ukrainoznavstvo

Ізлочини творилися.

Ікнязь тоді немічний був.

Іуслав синів своїх до брані.

А ті варягам піддалися, знехтувавши рішення віча.

...поки боруси билися, на нас наповзли вороги численні.

А внук троян був самотен при багатьох друзях і був (у полон) уведений...

...За десяток віків забули своє родство, І так роди жили окремими племенами.

Се називаються ті поляни, свередзі і деревляни: Тут бо всі руські, з руськолунян походячи. Окремими є сумь, весь і чудь – і з в і д т и п р и й ш л а на Р у с ь у с о б и ц я.

За другу тисячу літ підпали розділу і лишились у

самотності,

і почали на чужих у неволі працювати.

...Іллірійці сказали, що ми нерозумні,

і прийдуть нам помагати...

...То бо той старотець сказав: «А підемо до іншої землі, в якій течуть меди і молоко, і та земля є».

...І руси пустили готів до землі своєї, бо ці обіцяли бути з нами.

Важкі часи настали. Напали на нас римляни од Дунаю, греки з півдня, а готи з півночі і півдня.

... А в ті давні часи у нас не було єдності, і лишались ми без Велеса, як віск.

...Довго тривали літа рабства.

...Не були ми тими, що йшли на чолі раті.

...Наші жерці знання збагачувати закликають, а вкрали їх

від нас.

...боїмося, що так і лишимося невігласами до кінця,

не знаючи, звідки ми.

512

Коли для одних, як для творця «Велесової книги», рани і біль, ганьба України – це їхня печаль, і вони бачать їх у комплексному співвідношенні з явищами позитивного плану (які й визначають шану до України та її славу у всепланетарному масштабі), то інші бачать лише негатив, на основі чого й

проголошують вирок: Україна не може бути суверенною нацією-державою, бо українці за самою своєю суттю є народом бездержавної ментальності (психіки, мови, культури) та історії.

Безпідставне і неблагородне, безперспективне заняття! Облудні антиісторичні твердження.

Бо є підстави, до того ж – обґрунтовані та серйозні, і для докорів, печалі та звинувачень. І їх, наголосимо, першими, у чому мали змогу переконатися, висловили наші пращури, підтвердивши: вони – мислячі й самокритичні, отже, спроможні дивитися на себе збоку, «з прищуром очей», високо-вимогливо й, отже, державно (про державницькі критерії насамперед свідчать ще «Велесова Книга», а згодом «Слово о полку Ігоревім», літописи, твори І. Вишенського і Г. Сковорода, Т. Шевченка й П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки). А продовжують роздум про свою сутність і творці держави 90-х років XX ст.

Але з яких позицій?

Не станемо говорити про недругів закордонних, які, як «режисери» «Останкіно», бачать в Україні лише занепад, а причиною – самих українців: там промовляють великодержавна пиха, колонізаторська злоба, татаромонгольського штибу ідеологія безособовості, дрімучої дикості, антидемократизму. Для них ми – чужі, раби, що захотіли бути вільними.

І вишукують вони негаразди у нас (а як їх нема, то й вигадують, провокують людське невдоволення), щоб приховати свої, аж до розстрілу власного парламенту, геноциду в Ічкерії-Чечні...

Але не можемо обминути увагою тих, хто зробив своїм ремеслом, садистською втіхою обпльовування, дискредитацію, глум с в о є ї, здавалося б, Землі, своєї нації, мови, культури, бо ж вони народилися в їх лоні і послуговуються усіма їхніми багатствами, славою, честю. Жити в материній Хаті, користуватися її благами й плювати в обличчя – не просто неморально, а злочинно-підло, відвороти й безчесно. Особливо коли врахувати:

1)усі, що так палко люблять Росію, покивують на неї як на ідеал,– сидять не в Росії, а в Україні (інших державах) і хоч можуть виїхати до свого «раю», але несамовито тримаються за «пекло»; тож говоримо про варварство у минулому, але саме теперішні хулителі усього українського є взірцевими варварами в царині вселюдської культури, бо здійснюють злочинну практику нищення екології як природи, так і душі (духовності);

2)стало нормою посилатися на жорстокості українців у процесі державотворення; та й це – укус підколодних гадюк, хамелеонство, бо один Іван Грозний, один Петро І, один Ульянов-Ленін винищив українського (та й російського) люду більше, ніж усі українські державотворці разом узяті. І треба

514

подумати, чи дорікати українству за фантастично гіперболізовані утиски та кари, чи погодитися з слушністю розмірковувань Д. Павличка в його поемі «Ностальгія»:

...В нас попелом посипані гетьмани. Шкода, що нас не виховав тиран, Що не переженились ми ордою, Що засівали тільки власний лан, Світ не лякали збройною ходою, Й тепер демократичний свій талан Охрещуєм не кров'ю, а водою, – Та ні, не жаль, бо ж будуть нагорі Не мечоносці, а плугатарі

Бо й сьогодні головна дилема України: бути чи не бути?! Бо головне в ментальності українців – демократизм і свобода; в ментальності сусідів,– татарсько-монгольського типу автократичність і знеособлення. А це й породжує головний конфлікт доби, бо:

Ваша мати – Азія, а наша – Європа…

Добре знаючи це, О. Блок писав:

Попробуйте сразиться с нами!

... Да, азиаты – мы, – С раскосыми и жадными очами!

(«Скифы»)

Але «азіатами» можуть бути не лише ті, що живуть в Азії або в Росії. Скоріше навпаки: класичні азіати – тут, і не з чужих етносів, а «свої» – ті, що виховані як «хахли» – жахне страшидло,

Людина видом, але духом бидло, –

оскільки осердям їхніх натур є не тільки двомовність, а й двоєдушність, точніше

– бездушність, порожнеча, через що:

Коли хахол звертається до Бога, То лиш на те, щоб освятить ярмо, За рабство помолитися щомога, Сквернити Кобзаря святе письмо...

Отож, мусимо визнати, що і в українстві, як і усіх народів, немало (і в характері, і, як наслідок, в долі) таких реалій, які не роблять нам честі.

515

Але не можемо обмежитися констатацією, що в нашій історії були Окаянні і Пушкарі, Кочубеї і Вишневецькі, Брюховецькі і «вірні ленінці», з волі чи згоди яких нищилася наша державність, національна самосвідомість, віра, мова, філософія, культура, хліборобська, освітньо-наукова, мистецька, інтелігентська, військова еліта. Бо де їх не було?..

В ім’я правди й грядущого маємо поставити питання: чому? Які були причини і наслідки добра чи зла? А також, яка в тому роль культури.

Перша відповідь очевидна: і характер, і доля українства – явища історичні, сформовані тривалим, багатогранним процесом, в якому особливу роль відігравали специфічні умови і форми еволюції етносу, релігії, філософії, мистецтва, освіти, науки, педагогіки, права, а тим самим і нації та держави.

Не випадково ставимо на перший план етнос. Він – і першопочаток, і вершина еволюції суспільства – нації: її долі, характеру, перспектив (місії).

Ми вже бачили, як непросто еволюціонував український етнос: упродовж тисячоліть; в надрах різнорідної природи; на перехресті доріг інших етносів, отже, мов, звичаїв, релігій, культур. Зазначалося й те, що ядро характеру українського етносу формувалося в процесі взаємодії чотирьох расових типів: східно-європейського (слов’янського), ядранського, арменоїдного, нордичного. Природно, що усе те накладало відбиток і на почуття й волю людей, їх темперамент і фізичні властивості, на мету й засоби досягнення її, на ідеал і психіку, релігію й філософію, зміст і форми життєдіяльності.

Важливо: усі расові типи поширені по всій території України і становлять єдиний сплав. Однак українська нація досі в процесі кристалізації: і тому, що вона «різноелементна», і тому, що вона мала тривалі періоди недержавності, коли підтримувався (зовнішніми силами) процес не об’єднання, а деструктуралізації.

Та сказане не означає, що, як твердять окремі дослідники (чи політики), українська нація ще не сформувалася. То – нонсенс, наслідок однолінійного підходу, формальної логіки, отже – одномірності та однозначності висновків. Українська нація цілком сформованим феноменом є ще з часу Хмельниччини. «Помаранчева революція» 2004 – 2005 рр. засвідчила всьому світові найвищий рівень і політичної нації, і громадянського суспільства в Україні.

Інша річ, що нація – це спільнота етнічно-політична. І багатошаровість етнічних елементів в українстві позначалася, позначається і ще буде даватися взнаки, особливо за умов соціально-політичної нестабільності та зовнішніх стимулювань внутрішнього антагонізму. Але це свідчить не так про її слабкість, як про перспективу розвитку й розквіту. Бо ж цю націю розкладають і нищать, а вона живе й бореться, перемагає!

Говорять: а все ж українська нація після Хмельниччини стала недержавною, отже – виявила недостатню внутрішню життєстійкість. Та й то – доказ слабкості навіть формальної логіки. Бо насправді Україна багато століть переживала перманентний процес то творення, то втрати держави. Але ніколи

516

нація не тратила внутрішньої енергії, волі, жаги державності. І саме могутня сила націоналістичної ідеї зумовила створення таких державних структур, як УНР, Гетьманат (1918), Директорія, навіть – УРСР з її неповноцінною, а все ж – державністю! А в 90-х роках XX ст. вона знову стала на шлях здійснення своєї історичної волі та місії і домоглася свого.

Коріння цієї волі (політичної, соціальної, релігійної, духовно-правової) та психіки в праглибинах історії. І особливу – часто суперечливу, неоднозначну, однак – активну роль у тому процесі відігравала культура, зокрема одна з гілок її – віра.

Знову повернемося до етнічного чинника: він впливав і на характер людей, держави та нації (мету, принципи й засоби її досягнення), і на процес та наслідки культуротворення, чільну позицію в якій займала релігія, а згодом – церква.

Можна подивувати такій градації, однак вона обов’язкова: українці пережили й переживають процеси як одно- (язичництво) дво- (язичництво й християнство), так і багатовір’я (політеїзм), а також як відсутності, так і наявності, а то й непомірної розгалуженості конфесійних інституцій, зокрема: при вірі в єдиного Бога, як у християнстві, існують не тільки православ’я й католицизм, а й численні протиборствуючі церкви в православ’ї.

Це – наслідок надто складного історичного розвитку з надзвичайно суперечливими, аж до трагічних наслідками.

Перше важке випробування почалося з часу впровадження християнства як офіційної релігії: тоді розгорнувся процес знищення кореневої системи світовідчуття й світорозуміння праукраїнців, а тим самим – згубного роздвоєння не тільки в свідомості, моралі (коли поклонялися одним богам, а славили інших), психіці (непевність у своїх ідеалах, страх за наслідки віри у

своїх богів), а й у шарах суспільства: маси лишалися язичниками, а «верхи», особливо церковна еліта,– християнами. Окреслився процес розщеплення етнічної цілості, трагічної роздвоєності в орієнтації: мас – на вітчизняні святині, урядовців – на закордонні стандарти. І не тільки релігійні, а й, логічно, державно-культурні.

То була неймовірної сили драма, бо з того часу відчуження між масами й елітою усе зростало; і не тільки в питаннях віри. Народ прагнув демократії і свободи, а «верхи» – візантійсько-варязької самодержавності. Благодать була в синтезі обох тенденцій, та його досягти часто не вдавалося. Завершення виявилося трагічним: еліта втратила духовно-культурний зв'язок з народом і стала мігрувати в чужі державні (а далі й культурні) структури. Наслідки виявилися плачевними передусім для неї: втрата державницьких позицій та ролей, а далі розмивання і волі та психіки. Могутні державці Київської Русі стали молодшими партнерами литовської, згодом польської та російської знаті.

А народ – «молодшим братом», що стало початком багатовікового присмерку культури, внутрішнього розриву єдності традицій, поколінь і епох.

517

За визначенням М. Грушевського, нація ставала все більше неповною. Особливо непослідовною, чи й непатріотичною виявилася еліта церковна: вона то перебиралася в чужі землі (навіть на рівні патріархів, єпископів), то вступала в унії, які бували й одверто антиукраїнськими. І не випадково: чи не більшість сановників була не національного походження. Їхні інтереси не збігалися з державно-етнічними, з народними ідеалами.

Так оголилася проблема: релігія й церква. Українська церква досі в переважній більшості керівного кліру орієнтується на... чужі держави (Константинополь, Москву чи Варшаву й Рим): і мовою, і обрядами, і політично, демонструючи культурну ущербність. А точніше – безкультурність.

Інша справа – релігія як частина культури. Слушно зауважують автори збірки «Релігія в духовному житті українського народу», що на сучасному етапі необхідний всебічний, неодномірний, науково-аналітичний метод, як і врахування того, що «складність історичного буття українського народу формувала у нього плюралістичний світогляд. Крім релігійності, його свідомості притаманні й елементи вільнодумства, що проявилось у вигляді релігійного інакодумання, скептицизму, індеферентизму, антиклерикалізму, пантеїзму, антиатеїзму. Раціоналістичні та ірраціоналістичні підходи мають місце у різних сферах української духовної культури – в науці, філософії, освіті, мистецтві, навіть богослов’ї... Крім того, треба долати конфесійну упередженість в оцінці релігійно-духовного життя українців, не переносити міжрелігійні суперечності на ґрунт національного».

Неважко переконатися, що сфера й проблема релігії належать до багатогранних, а їхнє коріння – в глибинах праісторії.

Суперечливий вже сам початок: вірування зароджується як процес складного комплексу почуттів: захоплення природою, благоговіння перед нею, але водночас і страх: природа була багатою й щедрою, проте й нещадною. Тому її обожнювали і намагалися то пізнати, то прихилити, привабити. На цій основі кристалізувалися «атоми» філософії й містики, поезії й інших форм мистецтва, загалом – духовно-мистецький синкретизм. У ньому поєднувалися і релігійні форми (обрядовість), і духовні чинники: віра в упирів і берегинь (як «філософія» життя і смерті, добра і зла), в Рода (рожаниць), а паралельно – творення ідолів, що символізували природно-життєві сили (від Землі до Космосу).

Найчастіше божества уособлювали образи-сили, пов’язані з хліборобською (скотарською) культурою, сім’єю і родом (Лель, Лада). Синкретизм виявився і в поєднанні елементів релігій різних племен та континентів. На цій підставі, а також враховуючи роль християнства, І. Огієнко твердив, що в язичництві не завершилося формування цілісної викінченої системи. Проте має цілковиту рацію О. Домбровський, твердячи: крім спільних вселюдських «проявів релігійних вірувань як фетишизм, анімізм, тотемізм, культ вогню, рік і культ предків, а далі політеїзм та дуалізм у понятті розуміння й персоніфікування

518

Добра і Зла, Світла й Темряви, територія України із своїм населенням відзначалася у загальному власним стилем змісту й форми релігійного життя».

Друга проблема раннього періоду – суворість чи й жорстокість традицій, зумовлюваних фетишизацією природи (непізнаних сил).

Маємо на увазі жертвоприношення, які робилися спочатку гаям, колодязям

ірікам, а потім, як зазначається в «Повісті временних літ», диявол, за визначенням філософа, «у ще більші спокуси ввергнув людей»: вони почали «кумирів творить: одні дерев'яні і мідні, а другі – мармурові, золоті і срібні. І кланялися їм, і приводили до них своїх синів і дочок і заколювали перед ними…».

Внутрішньо надзвичайно суперечливим, а головне – незрівнянно жорстокішим виявилося християнство. Особливо з часу, коли стало офіційною релігією і, на відміну від забобонності язичників, здійснювало людиножерство й з «ідейних» міркувань. Язичники приносили в жертву одиниць, і не з помсти чи озлобленості, а віри в доброчинність також і стосовно жертв. На підтвердження достатньо нагадати свідчення арабського мандрівника Ібн-Фадлана: староруський князь, ідучи з життя, одну частину набутого добра залишав спадкоємцям, іншу йому клали в могилу; «померлого обряджали в дорогий парчевий одяг із золотими ґудзиками, соболину шапку й садовили на корабель (пізніше – «на сани».– П.К.), спорядивши особистою зброєю, їжею, жертовними тваринами і навіть дівчиною, яка погоджувалася супроводити небіжчика у «сад красивий і зелений».

Християнство як офіційна релігія йшло у сполохах кривавих вогнищ, хрестів, аутодафе.

При цьому спочатку той криваво-хресний шлях міг сприйматися як помста за нечувані гоніння, яким піддавалися ранні християни, коли в основу клали принципи людяності: турботу про ближніх, співчуття, доброчесність, рівність, братолюбство.

Але з часу легалізації римськими імператорами християнство стає ідейно нетерпимим: і щодо інших релігій, і щодо «єресей» у своїй системі, і, зрештою, навіть щодо людини загалом («єретиків»).

Причини відомі: римські імператори усвідомили, що утримати імперію, навіть, ще численнішими легіонами, зброєю, – неможливо. Потрібна охоронна духовна сила.

Зцієї причини на християнство й покладалася державно-охоронна місія. І лідери християнства взяли на себе цю роль (бажаючи, до речі, підпорядкувати собі не тільки душі людей, а й державну владу, світську еліту). Логічно, що віра

іцерква стали не тільки аналогами, а й різнорідними частинами. Церква, як не дивно, але взяла на себе й слідчо-каральні функції. І не тільки щодо людей – відступників, особливо – язичників, а й у ставленні до науки загалом та філософії зокрема; до мистецтва, особливо –сповненого життя, гуманістичноволелюбних ідеалів, за що пізніше не без успіху розвінчував християнство

519

Ніцше.

За цих умов багатобожжя стало незручним. Мав бути один Бог як воля й закон для всіх. Раніше віруючий визначав свої святині. Віднині вершителем всіх помислів і справ став один Бог.

Людина перетворювалася на знаряддя, об’єкт божої волі, а оскільки Бог був далеко, його іменем діяли церковники. Їх уже менше цікавили інтереси, а тим більше особистість віруючих. Зайвими стали розум і самосвідомість. Бог

став символом сили, гніву і кари, людина ж – втіленням духовного рабства. Рабства як символу добровільного вибору стану несвободи; приреченості на землі й сподівань ціною самозречення та покори удостоїтися щастя «на небі».

Прийняття християнства русами-полянами не лишало можливості вибору (християнство було нещадним до інакомислячих). Але чи могли укри-руси- поляни, виплекавши ідеал благодаті – свободи, легко (не кажемо вже – добровільно!) докорінно змінити свою ментальність?

Розгорнулася нещадна боротьба: і фізичним побиттям язичницьких богів та язичників; і дискредитацією основ – релігії – філософії – «поганства». Зіткнулися тисячоліття власної, сповненої крові і поту, життєдіяльності з чужоземними нововведеннями. Зіткнулися інтереси людей, держави і церкви. Вибір мали робити всі: народ, інтелігенція, урядуючі кола.

Існує думка, що в Київській Русі тоді зіткнулися не так релігії, як епохи, а «двовір’я» треба сприймати як наслідок не стільки протистояння двох релігій, скільки як «творчий діалог-зустріч двох культур...».

Необхідно рахуватися й із зазначеною парадигмою; відбулася і зустріч двох культур. Але про який діалог могла йти мова, коли здійснювалося витіснення однієї та впровадження іншої культури, а головними виконавцями та засобами стали церква і влада?

Діалог-зустріч могла відбутися. Бо ж християнство було відоме ще династії києвичів: князь Аскольд, здійснивши кілька переможних походів на Візантію, 860 р. запровадив у державі християнство. Константинопольський патріарх Фотій благословив створення в Києві митрополії. Розпочинає діяльність архієпископ Михайло Сірин.

Однак здійснюється переворот, місце вбитого Аскольда посідає малолітній Ігор з династії Рюриковичів. Християнство ще не посідає панівного становища. Запанує воно лише після об’єднання Куявії і Славії (Новгородщини) в Київську Русь та освячення киян Володимиром Великим, до того ж шляхом, далеким від «діалогу культур».

І цілком логічно.

Наші пращури йшли, нагадуємо, від обожнення Лади й Леді (матері і дочки), що були ідентичними богиням грецького язичництва Леті (Латоні) та Артеміді (пізніше – Деметри й Персефони). Далі – богів-героїв, які водночас і очищували, й впорядковували світ, стаючи визначальними персонажами і релігії, і філософії, і мистецтва (Персей, Тезей, Геракл, герої «Іліади» й «Одісеї»

520