ukrainoznavstvo

церковної догматики, а ідеал свободи, схильність до індивідуалізму й необмеженої волі не сприяє поневоленню страхом, апокаліпсичності світосприйняття.

І це – не лише у звичайних мирян, а й у церковного кліру українського походження. «Коли козацьку мужність королі пізнали», «Сенека правду мовить», «Печалиться даремно живий чоловік», «На безсмертну славу ти заслужив, гетьмане» – ось теми й мотиви поезії чернеця, ректора Києвобратської школи К. Саковича. Світський, патріотичний погляд визначає і зміст: найвища заслуга П.Сагайдачного як християнина – у захисті вітчизни, у гідному виконанні лицарських обов’язків («Хто б здоров’я не бажав такому гетьману? Адже вірно він служив отчизні і Пану»).

Не менш характеристична поезія й інших ректорів тієї школи X. Євлевича та С. Почаського: у збірках, поемах «Лабіринт...», «Євхаристіон» вони звертаються до проблем мудрості, риторики, діалектики, навіть арифметики, геометрії, астрономії, театру, історії як категорій простору й часу, науки й мистецтва, мислення й почуттів, підносячи при цьому не божественні, а добрі людські якості (жага вчитися, пізнавати світ добра і зла; чесність і чистота, природність, простота). Відповідне й тлумачення сутності, можливостей, ролі бога: «Як бажаєш пізнати науку про бога, Геометра послухай, його остороги: Бог не є фігуральний, а є круглість світу», він – закономірність розвитку сил природи, і є не так персоніфікованою особовістю, як ідеєю; не активною, а провіденційною силою. Отже, він не окремо, а в самій людині, і може як бути, так і не бути. Як писав Г. Сковорода Іванові Григоровичу, «надія моя – Господь мій – всередині мене є; його крилами я осіняюсь».

Звідси й надання переваг не теології, а філософії, не містиці а етиці гуманізму; єдності пізнання й самопізнання людини як найефективнішого шляху і досягнення щастя (Благодаті) та свободи, і повної самореалізації.

«Справжня людина» як людина природна – ось ідеал Г. Сковороди, сформований і грецькою філософією, працями німецьких містиків, але головним чином – духовним досвідом рідного народу. Та філософія серця, яка, як ми бачили, випливає з глибин ще до Києво-Руської доби, а зміст і форма якої

– етичне правило: говорити як жити, а жити відповідно совісті, вірі.

Цей же ідеал стане домінантою й творчості С. Полоцького («Вуста мене хвалять, а серце їхнє далеко від мене», «Чому світ славі погано сприяє»), Л. Барановича («Про місяць та зорі», «Усім весна бува красна», «Лисому мудрецеві», «Світ стрясають грози – на людськії сльози»), А. Гарасимовича («Плач Малої Росії»), І. Величковського («Чоловік – немов трава», «Земля, немов таємниця»), І. Неруновича («Плач Богдана Хмельницького над козацькою долею», «Плач України»), драматургів Я. Гаватовича («Слово о збуреню пекла»), Г. Кониського («Воскресіння мертвих»), С. Дівовича («Розмова Великоросії з Малоросією»), поезій гетьмана І. Мазепи. Особливо вагомою й впливовою стає полемічна література (від І. Вишенського до М. Смотрицького,

531

К. Саковича, П. Могили), яка надзвичайно стимулює пошук істини й ідеалу, сприяє кристалізації світогляду. Логічно, що, як і в історичних піснях та народних думах, героями художньої писемності є борці за незалежність, віру і щастя України, найвищим ідеалом – свобода людини, розквіт нації, суверенітет держави. Це вже і змістом, і формами – національно-народне мистецтво. Закономірно, що І. Котляревський навіть сюжетами, образами («Енеіда») прямо співвідноситься з світовою класикою, але філософія, психологія, етика, естетика його творів і героїв («Наталка Полтавка») принципово українська, національнонародна. Світового рівня досягають й українська архітектура, живопис, музика, театр, граверне, ювелірне, різьбярське мистецтво. Достатньо нагадати, що українці ще у XVI ст. володіли партесним співом, нотною грамотою, їхні хори й співаки славилися в усій Росії, а композитори Ведель, Бортнянський, Березовський реально впливали на рівень розвитку і європейської (зокрема італійської) музики. І царсько-російські посланці буквально виловлювали українські таланти й використовували, привласнювали не лише їх самих, а і їхню посмертну славу.

Закономірно й те, що доба Гетьманщини підготувала «Історію русів», «Книги Битія українського народу», Т. Шевченка.

ХІХ ст. успадковує досвід і практику та ще вияскравлює проблеми й конфлікти минулого, особливо державно-національної, конфесійної сфери.

Знищення Гетьманату й Запорозької Січі і dejure, і defakto перетворює частину України на російську колонію. Друга частина опиняється під кормигою інших держав (Австро-Угорщини, Польщі, Румунії). Навіть частині української патріотичної шляхти, світської та конфесійної інтелігенції здається, що національне державне відродження України неможливе. Тим більше, що катастрофічною силою навалюється антиукраїнська ідеологія – концепція єдності «самодержавства, православія, народності» узаконює версію про єдиний східнослов’янський етнос, отже єдину – російську! – державу, мову, культуру, а тим самим про Переяславську угоду як про акт історичного волевияву всього народу до «воссоединения» в рамках «єдиного природного організму». Засобом державного ідеологічного тероризму, тотальної денаціоналізації стають навіть освіта, наука, церква (за умов російського абсолютизму – слухняний інструмент влади): ліквідовуються українські школи й видання, навіть Києво-Могилянська академія перетворюється лише на церковний заклад; Харківський і Київський університети, Ніжинський, Одеський, Кременецький ліцеї засновувались як форпости русифікації, підготовки кастрованої української інтелігенції. Забороняється українська мова «височайшими» указами царя (і так – упродовж століть – понад 170 років…)

Антиукраїнським духом наповнюється гуманітарна сфера наук. Ще після полтавської трагедії Петро І наймає журнали в містах Західної Європи й щедро винагороджує їх за висвітлення «малоросійських» подій з точки зору Росії (отже, її інтересів). Навіть 1869 р. К. Делямар (Франція) писав: «У кінці

532

минулого століття всі у Франції та Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії». Тому природно, що не Петро І, а Іван Мазепа і для політиків, і для зарубіжних поетів (як Байрон), драматургів, композиторів, художників став втіленням національного героя, ідеалом наслідування. Так само ідеалом людини-патріота стає для Рилєєва (жертви царизму) полковник Войнаровський. Чи не всі європейські двори визнавали й підтримували як гетьмана-вигнанця Пилипа Орлика (що з І. Мазепою фактично започаткував патріотичну українську еміграцію) – видатного політика і письменника. Україна ще тоді усвідомлювалась як політично духовний бар’єр між Росією і Європою, від неї чекали активної міжнародної ролі та гуманістично-духовної, культурної місії.

Царизм не хотів змиритися з цим. Ще Петро І, за оцінкою І. Франка, «прорубавши вікно в Європу» Росії через Прибалтику, позабивав вікна, через які світло культури проникало в Україну і навпаки. Катерина II забивала цвяхи у віко домовини, куди вона ховала, як гадалося імператриці, задушену українську державність. В руслі цієї політики Погодін обнародував версію, згідно з якою Київська Русь (отже, і та держава, мова, культура) була...

великоросійською. При цьому академік «приватизував» не лише праукраїнську державну спадщину, а й історичну пам’ять, зазіхаючи тим самим на вирішальне: національно-державну самосвідомість українців. Більше того, на їхню інтелігенцію. Той же Погодін, інші науковці-політики Росії після революції 1847 р. в Мадярщині (яка не виправдала надій українців на задоволення їхніх прав) не тільки переманюють до себе українських педагогів, учених, митців, а й розгортають процес їх денаціоналізації. Так ще тоді зароджується політичний русинізм, інших мастей антиукраїнський клерикалізм в Закарпатті, Буковині, Галичині, відгомони якого чуються (і підживлюються ззовні!) й досі.

Україна ще з часу хмельниччини стала на шлях розвитку буржуазної цивілізації. На грані XIX–XX ст. вона стає житницею не лише Росії, а й Європи; структурно її промисловість сягає світового рівня. Але й це обертається проти неї: прибутки йдуть в імперську казну, а українські простори, особливо міста, густо насичуються російським чиновництвом, інженерно-технічними, а далі й робітничими кадрами. Катастрофічно денаціоналізуються міста; здійснюється демографічна експансія. Українська нація стає тулубом без голови – без своєї державно-політичної, виробничої еліти та освітньо-наукової інтелігенції як соціальних верств, отже – неповною. Нищаться коріння її самосвідомості, реальні джерела і сили відродження. Панівною стає російська церква. А з тим – на верхах суспільства! – і мова та культура. Постає загроза внутрішнього переродження, а тим самим, природно, і самознищення.

Досі є модою в усьому винуватити передовсім українську інтелігенцію, накидаючи їй зрадництво. Було й це. Та насправді саме українська інтелігенція стала ферментом, генератором, мозком і серцем відродження України завдяки відродженню її культури і природничої, і політичної, і виробничої, і освітньонаукової, конфесійної та мистецької). При цьому вирішальну відіграла

533

національна ідея, ґрунтована на ідеалі та практиці державотворення.

Один з доказів – позиція конфесійної еліти. Відома її роль у створенні Берестейської (1596) унії: коли одні шматували і без того не надто однодумну християнську церкву (підтверджуючи істину: «Русь нищить Русь»), то інші прагнули служити духовності та єдності народу. І все те зумовлювалося драмою, коріння якої – ще в надрах Київської Русі, коли одна частіша князів і духовенства орієнтувалася на католицький Рим (Ольга, Данило), а інша – на християнську Візантію та Болгарію (Володимир). Усі спочатку спиралися на чужоземних первосвящеників, винятком серед яких були Іларіон та Смолятич. Ще тоді постала дилема: яким обрядам поклонятися? І ще тоді домінувала реальність, коли пастирі не знали і не вважали потрібним знати мови (отже, й душі) народу. Боротьба між орієнтаціями досягла апогею в час Берестейського собору, коли одні орієнтувалися на римський католицизм (Петро Скарга), інші – на російське православ’я, ще інші – на з’єднання католицизму і православ’я (Іпатій Потій). І лише ті, хто йшов за князем К. Острозьким, відстоювали примат своєї віри.

Але важливо, що вирішальною, найбільш значущою виявлялася роль саме цієї «меншості». І не тільки у плані розвитку власне церковної справи (Рутський готовий був зректися митрополії, тільки б з'єдналися «Русь і Русь», очолив же патріархат П. Могила), а й в розвитку загальної культури: українська церква вступає в співпрацю з гетьманами; як зауважував І. Огієнко, справді гуманістичні твори (до того ж: релігійні, художні, наукові) XVI–XIX ст. були написані особами духовного стану – Ф. Прокоповичем, Г. Кониським, М. Козачинським, С. Полоцьким, А. Радивиловським, Л. Барановичем, М. Смотрицьким – до речі, людьми, що мали і вітчизняну, і зарубіжну освіту, були активними учасниками реформаційного й ренесансного та просвітницького всеєвропейського процесу).

На цьому етапі особливо інтенсивно розвивався український національний світогляд, чому сприяли й полемічні дискусії в духовенстві. І цілком природно, що релігія постійно взаємодіяла з філософією, а продовжувачами справи Г. Сковороди стали й українські філософи Д. Веланський та П. Юркевич, які «філософію серця» привели в цілісну наукову систему й стали в ряду таких найзначніших філософів Європи, як І. Фіхте і Г. Гегель, І. Кант і А. Шопенгауер, Ф. Шеллінг і Ф. Шлегель.

Логічно, що й «Історія Русів» написана людиною духовної сфери діяльності, а в ній домінуючою прозирає ідея державності та історичної місії українців. Ці ж ідеї-концепції визначають і зміст «Книг Битія українського народу», натхнених духом Т. Шевченка й М. Костомарова та підтриманих П. Кулішем і М. Гулаком, іншими світочами освіти, науки, культури України.

Знову виявилася найвища культура національно-державного мислення інтелігенції, співзвучна з духом шукання європейської суспільно-політичної думки, а то й випереджаюча її.

534

Закономірно, що в Україні розвивається опозиційна щодо царизму соціологічна, економічна, етнографічна, правова науки (С. Подолинський, М. Зібер, В. Хвойка, X. Вовк), історіософія й філософія. Виникають політичні партії, очолювані І. Франком, М. Павликом, В. Будзиновським, І. Гриневецьким, К. Левицьким, славнозвісне «Братство Тарасівців» (1893). Оформлюється політична еміграція (спочатку М. Драгоманов, згодом М. Грушевський), яка ставить державно-національні питання й визначає шлях розв'язання їх у взаємодії з всеєвропейською інтелігенцією. Особливо важливо при цьому, що однодумною з батьками була патріотична молодь: коли Ю. Бачинський у своїй декларації (1895) категорично заявив: політична самостійність України – чи не єдина можливість її існування, друге віче української академічної молоді (1900) також відповіло однозначно: «Ідея самостійної України записана в наших серцях огненими буквами: вона лежить на дні наших душ... «Бути чи не бути»– от сей ділемат міститься в питанні самостійної України. І ми віримо, що нам бути! І ми віримо, що встане Україна як не на наших очах, то на наших кістках! Ми віримо в воскресіння, а коли б не мали в се вірити, так ліпше б нам і не жити! Бо без України нема нам життя!.. непохитна ся наша віра! Як сонця блиск всемогучий і вседвижучий, так сильна й могутня наша ідея, ідея перемоги!» Ідея, наголосимо, яка надихатиме й ідеологів ОУН та героїв УПА.

Україна знову стає проблемою не лише самої України, Росії, а й всього континенту.

І знову чільну позицію посідає в цьому процесі українська інтелігенція: Т. Шевченко розпочинає його національно-державницькою історіософією, філософією, педагогікою, літературно-мистецькою творчістю, відзначаючись універсальністю обдарування й інтересів, якостями не лише аналітика, а й реформатора, пророка. І. Франко, Леся Українка, М. Лисенко, їхні соратники виражають теоретичні основи національно-державного відродження. А.М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра здійснюють програму державного будівництва.

Символічно: усі вони – люди універсальних інтересів та обдарувань. І політика для них була творчістю, як і творчість мала політичні грані.

Природно, що ідея статті І.Франка «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах» така: митець повинен бути подібним до могутнього дуба, коріння якого сягають глибин національного ґрунту й живляться його соками, а стовбур і корона – верховіть загальнолюдських помислів, ідеалів, змагань – була реалізована з найвищою ефективністю.

Ще в середині XIX ст. Т. Шевченко здобуває всеєвропейське визнання. Його духовні спадкоємці також і прагнуть, і стають в русло та на рівень міжнародних шукань: істини, правди, краси, справедливості і свободи.

У літературі – це Г. Квітка-Основ’яненко, Гребінка, Марко Вовчок, І. НечуйЛевицький, П. Мирний, І. Карпенко-Карий, М. Старицький, П. Грабовський, М. Коцюбинський, М. Шашкевич, В. Стефаник, О. Кобилянська, Леся Українка, В.

535

Винниченко, автор «Мойсея» І. Франко, який геніально виразив жагу всіх: Україна вичавить із себе дух рабства, скине ярмо, відродиться, і тоді «огнистим видом» засяє у колі суверенних народів, гідно виконуватиме свою історичну місію.

XIX ст. породило «театр корифеїв», у якому немеркнучими зірками постали письменники, режисери, актори І. Карпенко-Карий і М. Старицький, М. Садовський і П. Саксаганський, безсмертна Марія Заньковецька.

Продовжуючи традиції камерної музики минулих століть – Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артема Веделя, – що була суголосною музиці Баха, Моцарта, Шуберта, – С. Гулак-Артемовський, П. Ніщинський, М. Лисенко, М. Леонтович, Д. Січинський, Ф. Колесса, як і всесвітньо відомі співаки С. Крушельницька, І. Мишуга, на європейський рівень підносять українську музику, вокальне та хорове мистецтво.

Творчість І. Барського, В. Растреллі, С. Ковніра, Б. Меретина, Я. Погребняка, С. Шалманова, Осінського, Пінзеля, І. Оброцького, І. Равича, П. Забіли, Л. Позена збагатила мистецтво архітектури й скульптури, ще тоді високо шановане і в Європі, і в Америці.

Розквітає український живопис: Т. Шевченко геніальним альбомом «Мальовнича Україна», Д. Левицький, С. Строїнський, А. Грушецький, І. Руткович, В. Боровиковський, І. Крамський, І. Рєпін, М. Ярошенко, М. Пимоненко, С. Васильківський, М. Самокиш, М. Каразин збагатили мистецтво історичної, батальної, краєзнавчої тематики, портрета, іконопису, гравюри не лише України, а й Росії, Угорщини, Австрії, Польщі.

Нагадаємо: національна ідея та повага до внутрішнього життя людини (психологізм) зумовили велике мистецтво романтизму.

Українське мистецтво XIX ст. органічно поєднує романтичні й реалістичні начала, як великі традиції майстрів ще Київської Русі, бароко, так і новаторські пошуки. Тому не випадково в Україні зароджувалися або діставали широкого розвитку модерні течії та відкриття XX ст.: школа «абстрактного» живопису (Малевич), театр Л. Курбаса «Березіль», живописна школа Бойчука.

Цілком закономірно й те, що і в XX ст. в мистецтві пануючим є дух єдності тисячоліть, історизм як філософія, синтез язичництва й християнства у вірі. І не тільки у творах фольклору, як і не тільки в митців фольклорної орієнтації, обмежених народницькою ідеологією.

«Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, драматичні твори О.Олеся, прозові Г. Хоткевича і М. Яцківа, трилогія Б. Лепкого «Мазепа» – це твори письменників періоду модернізму, отже – найсучаснішого мислення. Але вони не меншою мірою історичні почуттями, «ладом української душі».

Особливо яскравий доказ тому – шедеври XX ст.: «античні» драми, «Бояриня», драма-феєрія «Лісова пісня». Симптоматичною є вже поява такого типу твору такої «модерністки», якою була Леся Українка: геніальна поетеса, глибокий психолог, філософ, політик, універсальної освіченості інтелігент. Та

536

ще й на початку XX ст.! Однак усе виправдано історично: це час, коли вибухає криза не лише цивілізації, а й науки (позитивізму). Вражає криза свідомості та культури: релігійної, гуманістичної, філософської, мистецької. Запановує думка, що настала ера не просто кризи свідомості людини, а й самої людини. Вихід же шукається або в формуванні «надлюдини» (Ніцше), або в конструюванні «людини» механічної, відповідної урбаністично-механізованій цивілізації (пролеткулькультівство, футуризм, псевдокомунізм).

Гамлетівським було питання: камо грядеші?

У статті «Що таке поступ» (1903) І. Франко проаналізував усі доти існуючі відповіді-програми й показав можливі наслідки їх реалізації, зробивши наголос: досі людство шукало й шукає правдивої відповіді. Жодна модель не стала універсальною. Не дають підстав для оптимізму й комуністична та соціалістична доктрини: вона призведе до казармового способу життя та диктатури партій і окремих осіб. Поокремо безперспективні як інтуїтивістські, провіденційні підходи, так і раціоналістичні; як ізольовано гуманітарні, так і науково-технократичні.

Мета – універсалізм людини, буття, культури.

Універсалізм (як гармонія людської сутності) постає ідеалом і для Лесі Українки. А шукає вона її в глибинних надрах народного світогляду. Ось уривок з «Лісової пісні».

«З очеретів чути голос сопілки, ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так і розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп'янки. З-за стовбура старої розщепленої верби півусохлої виходить Мавка в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними, з зеленім полиском, косами, розправляє руки і проводить долонею по очах.

Мавка: Ох, як я довго спала! Лісовик: Довго, дочко!

Вже й сон-трава перецвітати стала.

От-от зозулька маслечко сколотить, в червоні черевички убереться і людям одмірятиме літа. Вже з вирію поприлітали гості.

Он жовтими пушинками вже плавають на чистім плесі каченята дикі.

М.: А хто мене збудив? Л.: Либонь, весна.

М.: Весна ще так ніколи не співала, як тепер. Чи то мені так снилось? (Лукаш грає)

Ні... стій... Ба! Чуєш? То весна співає?

537

Л.: Та ні, то хлопець на сопілці грає. М.: Який? Невже це Той, що греблі рве? От я не сподівалася від нього!

Л.: Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж, Лукаш на ймення.

М.: Я його не знаю.

Л.: Бо він уперше тута. Він здалека, не з сих лісів, а з тих борів соснових, де наша баба любить зимувати: осиротів він з матір’ю-вдовою, то дядько Лев прийняв обох до себе...

М.: Хотіла б я побачити його. Л.: Та нащо він тобі?

М.: Він, певне, гарний!

Л.: Не задивляйсь на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно...

М.: Який-бо ти, дідусю, став суворий! Се ти мене отак держати будеш, як Водяник Русалку?

Л.: Ні, дитино, я не держу тебе. То Водяник

в драговині цупкій привик од віка усе живе засмоктувати. Я

звик волю шанувати. Грайся з вітром, жартуй із Перелесником, як хочеш, всю силу лісову і водяну, гірську й повітряну приваб до себе,

але минай людські стежки, дитино, бо там не ходить воля, там жура тягар свій носить. Обминай їх, доню: раз тільки ступиш, і – пропала воля! М.: (Сміється).

Ну, як-таки, щоб воля – та пропала? Се так колись і вітер пропаде!

(Лісовик хоче щось відмовити, але виходить Лукаш з сопілкою. Лісовик і Мавка ховаються. Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік. Мавка кидається і хапає його за руку). М.: Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!

Лукаш: Та що ти, дівчино? Чи я розбійник? Я тільки хтів собі вточити соку із берези. М.: Не точи! Се кров її.

Не пий же крові з сестроньки моєї!

538

Лук.: Березу ти сестрою називаєш? Хто ж ти така?

М.: Я – Мавка лісова.

Лук.: (Не так здивовано, як уважно придивляється до неї). А, от ти хто! Я від старих людей про Мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам.

М.: А бачити хотів?

Лук.: Чому ж би ні? Що ж, ти зовсім така, як дівчина... ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи...

Ачом же в тебе очі не зелені? (Придивляється).

Та ні, тепер зелені... а були як небо, сині... О! Тепер вже сиві,

як тая хмара... ні, здається, чорні, чи може карі... Ти така дивна!

М.: (Усміхаючись). Чи гарна я тобі? Лук.: (Соромлячись). Хіба я знаю? М.: (Сміючись). А хто ж це знає?

Лук.: (Зовсім засоромлений). Ет, і таке питаєш...

М.: (Щиро дивуючись).

Чому ж сього не можна запитати? Он бачиш, там питає дика рожа: «Чи я хороша?»

Аясень їй киває в верховітті:

«Найкраща в світі!» Лук.: А я й не знав, що в них така розмова.

Я думав – дерево німе та й годі. М.: Німого в лісі в нас нема нічого.

Лук.: Чи то ти все отак сидиш у лісі? М.: Я зроду не виходила ще з нього. Лук.: А ти давно живеш у лісі?

М.: Справді, ніколи я не думала про те... (Задумується).

Мені здається, що жила я завжди...

Лук.: І все така була, як от тепер? М.: Здається, все така...

Лук.: А хто ж твій рід? Чи ти його зовсім не маєш? М.: Маю.

539

Є лісовик, я зву його «дідусю», а він мене: «дитинко» або «доню».

Лук.: То хто ж він – дід чи батько? М.: Я не знаю.

Хіба не все одно?

Лук.: (Сміється). Ну, та й чудні ви отут у лісі! Хто ж тобі тут мати, чи баба, чи вже як у вас зовуть?

М.: Мені здається часом, що верба, ота стара, сухенька, то – матуся. Вона мене на зиму прийняла

іпорохном м’якеньким устелила для мене ложе.

Лук.: Там ти й зимувала?

А що ж ти там робила цілу зиму?

М.: Нічого. Спала. Хто ж зимою робить? Спить озеро, спить ліс і очерет.

Верба рипіла все: «засни, засни»...

І снилися мені все білі сни: на сріблі сяли ясні самоцвіти,

стелилися незнані трави, квіти, блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі спадали з неба – білі, непрозорі –

іклалися в намети... Біло, чисто

попід наметами. Ясне намисто з кришталю грає і ряхтить усюди...

Я спала. Дихали так вільно груди...

По білих снах рожевії гадки легенькі гаптували мережки, і мрії ткались золото-блакитні,

спокійні, тихі, ще такі, як літні...

Лук.: (Заслухавшись). Як ти говориш...

М.: Чи тобі так добре? (Лукаш потакує головою). Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені, а я поколишуся.

(Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього і гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш грає, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки.

Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на той самий голос).

540