ukrainoznavstvo

ЛIТЕРАТУРА

Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. – К.: Либiдь, 1996; Горенко-Баранівська Л.І. Культура як українознавство. – К., 2003. Дорошенко Д.I. Огляд української iсторiографiї. – К.., 1996.

Дзюба I. Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя? – Мюнхен: Сучасність, 1968. Єфремов С. Українознавство. – К., 1920.

Європа. Історія. – К., 2001.

Знойко О.П. Мiфи Київської землi та подiї стародавнi. – К., 1989.

Iсторiя української культури / За ред. I. Крип’якевича. – К.: Либiдь, 1995. Iсторiя українського мистецтва: в 6 т. – К., 1968.

Історія української школи та педагогічної думки. – К., 2001. Кононенко П.П. «Свою Україну любiть...». – К., 1996.

Кононенко П.П. Українська література. Проблеми розвитку. – К., 1994. Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Феномен української мови. – К., 2000. Кирдан Б.П. Украинский народный эпос. – М., 1965.

Культура українського народу. – К.: Либiдь, 1994.

Лаврiненко Ю. Розстрiляне Вiдродження. – Мюнхен, 1959.

Культурне вiдродження в Українi: iсторiя i сучаснiсть. – Тернопiль, 1993.

Лосєв I.В. Iсторiя i теорiя свiтової культури: європейський контекст. – К.:

Либiдь, 1995.

Мицько Х. Острозька слов’яно-греко-латинська академiя. – К.: Наукова думка, 1990.

Огiєнко I. Українська культура. – К., 1991.

Пославський I. Мiж Сходом i Заходом. // Дзвiн. – 1990. – № 10. Полонська-Василенко Н.Д. Українська академiя наук. Нарис iсторiї. – К.: Наук.

думка, 1993.

Постмодернизм и культура. – М., 1991.

Сазоненко Г.С. Педагогіка успіху. – К., 2004.

Семчишин Мирослав. Тисяча рокiв української культури. – К., 1993. Сiчинський В. Чужинцi про Україну. – Львiв, 1991.

Теорiя та iсторiя свiтової i вiтчизняної культури. Курс лекцiй. – К.: Либiдь, 1993.

Українознавство в системі освіти. – К., 2004.

Український демократичний театр (дожовтневий перiод). – К., 1967. Українська душа. – К., 1991.

Українська народнiсть. Нариси соцiально-економiчної i полiтичної iсторiї. –

К., 1990.

Українська культура: iсторiя i сучаснiсть. Навч. пос. – Львiв: Свiт, 1994. Українська художня культура. Навч. пос. – К., 1996 .

Українознавство в системi освiти // Матер. Мiжн. наук.-практ. конференцiї (28 - 30 березня 1996 р., Київ) – К.: Освiта, 1996.

Феномен української культури. – К., 1996.

472

Центральна Рада i український державотворчий процес. У 2-х книгах. – К., 1997.

§ 5.1. УКРАЇНА – РЕЛІГІЯ, ФІЛОСОФІЯ, МИСТЕЦТВО

Ключові слова: віра, релігія, церква, міжконфесійні відносини, науковий метод, принципи релігії і наукового пізнання, філософія, мистецтво, культура побуту, культура сімейних, родових відносин, культура виробництва, культура соціальних відносин, культура етнонаціональних відносин, держава, право, свобода творчості.

Може здатися дивним, що в одному підрозділі поєднуються: релігія – як сфера «душі», беззастережної віри, феномен, органічно пов’язаний з містичним сприйняттям і поясненням світу, буття і свідомості, навіть сутності людини, за визначенням ідеологів комунізму – «опіум для народу»; філософія – як царство логіки, інтелекту, що арrіоrі передбачає сумнів, «наука наук»; мистецтво – царина буття людей, у якій панує творчість, а її домінанта – це універсальність пізнання та вираження світу, самопізнання й самореалізації людей. Крім образної неповторності, мистецтво становить собою ще й своєрідний синтез релігії та філософії.

Однак для поєднання є достатні підстави.

Одна з них – час виникнення: вони такі ж давні, як і Буття людей. Друга – органічна спорідненість. Релігія, філософія, мистецтво – гілки одного дерева Життя, що виражають його універсальність тільки в своїй органічній єдності. Тому вони не лише абсолютно суверенні, століттями постають навіть суперниками, а й такою ж мірою взаємопов’язаними посестрами, як поєднані буття і свідомість, досвід, інтелект і серце.

Одна основа єдності й протилежності – природа: її сутність – це цілісність, що й існує, і виражається тільки через безмежну різноманітність галактик, планет, континентів, океанів і материків, як і вселюдство – через безмежне багатство рас, етносів, націй, людей.

Друга – людина, сутність якої також виражається лише за умови цілісного бачення в ній Тіла й Душі, Буття і свідомості, біологічного й соціального, індивідуального, національного й загальнолюдського, тіла, інтелекту і серця, конечного й вічного.

І релігія, й філософія та мистецтво починаються з моменту зіткнення природи й людини та спроб розрізнення останньою «Я» (індивід) і «не-Я» (універсальність), життя і смерті, добра і зла, а внаслідок цього – осмислення сутності та призначення людини в світобудові.

Коріння української релігії, філософії, мистецької творчості в праглибинах етногенезу, багатьох цивілізацій і культур (як матеріальних, так і духовних), починаючи принаймні з Трипільської.

473

Як свідчать археологічні дослідження, дані антропології, зарубіжної історіографії, ще тоді закладаються не лише основи матеріальної культури (житлобудування, виробництва – хліборобського, скотарського, ремісничого, воїнського, культура міст), а й гени духовності.

При цьому потрібно мати на увазі принаймні два моменти: перший – характер формування української етнокультури загалом і другий – етапи та форми розвитку релігії, філософії, мистецтва (етнопсихології) зокрема. А саме: що перша є наслідком перехресних потоків:

а) етнонаціональних (праслов’янських); б) індоєвропейських, зокрема далекосхідних (Індія); в) північних (скандинавських);

г) центральноєвропейських (германських, як бастарди; вандали, скіфи, гапіди; кельтських, зокрема брацьких, готських);

д) еллінських (грецьких і римських); е) візантійських, болгарських;

є) азійських: гунських, аварських, хозарських, угорських, печенізьких.

А релігію (відтак і філософію, мистецтво) не можна зводити лише до історії християнства та культури з часу і після Княжої доби.

Праукраїнська культура, наголошуємо, була наслідком найрізноманітніших чинників (часом – діаметрально протилежних). Трагічна загальна історія народу, зумовлена й відкритістю його кордонів, фіксує непоодинокі випадки і жорстокого руйнування культури. Однак, як зазначила Н. ПолянськаВасиленко, «хоч яка велика була навала, вона не винищувала всього населення. Не було миті, коли б поривався зв'язок між старшими мешканцями та новими насельниками, між носіями старої й нової культури. Так передавалися зв’язки, так протягалися нитки від неолітичної трипільської культури до української держави».

Уже зазначалося, що Трипільська культура, як культура кіммерійців, була не тільки праукраїнською, але і її також. Доказом є віднайдені залишки і матеріальної культури (тип тогочасних жител, що нагадує й сучасну українську хату; характер розташування міст; хліборобські, воїнські знаряддя; тип поховань; керамічні вироби), і духовної: елементи клинописного письма; малюнки на керамічних виробах і зброї (сюжети, образи (що виявляють елементи світогляду кіммерійців). Тип жител і міст, будівництво укріплень, характер землеробського, скотарського, ремісничого, військового виробництва знаходить продовження і в Черняхівській, Зарубинецькій, Празько-корчацькій, зрештою, логічно, і в Київсько-руській культурах. Маємо на увазі культури, що творилися на теренах, які заселяли праукраїнські роди, племена, народності, отже. були складовими автохтонної культури. Вона – це ріка, в русло якої вливалися й потоки іншоплемінних культур, однак вона була не частиною їх, а основою, духотворчою, кристалізуючою силою, яка визначала і зміст, і форми чужорідних нашарувань, була ферментом єдності, незнищенним у вічності.

474

Щодо нашарувань, то за тисячоліття їх було багато, до того ж – з культур самодостатніх, глибинних, впливових упродовж століть. Але це тільки вияскравлює самобутність і силу автохтонної української культури, її духовну органічність і тяглість у просторі й часі.

Чи не найзначнішим і найвпливовішим з потоків був індійський. Одна з причин – розселення праіндійців на терені Європи, про що свідчать топоніми, гідроніми, прізвища, імена богів і на праукраїнських землях. Друга – взаємозв’язки праукраїнських з індоєвропейськими племенами на ґрунті етнокультурної спорідненості.

Останнє й визначило домінанту взаємодії: не так зовнішнє нашарування (що також мало місце) й доповнення до автохтонної культури, як взаємопроникнення на ґрунті співзвучності, і передусім релігійно-філософської.

У цьому зв’язку зауважимо: навіть історію християнства не коректно розглядати з часу хрещення киян Володимиром Великим 988 р. І в КиївськоРуській державі не просто існувало, а й визнавалося головною релігією язичництво. На доказ достатньо нагадати, що той же великий князь Володимир, як зазначено в «Повісті временних літ», 980 року робив спробу створити навіть загальнодержавний язичницький пантеон. На пагорбках Києва були поставлені ідоли – Перуна, Дажбога, Хорса, Стрибога, Симаргла і Мокоші. Головні божества громовержець Перун та «скотій бог» Велес (Волос) стояли: перший на пагорбі, а другий – під Горою (на Подолі). Умови державно-політичного, міжнародного розвитку змусили поміняти богів, однак, зауважимо, не так у сенсі релігійному, як церковному, бо язичництво, хоча й переслідувалося офіційно, увійшло органічною часткою у духовний світ русичів-українців, оскільки жило не так на рівні ритуалів, як на рівні свідомості. А свідомість швидкоплинно не викорінюється навіть терором. І цього типу консерватизм є явищем прогресивним: інакше Київська Русь ніколи не вирвалася б із лещат Візантії (і візантійщини), як і Україна – Польщі чи Росії.

До того ж християнство було плодом інтелектуальної та соціальної діяльності, однією з трьох світових релігій, а язичництво сформувалося тисячоліттями в процесі передусім природної життєдіяльності. І, що не менш важливо, язичництво було феноменом, типовим для всіх народів, бо породжувалося подібними умовами буття (характеру стосунків з природою), – однак і за цих умов носило яскраво виражений народний характер, залежний від різноманітних природно-виробничих обставин, особливостей етнопсихології. Але є підстави починати історію релігії з християнства. Віра, релігія і церква – явища не тотожні, як є немало потоків та ворогуючих церков у кожній релігії.

Закономірно, що праукраїнське язичництво виявилося у багатьох аспектах суголосним з індоєвропейським: між цими народами з найдавніших часів були інтенсивні контакти. Наслідки їх відбилися в типології поглядів на природу, людину, богів. Землю і Небо, а все те – у пам’ятках фольклору та писемності релігійно-філософського змісту, у тому числі в таких монументальних епосах,

475

як «Рігведа» й «Магабгарата», «Велесова Книга» і «Слово о полку Ігоревім». Аналіз найдавніших пам’яток засвідчує: головним для пранародів було

усвідомлення: що є і як створився світ; що є і яке призначення людини; що є і як створилися люди й боги; що є і з чиєї волі чиниться добро або зло; що є та як досягти життя і безсмертя (та, відповідно, як уникнути смерті).

Індійці витворили брахманізм як віру про божественне походження не лише богів (Шіви, Вішни і Брахми), а й частини людей. Завдяки цьому вони бачили в єдності Людину, Землю і Космос, а життя – як реалізацію волі до добра й безсмертя («Рамаяна»), до благородної добротворчості, внаслідок чого їхня теогонія гуманістична, позначена рисами філософського антропоморфізму, єдністю етичного й естетичного начал, віри і розуму.

Тріади Людина – Бог – Природа, віра – діяльність – розум, життя – смерть – безсмертя визначають і сутність праслов’янського язичництва.

Як і в праіндійців, зерно релігії складала віра в природність людини та людяність природи, а образи богів були символами природно-життєвих сил, сімейних, статевих, родових, племінних, державних відносин, напрямку духовних, соціально-політичних шукань людини. Тому боги були втіленням і реальних, і надприродних сил, покровителями не тільки лісів і вод, худоби й ремесел, а й родів та племен, воїнів, скотарів і землеробів, царів і полководців.

«Показово, – пише С. Наливайко, – що ідол Волоса (Велеса.– П.К.) стояв на березі Почайни. Це свідчить, що Волос/Велес пов’язувався з водою,

збагатством. А найбільшим багатством для давніх слов’ян була худоба. Саме ім’я слов’янського божества легко пояснюється із санскриту. Якщо врахувати, що в самих індійських мовах не завжди чітко розрізняються звуки «ш» та «с» (наприклад, Шіва й Сіва), що слов’янському «л» часто-густо тотожне санскритське «р» (слава – шравас: полни, полнїи – пурна, вълк – врік; толк – тарк тощо), то на індійському ґрунті Влес-Велес мусив би мати форму Вреш. І така форма в санскриті справді є: це слово вріш, яке означає бик.

Віндійській міфології «скотіїм богом» є якраз Шіва-Рудра, котрий у зв'язку

зцим має епітет Пашупаті, тобто Батько/Владика тварин», де Пашу – тотожне латинському реси – «худоба», саме з цього слова згодом постало і значення «гроші». Вріш надзвичайно популярне в індійській міфології. Воно входить у топоніми (Врішапрастха, Врішабга), імена мудреців, героїв та царів (Вріша, Врішака, Врішакапі, Врішасена, Врішамітра, Врішабгадева, Врішапарван), епітети Крішни (Врішабгексшана, Варшнея) і, що особливо важливо для нас, в епітети Шіви (Врішпаті, Врішанка, Врішадгваджа). Останні три епітети означають відповідно Бик-владика, Бикоемблемний, Бикостяжний. Основа вріш, окрім значення «бик», має і значення «дощ», тобто поняття «бик» невіддільне від поняття «дощ». Водночас основа «варш» тотожна основі «вріш», окрім значення «іти дощеві», має і значення «осипати дарами». Тобто бачимо, що ця основа пов’язується з багатством, а обдарування багатством, добробутом було однією з функцій Волоса. Через те ідол його і стояв біля води. Із

476

санскритськими основами варш-вріш на слов’янському ґрунті сталася та сама видозміна, що і з основою вардх-врідх, яка на слов’янському ґрунті придбала форми валд/волд/волод. Це добре видно на прикладі імені Володимир, Владимир. А коли так, то на слов’янському ґрунті основа вріш прибрала подоби влес, велес, а її різновид варш прибрав форми валс, влас. Що ми й бачимо в імені Влес, Волос і в імені Влас. Обидва імені, таким чином, означають «бик», що цілком відповідає функції «скотього бога». У християнський період Волоса/Велеса було замінено християнським покровителем худоби святим Власієм, Власом, причому дослідники схильні вважати, що тут має місце випадковий збіг імен язичницького божества й християнського святого. Насправді ж, як бачимо, і Волос, і Влас мають спільне походження і однакове значення, тобто обидва імені етимологічно тотожні.

Показовим щодо Волоса є звичай, який ще на початку нашого століття здійснювався весною на Амудар’ї. На середину ріки вивозили в човні стриноженого бика, де йому перерізали горло й кидали в річкові води. А люди на березі в цей час вигукували: «Нехай буде вода! Нехай буде врожай! Нехай буде достаток!» Зрозуміла мета такого дійства: то всенародні жертвоприносини ріці, що мала напоїти землю цілющою вологою, забезпечити багатий врожай, принести громаді достаток. Бо води, за первісними уявленнями, поділяються на чоловічі та жіночі. Чоловічі – це дощові та снігові, «небесні» води, а жіночі – води колодязів, криниць та джерел. Дощ, який проливається на землю, – це те сім’я, з якого народжується все живе, бо саме снігові й дощові води здатні запліднити землю. Тому небо уособлює чоловіче начало, а земля – жіноче. Небо

–бик, а земля – корова, небо – батько, а земля – мати, годувальниця. Санскритське «го», яке входить в епітети Гопали/Крішни, тотожного нашому Купалі, поряд із значенням «бик», «корова», має і значення «земля», оскільки і корова, і земля – обидві годувальниці. Тож епітет Крішни Гопала – «Охоронець худоби»

–тотожний епітетові купала, одному з синонімів слова «цар», дослівно «охоронець землі», де ку – «земля», а пала – «захисник», «охоронець». Сліди таких уявлень збереглися серед українців.

Показово, що Амудар’я в давнину називалася Вахш (Окс античних авторів), що якраз означає Бик. Тож тепер зрозуміло, що давні хорезмійці та їхні теперішні нащадки приносили в жертву ріці тварину, якій поклонялися і іменем якої називалася ріка.

Такі ж точнісінько уявлення могли бути властиві й давнім слов’янам, серед них і киянам. Про це подає звістку арабський автор Ібн-Фадлан. Він мовить, що руси своїм богам жертвували і биків. Отож саме з того місця на Подолі, де стояв ідол Волоса, й могли починатися ритуальні обряди, пов'язані з водою, родючостю, достатком. Могла починатися й переправа, перевіз, брід через Дніпро, бо факти свідчать, що переправа, перевіз, брід у давні часи мали магічний зміст, вважалися священними. А племінний ватажок, вождь, князь мав

477

до цього пряму причетність, оскільки був наділений функціями поєднувати Землю й Небо, людей з богами, берег лівий з берегом правим, світ земний зі світом потойбічним. Саме звідси полянський князь Кий міг починати здійснення необхідного ритуалу. Зокрема, принести в жертву бика – тварину, якій поклонялося його плем’я, інша назва якого – русь так само пов’язана із санскритським терміном вріш-варш. Отже, із богом Волосом, Велесом. Цікаво, що «Велесова книга» підтверджує це, кажучи в табличці 7г: «а тому ми коровичі: скіфи, анти, руси, боруси й сурджці». Тож полянський князь Кий не тільки міг, а й мусив пов'язуватися з човном, оскільки це випливало з самих його функцій як племенного ватажка і жерця водночас. Що зовсім не заперечує, а навпаки, підтверджує його князівський статус.

Між Дніпром і Амудар’єю простежується й більш глибокий зв'язок.

Є підстави тлумачити деякі з численних назв на означення Дніпра як «Бик». Це, зокрема, стосується назви Вар, що її готський історик Йордан подає як гунську, а також Варом, Варух, де в санскриті слово вар означає і «вода», і «жених», «самець». А те, що вода могла уособлювати чоловіче начало, ми бачимо на прикладі Дніпра, у водозборі якого не злічити назв типу Самець, Веприк, Бик, Жеребець, Кабан тощо. Давні греки уявляли собі річкові божества з бичачими головами, а в Індійських джерелах небо неодноразово постає як бик-плідник або жеребець. Назва скіфської святині Ексампей – не що інше, як трансформоване індоіранське Укшан+пей – «Переправа/Брід Бика». Назва ця тотожна англійській назві Оксфорд, назві Боспор та Узбой у Середній Азії. Невипадковим у цьому світлі постає і Шевченкове «як реве Ревучий», де «Ревучий» може пов’язуватися саме з биком.

Можна було б говорити про достатньо яскраві паралелі і з язичницькими поглядами сірійців, греків (є переказ про те, «що індійці, мешканці гірських районів, поклонялися Діонісу»). А саме з Кримом пов'язується в античних авторів це божество. Процесії «діонісійців» у Північно-Західній Індії описані давніми авторами» Арріаном і Страбоном. І показово, що свідчення про ШівуРудру багато в чому збігаються з античними свідченнями про «індійського Діоніса». А Геродот ще в V ст. до н. е. мовить, що кожні три роки будини в своїй столиці Гелоні святкують Діонісії. «Це тим цікавіше, – зауважує С. Наливайко, – що будини давні насельники України, а деякі дослідники ототожнюють Гелон із Києвом». Можна було б говорити й про паралелі з язичництвом римлян, кельтів, чехів, ісландців, та обмежимося підсумком: вони за наповненістю змістом універсальні. І це говорить як про автохтонність, так і про універсальну природу й українського язичництва (до речі, від правіків до теперішнього часу).

А найповнішим, цілісним виразом його найдавнішої системи у писемному слові є «Велесова книга» – архетвір української історіософії, релігії, філософії, мистецької (у даному разі словесної) творчості. Найповнішим і в плані широти, і – що особливо важливо! – глибини охоплення матеріалу.

478

Маємо на увазі, що найстарішим носієм релігійно-філософсько-мистецьких уявлень, поглядів, світовідчуття, етики, естетики, творчості завжди є фольклор, народна творчість загалом, бо вони є найорганічнішими формами самовираження людей і народів. У них поєднуються як індивідуальні, так і вселюдські начала ще з правіків. До того ж, знову-таки, коли йдеться про праукраїнську культуру, то, за глибоким спостереженням автора «Історії української літератури» (в 6-ти томах) М. Грушевського, у формах мистецької синкретичності, а далі й універсальності.

Так, найдавніші пам’ятки мистецтва передісторичної людини на території України, зазначає М. Семчишин, відносяться до доби пізнього палеоліту (епохи: оріньякська – самотрейська – мадленська – 25000 – 15000 літ)... розкопки біля села Мізень над р. Десною (Чернігівської області, де, до речі, створено прекрасний природний музей. – П.К.), Добраничівки (Черкащина) та с. Гінці (Полтавщина) відкрили нам житла стародавніх мисливців. Ці житла, похожі на намети, були споруджені з дерева і кісток мамута. У них, як і в іншого типу житлах, знайдено крем’яні знаряддя, які відзначаються різноманітністю і тонкою обробкою.

«Серед творів мистецтва найбільшу увагу привертють стародавні скульптури у формі невеликих статуеток, які мали відображати образ матері в родовій громаді і користувались особливою пошаною, бо зберігались у так званих родових святилищах. Прикметне теж те, що в мізинських статуетках немає виразно окресленої голови, а якщо така є, то відсутнє обличчя. Крім жіночих статуеток зустрічаються фігури тварин і людиноподібних статуеток з кістки і каменя. В Мізині відкрито теж цілу майстерню з набором крем’яних знарядь. Мали теж мізинці змилування до прикрас з слонової кості та до геометричного орнаменту.

Знахідки мізинської культури старокам’яної доби, що стала початком чи може попередником відомої в центральній і західній Європі так званої мадленської культури, подибуємо і в інших районах України (на Київщині, Полтавщині), а теж на терені Західної України (Теребовля, Золочів, Чортків та ін.) і вони доводять, що палеолітична людина, хоч расово невизначена, мала свою типічну мистецьку культуру». Гадаємо, доводять і те, ще в найдавніші епохи формується праукраїнська культура на всьому просторі українського географічного, етнічного, суспільного, виробничого ареалів. І нашарування наступних епох доповнюють «масу», але не змінюють ядра, структуротворчих чинників культури. А також, що матеріальна культура й релігія, філософія, мистецтво – явища нероздільні, споріднені духовно, і за всім тим стоять чинники природні (земні) та космічні, як підвладні досвідові, так і таємничі (нерідко трактовані як містичні, але насправді просто непізнані).

Доказ – і культура наступних формацій – трипільської (яка була типова для осілого місцевого населення, яке етнічно, твердить М.Семчишин, можна б визначити за протослов'ян, а в нашому випадку за прапредків українців», тим

479

більше, що «визначаючи культури через культ поховань, ототожнюючи культуру і етнос, Хвойка встановив, що «народ, якому належать могильники полів поховань в середньому наддніпров'ї, це і були наші прапредки», зокрема з її культом сонця та жіночих фігурок, пов’язаних з культом родючості і панування духів предків. Отже, коли, на думку автора книжки «Минуле пливе в прийдешне» Д. Гуменної, було покладено «основи нашого національного світогляду і витворено своєрідність, якої нема у всіх інших слов’янських сусідів. Те щось унікальне, відмінне є просто в нас самих», скіфської (творцями якої були іранські племінні групи скіфів, сарматів, аланів) з їх щільною взаємодією з античними грецькою і римською культурами, зарубинецької (II ст. до н. е. і ІІ ст. н. е.) і черняхівської (II-V ст. н. е.) культур, творцями яких були склавіни та анти з гілки слов'ян, що їх історик готів Йордан називав венедами, і які досліджені та переконливо показані В. Хвойкою, Ю. Брайчевським та В. Бараном («Черняхівська культура», 1981).

Ще з найдавніших епох яскраво виявляється всебічна взаємозалежність структури та форм цивілізаційного і культурного розвитку, а також їхньої взаємозалежності з етноприродним середовищем.

Антська культура була культурою полян і розвивалася на землях, поєднаних Дніпром, Карпатами, Дунаєм; столицею держави антів був Київ, про що повідомлялося в арабських джерелах та у вірменському літописі ще в другій половині VI ст. (коли «Київ» і «Русь» пов’язуються з країною, яка простяглася від Кавказьких гір до Закарпаття).

Кожна із названих культур репрезентувалася не лише полянами, а й іншими племенами; отже, мала прояви не лише автохтонної єдності, а й багатоплемінної полівалентності, однак вирішальним було вітчизняне структуротворне начало, яке уповні виявилося в час Київської Русі, але формувалося задовго до неї, внаслідок чого «національна свідомість спільноти антських руських земель існувала скоріше, бо вже в половині XI ст... руськоукраїнський народ був... сформований як одна нація» (М. Семчишин).

Органічним, найглибшим проявом тієї свідомості стали релігія – філософія

– мистецтво, особливо – словесне.

Так, ще з найдавніших часів окреслилося два річища духовно-мистецької творчості: поезія обрядова і поезія календарна. Дуже умовним є погляд, немов би обрядова безпосередньо пов’язана з поглядами на людину, життя, всесвіт; календарна – лише з виробничими заняттями, зумовленими порами року. Насправді в творіннях обох циклів панує передусім світоглядне начало: образи людей і тварин, явища природи, стихії Землі і Неба, полювання чи рибальство, весна чи зима, річка чи ліс – все постає в цілісній картині життя не лише у фізичних, а й у духовних сутностях, є знаком чи символом мислення й віри, при тому – величезної узагальнюючої сили.

І це природно. Тварини сприймають однолінійно, тому однозначно; люди мислять асоціативно, системно (тому ж: тварин дресирують, людей виховують),

480