ukrainoznavstvo

авторитет Київської Русі зумовив зобов’язання Греції й надалі бути її союзником за умов воєнних конфліктів; і для сьогодення повчальною є позиція русичів, спрямована на повагу до релігійних поглядів і систем, але загалом угода невигідна для Русі. Слабший силою постає слабшим і у праві.

У період Київської Русі високого розвитку набула правова база взаємовідносин між вітчизняними та зарубіжними містами (Києва, Новгорода, Смоленська з містами Центральної Європи) на засадах, окремі з яких переважають навіть чинне сучасне законодавство (щодо розв’язання боргових конфліктів, митного права, взаємовідносин за умов війни).

Важливим чинником авторитету Київської держави була стабільно міцна позиція національної валюти – гривні.

Значну роль у розвиткові правових основ міждержавних відносин відіграла правонаступниця Київської Русі – Галицько-Волинська держава. Її існування й розвиток пов’язані з одним із найскладніших періодів всеукраїнського генезису: розпадом Кеєво-Руської імперії, завоюванням її татаро-монгольською ордою, нестихаючою боротьбою за національно-державну незалежність. Завойовники не ставили завдання розчленувати Київську Русь. Навпаки, як пізніше Російська, Австро-Угорська імперії, шляхетська Польща, Литва, вони воліли б мати всі племена й землі великої держави в сукупності, однак позбавленими суверенітету, політичної, економічної й військової могутності. Становище Галицько-Волинського князівства як основи нового державного організму ускладнювалося подальшим розпадом князівств феодальної імперії та внутрішнім антагонізмом. Починаючи з Юрія Долгорукого, Андрія Боголюбського, Київський стіл (великокнязівський трон) прагнуть завоювати, а коли це не вдається, то зруйнувати (і як реальне місто, і ще більше як столичнодержавницький символ) князі володимиро-суздальські та московські. На якийсь час владою в Києві заволодіває Михайло Чернігівський, але його позбавляє її Данило Галицький. Здається, що талант, авторитет останнього зумовлять відновлення держави в українсько-етнічних межах, та кожну об’єднувальну спробу короля Данила збройно перепиняють татаро-монголи. Становище ускладнюється й нестихаючими експансіями поляків, угорців, литовців, інших сусідів, як і внутрішньої (боярської) опозиції.

Часом здавалося, що державотворні наміри Романа й Данила Галицького, Ярослава Осмомисла просто безнадійні, донкіхотські. Особливо після відступницьких дій європейських держав, Ватикану, які обіцяли підтримати коаліцію проти татаро-монгольських варварів, але зраджували й не дотримувалися обіцянок: удостоювали руських князів королівських корон, але збройної допомоги не надавали. Та спочатку король Роман, а згодом Данило Галицький настійливо йшли проти несприятливо лиховісних обставин і тривалий час підтримували не лише ідею державної соборності, а й реальну державність. Закономірно, що з ними рахувалися литовці й німці, угри й румуни, словаки і чехи, поляки і навіть татаро-монголи. І для того були достатні

571

підстави: Галицько-Волинське князівство інтегрувало матеріально-духовні ресурси всієї праукраїнської Русі, воно було багатим, організованим і сильним у військовому плані. Високого розвитку досягло хліборобське й залізорудне виробництво держави, торгово-економічна сфера. То ж із Галичем (її столицею) підтримували дипломатичні й торговельні, навіть династичні зв’язки Візантія, араби, Болгарія, Чехія і Німеччина, Польща, Литва і Мадярщина; через княжі міста Галич і Володимир (через Снятин) пролягав, як колись «із Варяг у Греки», «воловий шлях» з «Угрів на Німці і Ляхи»; ще в середині XIII ст. Холм, Львів, Луцьк і Володимир дістають «магдебурзьке право».

Галицько-Волинська держава, спираючись на авторитет і традиції Київської Русі, була органічною частиною європейського світу, керувалася найпрогресивнішими тогочасними законами, активно відстоювала їх, навіть збройною силою. Військова потуга держави була значною й ефективною; українські фортеці (зокрема Луцька) виявлялися для ворогів нездоланними, а полководці – достатньо мудрими й хоробрими. Завдяки тому всьому

Галицько-Волинська держава, з одного боку, зберегла неперервність (тяглість) розвитку українства в просторі й часі, в державному поступі, а з іншого – засвідчила його самодостатність у колі інших народів (націй, держав). Трагічна доля вождів і великокнязівських (королівських) родів (династій) цієї держави визначила й трагічну долю самої держави. Однак вона зберегла не лише ідею русько-української суверенної, соборної державності, а й реальне право на реалізацію її в процесі історії, у грядущому. Тож не випадково, що Русь-Україна була розчленована й такою поглинута, але лишила волю і право на самовідродження та самодостатньо незалежний розвиток. І цей волевияв етнонації не згасав навіть за умов смертоносних геноцидів і голокостів. Періодично тратилась оболонка – держава, але ніколи не гинула сутність: воля й ідея нації, дух та воління до самореалізації й здійснення власної історичної місії,

Це виявилося навіть за умов перебування в складі Литовсько-Польської держави: коли й там домінуючі позиції посідали Кодекс прав, культура й мова Русі. А з усією повнотою відроджувався Фенікс у процесі національновизвольної боротьби, розпочатої князем Михайлом Глинським і продовженої «імператором усіх козаків» (Кромвель) Богданом Хмельницьким та Іваном Виговським, Іваном Мазепою та Пилипом Орликом, Леонтієм Полуботком і Кирилом Розумовським, а в XX ст. – Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою, їхніми послідовниками.

Закономірно, що все те суттєво впливало на долю не лише України, а й усієї Європи та світу: Україна, як бачимо, знаходилася на перехресті загальнолюдських магістралей розвитку – етнонаціональних, державнополітичних, мовно-культурних, релігійних, освітньо-наукових потоків. Це визначало і зміст, і норми життя (від суспільних до виробничо-економічних), долю й характер людей і племен, тип держави, й лад і право, тип урядуючої й конфесійної еліти, сприяло акумуляції загальнолюдського досвіду. Україна

572

реально впливала на політичні, духовні, правові процеси в Європі і Азії, до того ж як культурою, так і державно-династичними зв’язками, армією, торгівлею, широко розвиненою мережею освітніх, наукових, культурологічних інституцій, гуманізму, демократизму, свободи буття і свідомості.

XVII ст. пройшло під знаком національно-визвольних революцій. Тоді ж і Україна постала як самодостатня державницька нація, Б. Хмельницький поставив на реальний ґрунт взаємодію України з Англією і Німеччиною, Швецією і Польщею, Угорщиною й Молдовою, Туреччиною й Кримом. І. Мазепа зробив активну спробу втілити ідею єдності з Європою у життя шляхом державно-політичних союзів та боротьби. І особливо важливим було те, що Україна не тільки відстоювала ідеал єдності, визначальний і на межі XX–XXI ст., а й збагачувала Європу досвідом творення демократичного, правового суспільства, законодавчо закріпленої національно-етнічної рівноправності.

XVIII ст. постає примарою трагічної руйнації буржуазно-демократичної, волелюбної держави. Але й за тих умов Україна породжує найдемократичніші документи доби – «Вивід прав» та Конституцію України, у яких чільні місця посідають ідеї прав людини та нації, гуманістично-демократичного розвитку цивілізації. Коли російський імперіалізм забороняє державний демократизм шляхом лютого терору, Україна породжує політичну еміграцію: І. Мазепа, П. Орлик докладають титанічних зусиль, щоб Європа, захищаючи Україну, тим самим вийшла захисницею власної волі, долі та будучності. Ідею великого союзу країн Європи не було здійснено, але не з вини України.

Навпаки, саме Україна й надалі – від автора «Історії Русів» до Т. Шевченка

ілідерів Кирило-Мефодіївського братства, І. Франка й Лесі Українки, М. Грушевського й С. Петлюри – висуває ідеологів та концепції рівноправного співробітництва між народами, правової гарантії суверенітету кожної держави як гарантії процвітання Європи і Азії, Америки, Африки і Австралії, отже, повної самореалізації кожної особистості, нації, мови, культури. Не менш важливо, що позиція, воля, ідеали еліти підтримуються й масами, достатньо свідомими ролі себе й держави (нації), щоб рішуче заявляти: нам, інтелігенції, представникам «Просвіти», не є законом будь-чия воля, коли вона зумовлена не нашою волею. Ми орієнтуємося «ні на сойм, ні на державну раду (парламент) (бо вони відстоюють інтереси чужих держав. – П.К.), лиш на той 20-мільйонний народ, для якого є осередком народного життя, якого є вона серцем і головою. Лиш цей народ, а не хто інший є наш суддя».

Закономірно, що 30 держав визнали суверенітет України: на початку XXст.

іпонад 150 після всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р.

На межі XXI ст. Україна, ставши сконцентрованим зосередженням державно-політичних, етнонаціональних, конфесійних, ядерних, екологічних, космологічних проблем, знову визнається ареалом схрещення магістралей геополітичного розвитку. З одного боку, це тому, що провідні держави планети надають інтересам і діям України ваги воістину світового значення, як і її

573

історичній місії – загальнолюдських, планетарно-космічних масштабів. А з іншого – тому, що Україна є, як наголошував президент США Б. Клінтон, однією з найдавніших націй. І, оскільки, як говорив на зустрічі з колективом Київського університету імені Тараса Шевченка 3 вересня 1996 р. німецький канцлер Г. Коль, має величезний досвід, багатющі ресурси й потенції та можливості, – то чому б їй не взяти на себе місію посередника між Сходом і Заходом, виразника конструктора ідей миру, свободи та правової, гуманістичної цивілізації?!

Природно, що найефективнішим чинником досягнення мети мають стати тисячолітній досвід, культура й ментальність українців, сформовані на ідеалі справедливості, рівності та братерства, гуманістично-демократичної системи права.

Тож природно й те, що і в 90-ті роки XX ст. ініціатором державотворного процесу виступили творці культури. Саме Рух, УРП, ДемПУ, Конгрес націоналістів, багато інших партій, організацій правозахисників, політв’язнів поставили проблему створення Української Соборної Держави як проблему формування нового типу людини та суспільства в Україні, з одного боку, і як проблему інтересів загальнолюдських – з іншого.

Виявилося, що це, по-перше, нелегкий процес, а по-друге, що це можна здійснити лише за допомогою культури, бо все (партії, блоки, рухи...) короткочасне, а культура – вічна. Лише вона є фундаментом поступу. Свого часу, розкриваючи причини невдач, державотворення 1917–1920 рр. (та й раніших і пізніших часів), П. Скоропадський відзначав: нормою є патріотизм, готовність використати й зарубіжну підтримку, але обов’язково на ґрунті інтересів своєї Батьківщини, збереження особово-національної гідності. У нас же й колись (за Хмельницького, Мазепи), і тепер нерідко доходять до абсурду: діляться на табори (антантофілів, германочи, особливо, русофілів) і «доходять в своїй любові до тих чи тих... до крайнощів, абсолютно забуваючи, що передусім кожен має бути сином своєї нації.

І не тільки в питаннях державно-політичних, а й конфесійних. Як наголошував гетьман, «я безмежно прив’язаний до нашого’я, і без щирого жалю не можу дивитися на те, в що обернуто нашу Церкву зусиллями обурливої політики, яку вела урядова Росія». Наслідком тієї політики стало й духовенство: воно майже все суцільно в повному розумінні чорносотенне, настільки зашорене шовінізмом та месіанізмом, що не хоче знати: «світогляд мешканця півночі й півдня абсолютно протилежні...»; проросійські священики – «надто самодержавної орієнтації... наш народ є дійсно переконаним демократом»,– і все ж робиться все, щоб суспільно-конфесійна еліта «співала» з чужого голосу. При цьому найобурливіше, що найбільше байдужими до українських інтересів, а то й агресивними щодо них є вихідці з самого українства: в своєму фанатизмі та ворожості до рідного вони не знають меж. І зокрема – й в проповіді двонаціональності, «федералізму», автономізму чи, регіоналізму, двомовності,

574

двовірності, а тим самим, зрозуміло, і двоєдушності, несправжності.

На жаль, розуміння цієї реальності не воскресило до суверенного мислення й самого П. Скоропадського, який, як молитву, продовжував вірнопідданську проповідь: «…я остался глибоко убежденным, что Великая Россия восстановится на федеративных началах,... где измученная Украина может лишь свободно расцвести». Гетьман, ревізуючи ідеї IV Універсалу УНР, бідкався, що «за мной не пошли». Історія підтвердила і те, що дала б «федерація» Україні (історія СРСР), і те, що народ волів іншого історичного вибору.

Ця принципова дволикість зумовила те, що й на п’ятому році українського державотворення майбутнє України опинилося під загрозою катастрофи. Русофільські елементи (у тому числі й частина патентованих істориків, політиків), які не соромляться твердили, що ми українцями стали лише в XVI ст., отже – «дарувати» іншим, навіть, спадщину великих прадідів стали на шлях зради не лише державних інтересів, а й принципів культури (етики, моралі). Розгорнулися шалені спроби повернути Україну в перелицьовані, але старі структури імперії і тим зашкодити прогресивним загальноцивілізаційним процесам.

Влада виявилась стані паралічу, духовної кризи.

Та знову виявилася могутня енергія й сила культури. Другий Конгрес української інтелігенції, що відбувся 11 листопада 1995 р., звернувся до українського народу з Маніфестом, у якому зазначив:

«У час прийняття України до Ради Європи відбуваються події, що загрожують як матеріальним основам існування Української держави, нації, так і її мові, культурі, духовності.

Зовнішні та внутрішні антиукраїнські сили, що впродовж кількох останніх років усіляко блокували й саботували процеси перетворення України в сильну, багату, соціально-справедливу й авторитетну державу, нині перейшли до вирішального штурму... Нас хочуть знову позбавити найголовнішого – власної Батьківщини, обернути на безрідних люмпенів, яким байдуже, хто їх нагодує, розпоряджаючись їхнім же національним багатством.

Усе робиться послідовно, сплановано і таємно від суспільства, щоб не дати українському народові стати господарями на землі своїх предків...

Кому це вигідно, кому потрібно?» І, що не менш важливо, чиїми руками це робиться? Чому й частина

інтелігенції, селянства, робітництва або тільки спостерігає за руйнівними процесами, або й ініціює їх? Отже, знову тягне Україну на Голгофу. Знову сприяє перетворенню Росії на «тюрму народів», на державу Гулагів, масових депортацій, світових воєн, на гробокопача України. Знову штовхає вселюдство до розпаду, апокаліпсичних руїн, духовної анемії.

Вихід із кризи – самопізнання й усвідомлення уроків історії, своєї долі і місії. Отже, у розвиткові українознавства як цілісної системи освіти, науки, культури, філософії і політики держави. До відчуття актуальності і сьогодні

575

питання: камо грядеші?

Схема

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Релігія (від лат. religio), що асоціювалося з поняттям святині, набожності, предметів культу, а було формою світосприйняття і світорозуміння, форм поведінки, категорій психіки.

Найпершою світовою релігією було язичництво. У процесі еволюції визначилися такі релігійні системи національного чи регіонального масштабу, як брахманізм, християнство, мусульманство та численні різновиди їх. У поняття релігії, як правило, включають взаємозалежні, але й автономні чинники, як віра, релігія, церква.

Філософія – від грецького philio любити (дружити, шанувати) та sophia мудрість. За часів Княжої доби праукраїнцями іменувалася любомудрієм. За епохи еллінізму була формою суспільної свідомості, системою поглядів та ідей. Філософи (любомудри) особливу увагу приділяли нахилу до способів (методів) мислення, аналізу й синтезу наслідків розмислу, логіці й психології, філософським системам та школам, виробленню гуманістичних, культурномистецьких, педагогічних та державно-політичних цінностей, категорій етики і моралі, взаємовідносин між людьми і суспільними верствами, державних законів.

Особливе місце посідали філософія життя та історії, свободи і поступу, проблеми сутності людини й світу, добротворчості, добра і зла, безсмертя.

Мистецтво – багатогранна система творчості: індивідуальної та колективної; у сферах: житлобудування (архітектура), живопису (наскельні малюнки, оформлення помешкань), словесного мистецтва (фольклор, міфологія), музики, театралізованого дійства, індивідуального й хорового співу, скульптури, графіки, танцю, кіно…

Найдавніший принцип мистецтва – контамінація корисного (доцільного) і прекрасного (довершеного), віри й філософії.

На первісному етапі в основі мистецької творчості лежало наслідування (природних образів і форм). У ході еволюції все більшої ваги набували уявлення і фантазія, синтез свідомого і підсвідомого, передчуття і досвіду, відображення сущого й пророцтва, різних форм психічного й інтелектуального, етнонаціонального й абстрактно-загальнолюдського, символістського та модерністського.

Суть мистецтва у відображенні прекрасного й потворного; мета – підносити людину до висот ідеалу.

576

держави, мови, культури питання, настійливо радив прочитати усю нашу історію (славу) «від титла до коми»… Бо без самопізнання й пізнання світу неможливі і творення його та самотворення в світлі ідеалу.

Це принаймні інтуїтивно осягали прапредки ще в найдавніші епохи, тому роздуми про роль і місію Слова віднаходимо в нашій історії ще із сивої давнини.

На доказ достатньо нагадати і «Велесову книгу» та «Літопис Аскольда», і ще два факти: як свідчить запис в «Повісті минулих літ», великий князь Ярослав Мудрий любив книги, читав їх удень і вночі, вважаючи, що книга – не лише джерело знань, а й основа мудрості та благочестя, добрий порадник на життєвій дорозі, вихователь почуттів, друг і захисник; а «ізборники Святослава» підносили могутню й чарівну силу слова, його багатство (називалося 27 художніх тропів) та деміургічну енергію, завдяки якій, як наголошувалося в народному прислів’ї, «слово може врятувати людину, слово може і вбити». Бо саме Слово може найповніше розкрити історію й сенс життя людини, минуле, сучасне й грядуще народу.

Саме так! Бо слово, і особливо – слово художнє, ще із сивої давнини постає і найуніверсальнішою формою вираження людського буття, і деміургом не тільки окремих людей та народів, а й цілих цивілізацій та культур. А головне: коли гинули навіть могутні цивілізації та культури, то на їх попелищах зводились нові. Коли ж гинуло Слово – покоління, народи гинули під мороком віків назавжди. Світ ставав розірваним, дисгармонійним і збідненим духовно.

Причина відома: Слово ототожнювали з Богом, бо воно породжене самою Природою і відбиває всі грані її сутності: земної, небесної, видимої і прихованої, однак вічно живої і життєтворчої.

Не випадково автори праці «Історія української культури», редагованої І. Крип’якевичем, розпочинали її розділом «природа і людина», зазначаючи: «Входимо у давній, давно померклий світ. Тисяча (точніше – тисячі. – П.К.) літ відділяє нас від тієї доби, коли перші князі починали організовувати Київську державу… Які ж величезні зміни пройшли за цей довгий ряд століть! Всієї нашої уяви мусимо добути, щоб зобразити собі, як виглядала наша земля й наші люди (і ми – «чиї, яких батьків діти»? – Т. Шевченко) перед тими довгими століттями. Нелегко уявити собі первісні пущі й степи (але мусимо, бо саме вони зумовлювали тогочасні буття і свідомість наших прапредків, «прадідів великих». – П.К.), що через них пробивалася давня людина, нелегко відтворити красу природи тоді, як ще її не порушила людська рука… Як же таємниче виглядали серед непрохідних пралісів невеличкі оселі первісних людей, що по недоступних гущавинах і нетрях шукали собі захисту. І як відмінно виглядав цей давній чоловік: сильний, кремезний, гарантований у боротьбі з усякими небезпеками, що йшли з лісових глушин…»

578

Сьогодні вже багато знаємо , як жила, яку мала матеріальну культуру, міжродові та міжплемінні зносини та людина. Але що і як вона відчувала, про що думала? Що зумовлювало її радощі, а що – страждання? Як вона уявляла світ і в що вірила, а чого боялась? Чого жадала?! І що з того виходило?!

Печери, стоянки, поховання свідчать про побут і працю давньої людини. Кургани й фортеці – про її битви, а малюнки на скелях, у пещерах про її життєві турботи і божества. Ось чому величезну роль відіграють і найдавніші архітектура та живопис, скульптура, однак вони дають лише зовнішні образи та риси буття. Сфінкси (єгипетські чи українські «баби») таємничо мовчать. Тому мовчать і віки й покоління. Тільки настійливо нагадують, що вони були. Чомусь з’являлися, розцвітали чи руйнувалися і зникали.

Але – чому?!.

Вульгарний матеріалізм і догматичний марксизм-ленінізм пояснювали просто й легко: все визначають матеріальне виробництво, приватний інтерес і класова ідеологія та боротьба… І ті чинники й насправді відігравали помітну роль.

А все ж: як і чому з’явились культури майя й ацтеків? Китайців і єгиптян? Відкрита на Чернігівщині мезенська культура, якій понад 30 тисяч років, пам’ятки Трипільської культури (від Чернігівщини до Закарпаття) і Кам’яна Могила під Мелітополем, якій щонайменше 12 тисяч років? Як були звершені не лише Велика китайська стіна, а й тисячокілометрові українські Змієві Вали? Величні Софійські Собори та храми Чернігова й Києва, Переяслава, Галича, Львова і Луцька, славнозвісні пам’ятки античних цивілізацій на Чорноморському узбережжі?..

«Сфінкси» і «баби», багатовікові кургани відповідають, але хто розуміє їхню таємничу мову мовчання?!.

І все ж віки й покоління говорять, і їхня мова розкриває секрети як буття, так і свідомості, відбиває особливості як досвіду, мислення, так і душі – незбагненної в глибинах та гранях, але від того ще більш притягальної та прекрасної, бо пов’язаної як із незглибимими обріями Космосу, так і з неоглядними багатствами Землі, ядром якої для кожного є його Батьківщина.

[Саме в момент написання цих рядків українське радіо почало заклик відвідати красоти світу і піти маршрутами, що їх рекомендує Екскурстуристичне бюро. Куди тільки не кличе «високоосвічений» диктор: і до морів, з хвиль яких виходили прекрасні богині, і до чужих гір, які, як виявляється, найвищі і найпрекрасніші; і до морських просторів, якими плавали славетні аргонавти! – не кличе лише до рідних святинь. Але звідки «хутору» знати, що його земля – серединна у світі, тут сходилися загальнолюдські освітні, наукові, релігійні, воєнно-торгові магістралі, і тисячі іноземців віками плавали по Дніпру із Варяг у Греки, а задовго до того – Шовковим шляхом до

Див.: Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Український етнос: ґенеза і перспективи. – К., 2002.

579

«піднебесного» Китаю, шукали дороги до харизматичного Києва – Єрусалима – Рима та легендарної Атлантиди – Трипілля – Русі?.. Їхня душа німа, а очі сліпі, та й те відомо, що ще здавна хутірські хлопці керувалися правилом: наречена хай хоч би й дурна та крива була, аби із чужого села. Воістину – «Галопом по Європам», як те прокламує українське телебачення.]

Далі культурологи говорять: «Дуже важко уявити собі духовне життя давніх наших предків. Які були їхні міркування, почування, погляди, змагання? Що примушувало первісну людину прикрашати мистецьким орнаментом знаряддя, вироблене з кістки, або оздоблювати вбогий глиняний посуд. Які душевні переживання наказували їй змальовувати у піснях свої радість і горе? Як творилися різні звичаї, обряди, вірування?».

Зрештою, як творилася й стала гуманоїдом сама Людина?!

А пізнати, одержати відповіді на таємниці буття, про сутність життя і смерті, добра і зла, краси і потворності, прогресу й занепаду вкрай необхідно, інакше законсервуємося у своєму розвитку, бажатимемо доброго грядущого, однак, не маючи критеріїв, ітимемо у вже пережите, але неосмислене минуле. Отже, в нікуди.

Минуле… Яке воно? «Вони живуть на кінці світу в країні тінистій і багатій лісом, і сонце мало доходить туди через глибину й гущавину лісів», – писали давні дослідники й мандрівники про слов’ян та германців, котрі до початку нашої ери заселяли нашу прабатьківщину. «Наші давні літописи не раз згадують ці великі пущі у різних сторонах України». У пущах жили деревляни. «Так само радимичі, в’ятичі й сіверяни жили в лісах над Дніпром і Десною. Північна Чернігівщина мала назву «лісної землі». Пуща підходила під самий Київ… І три засновники Києва – Кий, Щек і Хорив – «сиділи на горах у лісах». А вниз по Дніпру – пороги, Дикий степ (поле) і море, всі країни і всі Землі та народи світу, зв’язані шляхами із Варяг в Греки з одного боку та з Європи до Індії – з другого.

Усе те зумовлює і назви племен, і спосіб життя та свідомість – як хліборобів, так і скотарів, і як представників рівнин, так і володарів гір: чи то

карпатських, чи то кримських – Говерли й Ай-Петрі…

Усе те, і найперше – Природа як мати зумовлює й усі види творчості, а найперше – художню словесність, деміургом якої є душа – душа людини (роду, племені, нації) як глибинне й багатогранне відбиття (дзеркало) душі Природи.

Хто познайомиться з працею відомого сходознавця С.І. Наливайка «Санскрит розкриває секрети», той відкриє для себе досі майже незвідані історичні таємниці: між Праукраїною та Праіндією існували органічні зв’язки. Як засвідчують епоси «Махабхарата» і «Рамаяна», одне з провідних індійських племен мігрувало до теперішньої своєї батьківщини з української землі – з Полісся (у книзі В. Цимбалюка ті краї іменуються Пороссям). Звідти взяло воно в душу емоції й роздуми, весь спектр світосприйняття; до сьогоднішніх днів усе те відлунює в душі кожного народу – у його мові, мові – як універсальній формі

580