Evropeysky_slovar_filosofii

Європейський словник філософій

«вживання» (як Gebrauch), «власності» та «узуфрукта».

В англійській мові розрізнення між двома значеннями видається менш чітким, ніж у німецькій: jouissance у юридичному сенсі виражається через use та possession, але також через fruition (що відсилає до семантичної дуальності латинського fructus) та, зрештою, імовірно, завдяки іноземному впливу, через enjoyment (to enjoy certain rights – «користуватись певними правами»), що приводить нас таким чином до лінії gaudere.

Хоч би із чого виходила мова, аби виразити jouissance-право: із терміна, що початково належав до юридичного словника (як німецьке Genuss), чи з терміна, що належить до словника афективності (як французьке jouissance), у цьому випадку йдеться про те, аби володіти річчю чи мати її, що протиставляється відчуттю задоволення від чогось. Отож, коли «Diccionario» іспанської Королівської академії приписує дієслову gozar «радіти» такі значення, як: «1. Мати щось чи володіти чимось, наприклад, гідністю, правом первородства чи рентою; 2. Отримувати задоволення, приємність чи радість від чогось; 3. Фізично пізнати жінку; 4. Відчувати живе задоволення, солодкі та приємні емоції», об’єктивний сенс першого визначення, здається, здобув перемогу над суб’єктивним сенсом другого та четвертого.

Та виявляється, що у згаданих раніше мовах те саме слово, чи походить воно із юридичної лексики, чи з гедоністичної, буде означати насолоду за зразком цих двох значень: суб’єктивного та об’єктивного.Міжниминасправдібагатоспільного, то можна легко та безпристрасно переходити від насолоди як права власності, що перебуває по той бік принципу задоволення – незадоволення, до насолоди як досвіду, що дає інтенсивне задоволення речі у власності, коли з іншого (чи самого себе) роблять об’єкт власного fruitio. Тим часом, велике значення має етимологія слова, адже тут протиставляються не прості ізольовані іменники, а різні семантичні констеляції. Таким чином, Genuss прямо відсилає до словника вживання чи власності (Nutzung, Benutzung, etc.), тоді як jouissance спонтанно викликає ідею задоволення та радості (gaudium) завдяки дієслову jouir (а особливо імперативу «Jouis!», яке Лакан вважав належним до surmoїque «Над-Я»), іменнику jouisseur «гульвіса», прикметнику jouissif «той, що приносить задоволення»; «нестерпний» і тощо. Дійсно, можна зауважити, що у французькій мові дієслово jouir у неперехідному сенсі дає іменник jouisseur, який означає шукача задоволення від життя, зокрема, чуттєвого задоволення. У німецькій мові він називається Geniesser (від Genuss) чи Lebermann

(«гульвіса», завжди чоловічого роду!), тоді як італійська мова називає його gaudente, залишаючи fruente (di) на позначення того, хто насолоджується певним благом. Англійська мова робить із гульвіси sensualist, хоча й часто для його опису зберігає французьке слово у первісній формі (jouisseur).

під впливом марксизму та психоаналізу, зазнали такої трансформації, що нині ці два класичні значення мають тенденцію до злиття під поняттям насолоди. Таке незнане до того розширення дозволяє реабілітувати у тому самому русі свободу схильності насолоджуватись та право цілковито розпоряджатись собою. Ця спроба, зокрема, становить центральний мотив «парадоксальної економіки», викладеної Жоржем Батаєм у «Проклятій долі» («La Part maudite», 1949). Так, для нього «усвідомлювати вирішальний сенс миттєвості, коли ріст (здобування чогось) перетворюється на трату – це саме і є самосві­ домістю, тобто свідомістю, яка вже нічого не має за об’єкт» та в якій людині повертається вільне користування (насолода, jouissance) собою. Ця теза видається спекулятивним повторенням «екстазу», про який автор згадував у «Внутрішньому досвіді» («L’Expérience intérieure», 1943): «В цю хвилину я думав, що ця мрійлива насолода не перестане мені належати, що я житиму від цього часу забезпечений владою меланхолійно насолоджуватись (jouir) речами та витягувати з них задоволення (délices)».

Серед змін концепту насолоди, якими так захоплена сучасна думка, варто виділити окреме місце для зміни, яку Жак Лакан увів у поле психоаналізу і яка становить проблему для його перекладача. Здається, що оскільки французьке jouissance увійшло у 1988 році до «Shorter Oxford English Dictionary», то це тому, що у новому значенні це слово не можна було перекласти на англійську. Дійсно, Лаканів концепт насолоди не тільки цілковито пориває з регістром задоволення, він навіть порушує зв’язки з усіма конвенційними смислами, допущеними в будь-якій царині мови, хоча сам концепт і був розроблений виходячи із юридичного словника.

♦ Див. вставку 3.

В. Насолода та «fruition»

Французьке jouissance, якщо його розуміти у суб’єктивному сенсі повного задоволення, є точним перекладом fruitio святого Авґустина. Останнє запозичує у стоїчного евдемонізму протиставлення між регістром frui («отримувати насолоду від») чи мети та регістром uti чи засобу («послуговуватись чимось») разом з ідеєю, що немає справжньої насолоди, крім насолоди найвищим благом. Для Янсенія проста delectatio являє собою affectus першого ступеня, особливо якщо він супроводжується любов’ю; але справжньою метою цього affectus є fruitio, тобто поєднання з об’єктом любові заради нього самого, що становить таким чином останній плід (fructus) любові, а одночасно і її спокій (quies); звідси походить інтерес, який становитиме це поняття дляквієтизмутамістиківзагалом,якіговоритимуть

про «плідне єднання» (union fruіtive). Застарілий термін fruition у цьому сенсі ще іноді трапляється у літературній мові: «О райська насолода (fruition) кожної миті!» (A. Gide, Journal, cité par le Trésor de la langue française, s. v. «Jouissance»).

Fruition залишається в англійській мові, але воно змінює сенс на «реалізацію, конкретизацію» завдяки зближенню між fruit та fruitfull, що нагадує близькість між латинськими frui та fructus. Італійська мова виявляє відданість цій етимології зі словами fruire та fruizione («насолода/користування», особливо правом чи перевагою), але вона також скорішезвертаєтьсядодієсловаgodireнапозначення інтенсивного задоволення, а також до іменника godimento, які мають те саме походження, що й французьке jouissance, а саме від дієслова класичної

латини gaudere та за посередництвом народного латинського *gaudire. Давньофранцузьке joїr (jau­ zir провансальською) – звідки походить у XVI столітті іменник jouissance – мало значення «палко приймати» та «винагороджувати когось своєю любов’ю». Згодом у ХІІ столітті він з’являється унепрямійперехіднійформізізначенням«володіти благом» та «здобувати повне задоволення від якого-небудь володіння». Таким чином, можна стверджувати, що оскільки слово jouissance виникло з подвійним значенням володіння правом чи благом та радості й інтенсивного задоволення, воно відповідає за другим значенням gaudere, тоді як перше значення зближує його парадоксальним чином з означеним frui. Той самий феномен, який уможливлює неперервний перехід від смислу

Європейський словник філософій

задоволення чи радості любові (пор. joi трубадурів) до смислу права, яке привласнюють (причому воно у когось відібране) та на яке можна покликатись – і навпаки – можемо зустріти у багатьох інших європейських мовах, особливо в романських, наприклад, італійське godimento та іспанське goce та gozo.

ІV. ЗАДОВОЛЕННЯ: НОМЕНКЛАТУРИ, ВЖИВАННЯ, ШКАЛА

А. Спадок «placeo» та «placo»

З огляду на подвійне значення (задоволення/ бажання) німецького Lust, як і певним чином англійського pleasure, не можна сказати, що французьке plaisir буде зразком семантичної простоти. Адже воно також зберігає сенс, близький до бажання та волі, точніше «того, що комусь подобається робити чи упорядковувати». Саме цей сенс першим запанував у давньофранцузькій мові, зокрема, у таких виразах, як a son plaisir «за його примхою» та bon plaisir або a plaisir «як йому подобається; так, як він хоче», які дійшли до нашого часу та яким відповідає німецький прикметник beliebig. Як прикметник чи займенник це слово означає «який-небудь, будьякий», а як прислівник – «за бажанням, скільки завгодно, скільки душа забажає» та походить від дієслова belieben («визнавати гарним, бажати, любити») та іменника Liebe, слів, що походять від індоєвропейського кореня, який дав також латинські libet, потім libido. Видається, що шляхом саме такого значення рухається Фройд, коли вирішує розглядати лібідо як еквівалент голоду у регістрі сексуальності та визначає його як потребу (appétit) в об’єкті, оволодіння яким задовольняє мету сексуального потягу. Юнг же, зовсім позбавляючи його сексуальності, робить із лібідо прагнення (appétit) чи «інтерес», спрямований вперед (див. вставку 2, «Лібідо» у статті PULSION).

Латинському дієслову placere, яке безсумнівно спочатку було безособовим та мало значення «було б добре, подобається, вирішено» (placi­ tum est), відповідає каузатив placo («я намагаюсь подобатись комусь»), звідки «я заспокоюю, примирюю». У такий самий спосіб іменник placi­ tio («дія подобатись») позначений графічною та фонетичною подібністю з pax, таким чином, що placidus позбавиться сенсу «приємний» та набуде сенсу «заспокоєний», «смиренний». Це ковзання можемо відзначити вже у святого Єроніма. Тим часом навіть у ХІІІ столітті давнє значення зберігається: так, Альберт Великий перекладає Авґустинове поняття любовного пізнання (noti­ tia cum amore) виразом notitia placida (In I Sentent., dist. 27, art. 8). Цей семантичний рух, що асоціює ідею задоволення з ідеєю спокою та заспокоєння, виринає у німецькій мові у слові Befriedigung, яке означає «задоволення, сатисфакцію» та походить

від Friede (мир). У цьому можна навіть побачити лексикографічне узгодження з Фройдовим сприй­ няттям задоволення як заспокоєння напруження, тобто як «негативного задоволення» на противагу стражданню.

Також треба зауважити, що крім значення приємного відчуття французьке слово plaisir завдяки метонімічній деривації починаючи із XV століття має конкретне значення того, що призводить до афективного стану. Тому говорять про «використання задоволень».

♦ Див. вставку 4.

Тим часом, попри їхні різні категорії чи номен­ клатурні можливості, рефлексія щодо задоволень почала з часів грецької античності звертатись до використання, яке можна й потрібно застосовувати до них та до їхньої «моральної проблематизації», яку дослідив Мішель Фуко у другому томі «Історії сексуальності» (Histoire de la sexualité). Він підкреслює, що місце, яке посідає суб’єкт стосовно задоволеннячизадоволень–цепосутіетичнасправа, тобто справа ставлення до себе чи «піклування про себе». Дійсно, у греків ἀφροδίσια – це не акти, зібрані у каталогах, за якими оцінюють їхню легітимність чи, навпаки, ступінь їхнього відхилення, тяжкості чи провини, як пізніше будуть застосовувати посібники зі сповіді у християнстві. Отож, можна сказати, що «ставка моралі ἀφροδίσια – це контроль динамічної цілості, яку становить бажання та задоволення, пов’язані з актом»:

Те, що у порядку сексуальної поведінки для греків, як видається, становило об’єкт моральної рефлексії, так це ані власне акт (розглядуваний у різних модальностях), ані бажання (…), ані навіть задоволення (вимірюване за допомогою різних об’єктів чи практик, які можуть його викликати); це скоріше динаміка, що поєднує їх усіх у коло: бажання, спрямоване на акт, акт, пов’язаний із задоволенням, та задоволення, що збуджує бажання.

L’Usage des plaisirs, p. 52-53.

Звідсивипливає,щоморальἀφροδίσια–цевитвір міри, поміркованості та контролю сексуальних практик, бажань, які нас в них втягують, та задоволень, які вони нам дають. Аморальність у цій справі – це надмір, неврівноваженість, безладдя. Але метою ні в якому разі не є анулювати бажання та задоволення. Навпаки, потрібно за допомогою бажання підтримувати відчуття задоволення та спиратись на потребу, щоб оживити бажання (якоюсь мірою це подібно до того, що Фройд говорить, що афективні зв’язки кохання – це те, що у «вільних інтервалах бажання» надають цьому бажанню можливість відродитись). Тим не менше, усупереч тому що казав Фуко, здається, що цей зв’язок між бажанням та задоволенням не був цілковито проігнорованим християнськими моралістами, які особливо за Середньовіччя розвинули, як ми бачили, топос delectatio morosa.

В. Від «jucunditas» до тріумфування (jubilation)

Якщотакілатинськітерміни,якsuavitas,voluptas, delectatio, placere, збереглись майже у первісному вигляді у романських мовах, чимало інших було втрачено, особливо у французькій. Так сталось зі словомjucunditas,чиїнащадкистосуються,зокрема, італійської мови. Цей прикметник, вживаний насамперед Цицероном та Сенекою, означає «приємний» та походить від juvo «отримувати задоволення від» й дає пізніше іменник jucunditas «радість» (joie). У християнській латині народна етимологія наблизила jucunditas до jocus «гри» і внаслідок цього трансформувала слово у jocunditas. Та складений сенс гри та радості чи plaisir, за допомогою якого його передає французька мова, знайшов набагато більш чітке вираження,щозумовилонепотрібністьперифрази, в італійському слові giocondità: в цьому випадку слово користується фонетичною близькістю як з gioia «радість», так і з gioco «гра». Тим не менше, сучасні італійські словники зазвичай надають йому значення «грайливості» (enjouement), тобто більше гри, ніж задоволення.

Хоч би яким було багатство минулого, у сучасних мовах семантичне поле задоволення та радості покривається завдяки множині термінів,

семантично досить близьких. Так, у французькій мові поруч із plaisir та délectation знаходимо satis­ faction, volupté, contentement, agrément, plaisance (vx), complaisance, joie, allégresse, jubilation. У німецькій мові найбільш вживаними словами є: Lust, Ver­ gnügen, Freude, Gefallen, Behagen, Genuss. Кант додає до нього Wohlgefallen (Критика здатності судження, §3), яке має значення сатисфакції, але він також звертається до Vergnügen, яке перекладачі видавництва «Pléiade» передають за допомогою «задоволення», хоча це слово, що походить від ge­ nug«досить»таGenügen«забезпеченість,ситість», більше відповідає «вдоволеності» (contentement).

Англійська мова має подібний розподіл термінів. Це усвідомлює Бентам, коли розрізняє у своєму «Table of the springs of action» 54 синоніми «задоволення». Серед них, зокрема, фігурують: gratification, enjoyment «насолода», fruition «використання, плід», joy, delight

«радість» , delectation, merriment «веселість», mirth

«тріумфування», gaiety, content «вдоволеність», comfort «комфорт», satisfaction «задоволення, сатисфакція».

Деякі з цих французьких, німецьких чи англій­ ських слів більш спеціально стосуються вираження чи маніфестації задоволення та радості. Одним з прикладів є jubilation, поняття, чий ланцюг

Європейський словник філософій

значень поширюється від бойових викриків чи звуку військової труби до містичного екстазу, а також нарцисичної насолоди. Його латинське написання, jubilatio, запозичене з гебрейської мови, де відповідне слово (yôbel) означало ріг барана, тобто труби, що звучала на великих урочистостях. Звук, який вона створює, Септуагінта перекладає на грецьку за допомогою ἀλαλαγμός (дієслово ἀλαλάζειν), що має значення «бойового кличу». У християнському світі доходить до того, що jubilatio означає внутрішню радість (близьку до «духовного сп’яніння») чи екстериоризовану

упіснях та вигуках (jubilus – це назва, дана вокалізам, що спираються на останній склад alleluia чи на все слово). Авґустин бачить у ньому вираження духовного задоволення (délectation), яке неможливо висловити, в той час як Кассіодор робить із jubilare синонім juvare та delectare, підкреслюючи, що ця copiosa mentis exultatio –

зовнішній вираз невисловлюваного задоволення душі. Це слово живе у романських мовах та навіть

унімецькій: jubilieren, що дублюється за допомогою frohlocken «вигукувати крики радості».

С. Таксономії всередині семантичного поля задоволення

Вище ми бачили, як Цицерон намагався звузи­ ти смисл латинського voluptas за допомогою інших слів, які означають відчуття чи почуття, що відповідно стосуються тіла чи душі (laetitia, gaudium, jucunditas). Та насправді різниця між, наприклад, задоволенням та радістю залишається погано визначеною. Оскільки така нестійкість всередині семантичного поля, настільки ж широкого, як і у «задоволення», притаманна всім мовам, переклад слова з однієї з них на іншу часто становить проблему. Це є очевидним, зокрема, у філософському словнику, де у досить нестійкий спосіб на французьку перекладають потрійну ієрархізацію, прийняту Спінозою.

♦ Див. вставку 5.

Величезна різноманітність семантичного поля задоволення видається настільки універсальною, що Бентам, прагнучи відзначити його межі, зокрема, ванглійськіймові,повиненбувзапровадитипоняття fruitfulness на позначення здатності задоволення породжувати інші задоволення: отож fruitfulness є насолодою у технічному сенсі структурної властивостіафективності.Цеунаочнюєпритаманну англійській мові можливість, відштовхуючись від реальних сутностей, надавати фіктивним сутностям певного ступеня додаткової рефлексивності за допомогою суфікса -ness. Сутність називається реальною,оскількипринагодівдискурсіїйпрагнуть приписати існування, тоді як фіктивній сутності не приписують істинного існування. Отож, для Бентама задоволення та страждання – це реальні сутності як відчуття, яким не передують жодні інші. Тим часом страждання передує задоволенню, оскільки його сильніше відчувають. Звідси випливає, що задоволення має більш «рефлексивний» характер, ніж страждання, та що, наприклад, lust, яке вважається реальною сутністю, може відвоюватись у lustfulness, а luxury – у luxuriousness і т. д.

Наслідком цього є схильність англійської мови створювати, наприклад, за допомогою герундіїв (well-being), іменники від дієслів, що також є шляхом до обрахування задоволень. Субстантивація дієслова – це віднайдення можливості їхньої класифікації, як це робить Бентам, нараховуючи у своєму «Table of the Springs of Action» 54 синоніми терміна pleasure, з яких деякі є неологізмами:

1. Gratification «винагорода»; 2. Enjoyment «насолода»; 3. Fruition «вгамовування»; 4. Іndulgence «люб’язність»; 5. Joy «веселість»; 6.

Delight «радощі»;7. Delectation «втіха»; 8. Merri­ ment «веселість»; 9. Mirth « радість»; 10. Gaiety «веселощі»; 11. Airiness «легкість»; 12. Com­ fort «комфорт»; 13. Solace «втіха»; 14. Content «вдоволеність»; 15. Satisfaction «задоволення, сатисфакція»; 16. Rapture (ravissement, «захоплення»); 17. Transport «порив»; 18. Ecsta­

sy «екстаз»; 19. Bliss «блаженство»; 20. Joyfulness «тріумфування»; 21. Gladness «задоволеність»; 22. Gladfulness «переповненість радістю»;

23.Gladsomeness «граничне вдоволення»; 24.

Cheerfulness «піднесеність»; 25. Comfortableness

«радощі»; 26. Contentedness «вгамованість»; 27.

Happiness «щастя»; 28. Blissfulness «хіть»; 29. Fe­ licity«щасливість»;30.Wellbeing«благополуччя»;

31.Prosperity «процвітання»; 32. Success «успіх»;

33.Exultation «екзальтація, радість»; 34. Tri­ umph «тріумф»; 35. Amusement «замилування»;

36.Entertainment «розвага»; 37. Diversion

«розвіювання»; 38. Festivity «святковість»; 39. Pastime «дозвільність»; 40. Sport «спорт»; 41. Play «гра»; 42. Frolic «пустощі»; 43. Recreation «відпочинок»; 44. Refreshment «освіження»; 45. Ease «легкість»; 46. Repose «спокій»; 47. Rest «відпочинок»; 48. Tranquillity «незворушність»;

49.Quiet «спокій»; 50. Peace «мир»; 51. Relief «полегшення»; 52. Relaxation «розслаблення»;

53.Alleviation «полегшення»; 54. Mitigation

«пом’якшення».

Іbid., p. 87.

За допомогою номенклатури такого типу (він створює також багато інших, зокрема, для desire) Бентам у жодному разі не хоче класифікувати задоволення способом їх ієрархізування задля потреб діяльності чи політики, йдучи за рівнем істинності чи значущості, які приписують тому чи тому з них. На його погляд, досить важко доводити, що певні задоволення є більш істиними, ніж інші. Задоволення і, тим більше, страждання – лише принципи, що мають «владу» над нашою поведінкою та відіграють роль мотиваційних сил нашої поведінки. Вони можуть бути провідниками, навіть здатними на помилку, аби допомогти нам побудувати світ, світ фізичних об’єктів чи стосунків між людьми. По суті вони – зібрання спускових пружин (springs of action). Тому «фіктивний» чи «рефлективний» характер задоволень не заважає нам розглядати їх ані як добрі, ані погані, ані істинні, ані хибні. Принцип корисності, що постулює пошук більшого щастя для більшої кількості, дозволяє записати їх у логічне та кількісне формоутворення, піддати їх підрахунку через посередництво багатьох правил (див. UTILITY). Отож, оскільки з ними поводяться як із іменами, різні задоволення можуть мати кількість, інтенсивність, тривалість, вірогідність, віддаленість чи близькість, плідність та чистоту, що робить їх придатними для підрахунку, «здатними до поєднання», придатними до підкорення законам та входження до таких розрахунків.

Шарль БАЛАДЬЄ, Клара ОВРЕЙ-АССЕЯ, Жан-Франсуа БАЛОДЕ, Барбара КАССЕН, Жан-П’єр КЛЕРО, Бальдин СЕН-ЖІРОН

Переклад Володимира Артюха За редакцією Ігоря Мялковського

Європейський словник філософій

БІБЛІОГРАФІЯ

AUGUSTIN saint, De doctrina christiana, inOEuvres de saint Augustin, nouv. éd., texte crit. établie par J. Martin, rev. et corr., intr. et trad. fr.M. Moreau, annot. et notes compl. I. Bochet et G. Madec, Études augustiniennes, 1997.

BENTHAM Jeremy, Deontology [1834], together with

A Table of the Springs of Actions [1817], and Article on Utilitarism [1829], éd. A. Goldworth, Oxford, Clarendon Press, 1984; De l’ontologie et autres textes sur les fictions, trad. fr. et comm. J.-P. Cléro et C. Laval, Seuil, 1997.

BOCHET Isabelle, Saint Augustin et le désir de Dieu, Études augustiniennes, 1982.

BRUNSCHWIG Jacques, «L’argument des berceaux chez les Épicuriens et les Stoïciens», repris in Études sur les philosophies hellénistiques, PUF, 1995, p. 69–112.

BRUNSCHWIG Jacques et NUSSBAUM Martha C. (éd.), Passions and Perceptions. Studies in Hellenistic Philosophy of Mind, Cambridge UP, 1993.

BURKE Edmund, A Philosophical Enquiry into the Origin of our Ideas of the Sublime and Beautiful, J.T. Boulton (éd.), Oxford, Basic Blackwell, 1987; Recherche philosophique sur l’origine de nos idées du sublime et du beau, trad. fr. B. Saint Girons, Vrin, 1990.

CICÉRON, De finibus, trad. fr. J. Martha, Les Belles Lettres, «CUF»,1928;

– Tusculanae disputationes, trad. fr. J. Humbert, Les Belles Lettres, «CUF», 1931.

DESCARTES, Les Passions de l’âme, in Œuvres, vol. 11, éd. C. Adam et P. Tannery, Vrin, 1967.

FESTUGIÈRE André Jean, «La doctrine du plaisir des premiers sages à Épicure», in Études de philosophie grecque, Vrin, 1971, p. 81–116 .

FOUCAULT Michel, Histoire de la sexualité, t. 2, L’Usage des plaisirs, Gallimard, 1984. / Фуко М. Історія сексуальності. Т. 2: Інструмент насолоди. – Харків: Око, 1999.

FREUD Sigmund, «État amoureux et hypnose», in

Essais de psychanalyse, trad. fr. A. Bourguignon et al., Payot, 1981;

– «Contributions à la psychologie de la vie amoureuse », in La Vie sexuelle, trad. fr. D. Berger, J. Laplanche et al., PUF, 1969.

GOSLING Justin Cyril Bertrand et TAYLOR Christopher Charles Whiston, The Greeks on Pleasure, Oxford-New York, Clarendon Press-Oxford UP, 1982.

KANT Emmanuel, Critique de la faculté de juger, trad. fr. A. Philonenko, Vrin, 1974.

LACAN Jacques, Le Séminaire, Livre XX, Encore, Seuil, 1975, ch. 6, «Dieu et la jouissance de la femme», p. 61–71.

LATACZ Joachim, Zum Wortfeld «Freude» in der Sprache Homers, Heidelberg, Winter, 1966.

Європейський словник філософій

MACLACHLAN Bonnie, The Age of Grace, Princeton UP, 1993.

POUSSIN Nicolas, Lettres et propos, Anthony Blunt (éd.), Hermann, 1964.

SÉNÈQUE, De uita beata, trad. fr. A. Bourgery, Les Belles Lettres, «CUF», 1923;

— De beneficiis, trad. fr. F. Préchac, Les Belles Lettres, « CUF », 1926.

SISSA Giulia, Le Plaisir et le Mal. Philosophie de la drogue, Odile Jacob, 1997.

SPINOZA,Éthique,démontréesuivantl’ordregéométrique et divisée en cinq parties, trad. fr. nouv. avec notice et notes C. Appuhn, 2 vol., Garnier frères, «Classiques Garnier», 1953.

ДОВІДКОВА ЛІТЕРАТУРА

BENVENISTE Émile, Le Vocabulaire des institutions indoeuropéennes, 2 vol., Minuit, 1969.

ERNOUT Alfred et MEILLET Antoine, Dictionnaire étymologique de la langue latine. Histoire des mots [1932], 4e éd. augm. J. André, Klincksieck, 1994.

LONG Anthony A. et SEDLEY David N., The Hellenistic Philosophers, 2 vol., Cambridge UP, 1987; Les Philosophes hellénistiques, 3 vol., trad. fr. J. Brunschwig et P. Pellegrin, Flammarion, «GF», 2001.

ФРОНЕСИС φρόνησις гр. – укр. розсудли­ вість; мудрість, практична мудрість, розум, практичний розум; проникливість.

PRUDENCE, SAGESSE, VERTU та ДУША, ARGUTEZZA, БЕЗУМ, INGENIUM, MÉTIS, ПРАКСИС, PRUDENTIAL, SORGE, VIRTÙ

Спектр можливих перекладів грецького терміна φρόνησις свідчить і про обсяг його семантичного поля у давньогрецькій мові, еволюцію цього по­ няття та зміни, які воно спровокувало у грецькій філософії, й водночас про спосіб його засвоєння європейськими філософськими мовами, виходячи з латинського перекладу, що ним завдячуємо Цицеронові – prudentia. Спочатку термін φρό­ νησις позначав думку включно з емоціями та бажаннями, тривалий час його не відрізняли від σοφία–«мудрості,знання,(наукового)пізнання», як це засвідчують Платон і нерідко Аристотель;

а згодом цей термін став позначати чесноту, «досконалість» (див. ЧЕСНОТА, вст. 1), згідно з якою чинять у сфері практики. Оскільки його традиційно включали до чотирьох «головних» чеснот, поряд зі сміливістю, справедливістю, поміркованістю та стриманістю (tempérance, moderation), φρόνησις уже не має виняткового статусу.Це«діаноетична»,«інтелектуальна» чеснота (Аристотель) чи навіть «наука» (стоїки); але це також ставлення, поведінка, наявні й у приватних, й у публічних справах: стисло – це, як найчастіше кажуть, «практичне знання». Будь-якого обачного господаря нази­ вають «розсудливим» (φρόνιμος); щоб бути «доброчесним», або ще краще «майстерним», також потрібно вміти передбачати майбутнє й не задовольнятись мимовільним керуванням. Із такого погляду «розсудливість» греків має небагато спільного з «розсудливістю у справах», доякоїзвертаєтьсяДекарту«Листі-передмові» до французького перекладу «Принципів», нама­ гаючись у такий спосіб вирізнити мудрість, до якої має провадити філософія. Варто згадати приклад Цицерона, що є свідченням згаданої складності: зазвичай він перекладає φρόνησις як prudentia, та все ж іноді, коли йдеться про те, щоб відповідно до статусу інтелектуальної чесноти відокремити її від інших трьох головних чеснот, відтворює цю першу з-поміж чотирьох чеснот ще й за допомогою словосполучення sapientia et prudentia (Про обов’язки [De officiis], І, 15–16).

І. «ФРОНЕСИС» ЯК ДУМКА

Слово φρόνησις походить від дієслова φρονέω, яке в ширшому сенсі означає «бути кмітливим, думати, мати почуття» (пор. Chantraine). У Гомера φρόνησις «думка» чи φρονεῖν «думати» містяться у θυμός «подиху», який сам перебуває у φρένες «легенях», згідно з Оніансом (див. ДУША, вставка [3]). Р. Б. Оніанс виводить (Les Origines de la pensée européenne, p. 14–21), що, хоча у Гомера φρονεῖν цілком може означати інтелектуальний аспект думки, як у грецькій мові пізнішої доби (приміром, Агамемнон «думає (φρονέοντα) у своєму духові (θυμός) про речі, які не здійсняться», «Іліада», ІІ, 36 і далі), все ж це дієслово має ширше значення, в якому містяться [сфери] емоції та бажання. Пізнішим свідченням цього є вірш Софокла («Філоктет», 1078), в якому Неоптолем сподівається, що Філоктет змінить φρόνησις стосовно своїх товаришів: «Може, він скористається з цього, щоб прийти до кращих почуттів (φρόνησιν) стосовно нас» (фр. пер. V.-H. Debodour,LGF,Pochothèque,1999,p.657).Лишаючи поза увагою додаткову складність у перекладі терміна φρόνησις, що полягає у переході від однини до множини (таке ж розв’язання дає P. Masqueray [Les Belle Lettres: CUF. – 2-e éd., 1934]; R. Pignarre [Flammarion: GF, 1964] перекладає як «думки»),

ФРОНЕСИС

бачимо, що φρόνησις відсилає не до чистого інтелектуального акту, а радше до ширшого сенсу слова «думка» (pensée), який ми ще можемо знайти у французьких виразах j’ai une pensée pour..., meilleures pensées de... «мені згадалось..., найкращі почуття до...».

Сам Платон, який вельми виразно підкреслює інтелектуальну визначеність φρόνησις’у, не уникає такої полісемії. Тож після категоричного твердження, що тіло та схильність до насолод, яку воно може спричиняти, є перешкодами для розвитку φρόνησις’у «розуму, думки», що його ми повинні любити, коли шукаємо істину, бо ж лише це варте зусиль і здатне зробити нас справді доброчесними (Федон 65а, 66а-е, 68а-b, 69a-c), Платонутомуждіалозівсе-такиставитьйогопоряд із зором, слухом та аналогічними функціями (в уривку про щасливих; 111b). Так само в «Теететі» (161с) йдеться про те, що хоча Протагора й уважають рівним богам за мудрістю та знанням (σοφία), насправді у нього не більше φρόνησις’у («судження, розумності»), ніж у пуголовка. Проте Платонусежбільше,ніжбудь-хтодонього,виразно відокремлює все, що складає φρόνησις, від того, що стосується тіла та його «нутрощів». Наприклад, у «Тимеї» (71d і далі) «пожадлива» частина душі (τό επιθυμητικόν), частково пов’язана з голодом, спрагою та іншими потребами тіла, розміщується під , щоб бути якнайбільше віддаленою від частини, яка вирішує, думає та рефлексує, розташованої в голові та відділеної від решти тіла за допомогою шиї. Наголошуючи на тому, що ця «апетитивна» частина душі не причетна ні до λόγος, ні до φρόνησις’у (71d), Платон все ж твердить: наші творці наділили нас печінкою, щоб вона могла отримувати враження від «образів» (φαντάσματα), які, між іншим, уможливлюють сни та пророцтва. Φρόνησις як думка, рефлексія, сила духу перебуває

увиразній опозиції до αφροσύνη, «божевілля». Доказом тут є, каже Платон, що жодна людина, яка володіє своїм νοῦς (див. вст. 1 до РОЗСУДУ), своїм «(здоровим) глуздом», не здатна на пророцтво. Здатен до нього лише той, на перешкоді чиєму φρόνησις’у «здатності до рефлексії» щось стоїть (71е). Інтелектуальний поворот досить рішучий; свідченням тут є те, що Платон охоче замінює φρόνησις на σοφία, коли йдеться про царину думки, розумності, знання, мудрості. Те саме іноді бачимо

уАристотеля: не лише в його «працях молодого періоду», приміром «Протрептиці», а й у «Метафізиці» (Г, 5, 1009b 13, 18, 32; M, 4, 1078b 15), особливо коли він дорікає «давнім» за те, що вони не розрізняли φρόνησις «думку» та відчуття (пор. також De anima [Про душу], ІІІ, 3, 427а 17–22, де віднаходимо ту ж асоціацію, що й у Платона, між νοεῖν «думкою» та φρονεῖν «розумністю»).

Водночас, як добре показав П. Обанк у своїй головній праці «La Prudence chez Aristote [Розсудливість у Аристотеля]» (С. 23–26), жест Платона не повинен маскувати «традиційного сенсу» терміна φρόνησις. Справді, якщо слово

φρόνησις зазвичай означало думку в досить загальному сенсі, воно означало також, може, навіть насамперед, думку чи розуміння у вужчому значенні, тобто, коли застосувати формулу, від якої ніколи не відступався Аристотель, – «розуміння речей людських». Під цим треба розуміти й певний тип знання, що має стосунок саме до людських реалій, плинних та мінливих, і певний тип міркування та поведінки в тому, що стосується «життєвих речей». Така позиція, сказати б, вкорінюється у тривкому досвіді, що й робить «мудрим» того, хто цей досвід має: той, кого називають φρóνυμος, «розсудливою, обачною, проникливою» людиною, буде оцінювати ситуації, передбачати їх та ладнати з ними завдяки своєму досвіду та точності свого меткого ока. Це пояснює, як Аристотель зміг покластися на цю «народну мудрість», щоб знайти, усупереч Платону, розрізнення між «мудрецем» у сенсі «вчений» і «мудрецем» у сенсі «розсудливий».

♦Див. вставку 1.

ІІ.«ФРОНЕСИС» ЯК ЧЕСНОТА

Коли в «Політейї» Платон самостійно звер­ тається до чотиричастинного поділу чеснот, який напевно вже був у вжитку за його часу, він, називаючи те, що ми найчастіше перекладаємо як «мудрість», іще вагається між двома термінами: σοφία та φρόνησις (див., напр., «Політейя», IV, 427e до 433b). Із другого боку, φρόνησις може в нього означати ще й розумність як здатність розмірковувати в загальному значенні (там само, IV, 432a) та розумність як інтелектуальну здатність на відміну від тілесних здатностей (там само, V, 461a). Інакше кажучи, термінологія ще далеко не стабілізована, і хоч би якого повороту прагнув надати цьому поняттю Платон, очевидно, що саме з його творів походить φρόνησις буквально в усіх смислах.

А. Робота Аристотеля

Саме завдяки Аристотелю в книзі VI «Ніко­ махової етики» φρόνησις вперше постає чітко тематизованим як чеснота, «досконалість». Хоч Аристотель і не першим розглядав φρόνησις як чесноту, саме він надав цьому поняттю особливого значення, покладаючись на популярне вживання та радикально все переформульовуючи. Внесок Аристотеля позначений щонайменше трьома рисами:

а) рішучий розрив із інтелектуалістичною традицією Платона;

б) чітке розрізнення сфер, відповідних σοφία та φρόνησις;

в) новий розподіл чотирьох чеснот, які від часів Амвросія Міланського зазвичай називають «чотири головні чесноти», а саме: розсудливість (φρόνησις/prudentia), мужність (ανδρεία/ fortitudo), справедливість (δικαιοσύνη/justitia)