ukrainoznavstvo

– у греків, сини Таргітая у скіфів-борисфенітів, герої-боги у «Велесовій книзі»). Релігійно-філософські погляди двох народів містили немало подібного, бо породжувалися співзвучними – демократично-волелюбного спрямування – орієнтаціями й умовами буття. Закономірно, що міфологія «землеробської» основи русичів зумовила й билинний епос Х–XI ст. (Київський і Новгородський), якому панують «антеїзм» і демократизм (характер стосунків між князями й героями), бо на тій основі розвивалися суспільство й держава.

Візантія втілювала інший тип держави й людини. Наголошуємо: свідомо не говоримо, кращий чи гірший (тип), а – інший: візантійство також включало і джерела антично-грецької культури, однак не як фундамент, а лише як елементи. Тому відкинуло і грецьке язичництво з його культом віри: «в світі безліч сил могутніх (прекрасних), та вінцем природи є людина».

Візантія культ людини замінила культом Бога. Більше того, сам Бог став іншим: не ідеальним втіленням людського, а його суворим суддею.

Ів Київській Русі християнство щонайперше постало як суддя над глибинними основами віри русичів.

Нагадаємо: язичництво було життєрадісним, сонячним і оптимістичним. Воно бачило можливість залежності від волі Богів. Але смерть не була не тільки предметом бажань, а й підвищеної уваги.

Християнство ж, як зазначав М. Бердяєв, навпаки: зачарувало світ «красою» смерті. Життя стало вважатися дрібним епізодом у безкінечному плині часу.

З цієї причини візантійські місіонери й почали з винищення язичницької енергії життєлюбства.

Їхній фанатизм діставав іронічну реакцію ще в ті давні часи. Лукіан, наприклад, писав: «Ці нещасні упевнили себе, що вони зробляться безсмертними й будуть жити вічно; внаслідок цього християни зневажають смерть, а багато хто навіть шукає її». Інший критик раннього християнства, враховуючи аскетизм і пуризм нововірців, виносив їм нищівний вирок: «Ви, отже, не відмовляєтесь від наших богів і водночас боїтеся їх... Нещасні, ви й тут не живете, і там не воскреснете».

Івсе ж християнство перемогло. Причин було кілька:

1)всебічна підтримка влади;

2)добре продумані обнадіюючі обіцянки: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє царство небесне... блаженні голодні та спраглі, бо вони нагодовані будуть...» А за рабство покірні сподобляться раю;

3)новизна поглядів, наголос на співчутті та захисті прав і честі принижених, рівності всіх перед Богом, – що завжди приваблювало й компенсувало земні страждання;

4)те, що в Христовому християнстві й насправді було немало гуманістичного, етично піднесеного й ідеалістично прекрасного.

Інша справа – практика: вона була заснована на фанатизмі віри, сліпій

521

слухняності, задоволенні найменшими потребами та благами, страхові й одномірності почуттів та бажань, що неминуче вело до тупої приреченості і конформізму.

Які там Людина, Суспільство (нація), Держава? Усе – початок і кінець – це

Бог!

Склавіни, поляни-руси-українці хотіли бути гордими й незалежними, жити за законами свободи і демократії, понад усе ставити внутрішній і зовнішній суверенітет. Але це різко розходилося як з політичними планами князів угрофінської групи (які, починаючи з Всеволода – Великого Гнізда і продовжуючи Долгоруким та Боголюбським, понад усе запосяглися знищити вплив Києва та повалити Русь), так і з планами та імперськими державницькими устремліннями Візантії. Тому й починається боротьба з автохтонною релігією-філософією русів

– язичництвом засобами не лише урядового терору, а й церковної ідеологічної дискредитації.

Першими розгорнули його місіонери християнства, котрі прийшлі до Русі з чужих земель. І не дивно: руське було для них чужим. Хотіли ж вони утвердити своє, бо зайняті фортеці можна відвоювати, заполонені ж душі – не завжди. При цьому важливо, що, як те довідуємося з «Повісті временних літ», чужинцівфілософів непокоїло не стільки те, що русичі були язичниками раніше, скільки те, що й за умов християнізації, «й нині те роблять»: шанують природу, Рода і породіль та «потайки моляться... проклятому богу Перуну, і Хорсу, і Мокоші, і Виду» («Слово святого Григорія»),

«Потайки моляться...» – ось наша давня драма! Але, можливо, і наше спасіння: поступаючись вигодами життя перед силою зла, зовнішніх обставин, пращури залишалися непоступливими у своїй вірі, зберігали власний внутрішній світ.

І не тільки на рівні «мас», а й на рівні еліти: так, закликаючи співвітчизників «мати душу чисту і непорочну, тіло худе... очі тримати долу, а душу вгору», Володимир Мономах не схвалював не тільки втечі від бур і радощів життя, а й від всеосяжного (філософського) пізнання світу, зазначаючи: щастя матиме лише той, хто пізнає: «що єсть чоловік, що ти пам'ятаєш його?!». «Як небо створено, або сонце як, або місяць»... Бо великий князь прагнув діяти в дусі кращих заповідей Христа, але не забував і того, «що я людина є», і жити треба за законами добра: чистоти серця і помислів, традицій батьків, братолюбства, свободи плекання духовності, бо «ми що єсьмо? Люди грішнії, лихі, сьогодні живі, а завтра мертві, сьогодні у славі і в почесті, а завтра в гробі і в непам’яті...»

Хіба не відчуваємо тут тяглості духу: автора «Велесової книги», з одного боку, й І. Вишенського, авторів мистецтва бароко – з другого?!

Логічно, що ще княгиня Ольга сподівалася мати єпископів, які служили б не Візантії, а Русі, й не тільки вона, а й інші державні мужі дбали про запровадження культу своїх святих: руське християнство, по-перше, мало

522

кількасотлітню традицію, отже, було спорідненим з язичництвом; а по-друге, воно мало розвиватися не на чужинському, а на рідному ґрунті.

Саме з цієї причини вершиною християнської думки в Русі стає свій митрополит – Іларіон, який в «Слові про закон, благодать та істину» підноситься до висот не лише традиційного релігійного знання, а й оригінального мислення, – що й дозволяє йому піднестися і до висот мистецтва (філософсько-ораторської прози).

Важливо: Іларіон розпочинає Слово з уславлення не християнства загалом, а Христа. Не менш важливо – за що. А саме, що «він, споглядаючи, зглянувся на людей своїх, і не через заступника чи посланця, а сам спас нас. Не сповидно зійшов на землю, а в дійсності. Потерпів за нас і своїм тілом аж до гробу і з собою нас воскресив. До людей же на землі прийшов, прийнявши тіло, а до тих, що в пеклі, зійшов розп’яттям і похованням у гробі, щоб ті й ті, живі і мертві, розпізнали ці Його відвідини й Божий прихід і зрозуміли, що не кріпкий і сильний Бог живих і мертвих».

Такий Бог був зрозумілим і близьким, бо спорідненим духом і діянням богам русів. Імпонував він і тим, що «положив Закон для того, щоб приготувати прихід істини і благодаті», а з його волі Сара породила не раба, а «вільна вільного». І тому, «коли навістив Господь людську природу, розкрилося те, що було невідоме й утаєне, і прийшла на світ Благодать – Правда, а не Закон, син, а не раб».

У цьому суть: Христос єврейський сприймався як Христос український. І це відкривало можливість утвердження свого й добродійного, гуманістичного християнства. Тим більше, що коли Христос віщав: «Закон від мене вийде й суд мій – світло країнам. Наближається моя справедливість і вийде, як світло, спасіння моє», – він поставав особливо близьким русам-українцям, які над усе ставили Сонце, справедливість, свободу.

На жаль, Іларіона змінили первосвященники – чужинці, які дбали про дух, розквіт не української, а чужої держави та віри. Християнство, як і закордонні князівські династії, виявилося законовладним, але не рідним. У майбутньому зарадити справі могло лише принципове реформування церкви, зрощення її зі свідомістю, досвідом, ідеалами народу,– але до розуміння цього підносилися лише поодинокі первосвященники (як П. Могила), а влада: то П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Мазепи, то в особі держав-колонізаторів, – спонукала церкву діяти в протилежних напрямках. І це поглиблювало кризу, особливо згубно відбилося в руслах державо-, націє-, культуротворчого процесу. І зокрема – у виборі шляху та долі духовних пастирів: вірні народові ставали жертвами імперських режимів; а чужі чи й ворожі – плавали в каламутних потоках добробуту та підтримки.

Уроки історії неспростовні: завдяки самоусвідомленню себе як етносу та своєї історичної ролі праукраїнці ще з початку І тис. нашої ери створили високу культуру: державотворення, права, віросповідання, філософії, мистецтва, сім’ї,

523

побуту, виробництва. Цим було закладено фундамент високо-розвинутої держави, сприяло розквітові освіти, науки, мистецтва, а ті, в свою чергу, справили відповідний вплив на характер розвитку як внутрі-суспільних, так і міжнародних відносин: і на Близькому та Середньому Сході, і в Центральній Європі та Скандинавії. З Руссю шукали найрізноманітніших зв’язків: економічних, військових, освітньо-наукових, династичних. Стало загальновизнаним: Київська Русь створила найвищого типу міську і землеробську цивілізацію, оригінальну вітчизняну історіософію і філософію, педагогіку, освіту, військову систему, право і медицину.

Синтезом загальнолюдських здобутків та багатовікової творчості народу стало мистецтво, особливо у сферах архітектури й скульптури, живопису та, передовсім, художньої словесності: фольклору (билини київського й новгородського циклів; обрядова, календарна, інтимна, дружинна поезія), героїчного епосу («Слово о полку Ігоревім»), філософсько-педагогічної («Поучення дітям»), релігійно-ораторської («Слово про закон, благодать, істину»), агіографічної, мандрівничої прози.

Шедеври Київської Русі віками вражають світ високістю духу й оригінальністю форм, гуманістичним, філософсько-етичним змістом і пафосом.

Занепад держави поставив народ на грань апокаліпсису, а культуру – на межу прірви.

Та її коріння виявилося настільки глибоким й розлогим, а принципи та здобутки – універсальними, що саме культура, хоч була переслідуваною й тероризованою, перебрала на себе роль і продовжувача традицій, і охоронця, гаранта самодостатності, незнищеності народу, і, як підсумок, всемогутнього стимулятора його енергії, самосвідомості, державо- і націєтворчості та історіософією, і філософією, і релігією українців.

Новий етап: від XIV до XVII ст., коли спочатку втрачається, а потім відроджується держава – Гетьманат, і позначений охоронно-месійною роллю культури, яка водночас постає і носієм традицій, і реформатором, і пророком.

Перший вияв життєтворчої традиції – плекання еліти, типу української людини: подібно Володимирові Великому, княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Володимиру Мономаху, Данилу Галицькому, Митрополитам Іларіону і Смолятичу, єпископу Туровському, ігумену Данилові, літописцям Никону і Нестору, світські й патріотичні церковні керманичі і за умов бездержавності прагнули виховувати в собі і в інших характери цілісні, гуманістичні і вольові, віддані найвищим суспільним ідеалам, а тому універсальні інтересами та знаннями, сповнені почуття справедливості та свободи. Михайло Глинський, Байда – Вишневецький, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Кирило Розумовський, як і славетні Трясило, Морозенко, Богун, Нечай, Войнаровський, – були людьми не лише щонайвищої військової доблесті, державної мудрості й далекоглядності, крицевості натур та патріотичності переконань, а й найвищої на той час освіти

524

(закінчували і європейські університети, володіли багатьма мовами); не лише безкорисливими покровителями, а й творцями мистецтва.

Відомо: ще Володимир Великий розпочав освітній процес. І хоча батьки плакали за взятими до навчання дітьми «як за померлими», суспільство не могло не відчути загальної користі від ініціативи глави держави.

«Заложив Ярослав город – Великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості божої, митрополію, – записує автор «Повісті временних літ». – ...І до книг він мав нахил, читаючи часто вдень і вночі. І зібрав він письців многих, і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову... Велика бо користь буває людині од учення книжного... бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина» і знаходимо в них не лише знання, а й «велику користь душі своїй».

Думаючи про мудрість і душу поколінь, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах і створили свою – вітчизняну – систему освіти, педагогіки, науки, а в школах змусили (та дали змогу) вчитися дітям як вищих, так і середніх станів. На середину XIII ст. в Київській Русі було 400 осіб, що знали грецьку мову.

Освіта, наука, мистецтво, виховання, державотворення – таку цілісність явила Київська Русь.

Через освіту, науку, мистецтво, віру як складників культури йдуть до ідеалів націєта державотворення й елітні сили XV–XVIII ст., вважаючи: хто мудрий, а не знає книг, той подібен до плота без підпор, і як вітер повіє, то впаде». Закономірно, що у Великому князівстві Литовському на статусі державних лишаються звід законів «Руська правда» (як Литовський статут) і українсько-білоруська мова. Подолавши київсько-руський простір адміністративно, Литва опинилася під владою культури розкладеної держави.

І так само закономірно, що на терені України не тільки не припиняється, а ще глибшає й ширшає потік освіти та науки: ще 1439 р. створюється братство при Успенській церкві у Львові, а згодом засновуються освітньо-науково- релігійні братства по всій Україні, їхніми школярами стають представники усіх станів, а вивчалися в них і гуманітарні, і природознавчі предмети. І це було як продовження великої традиції (онука Ярослава Мудрого Ганна Всеволодівна відкрила школу, в якій учили грамоти й велися практичні заняття; а онука Володимира Мономаха княжна Євпраксія – Зоя, що навчалася і в Греції, стала автором першого наукового медичного трактату «Аліма», котрий і досі зберігається у Флоренції; українці-руси користувалися працями з фізіології, космографії, астрономії, математики),– так і відповіддю на потреби нового часу. З одного боку, братства стали захисниками своєї віри (і символічно, що до Київського братства записався з усім своїм військом гетьман П. КонашевичСагайдачний), а паралельно – інституціями, в яких формувалася національна інтелігенція та державницької орієнтації еліта. Як писав 1581 р. пастор Обертон, в Україні при всіх церквах були школи. Були вони і в усіх містах, при всіх

525

полках та на Запорозькій Січі. Природно, що в Україні, як в небагатьох європейських державах, ще в середньовіччя створюються то школи-академії (як в Ракові, Дубні, Хмельнику), то академії типу Острозької (1576–1580), КиєвоМогилянської, в яких на європейському рівні і велося навчання – трирічне («трівіюм») та чотирирічне («квадрівіюм»), зокрема викладалися граматика, риторика, музика, поетика, синтакса, діалектика, філософія, геометрія, астрономія, слов’янська, грецька, латинська мови; і розвивалися різного роду науки. Як наслідок – ще в XVII ст. в Гейдельберзькому, Болонському, Сорбонському, Празькому, ін. університетах вчилося 1946 офіційно записаних студентів з України, Білорусі, Литви (зокрема – Мелетій Смотрицький; учитель Г. Сковороди Симон Тодоський; Варлаам Ясинський), а українські вчені, як Юрій Дрогобич (Катермак), Павло Русин, працювали ректорами чи деканами факультетів зарубіжних університетів.

Укрнїна була однією з найосвіченіших, науково розвинутіших, культурних націй (держав).

Іособливо важливо, що культура носила державо-, суспільство-, націє-, людинотворчий характер.

Чи не найпереконливіший доказ – розвиток історіософії, філософії, філології, релігієзнавства, багатогалузевого мистецтва.

Київська Русь і Україна – це часові назви одного етнодержавного організму, – така суть змісту і пафосу «Густинського литопису», що охоплює події Х–XVI ст., враховує події загальної світової історії й чітко розрізняє історію Київської Русі та московського князівства.

Ітут не можна не наголосити: тільки в Україні літописна традиція не переривається з Х до XIX ст. А літописи – це ж не просто історіографія (джерельна база освіти й науки). Українські літописи – пам’ять епох і поколінь, що виявляє як негаснучу самосвідомість народу, так і його ідеали, державнополітичну, соціально-економічну, національну і релігійну орієнтацію та волю, як і мораль, етику, естетику, психіку. Закономірно, що літописи Самовидця, Грабянки, Величка, «Історія Русів», як і літописи Київської Русі, в XVII ст. стали могутньою силою відродження української ідентичності, а згодом державницької волі («Книги Битія...»), жадання здійснення власної історичної місії. А нині знову стають основою дійсно наукової історіософії, отже – знань, культури почуттів, мислення, життєдіяльності, національного державотворення.

Неоціненну культуро- й суспільнотворчу роль відіграють і патріотична релігія та мистецтво.

Наголошуємо: патріотична релігія й церква, бо для інших народів – це норма свідомості та совісті. Для України ж – велика і не менш актуальна проблема.

Ще в час татарщини київські митрополити, єпископи вважали за можливе залишити свою паству й шукати більш спокійних і затишніших місць. Зміна території (Володимиро-Суздальське, Московське, Ростовське князівства)

526

зумовлювала зміну чи суттєві корективи і в конфесійно-державній орієнтації. Вони або самі залишали напризволяще поруйнований Київ, або зрадити історичній столиці їх змушувала Москва (навіть засобами морального й фізичного терору). За час литовсько-польського панування українцям нав’язували то пряме зречення батьківської віри, то різного роду унії. За російської колонізації українська церква позбавляється і найменшої самостійності, а її навіть високообдаровані лідери (як Л. Баранович, інші 15 єпископів, рекрутованих Петром І до Росії) стають знаряддям не лише релігійно-церковної, а й національно-духовної, мовно-психологічної уніфікації та асиміляції. Здавалося б, протиприродно з'єднувати релігію свободи з релігією офіційного самодержавства, імперіалізму, тоталітаризму й месіанізму, та коли священики могли «повірити» інсинуаціям і проклинати І. Мазепу, оголошеного Петром І зрадником і ворогом народу та віри, в збудованих гетьманом церквах і храмах, то чого вони не могли?! Ганебнішого за зраду своєї совісті й честі, отже

– порожнечі душі не існує.

Та не на зрадниках тримається культура. Тисячі пастирів-подвижників поєднали свою долю з народом і в час біди виявилися не лише порадниками, проповідниками, а й лицарями на полях боїв. Як і Києво-Печерська Лавра, Софія, храми, церкви, монастирі Чернігова, Львова, тисяч інших міст і сіл стали не лише фортецями воістину народної віри, а й академіями, університетами, школами національної освіти, педагогіки, державності. Такі ж первосвященики, як І. Гізель, П. Могила, у час діяльності в Києві й Чернігові Л. Баранович стали великими діячами й на ниві народної культури, організаторами освіти, науки, мистецтва.

Природно, що і в час Гетьманщини мистецтво стає мірою культури націєдержавного будівництва, а чільне місце у тому процесі посідає мистецтво Слова: скарбниця, генератор, реформатор народної свідомості, найбільш універсальний вираз і носій національної ідеї.

Так, ще один особливо красномовний доказ неперервності духовнополітичної етнопсихологічної еволюції українства – билини київського циклу. Абсурдно, але їх (як і билини новгородські) офіціозні не лише історики, а й філологи відносили до культури... російської. Мотив відомий: Київська Русь – «колиска» трьох народів. Насправді – це твори і змістом, і образами, і пафосом, а не лише місцем подій, – повністю праукраїнські: вони є продовженням мотивів «Велесової книги», уславлюють навіть прізвищами (Селянинович Микула, Попович Олеша), до того ж – реальних українських людей. Нагадаємо: навіть поняття Україна вже зустрічається в літописі про події 1187 р. І, що не менш важливо, вони присвячені добі християнській, а є язичницькими і духом, і героями та конфліктами (між великим князем, його захисниками з народу і Зміями – персонажами ще міфологічними).

Закономірно, що в одному потоці появляється «Сказання про Мамаєве побоїще», історичні пісні і народні думи, драми загалом і драма Ф.

527

Прокоповича «Володимир» (1703) зокрема: вона хоч і переадресована пізніше Петрові І, насправді присвячена Київській Русі та великому українському реформаторові письменнику, покровителеві мистецтв І. Мазепі.

Злет культури доби бароко виявляв:

1)органічну еволюцію ідейно-художніх шукань Київської Русі з мистецтвом наступних епох;

2)був позначений традиційно-органічною спорідненістю з мистецтвом (культурою) Греції, Риму, знаменному контамінацією українського фольклору з писемною літературою (як і живописом, архітектурою, театром, музикою) на духовній основі української історіософії, ідеології, релігії, державотворчої діяльності.

Державотворча діяльність є вирішальним: велич Києво-Руської держави – з одного боку та ідеал свободи – з іншого, стають і причиною, й наслідком того, що появляються воістину українські феномени не лише державно-політичного (як козацтво, Запорозька Січ, Гетьманська держава), а й культурно-мистецького змісту та значення.

Народ поетизує носіїв своєї моралі та віри й підноситься до ідеалізації гетьманів, полковників, кошових, які стали борцями за національні інтереси (Байда, Сагайдачний, Дорошенко, Хмельницький, Богун, Кривоніс, Нечай, Морозенко, Маруся Богуславка) й понад усе шанували свободу, рівність, справедливість, вірність честі і вірі, презирство до зрадництва й навіть смерті. Особливо поетизуються демократизм і побратимство – як вищі прояви українського патріотизму та гуманізму, правди та краси. І цей волевияв настільки сильний, що обличчям до реальних подій, конфліктів, героїв повертаються ті, що раніше, заполонені греко-латинською традицією, бачили переважно чужоземних (античних) богів та героїв, дивилися на свій народ лише як на населення, доля якого – ревно й слухняно (по-християнськи) виконувати волю інших.

Народ повернув інтелігенцію до історичного самоусвідомлення своєї ролі. Його воля і визначила зміст та характер розвитку культури загалом, мистецтва зокрема.

Найперше – у сфері державно-правового мислення, почуттів, життєдіяльності: про розвиток України як суверенної держави дбають П. Конашевич-Сагайдачний і М. Дорошенко. Б. Хмельницький не обмежується автономією від Туреччини, Польщі чи Росії, а прагне: по-перше, створити самодержавну (іменуючи себе самодержцем всієї України-Руси) демократичну державу (з успадкуванням гетьманської влади, бо за тодішніми міжнародними нормами лише така країна не могла бути інкорпорованою іншими); по-друге, створити об’єднання держав (Швеції, Німеччини, Мадярщини, Польщі, Молдови), завдяки якому Україна була б не тільки рівною та незалежною, а й інтегруючою частиною, впливовою силою Європи.

Завдяки широті мислення та поглядів, засвоєнню міжнародного досвіду в

528

плані здійснення цієї програми виступають й І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа, згодом П. Полуботок, К. Розумовський, а наслідком їхньої патріотичнодержавницької діяльності стає правове оформлення політики, філософії, ідеології – Конституція Пилипа Орлика – переконливе свідчення як новаторства, так і традиційності мислення спадкоємців Київської Русі.

Культура державної політики (поєднання волі народу Вічової Ради – з волею уряду Гетьмана, старшинської ради або Кошового і козацької ради) визначила й основи культур соціальної (прав різних станів), економічної (розвиток сільського господарства, основ буржуазних відносин, внутрішньої і міжнародної торгівлі), національної (рівність усіх перед законом) та конфесійної (свобода віросповідання з підтримкою націїональної церкви) політики.

Чи не вперше в Європі було чітко зафіксовані права людини в суспільстві як пріоритетні. Конституції й віче визнавалися підзвітними як хлібороб, купець, старшина, так і гетьман.

Україна ставала однією з найосвіченіших та розвинутіших економічно буржуазних держав і націй. А її керманичі виступали в уже традиційній іпостасі людей універсального типу: політиків і законотворців, адміністраторів і воїнів, не лише меценатів, а й творців та організаторів освіти, науки (К. Розумовський 52 роки був президентом російської академії наук), мистецтва.

Природно, що нового розквіту набувають Києво-Печерська Лавра й Софія, розбудовуються й з’являються нові храми, церкви, монастирі в Чернігові, Батурині, Козельці, містах правобережної України.

Розквітає оригінальний, велично-духовний, вражаючий естетично стиль бароко. І його величність не тільки у нестандартності форм, а й у специфічності та глибині змісту: як і в європейському мистецтві Реформації, Відродження, автори ставлять одвічні питання життя і смерті, добра і зла, справжнього і фальшивого, тимчасового і вічного в людині. Нерідко панують традиційно-вічні сюжети, мотиви, образи. Живе пам’ять віків і поколінь. Та водночас це вже твори і новочасної філософії, етики, естетики: вони породжені умовами вирішальної боротьби за саме існування українства. Тож природно, що українські історичні пісні та думи виявляють і велич, і драми, трагедії боротьби з турками-яничарами (і турецько-татарськими, і своїми), польськими і російськими колонізаторами. Це мистецтво найглибшої лірики й масштабної епіки, настояне на драматично-трагедійному світорозумінні, але оптимістичне й гуманістичне. До реальних «трудів і днів» українства звертається й писемна література.

Символічне зізнання поета І. Величковського: «Я ж, справжній син малоросійської вітчизни нашої, вболіваючи серцем... намислив з горливості моєї милої батьківщини... поетичні штуки створити руською мовою», бо ж чужоземною не виразити глибин задуму, народної думи, совісті, долі, душі. Не тільки до дійсності, а й до вітчизняної мови звертаються й інші патріотично

529

мислячі поети, прозаїки, драматурги, і це дістає логічне завершення ще в XVIII та XIX ст. у вершинних здобутках: поезії та філософії Г. Сковороди та творчості І. Котляревського.

Наголосимо: їхня творчість стала не лише початком нового, а й завершенням попередніх етапів розвитку словесності. Творчість і Г.Сковороди, й І.Котляревського стала синтезом фольклору та писемної творчості, вітчизняної і зарубіжної літератури, а головне – українсько-народної філософії, етики, естетики.

І знову доказ – історичні джерела. Найперше – козацькі літописи, що були, до всього, не лише глибоко історіософськими, а й яскраво художніми творами. Вони поєднали традиційний з новим типом мислення.

Вичерпно переконує й сама художня словесність. Г. Сковорода не випадково робив наголос на шуканні в собі «справжньої людини», поетизував «людину природи» як людину «серця», «сродної праці», а найвище підніс «отця вольності Богдана» (Хмельницького).

Ще у книзі 1483 р. «Прогностична оцінка» Ю. Дрогобич співзвучно з Я. Мудрим, В. Мономахом зазначав: «Будь же прихильним до книги: вона допоможе пізнати те, що невдовзі гряде». А паралельно, як і його великі предтечі, ставив філософські пиття типу: «Що ж бо є тривке на зрадливім світі?» та висловлював «похвалу поезії» П. Русин. Так само закономірно, що поряд з гімном рідній землі, природі у «Пісні про зубра» М. Гусовський склав героїко-патріотичний твір «Перемога над турками під Теребовлею 2 липня 1524 року»; С. Пекалід творив поему «Про острозьку війну»; А. Чагровський уже й заголовком засвідчував, що писав не просто синівські послання землякам, а «Думу українну».

Показово: Ф. Прокопович ще в полоні античних образів – Титана, Люцифера, Гіменея, – але вже складає «Похвалу Борисфену», уславлює простоту життя (байка про сільську і міську мишу), стає в полеміку з тими, хто переслідує думку, науку, дух («На папу Урбана VIII з приводу суду над Галілео Галілеєм»), зазначаючи при цьому: «Так наші предки... нас навчили».

Ще Київська Русь знала шедеври античної – грецької, римської, інших народів і епох класики. У XVII–XVIII ст. традиція не переривається. Тому не переривається й культура почуттів, мислення, ідейно-художніх шукань у словесності.

При цьому, як і раніше, розробляються й міфологічні, біблійні сюжети; активізуються видання агіографічних творів; багато робиться для визнання пріоритету християнства.

Однак очевидно: і у фольклорі, і в писемній літературі стилістика панує новочасно-релігійна, а дух – язичницький, контамінований з ідеями гуманістично-демократичного християнства. Одна із причин – безкінечні полеміки, що підривали авторитет і католицизму, і православія; друга – менталітет українців: вони не схильні до містики, а тому не прихильні й до

530