ukrainoznavstvo

побутово-етнографічному рівні. Людина на цьому рівні свідомості любить свою мову, традиції, звичаї і може гордитися з того, що є українцем.

…Національна свідомість відрізняється від етнічної тим, що до етнічної додає політичний мотив, а саме: розуміння необхідності своєї національної держави…

…Високі ідеї національної ваги породжуються великою енергією, або інакше: велика енергія патріотичного розуму витворює патріотичні ідеї великої енергії. Потужні особистості (наприклад, Сагайдачний, Хмельницький, Шевченко, Франко, Петлюра, Донцов, Коновалець, Бандера) потужно випромінювали національну ідею…» І не тільки в теоретичних розмислах, а й у практиці життя, а також «не тільки в навколишнє середовище, але й у космос, звідки, розтікаючись над українським етносом, вони падають в українські душі» (Л. Лук’яненко).

Покликання й еліти, науки, влади – сіяти зерна та світло національної ідеї в душі мільйонів, і то всіма засобами: виховання в сім’ї і школі, преси і телебачення, літератури й мистецтва, освіти і права, конституційного ладу, міжнаціонального співробітництва.

І тут – особлива роль методології! – наполягає Г. Касьянов. Розуміння того, наголошує Василь Лісовий у передмові до праці Касьянова, що і в фольклорному Світовому дереві були як плоди, так і коріння. А в націй – етноси, роди, окремі люди. Тож маємо шукати всезагального, однак нізащо не обминати одиничного. Зокрема й того факту, «що люди завжди жили спільнотами і що нації не можна розглядати як певні споруди, збудовані на очищеному майданчику», що «ще раз засвідчує невіддільність націогенезу від етногенезу», а розвитку нації від еволюції національної ідеї. А це підтверджує й те, показує Г. Касьянов, що неприпустиме протиставлення й природного та створеного: трансцедентного, як націю, та інтелектуально-досвідного, як націоналізм. А також вітчизняного і зарубіжного досвіду. На підтвердження достатньо зазначити, що ідея книги «Теорії нації та націогенезу», – свідчить автор , – остаточно сформувалася під впливом книги Романа Шпорлюка «Комунізм і націоналізм», котра по-своєму синтезувала зарубіжну думку. А об’єктивні оцінки українських теорій стали можливими на основі компаративного методу та порівняння вітчизняних концепцій з концепціями зарубіжних мислителів ХVІІ-ХХ століть (Г. Касьянов).

Саме світовий досвід переконує: Україна має орієнтуватися на загальнолюдські ідеали та рівні розвитку, але усвідомлювати: досягти високої мети можливо лише на ґрунті української національної ідеї, бо вона є і синтезом, і всемогутнім феноменом гармонізації та динамізації всіх фізичних і духовних сил та потенцій народу, міцності, розквіту, авторитету нації, держави.

Такі переважно теоретичні дослідження закономірно приводять до появи праць і творів, умовно кажучи, «кооперативного» характеру: публіцистичномистецьких (як у творіннях Д. Павличка («Українська національна ідея»), Ліни

441

Костенко («Гуманітарна аура нації»); літературознавчих (М. Жулинського, М. Ільницького, Є. Федоренка, Ю. Барабаша); ідеолого-публіцистичних (В. Яворівського, А. Погрібного, Т. Гунчака, В. Карпенка); художніх, автори яких (як Ю. Мушектик, І. Драч, М. Вінграновський, Б. Олійник, М.Карпенко) відображують буття та світогляд, ментальність українства в їх еволюції від найдавніших віків до сучасності, а також від форм родового способу життя до етно-племінного та цивілізаційно-національного, і від колоніально-підлеглого до суверенно-державного.

Продовжуючи віковічні традиції, національно-державотворну позицію зайняли українські конфесії, особливо Київського Патріархату з його боротьбою за Момісну Українську церкву на засадах національної ідеї, свідченням чого є кількатомне видання праць святійшого Патріарха Філарета.

Все, навіть Небо, можна бачити лише як масу окремих зірок, а людство, націю – лише як скупчення мільйонів індивідів. Та при цьому пануватиме лише картина хаосу.

Хаотичним може поставати й процес життя націй. Та люди й народи прагнуть гармонії і симфонії. І якщо цілісність Всесвіту тримає ідея Бога, то цілісність у світі людей – національна ідея.

Тому вона мудра, естетична і вічна. Саме з огляду на це концепція українознавства будується на врахуванні і таких елементів системи пізнання, як людино-, крає-, народо-, суспільствознавство, однак цілісну систему знань про Україну і світове українство в їх часо-просторовій еволюції орієнтує розглядати в цілісній системі концентрів: Україна – етнос, Україна – природа (екологія), Україна – мова; Україна – нація, держава; Україна – культура; Україна у міжнародних відносинах; Україна – ментальність, доля; Україна і українство – історична місія.

Відповідно до цього в еволюційній послідовності та органічній цілісності необхідно розглядати і національну ідею, націю, націоналізм, – інакше вони можуть поставати не як живий організм – феномен, а лише як його анатомічний знімок.

442

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Нація (від лат. natio – плем’я, народ) формується в процесі довготривалого розвитку родів, племен, етносів як органічна спільнота завдяки єдності території, способу життя, мови, культури, долі, ментальних рис, психіки і держави. На відміну від різного роду союзів і об’єднань, що носять корпоративний і тимчасовий характер, є сумою складників, нація є категорією цілісною, інтегральною й вічною.

Етнічна нація – феномен природно-історичного розвитку, що кристалізує ідею родової та етно-державної єдності суспільства, спільності інтересів та долі.

Політична нація – найвища форма єдності людини – суспільства – держави, сформована на засадах ідеології громадянських ідеалів, прав людини, суверенітету, демократії і свободи, верховенства Закону (Конституції), є повноправним суб’єктом цивілізаційно-культурного процесу розвитку.

Література

Шевченко Т. Повне видання творів: У 14 т. / За ред. П. Зайцева. 2-ге доп. вид. – Чікаго, 1959.

Ададуров В. Історія Франції. – Львів: Вид. катол. ун-ту, 2002. Бандера С. Перспективи української революції. – Мюнхен, 1978. Баран В.Д., Баран Я.В. Походження українського народу. – К., 2001. Бойко Ю. Вибране. – Т. 1. – Мюнхен, 1971.

Брайчевський М. Літопис Аскольда. – К., 2001.

Ващенко Г. Хвороби в галузі національної пам’яті. – К., 2003. Величко С. Літопис. – К.: Дніпро, 1991.

Винниченко В. Відродження нації: У 2 кн. – К., 1990. Войтович В. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. Гончар О. Щоденники: У 3-х томах. – К.: Веселка, 2002. Грушевський М. Духовна Україна. – К.: Либідь, 1999.

Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1990. Грушевський М. Історія України-Руси: В 10 т. – К., 1995.

Грушевський М. Історія української літератури: В 6-ти томах. – Т.1; передмова П.П. Кононенка. – К.: Либідь, 1993.

Донцов Д. Дух нашої давнини. – Мюнхен-Монтр., 1951. Енциклопедія українознавства: У 10 т. – Львів, 1993-2003. Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1908.

Житецкий П. Очерки литературной истории малорусского наречия ХVІІ-ХVІІІ

вв. – К., 1889. – Ч. 1.

Збірник наукових праць НДІУ МОН України. – Т. 1-7. – К., 2003-2005. Ідзьо В. Кельтська цивілізація на території України. – Львів, 2002.

444

Ільєнко І. У пазурах двоглавого. – К., 2004.

Історія релігії в Україні / За ред. А.Колодного. – К.-Д., 2003.

Історія русів / Український переклад Івана Драча. – К.: Веселка, 2003.

Історія української суспільно-політичної думки ХХ століття / Упор. Т.Гунчак і Р. Сольчаник. – Торонто, 1984.

Історія української школи і педагогіки: Хрестоматія / Упор. О.О. Любара. – К.: Знання, 2003.

Історія філософії: Підручник. – К., 2002.

Калакура Я.С. Українська історіографія. – К.: Генеза, 2004. Карпенко М. Велесова книга. – К., 2004.

Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К.: Либідь, 1999. Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. – К., 1996.

Кононенко П.П. Українська література. Проблеми розвитку. – К., 1994. Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Український етнос: генеза і перспективи. – К., 2002.

Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Феномен української мови. – К., 1999. Косик В. Франція та Україна. – Львів, 2004.

Костомаров М. Книги буття українського народу. – К., 1991. Крисаченко В. Українознавство. Хрестоматія: У 2 кн. – К.: Либідь, 1996. Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження. – К.: Смолоскип, 2002. Липинський В. Твори. – К.-Філадельфія, 1995.

Лихо з розуму: Зб. матеріалів. – Франція, 1968.

Лук’яненко Л. Національна ідея і національна воля. – К.: МАУП, 2003. Максимович М. Киевъ явился градомъ великимъ. – К.: Либідь, 1994.

Мащенко С. Українські мислителі ХVІІ-ХVІІІ століть на Чернігово-Сіверщині. –

Ч., 2003.

Михайлов Б. Петрогліфи Кам’яної Могили. – К., 2005.

Мова в системі українознавства / Упор. А.Ю. Пономаренко та ін. – К., 2005. Нариси з історії української мови: Хрестоматія. – К.: УАН, 1924.

Націоналізм: Антологія / Упорядкування О.Проценка та В.Лісового. – К.: Смолоскип, 2000.

Павличко Д. Українська національна ідея. – К.: Основи, 2004. Петлюра С. Вибране: У 2 т. – Нью-Йорк, 1956.

Плав’юк М. Україна – життя моє. – К., 2004. Потебня А. Мысль и язык. – Х., 1913.

Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. – Тер.: Укрмобкнига, 2002.

С-той. Дмитрий Ростовский и его избранные творения. – СПб., 1988-1998. Сірополко С. Історія освіти в Україні. – К.: НД, 2001.

Сміт Е. Д. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1996.

Сніжко В. Нариси з психоетнічної екології України. – К.: Веселка, 2001. Солдатенко В.Ф. Володимир Винниченко. – К., 2005.

445

Стецько Я. Українська визвольна концепція – Вид-во ОУН, 1987.

Сумцов Н.Ф. Иоаникий Галятовський // Киевская старина. – 1884, т. VІІІ (ІІ). Терещенко Ю. Україна і Європейський світ. – К.: Перун, 1996.

Трипільська цивілізація у спадщині України. – К.: Просвіта, 2003.

Українська література ХХ століття. Хрестоматія / Упорядники Кононенко П., Федоренко Є. – К.: Міленіум, 2005.

Україна – козацька держава. – К.: Емма, 2004. Українознавство (журнал). – 2001 – 2005 рр.

Українська педагогічна думка в іменах / Ярема Я. – Львів, 2003.

Фігурний Ю.С. Історичні витоки українського лицарства. – К.: Стилос, 2004. Філарет. Проповіді, статті, доповіді: У 5-ти томах. – К., 2002-2005.

Філіпчук Г.Г. Українознавчі цінності, національна ідея у становленні й розвитку громадянського суспільства // Українознавство. – 2004. – Число 1-2. – С. 293299.

Флоровский Г. Пути русского богословия. – Париж, 1983. Хмара С. Дорога до мрії: Вибране у 2 т. – К.: Фенікс, 2005.

Хрестоматія української релігійної літератури / Упор. І. Качуровського. – Мюнхен-Лондон, 2001.

Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль, 1994. Чорновіл В. Твори: В 10 т. – К.: Смолоскип, 2005.

Шевців І. Християнська Україна. – К.-Дрогобич: Коло, 2003. Шлемневич М. Загублена українська людина. – К., 1992. Щербак В. Базавлуцька Січ – Козацькі Січі. – К., 1998. Юркевич П. З рукописної спадщини. – К., 1999. Ярошинський О. Волинь… – К.: Стилос, 2005.

446

§4.2. ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Ключові слова: держава, типи держав, проблема держави, форми державного правління, державотворчий процес, етапи становлення державності, державні і недержавні народи (нації), громадянське суспільство, закон, Конституція, верховенство закону, закон і права людини, нації, національних меншин, міжнародні і національні закони, колоніальний статус, суверенітет.

Зогляду на суть та характер розв’язання проблем Україна – етнос, – природа (екологія), – мова, – історія, – нація стає зрозумілим, що ключовою в усіх випадках постає проблема держави. Зокрема – етнонаціональної держави. Не випадково автори «Української загальної енциклопедії» зазначають: «Нація,

1)у фр. та англ. політ. термінології те саме, що держава; 2) історично н. означала передову, активну й повноправну частину народу (так у часи вел. фр. революції); 3) тепер н. це народ… Залежно від того, чи н. має свою власну державу чи ні, є «державні» й «недержавні» н.» (т. 2. 818).

І так само не випадково гасло «Держава» розвиває зміст поняття держави таким початком: «Д. – організована суспільність даної території, яка має свою зверхність і свої закони. Первісно найвищими формами людської організації були кровні зв’язки: родина, рід, плем’я. Вони основувалися на спільноті походження своїх членів. З хвилини завоювання одного племені другим, коли треба було держати переможених у послуху й боронити їх від нових наїзників, зродилася нова форма організації – держава. Її основою була територія, а не було в ній уже рівності всіх членів, як у роді та племені. Принцип «удержування порядку», «суспільного ладу» дає окрему рису. Сьогодні розуміємо д. як примусову спілку людей на означеній території під власною державною владою.

«Залежно від становища, з якого дивимося на д., розрізняємо два її роди: з огляду на форму (устрій) – монархію й республіку; з огляду на характер влади

– деспотію, правову державу, абсолютну й з обмеженими компетенціями; з огляду на соц. характер – на аристократію й демократію, причім особливим родом аристократії є плутократія; з огляду на наш характер населення розрізняють нац. і багатонац. держави» (Українська загальна енциклопедія. У 3 т. – Т.1. Льв.– Станісл.– Кол., с.1049–1050). Українська держава пройшла всі стадії й форми, а нація українська в різні часи поставала як державною, так і недержавною.

Зогляду на це є спроби бачити її і в еволюційній об’єктивності, і з позицій антиісторизму, чужо державних інтересів, а тому в плані розриву практичного і теоретичного аспектів, зловживаючи методою перенесення стану якогось періоду на всю історію українства.

Тому є потреба фрагментарно розглянути еволюцію зв’язків етнонації та держави і з теоретичного, і з практичного боків.

Аспект практичний і генерує досвід віків (як будувати державу), й підводить до аксіоми: повної самореалізації поза державою не може домогтися жодна людина, рід, плем’я, етнос, мова, нація, культура. А тим більше вони не можуть мати великого грядущого.

447

З цієї причини першим аспектом теоретичного підходу до проблеми завжди й поставало: чи мали українці державу (отже, чи є вони «державотворчою» нацією?).

Немало польських, російських та й своїх українофобів без вагань відповідали: ні!

І це мало далекосяжні, аж до фатальних, наслідки: українське оголошувалося неповновартісним, периферійним, а відтак і необов’язковим, навіть зайвим у процесі розвитку, приреченим на знебуття.

А тим часом Україна постійно постала як держава-нація.

Причина альтернативних відповідей – у методологічних підходах та політичних цілях.

Як і щодо нації, стосовно держави СЭС відбиває «партійно-класовий» підхід, акцентуючи: «Держава, осн. інститут політ. системи клас. сус-ва. У класово-антагоніст. сус-вах використовується для придушення клас. противників економічно пануючого класу. Ознаками Д. є: 1) наявність особливої системи органів та закладів (механізм Д.), які здійснюють функції дер.влади; 2) право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих Д.; 3) певну територію, на яку поширюється юрисдикція даної Д.» (1986, с. 330). Як

бачимо, тут абсолютизується класово-партійний підхід та повністю ігнорується родо-національний.

Інший (історико-аналітичний) підхід виявляють автори УЗЕ, зазначаючи: «Держава – організована суспільність даної території, яка має свою зверхність і свої закони. Первісно найвищими формами людської організації були кровні зв’язки: родина, рід, плем’я… з огляду на форму (устрій) —монархію й республіку; з огляду на характер влади – деспотію, правову державу, абсолютну й з обмеженими компетенціями; з огляду на соц. характер – на аристократію й демократію, причім особливим родом аристократії є плутократія; з огляду на нац. характер населення розрізняють нац. і багато-нац. держави (нац. д. і д. національностей)... Світова війна прискорила й змінила змагання (почасти здійснене) до творення нац. держав… Далі виявила недостатність до теперішньої політ. організації на тлі госп. розвитку. Місце «національного» господарства зайняло «світове», яке вимагає ширшої організації, ніж д. Класова боротьба загострилася, а крайні суспільні напрямки: капіталістичний з одного боку, комуністичний з другого звернулися проти згаданих вище основ модерної д., гол. проти принципу поділу влад і парламентаризму. Вони висунули постулат партійної диктатури замість демократії. Це «фашизм» з одного, а «більшовизм» з другого боку. Усе складається на не закінчену ще «кризу» новітньої д.» (т. 1, 1050 – 1051).

У світлі цієї ретроспективи історія української державності має розглядатися в ході її еволюції, і тоді, як і в питанні з етносом, нацією, вона постане і в зумовленій життям великій різнорідності, і – в повчальних і на сьогодні уроках.

Щонайперше знову виникне питання: з якого часу ми можемо починати історію української державності? Чи коли українство постає як окрема, самодостатня реальність, чи й з урахуванням передісторії?

Як ми бачили, перший підхід не може бути продуктивним, бо вимагає

448

бачити державність уже у «скристалізованій» формі, але все (у тому числі і сама людина) проходить органічний шлях не лише очевидного, а й утробного розвитку. Передісторичну генезу має й українська держава.

У цьому світлі маємо підстави говорити про кілька етапів.

Перший – Трипільської цивілізації, що залишила свої сліди і у сфері державотворення. Хай опосередковано, але її досвід передався наступним цивілізаціям, зокрема Березинецькій, Черняхівській, Празько-корчазькій, Київській.

Другий – це періоди «дослав’янський» (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.)

і слов’янський. Як свідчать археологи та автори історичних досліджень М. Грушевський («Історія України-Руси»), Ф. Уманець («Гетьман Мазепа», 1897), С. Томашівський «Українська історія. І. Старинні і середні віки», 1919), М. Слабченко («Організація господарства гетьманщини XVII— XVIII ст.», І— IV «Соціально-правова організація Січі Запорізької»), Д. Багалій («Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті», т. 1, 1928), М. Антонович («Історія України», І-ІV, 1940—42), І. Холмський («Історія України», 1949), П. Клепатський («Огляд джерел до історії України», 1920), К. Веньямін («Чужоземні подорожі по Сх. Європі до 1700 р.», 1926), Н. Василенко («К истории малорусской историографии и малорусского общественного строя», 1894), С. Наріжний («Історіографія. Укр. Загальна Енциклопедія», III, 1935), Б. Греков («Основніе итоги изучения истории СССР за ЗО лет», 1948),— ще грецькі історики дали опис кіммерійської держави (північно-чорноморських степів). У VII-VI ст. до н. е. на наших праземлях була скіфська держава (між Доном і Дунаєм), про яку подав відомості ще Геродот.

Важливу роль у формуванні майбутніх утворень державного типу відіграли грецькі колонії (Тір, Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей, Танаїс), що – на відміну від азійських тиранічних структур – розповсюджували ідеї полісно-демократичних держав.

Починаючи з IV ст. до н. е. на південному сході наших земель з’являються племена іранського походження – сармати, які згодом опановують степи від Уралу до Дунаю й тримаються до II ст. н. е. А на чорноморському побережжі розвивається Понтійсько-Босфорська держава.

Зпершої половини тисячоліття до нашої ери на терені нашої правітчизни проникають племена із заходу та південного заходу: германські, кельтські, римські. Створюється Готська держава, з якою пов’язане розповсюдження християнства.

ЗIV ст. шириться переселення народів зі Сходу, й гунни, подолавши на Дону аланів, створюють свою державу. У кінці V ст. насувається орда болгар, що засновує царство на Волзі. Свої держави створюють орди аварів, хозар, печенігів, угрів.

Перехрещення народів зумовлює змішання не лише етносів, культур, а й типів державних утворень.

Тому особливої ваги набуває при цьому визнання, що й за тих умов автохтонне населення нашої праземлі-Вітчизни – праслов'яни – ніколи не полишало її.

І з IV ст. нової ери починається ера творення власне слов’янської

449

державності.

Східні слов’яни з кінця IV ст. виступають як окрема популяція, називаючись антами. Вони й створили першу слов’янську державу, точні межі якої невідомі, але відомо, що «незчисленні племена антів», за свідченням візантійського історика Прокопія, розселилися на північ від Чорного моря. Історик готів Йордан робив і посутніше уточнення: «Анти, найхоробріші між слов’янами, живуть над луками Чорного моря, від Дністра аж до Дніпра» (VI ст.). Ця держава об’єднувала й неслов’янські племена (готів, греків, іранців) і мала «демократичний» характер. «Слов’янами і антами, – зазначав Прокопій, – не править один муж, а здавна живуть вони громадським правлінням і так усі справи, добрі чи злі, вирішують спільно»; фактично владарювали в антів племінні вожді (князі), однак мали вагу й громадські сили. Тепер відомо, що велику і міжнародну роль відігравали держави Кия та Аскольда. Могутню державу тримав Святослав Великий.

Хоча з часом розпалася й ця держава, неважко помітити, що її традиції збереглися і в державі склавинів, і в Києво-руській імперії, яку складали слов’янські й неслов’янські племена, племенем-ядром були поляни, а владні функції виконували великий та племінні князі, віче, зрештою – сам народ.

Отже: Київська Русь була імперією, яку складали багаточисельні й різноетнічні племена; всі вони були рівноправними,— і все ж особливе становище серед них посідали поляни. Це плем’я мало найдавніші традиції, найширші зв’язки із зовнішнім світом (зокрема грецьким і візантійським), тому, як засвідчив літописець, і найвищу культуру та відігравало організуючу роль. Це ж характеризувало й Київ – столицю полян, яку князь Олег проголосив матір’ю руських міст, а іноземці (Тітмар Мерзебурзький) називали одним із найбільших міст Європи, в якому є понад 400 церков, 8 ринків і незліченна маса людей: як русичів, так і франків, данців, вірмен, німців, греків, грузин.

Володимир Великий перетворив Київську Русь на могутню державу зі своєю владою, церквою, своїм військом, внутрішньою і зовнішньою політикою. Він приборкав Степ, по річках Стугні, Трубежу, Сулі збудував могутні укріплення («Змієві вали»), – і держава Володимира простяглася від Фінської затоки до Азовського моря та від устя Ками до Карпат. Щоб ефективно правити, Володимир призначив намісниками в окремих землях своїх синів (яких мав 12), а щоб держава мала належний міжнародний статус – не тільки зміцнив її політично, релігійно, військово, а й поклав початок династичним зв’язкам: Святополка одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослава – з дочкою шведського короля, дочку Премиславу – з угорським королем, а іншу – з німецьким маркграфом Нордмарським.

Володимир мав власну грошову систему, на монетах вміщувалося зображення тризуба, а його самого зображувалося на престолі в царській діадемі.

Отже, ще за Кия, Аскольда, Святослава, Володимира Великого Київська Русь мала всі ознаки держави, до того ж суверенної, могутньої, авторитетної.

У час владарювання Ярослава Мудрого, Ярослава Осмомисла, Володимира Мономаха ознаки держави-імперії набули ще яскравіших рис: було створено кодекс законів «Руська правда», свою релігійну систему

450