним шляхом до деморалізації (катастрофічного розкультурення), бо веде до таких деформацій народного життя, «за яких традиція народу, сконцентрована головним чином у мові, переривається чи послаблюється такою мірою, що стає лише другорядним чинником перетворення» (с. 203).

Поглинання однієї мови іншою – це трагедія всезагальна, бо поглинання одного народу іншим означає смерть поглинутого, а усе те не минає безкарно й для «переможців»: «Народність, яка поглинається іншою, – наголошував Гумбольдт, – вносить у цю останню начало розпаду».

Отже, найповніше «індивідуальне лице народу» виражає мова. З цієї причини найуніверсальнішою формою вираження є словесне мистецтво, особливо коли воно споріднене з іншими родами творчості, що цілокупно виражають обличчя культури,

Кращий доказ тому – український фольклор. Його основа – це ідейний і мистецький синкретизм. Велика роль у ньому ритму, «забави», гри. Але

508

особливо – слова: і в плані можливостей виразу багатства форм, і в плані виразу глибин змісту буття. Адже коли б ми «могли відтворити історію творення (слів), так само відкрили б за кожним словом дуже влучну, дотепну, може, навіть геніальну комбінацію ідей і образів». До того ж комбінацію, за якою стоїть неймовірна багатогранність родів і видів мистецтва.

Отже, слово як інтегруюча форма. А разом з тим – усвідомлення, що, за Грушевським, розвій поетичних форм стояв у тіснім зв’язку з розвоєм іншого мистецтва – власне того, яке так само, як і словесне мистецтво, основується на ритмові руху: на ритмі в часі, а не в просторі. «Се крім поезії в широкім значенні, тоніка взагалі: музика, спів – і танець. Ритміка словесна, артикульована, – а сюди в широкім значенні належить не тільки ритмічно скандована мова, але і всяке поетичне оповідання, котре відповідає вимогам естетичним: симетрії й ритмові будови – і через се здібне вдовольняти почуття краси... Починається з так званої гри, з забави примітивної людини, в котрій, одначе, елемент забави глибоким способом сполучається з методами інтенсифікації і найповнішого використання людської енергії». Енергії як фізичної, так і духовної, зумовлюваної як буттям, так і свідомістю, психікою.

Отож, мистецтво – не просто «гра», воно є виразом духовних потенцій, культури тіла й душі, думки і пам’яті, почуття й життєдіяльності (ідеалу), свідомого і підсвідомого.

Логічно, що початки праукраїнської культури – в Мізинській і Трипільській працивілізаціях, а виявляють вони синтез творчості, органічну сублімацію почуття, думки і дії, мети і волі; релігії, філософії, духотворною основою яких постають етика й естетика.

Як уже говорилось, на першому етапі і об’єктом, і суб’єктом творчості постає колектив у взаємовідносинах з природою. На цьому етапі люди безособові, а непізнані сили і явища уособлюються богами.

Диференціація соціальна і професійна визначає важливі якісні зміни. Ось думки М. Грушевського: «В сім процесі набирає нових прикмет і психіка, і думання взагалі. Гадка стає аналітичною і критичною. Елементи думання, мислі помітніше відрізняються від елементів чуттєвих і вольових, підпорядковуються поволі певним логічним законам. Елементи реального досвідного знання все виразніше відмежовуються від впливів уяви (фантазії).

Змінюється і загальний світогляд. Центром стає не анонімний колектив, а сильна «героїчна» індивідуальність. Ідеалом стають прикмети удатного, здібного, щасливого осібняка, що будує добробут свій, свого окруження своїм розумом і щастям, що на нім спочиває з дару богів чи предків героїв... Такий індивід, в ім’я своїх богодарованих здібностей щастя, вважає своїм правом і обов'язком поступати всупереч опінії і громадянства і навіть старим, традицією усвяченим установам і правилам: в його волі виявляється і здійснюється вища воля нових богів і героїв.

З ідеї героїчного твориться новий релігійний світогляд». А тим самим і

509

нового змісту етика, філософія, мистецтво, загальна культура.

Перша яскраво виражена формація такого типу культури як універсальної системи виявляється в епоху скіфів: епоху космогонічної свідомості, коли вона міфологізована, фольклорна традиція ще виявляє свою силу, але сакральні уявлення вже набувають нових рис: це – категорія етіологічних міфів, які існують паралеллю з космогонічними, однак «пафос перетворення хаоса в космос постає в них у відзеркаленому вигляді, – зауважує С. Бессонова, – через уведення різнорідних соціальних інститутів, культурних навиків» (с. 13). Сини царя Таргітая Колаксай, Ліпокай, Апоксай – це ще фольклорні, але вже й міфологічні герої, пов’язані з релігією й філософією трагічно гинучого с о н я ч н о г о (вмираючого й воскресаючого) божества. Їхні образи не випадково пов’язані з героями індоєвейської міфології (зокрема – «Магабгарати», «Авести», «Шах-Наме», типологічно – «Калевали»), в якій, одначе, скіфи – борисфеніти, за свідченням Геродота, посідали осібне місце навіть серед інших скіфів: це час інтенсивної взаємодії племен, тому закономірне й те, що вони все повніше виражають духовно індивідуальну етичну виразність, чому сприяють як специфічні особливості природи (геополітичне розташування, клімат, рослинний, тваринний світ), так і особливості розвитку культури.

Завершенням цього і водночас початком нового етапу стає період, відображеній у «Велесовій книзі».

Тут ще поєднані, але вже частково й усвідомлюючі себе «Я» (індивід) та «ми» (маса). Вони ще «рід», але вже й будівники держави. Вони – сонцепоклонники, але творення держави зумовлює й примат соціальних інтересів та трагічних поворотів долі; вони ще – представники конгломерату племен, але вже й носії етнодержавюї самосвідомості та психіки, а це впливає як на зміст життя, характери людей, так і на принципи зображення їх: одномірний ідеалізуюче-героїчний, гіперболізаційний – пафос поступається аналітичному, багатомірнішому зображенню богів і героїв. Вони стають соціальнішими, яскравішими «плоттю», але й переконливішими в мотивуванні їхніх роздумів, рішень, дій, психічно індивідуалізованішими. Набуває все більшої ваги етично оціночний підхід не тільки щодо окремих персонажів, а й щодо «маси» (ментальнсті етносу).

...Дажбожі внуки ви, улюбленці божеські, і боги мало не десниці тримають на ралах ваших.

...А кров наша про те каже, що ми русичі всі.

Не слухайте ворогів, які кажуть: нема у вас доблесті

...І будемо простими, ставши собою.

...І билися ми проти рабства нашого.

510