ukrainoznavstvo

виявляється в меті індивіда та принципах і засобах її досягнення), культурою (характером виховання), як уже зазначалося, геопсихічними чинниками. Дослідники, зокрема Г. Ващенко, відзначають кілька шарів людської сутності: соматопсихічний (смислові відчуття, гонові намагання), тимопсихічний (почуття та пов’язані з ними жадання, вчинки), пойопсихічний (мислення і свідома воля). Принципову роль відіграє природа: підсоння (воно впливає на темперамент, емоційне сприйняття світу, тип мови і мовлення); геофізичні особливості клімату, ландшафту («якісна і кількісна суцільність природних даностей, географічного середовища у його відношенні до потреб, схильностей і настанов людини, впливаючи на світосприймання, отже, й на її ставлення до світу»). У цьому зв’язку й мовиться про універсальність типу української людини: вона сублімує і багатство расових чинників (етнонаціональної психіки), і надзвичайну різнорідність геопсихічних впливів: сфери річок, озер і морів; рівнин і могутніх гір; лісів і безкраїх степів. А виявляється в психіці як індивідуальній (остійська людина – індивід настрою, динарська – пристрасті), так і колективно-національній (українці – народ кордоцентричної структури з переважанням «архетипу Магна Матер» як особливо міцного і живучого Несвідомого, яку, за теорією О.Кульчицького, формує шість чинників:

«1) соматопсихічний чинник і аспект, що стосується головне расових відносин;

2)геопсихічний, який пов’язаний із географічним оточенням;

3)геополітично-історичний, чинник формуючих сил історії;

4)психосоціальний, що стосується до дії форм соціального життя;

5)культурноморфічний, який торкається оформлюючого впливу постаті культури;

6)доглибно-психічний, виникаючий із стосунків свідомості і несвідомого в рамках національної психіки. В результаті дії цих взаємопроникаючих і порізному між собою пов'язаних чинників витворюється етнопсихе, в нашому випадку українського етнотипу».

Різна сила впливу окремих із цих чинників, специфічні умови, зумовлювані періодами бездержавності, сформували як універсальність характеристичних рис українців, так і те, що вони часом «не розбуджували, не розгортали і не зміцнювали функцій психічних, тісно пов’язаних із експансією на світ» – з одного боку; і те, що «в українському релігійному переживанні сильніше може виявитись прагнення до почуттєвого стану збереженості, ніж до ясного, логічного усвідомлення власної зобов’язаности» – з другого («Проблематика взаємин етнопсихології і диференціальної психології релігії», розд. V).

Розуміння органічного зв’язку етнонаціональних, державно-політичних, геопсихічних, соціально-економічних, культуро-творчих чинників зумовило розквіт та поглиблення загальної культури почуттів, мислення й життєдіяльності суспільства, розвиток синтезу природничих і гуманітарних напрямів освіти, виховання (педагогіки), науки, неминучість появи праць з

561

проблем методів пізнання («Проблема і завдання соціально-наукового пізнання» Б. Кістяківського), державотворення і права (М. Грушевського, Д. Донцова, В. Липинського, В. Винниченка, М. Туган-Барановського, С. Бандери), а також історії (Д. Яворницького, цілої школи М. Грушевського), філології, мистецтва (С. Єфремова, М. Возняка, О. Архипенка, М. Заньковецької, Л. Курбаса, А. Кримського, М. Калиновича, М. Зерова, В. Перетца, М. Грушевського), філософії (Д. Чижевського), релігії (В. Шаяна, Й. Сліпого, І. Огієнка, А. Шептицького), історичної ролі, долі та місії України, українства, українознавства (В. Кубійовича, І. Мірчука, Ю. Липи, працівників Інституту українознавства Міністерства освіти і науки України.

При цьому важливо, що інтегруючим началом поступу стало саме українознавство як наукова й освітньо-виховна система, а також як філософія й політика держави, міра розвитку загальної культури. А визначилася ця роль як потребами історичного Буття народу, так і глибинною суттю українознавства.

Від праоснов біосфери в геологічній історії до найголовніших процесів та проблем сучасного розвитку – такий предмет роздумів В. Вернадського. На причину вказує сам учений: «Геологічний революційний процес відповідає біологічній єдності та рівності усіх людей – Ноmо sapiеns та його геологічних предків Sіnаnthrорus та ін., нащадки яких для білих, червоних, жовтих і чорних рас – будь-яким чином серед них усіх розвиваються беззупинно в незчисленних поколіннях. Це – закон природи...». Тому необхідно опановувати таємницями буття, розумно використовувати закони природи, рахуватися з її владою. Але так само необхідно вивчати закони й використовувати уроки, «владу» історії, бо й люди, нації, раси не лише призначені здійснювати свою місію, а й наділені достатньою владою. «Історичний процес на наших очах докорінно змінюється. Уперше в історії людства інтереси народних мас – усіх і кожного – та вільної думки особистості визначають життя людства, є мірилом його уявлень про справедливість. Людство, взяте в цілому, стає могутньою геологічною силою. Й перед ним, перед його думкою та працею, постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого».

Україна – не тільки частка вселюдства і всесвіту. Вона – його серцевина за самим геополітичним розташуванням і характером розвитку культури. Тому природно, що саме українство в XX ст. ставить кореневе питання: як людство може прийти до своєї Благодаті (мети, ідеалу, могутності, розквіту)? А також цілком закономірно, що, користуючись найсучаснішими методами пошуку істинного шляху до щастя, приходить: по-перше, до усвідомлення необхідності синтезу знань (уроків) історії; по-друге, до розуміння культури як синтезу почуттів і думок, теорії й практики, релігії, філософії, мистецтва, освіти й науки, державно-політичної діяльності в інтересах Людини – Нації – Вселюдства.

При цьому синтезується й набирає універсальної категоріальності і культура політичної думки, що виражається в характері націєта державотворення: від універсалів Б. Хмельницького, конституції П. Орлика,

562

«Книг битія українського народу» й IV Універсалу Центральної Ради, коли в основу було покладено ідеал внутрішньої й зовнішньої свободи людини, нації, культури, – до проголошення Декларації про незалежність і творення України як суверенної, демократичної, правової соборної держави, рівної серед рівних і вільної серед вільних на початку 90-х років ХХ ст. І культури світосприйняття й світорозуміння, почуттів, мислення, життєдіяльності, наслідком якої стає глибинне самоусвідомлення не лише уроків минулого, а й перспектив, визначених волею самої природи в майбутньому.

До найуніверсальніших маємо віднести категорії простору й часу, і не тільки (чи й не стільки) у їхній фізично-матеріальній екзистенційності, скільки в духовній: як категорій свободи і пам’яті, традицій і новизни творчості, моралі, етики, естетики, почуттів, помислів, діяльності, що синтезуються у волі і спрямовують її.

–Куди йдемо, чи свідомі свого покликання? – ось імператив «Велесової книги».

–Чи знаєш, що то є – людина, світ, істина, благодать і свобода? – ось імперативи Київської Русі.

Головне – відкрити в собі справжню людину, гімн «отцю вольності Богдану» – такі універсальні константи Г.Сковороди.

Стати і бути людьми; жити совістю, добром, законом; вищою мірою щастя вважати свободу («бо де нема святої волі, не буде там добра ніколи»); і чужому научатись, але й свого не цуратись, бо чужий розум – омана, лише «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля»; тільки в любові до Вітчизни справжня краса, а вищою мірою поступу є розквіт сутності людини, нації, а на цій основі – і розквіт вселюдства, – таке універсальне кредо Т.Шевченка.

Природно, що пам’ять, любов, свобода, розуміння історичної місії визначають універсальність простору й часу і в XX ст.

«Камо грядеші?!» – ось питання питань І. Франка й Лесі Українки, М. Грушевського і В. Винниченка, П. Скоропадського і С. Петлюри.

На жаль, декому бачитиметься вихід у двоваріантності буття навіть таких екзистенцій в Україні, як нація, культура і мова. До прикладу: гетьман П. Скоропадський ініціював немало культуротворчих діянь; бачив і те, що українську культуру століттями нещадно нищили сусідні держави, і те, що «велико-россы всех партий Украины не хотят», отже, що українська культура поставлена під загрозу остаточного витіснення, – і все ж зазначав: «Я лично исповедовал и исповедую... полную свободу. Пусть будет борьба двух культур...

насилия не нужно» (с. 134). Цю орієнтацію охоче підтримають більшовики, бо боротьба підтримуваної й століттями переслідуваної державою культури, як вони планували, неминуче закінчиться повною асиміляцією останньої (як «зіллються» й нації та мови», закріпивши тим самим панування чужої – шовіністично-імперської культури).

Та перемагала воля універсуму: українство не вмирало. Його

563

кількатисячолітня культура знову збудила незатухаючу енергію, силу антеїзму селянства й козацтва. З одного боку, на утвердження культури землеробства, до того ж – не лише в Україні, а й у Росії, Австралії, Бразилії, Канаді, США; а з іншого – культури урбанізації та державотворення.

Енергія «низів» генерувала пробудження волі інтелігенції. Як і в 90-ті роки XX ст., вона виявилася не зовсім підготованою до практичної реалізації ідей. Але в теоретичній сфері проявила свою духотворчу місію сповна.

Лідери «Української хати», «Дзвону», «Боротьби» надають ідеалам свободи й соборності гуманістично-національного втілення. Підлеглість, психічне безволля, рабство – чи дух Прометея й Фауста?! – так ставлять питання П. Тичина й М. Хвильовий, М. Куліш і Ю. Клен, І. Багряний і Є. Маланюк. Як символічно зазначить О. Довженко, ленінсько-сталінський режим нищитиме «Україну в огні». Та мільйони розгорнуть боротьбу і проти німецького, й проти російсько-комуністичного фашизму. «Шістдесятники» гордо піднімуть ідеали «розстріляного Відродження», й Україна знову стане на шлях боротьби.

І не тільки на терені суспільно-політичної діяльності.

1922 р. В. Старосольський опублікує працю «Теорія нації». 1935 р. Ю. Липа – «Призначення України». Працю аналогічної назви випустить 1956 р. І. Мірчук. «Дух нації» видасть 1959 р. А. Княжинський. 1987 р. вийде праця В. Шаяна «Віра предків наших», а 1992 р. – Й.Сліпого «Щоб ви любили один одного».

Ці праці самодостатні і об’єктом дослідження, і стилем, і, нерідко, оцінками процесів, явищ, історичних постатей. Та ще більше споріднені вони духом: жагою пізнати, виразити, утвердити українство. Тому в усіх авторів бачимо пам’ять віків і поколінь, невмираючу спадкоємність помислів, почуттів, ідеалів, всеосяжну жагу любові, прагнення сприяти здійсненню історичної місії України, українства, українознавства.

Україна і космос, вселюдство – ось межі роздумів І. Мірчука. Він бачить, що «суть і значення цивілізації лежать головне в тому, що чоловік, як Прометей, прикований до законів природи і свідомий повної залежності від них». У стані несвободи перебуває й Україна. Дехто сприймає це як непереборну реальність.

Та це наслідок ідеологізації свідомості та деформації психіки. Бо «цивілізація, яка спричиняє роздвоєння між чоловіком і природою, відлучення від первісного почування єдності з всесвітом, не є найвищим ступенем розвою людського духа». Найвищий ступінь – це торжество свободи, коли культура «звільняє людину зі стану... відокремлення й спрямовує її хотіння до повної злуки з всесвітом».

Подібні підходи окреслилися й до проблеми національного та загальнолюдського. В Україні стало модою лякатися першого й афішувати свою прогресивність за апологію другого. Але це – ознака дрімотної провінційності. Бо, як зазначає в праці «Нація і людство» Д. Чижевський, «загальнолюдські

564

цінності» – це логічна абстракція. У житті «ми маємо різні наукові, філософічні, релігійні погляди... побутові звичаї, різні моральні приписи.., художні «стилі» та «смаки». І визнання основою національного не є обмеженістю поглядів, зниженням масштабів і критеріїв, бо «лише в цих обмеженнях і однобічних здійсненнях загально-людський ідеал є живий. Тому кожна нація якраз в своєму своєрідному оригінальному, у своїй «однобічності» та обмеженості і має вічне, загальне значення. Як живі різноманітні людські індивідууми у суспільстві, так конкретні, різноманітні нації, з'єднані в людстві. Тільки через них і в них людство є можливе».

Повна, свідома самореалізація, що є необхідною передумовою збереження цілісності вселюдства та світу, є обов’язковим вибором і України.

І це, як переконує В. Шаян, є виразом волевияву не лише сучасності, а й тисяч років минулого, спресованих у вірі, філософії, мистецтві, пам’яті віків, які, як чинники синтезу культури, призначені творити народ, формувати душі людські.

Призначення України – бути духовною Елладою XXI ст. Необхідно лише усвідомлювати поклик поколінь та віків, символом якого є Київ – серце України. Той Київ, що не тільки був, а й перебуде у вічності. Як зазначає Й. Сліпий, «серед отих видінь, що виникають перед моїми очима, бачу

престольний град Київ…На прощання мовлю до нього словами одкровення: «Знаю діла твої і труд твій...». То ж голос Господній звістує тобі: «Здвигнути світильник твій...» А я, твій Син, прощаю тебе: «Світися, світися», наш Єрусалиме, і востанеш у древній славї твоїй».

Бо та слава – слава благородства, честі, волелюбності, миру, гідної захоплення, універсальної обдарованості українства.

* * *

Понад 150 держав світу визнали право українського народу на суверенний, незалежний розвиток, отже, на самодостатній шлях розвою Української держави, нації, її мови й культури. 1945 р. Україна стала одним із засновників Організації Об'єднаних Націй. 1995 р. Україну прийнято до Ради Європи. Як державі, що мала третій у світі ядерний потенціал, але першою стала на шлях без’ядерної країни, Україні заявили про готовність надати гарантії безпеки США й Англія, Китай і Росія.

Україна принципово стала на шлях всеосяжних реформ. Без України не розв’язується жодна із сучасних міжнародних проблем. У зв’язку з 50-річчям ООН з пропозиціями щодо гармонізації міжнародних відносин на планеті другим після Президента США Б. Клінтона виступав Президент України. Погляд, згідно з яким Україна має особливу місію в розвитку правових норм, державно-політичної й соціально-економічної стабільності, демократії, миру, свободи в Європі, в утвердженні життєтворних, гуманістично-духовних начал у стосунках між Сходом і Заходом, набирає всезагального розуміння, визнання й

565

схвалення.

Величезна роль у цьому належить українській культурі, яка упродовж тисячоліть не обмежується сферою освіти, науки, віри, мистецтва, а виконує й роль носія та вихователя національно-державної самосвідомості, борця за найвищі принципи соціально-економічного й політичного поступу, за гармонізацію міжнародних відносин.

Як і внутрішня, міжнародна (зовнішня) сфера правового буття та розвитку українства синхронно й повною мірою виявляє себе задовго до епохи Київської Русі.

Важко сказати, коли правові норми праукраїнців були зафіксовані письмово. Зате і зі свідчень зарубіжних дослідників, і з «Велесової книги», літописів та міжнародних угод Київської Русі з переконливою очевидністю виявляється: тисячоліттями протоукраїнські племена за умов і матріархату, і патріархату керувалися добре розробленими нормами звичаєвого права. І не тільки у внутрішньому житті, а й при зовнішніх зносинах.

Визначали поведінку суспільства (його індивідів) традиційні засади, вироблені в сім’ї, роді, племені, у процесі трудової діяльності, форм взаємодії з природою та формування етики й моралі, культури й релігії певного типу держави. Становище (права, обов’язки) індивіда в сім'ї регулювалося нормами, зумовлюваними особливостями буття, віруваннями та ментальністю родів. Звичаї, як світогляд, внутрішня етика, традиційна мораль, були синтезом релігії й філософії. Праукраїнці, як ми бачили, мали чітку сакральну систему та свій пантеон Богів, воля (право) яких уособлювалася Сварогом чи Світовидом (Перуном), Велесом, Дажбогом, Хоросом чи універсально-великою Матір'ю; а їхні Нава, Права і Ява були філософсько-релігійно-правовими образамисимволами як буттєвих, так і світоглядних начал. Усе те контамінувалося і в характері людей (родів, племен), і в їхніх законах; нагадуємо: як внутрішнього життя, так і зовнішнього.

Основа звичаєвого права світоглядно-етична.

Протослов’яни, починаючи з оріян, укрів, – народи-сонцепоклонники. Оточені багатою, але й суворою природою, вони й самі постають як люди багатогранних натур (інтересів, обдарувань, занять), щедрі, відкриті, добрі, схильні до романтично-естетської мрійливості, сентиментальності, палахкі емоціями; одне слово, люди серця, хоча й суворі, індивідуалістичні. Понад усе цінуючи свободу й незалежність, схильні не лише до послідовності, логічності поведінки, навіть самозречення в ім’я блага інших людей, аскетичного лицарства при виконанні обов'язку, а й до хитливості настроїв і волі, ризикованої споглядальності, іронічної глузливості навіть до власних основ. А тому як величні, так і трагічні; як славетні, так і нещасні з власної вини.

З усього й особливості узвичаєних ними норм життя: індивідуалістичної волі в проблемах вибору – з одного боку, й принципового громадівства та демократизму, диктатури права «народу» – з іншого.

566

«...Правда така, що ми Дажбожні внуки по уму, а ум великий божий є єдиний з нами, і тому творимо і говоримо з богами воєдино.

...Віче мали: що віче вирішить, то так і є; а що не рішено – не повинно бути.

Вибирали князів од полюддя до полюддя.

...І так правили п'ятнадцять віків через віче»,– говорить автор «Велесової книги».

Християнізація Київської Русі (Аскольдом, а згодом Володимиром) внесла в державне життя свою регламентацію. Однак і в культурі права бачимо постійний паралелізм (дуалізм): на «верхніх» (князівських) вертикалях, на рівнях «низів». На верхній шар перманентно впливали умови буття під владою татаро-монгольських, турецько-кримських, литовсько-польських, угорських, румунських, російських колонізаторів, і він був змінним, нерідко – суттєво антагоністичним. На «нижній» горизонталі домінував культурно-правовий консерватизм позитивної дії: він зберігав буттєво-світоглядні (етичні, філософські, релігійні, психологічні) етнонаціональні основи суспільнодержавного розвитку. Так, князівсько-вічові законо-установлення домінували й у Київській Русі, і на Запорожжі та в епоху Гетьманату (XVII–XVIII ст.). Не втратили вони своєї життєстійкості й наприкінці XX ст., коли Україна, ставши на шлях суверенного державного розвитку, немало витрачає сил на розв’язання проблеми: бути їй парламентською, президентською чи президентськопарламентською державою. Й неважко зрозуміти, що за цим стоять чинники не лише суб’єктивного (інтереси, амбіції окремих осіб, груп, партій), а й об’єктивного плану: вічева форма – демократична, реально виявляла права й можливості і окремої людини, й «мас» у суспільному житті; вона є породженням української ментальності. Однак вона не завжди адекватно відповідала (сприяла) процесам творення, зміцнення, збереження держави в минулі століття (виявляючи елементи анархії й сваволі, ставлячи настрої часом наївних, дезінформованих мас над історичною необхідністю й доцільністю)

і була великою мірою здискредитована в період формального «радянізму», коли більшовицькі ради були гротесковою пародією на вічові традиції: віче виявляло свою (реальнодемократичну) волю, а комунізовані ради чужу, бюрократично-автократичну, органічно несполучну з демократичногуманістичними засадами. Отже, були і безправними, і антикультурними. Вічова форма породила найзначніше явище міжнародного права XVIII ст. – Конституцію Пилипа Орлика з її орієнтацією на універсальні принципи – прав людини, народоправства, єдності прав (зумовлених інтересами) особи – нації – держави – вселюдства. Вона ж визначила (хоч це й здається декому несподіваним) неминучість поєднання демократично-«монархічних» форм правління: тисячоліттями українці поєднували владу віче і князя, ради і гетьмана, віддаючи перевагу певній формі права залежно від обставин. Саме тому бувала й диктатура мас, і диктатура Ярослава Мудрого чи Богдана

567

Хмельницького, інших гетьманіва чи кошових отаманів, а в XX ст. у вирішальні моменти розвитку держави Центральна Рада визнала за потрібне обрати Президента (Михайла Грушевського), Директорія усунула Гетьмана, однак з часом наділила директорськими повноваженнями Симона Петлюру. Є тіло, інтелект, серце, – тому органічною є єдність нації, законодавчої й виконавчої гілок влад. І по-своєму символічно, що в ході опитування на початку 90-х років

ХХст. 37% киян висловилося за гетьманську форму правління.

Уцьому зв’язку міжнародного значення набуває досвід творення правової культури в Україні, що охоплює процес від звичаєвого права, «Руської правди» Ярослава Мудрого, універсалів Б. Хмельницького, універсалів Центральної Ради, Гетьмана та головного Отамана Директорії до Конституції України, прийнятої 28 липня 1996 р. Зокрема, у плані єдності правових норм, вітчизняних і зарубіжних, як відображення єдності інтересів особи – нації – держави (отже, культури загальнолюдських відносин).

Нагадаємо: наші прапредки мислили світ цілісним, а тому людей і народи – рівними, отже, забезпеченими в правах і обов’язках волею Бога! Саме враховуючи це, автор «Велесової книги» наголошував: наші Боги – захисники правди, справедливості, свободи. Тому:

...ми Дажбожні внуки, і не маємо йти за іншими стопами чужими. …Мусимо битися і життя покласти за землю нашу.

…Слава богові Перунові огнеруку, який стріли на ворогів пускає і вірного проведе по стезі, адже він воїнам честь і суд, як златорун милостивий і всеправеден є.

Завдяки Богам світ є всеєдиним, а люди мають право на щастя. Однак щастя немислиме без жадання, діянь і волі, справедливості самих людей. Не можуть бути щасливими ні раби, ні їхні власники. Ось чому, дбаючи про щастя, русичі дбали про свободу: свою і своєї Вітчизни:

...Позаяк се йде ворог на нас, то ми взяли мечі.

І, натхненні сказаними Матір'ю словами, що майбутнє наше славне, пішли на смерть, як на свято.

Бо знали:

Ця земля належить нам і ніколи іншим; не є вільним і той, хто має рабів...

Тому: «одречемось од злих діянь наших і прилучимося до добра. Се бо рабів відпустимо, обнімемося, і скажемо, се зробивши, – се бо нас знаєте: як розумом усвідомили, так і подбали, як уміємо. А се таємниця велика, як і Сварог».

Не випадково наголошується, що Конституція України 1996 р. є найдемократичнішою і в соціально-політичному, і в економічному, і в національному та культурному аспектах: це зумовлено як станом сучасної загальної правової культури, так і великими національними традиціями.

Як ми бачили, перше їх джерело – релігійні, філософські, етичні засади

568

звичаєвого права. Ті засади – підкреслено демократичні й гуманістичні, з одного боку, й патріотично-загальнолюдські (як усе тогочасне язичництво –

воістину, загальнолюдського типу культура) – з іншого. Одним із вагомих чинників є правова основа Київської Русі: її «Руська правда», що була втіленням правової культури і внутрішнього життя, й міжнародних відносин.

Уже говорилося про основоположні принципи внутрішнього життя, зафіксовані в «Руській правді» (а далі й у Статуті Литовському): обов’язковість поєднання трьох гілок влади (віче – боярська дума – князь «від полюддя до полюддя» у час формування основ Києво-Руської держави; народне віче – Великий князь – боярська дума у Київській Русі; Народні збори – Гетьман – старшинська рада (народні збори – кошовий отаман у Запорозькій Січі), Всенародні збори – Центральна Рада – Кабінет Міністрів у час національновизвольної революції на початку XX ст.); гарантованість прав і обов'язків особи перед суспільством (державою), а суспільства перед людиною; узгодженість правових норм з морально-етичними та релігійними, а звідси їх демократичногуманістичний характер. Як зазначав П. Орлик, причиною й наслідком було те, що Україна «є вільним князівством і що Стани її вільно обирали гетьманів по своїй уподобі», ті ж намагалися втілювати всенародну волю в життя та відстоювати право нації і у внутрішній, і в зовнішній політиці. І були б іншими історичні наслідки, коли б «цар (як і султан, король, а з часом комуністичний режим. – П.К.) так само сумлінно виконували» угоди, як те робили й у що «вірили козаки». Та вороги українського суверенітету й свободи керувалися рабовласницько-імперськими нормами. Тому народ поставав проти всіх форм рабства. І це законно, адже «які б великі не були московські (як і турецькі, татарські, польські, угорські, румунські, німецькі. – П.К.) насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України». І не лише з точки зору етично-гуманістичної, вироблених міжнародних угод, а й тому, що українці (козаки) «мають за собою право людське й природне, одним із головних принципів котрого є: Народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав...».

Володимир Великий, Ольга, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Данило Галицький достатньо знали основи грецького й римського права; П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа, П. Орлик – основи всеєвропейського законодавства. Т. Шевченко запитував: «Чи діждемося Вашингтона з святим і праведним законом?» І так само знали міжнародні правові системи лідери Кирило-Мефодіївського братства, завдяки чому й виражали найновіші тенденції та орієнтації світової правознавчої думки.

У найглибиннішому рішенні правової культури розвивалося державо-, суспільство-, людинотворення Центральною Радою та Директорією, діяли лідери й інституції 20-х років XX ст. До того ж не як школярі-наслідувачі, а як представники етносу – нації – держави – культури, які уґрунтовували, а то й випереджали міжнародний досвід. Тому ще в XVIII, а далі й у XIX, XX ст.

569

створили правові кодекси, які стали вершинними орієнтирами світової законодавчої думки та практики. Важливо, що державницький волелюбнодемократичний, гуманістичний характер українського правознавства й судочинства зумовлювався як досвідом, так і ментальністю українців, засвідчивши: кращі надбання загальнолюдського прогресу та процесів розвитку завжди визначаються національною основою.

У цьому аспекті не менш важливо, що українська правова культура взаємодіяла з правочинною культурою зарубіжних країн, збагачувалася нею і впливала на неї (принаймні з часу Київської Русі). Достатньо хоч би фрагментарно нагадати, що «міжнародні договори, які укладалися державами Київської Русі протягом IX–XIII ст., є одним із найважливіших джерел міжнародного права середньовіччя... й справляли суттєвий вплив на тенденції формування і розвиток міжнародно-правової думки в регіоні». Скажімо, договір з Візантією 860 (907) р. Прикметно, що перша його частина (де йдеться про контрибуцію, яку мала сплачувати наймогутніша тоді Візантійська імперія Русі) сприймається як запис усної угоди, що була панівною формою до києворуського періоду й базувалася на принципах звичаєвого права. Друга частина (наведена й літописцем) становила чітко оформлений документ, яким визначалися основні принципи взаємовідносин (до речі, вигідних Русі) нашої правітчизни з Візантією. Коли з’ясувалося, що зафіксованих елементів угоди недостатньо, була вироблена нова («Правда», «Судебник») юридично санкціонована основа розв'язання проблем і конфліктів. Ще раз наголосимо: за першою угодою русичі знімали облогу Константинополя за умови сплачення спочатку одноразової контрибуції, а потім – довго-часової виплати і «укладів». Передбачалася дія восьми статей: чотири з них являли інтереси Русі, чотири – греків.

Важливо, що Русь і Візантія застосовували різні правові системи. Могутність Русі спонукала до вироблення ідентичних норм міжнародного права. Першим зразком його стала угода між Руссю та Візантією 874 (911) р., що складалася з двох частин: першої – про норми міжнародних відносин, і другої – про відносини в приватній сфері. Однією з особливостей цієї угоди

було те, що при розгляді справ перевага віддавалася не виправдувальній присязі, як то було раніше, а реальним доказам. Варте уваги й те, що цією угодою передбачалася можливість заміни смертної кари конфіскацією майна. А загалом ця угода реформувала норми міжнародного публічного, приватного й кримінального права, засвідчуючи тим самим щонайвищий і правовий рівень, і авторитет нашої держави, а воднораз і її найвищий рівень культури.

Договори з греками красномовно засвідчили роль національної основи в правовій сфері, з одного боку, та ваги нашої Вітчизни у розвитку міжнародної правової системи – з іншого, а водночас і роль загального становища держави. Доказ тому – угода 944 р., складена після невдалого походу русичів 941 р. У ній є немало нового й важливого в теоретичній сфері правовідносин; колишній

570