Evropeysky_slovar_filosofii

Європейський словник філософій

донами можна також казати про властивий вігам спосіб викладу політичної історії та історії ідей, а також про спадок торі у соціальних та політичних вченнях ХІХ–ХХ ст. Після невелико­ го історичного екскурсу можна казати про цен­ тральну роль, яку відіграють ці два поняття у творах Юма, а також спитатися про їхню по­ дальшу долю в англомовній політичній філософії.

І. «Віґи» та «торі» в англійській політиці

Віддалене походження цих двох слів не вдається встановити з певністю, але контекст їхнього за­ провадження добре відомий, так само як і смисл (зневажливий), в якому вони спершу вживалися. Прикметники whig та tory з’являються в період формування сучасного англійського державного ладу і входять в ужиток під час політичної кризи, спричиненої спробами радикальних протестантів перешкодити успадкуванню англійського престолу Яковом Йоркським (майбутнім Яковом  ІІ), через його симпатії до католицизму та Франції. Прик­ метник whig, вживаний вже під час Громадянської війни для позначення шотландських прибічників Кромвеля, є зневажливим терміном гельсько­ го походження, що, за найбільш ймовірною етимологією, означав конокрада або крадія худо­ би. Позначаючи одразу відданість протестантизму пресвітеріанського типу і певну прихильність до повстання, він, таким чином, застосовувався до тих, хто прагнув відсторонити легітимного спадкоємця престолу, зважаючи на його папістські переконан­ ня. Термін tory, не більш улесливий, бо первинно він означав ірландських католиків-повстанців (чи то «бандитів-папістів»), докладався до тих, хто захищав права Якова. Після воцаріння остан­ нього у 1685 р. відбулася Славетна революція 1688 року, яка позбавила його влади на користь Вільгельма Оранського і потягнула за собою зміну міжпартійних кордонів. Більшість торі зреклася за­ хисту доктрини абсолютизму, почасти сприйняв­ ши властиве вігам бачення англійського державно­ го устрою як обмеженої монархії. Утім, вони зали­ шилися прихильними до інституції королівських прерогатив (що дозволяють монархові у певних випадках чинити всупереч законам Парламенту), а отже, в межах англійського державного ладу, схилялися у бік традиційних ієрархій. Торизм по­ став, таким чином, партією High Church [течія у межах Англіканської Церкви, що наголошує на збереженні традиції католицизму] і провінційної аристократії, тоді як вігизм радше представ­ ляв новий панівний клас, що складався з більш динамічної частини аристократії, солідарної з буржуазним прошарком (middle class) й спирав­ ся на світосприйняття найбільш ліберальних течій англійського протестантизму. Смерть ко­ ролеви Анни (1714) та воцаріння Георгія І по­ значили остаточний занепад Стюартів і вигнання чи дискредитацію торі, які зберегли їм вірність

(якобіти), та спричинилися до тривалого пануван­ ня в англійській політиці вігів (whig supremacy). У цей період торизм представляв радше особливе світосприйняття, ніж справжню партію (попри присутність у Палаті громад сотні депутатів, що позиціонували себе як торі). Опозиція віг/торі знов набула нагальності наприкінці ХVIII ст., почи­ наючи з того моменту, коли Вільям Піт молодший очолив нову партію торі, яка спиралася водночас на gentry і на буржуазію. Це спровокувало народ­ ження нових вігів із ще прогресивнішими ідеями, які, під проводом Джеймса Фокса, позиціонували себе як захисники релігійних дисидентів та адвока­ ти розмаїтих реформ квазідемократичного харак­ теру.  Французька революція виявилася світанком цих змін, спровокувавши великий розкол партії вігів, позначений розривом між Едмундом Бер­ ком та Джеймсом Фоксом. Тоді як англійська ліберальна партія вважала дії Французьких Уста­ новчих зборів (Constituant) втіленням принципів Славетної революції(й засобом схилитианглійську Конституцію у бік лібералізму), Берк, навпаки, сприймав Французьку революцію як радикальне відкидання традиції, в межах якої, на його думку, політика вігів досі була вписана у послідовність розвитку англійських свобод. Конфлікт між Англією та революційною Францією наблизив більш поміркованих вігів до нового торизму Піта, тоді як партія революційного спадку вігів поча­ ла розчинятися в новій демократичній культурі, народженій Французькою революцією. Після 1815 року англійська політика поступово набула знайо­ мого нам двопартійного вигляду, і протягом ХІХ століття в ній домінувала опозиція між партією лібералів і партією консерваторів, що їх можна розглядати, відповідно, як законних спадкоємців вігів та торі, причому найменування торі ще довго вживалося на позначення партії консерваторів.

ІІ. «Court» і «country»

Англійська політична історія не зводиться, втім, до цієї опозиції вігів та торі, тож смисл цих термінів не можна зводити до простого протистояння партій (так само як у французькій опозиція між лівими та правими не зводиться до формальногорозрізненнядвохбоківнапівколазали Парламенту). Тривалий період верховенства вігів, що продовжувався з 1714 до 1760 року, насправді пройшов під знаком глибинної зміни англійського державного ладу, кульмінацією чого була діяльність Волпола на посаді прем’єр-міністра (1721–1742), що супроводжувалася бурхливими чварами, які розділили вігів і в розвитку яких деякі мислителіторі відіграли важливу роль, яку не можна звести до простого захисту ієрархій. Верховенство вігів було, відтак, невіддільне від появи нової постаті  – прем’єр-міністра, який мусив посісти проміжну ланку поміж Палатами й королем, міг зробити це лишезапідтримкипарламентськоїпартії,постаючи перед нею як представник Корони. Найпростіший

WHIG / TORY

засіб для ведення цієї гри полягав у купівлі голосів парламентарів шляхом простої та грубої корупції, через створення та розподіл місць для захисників міністрів короля. Оскільки ці політичні інтриги, віртуозно втілювані Волполом, були нерозривно пов’язані зі стабілізацією досить вузьких кіл олігархії, підтримуваної складними виборними законами й дуже відмінної від давніх gentry, цілком зрозуміло, що деяким вігам ця політика видалася зрадою їхніх принципів, що спричинило опозицію, можливо, більш фундаментальну, ніж опозиція вігів та торі, – протистояння між партією країни (Country чи Commonwealth) та партією двору (Court). Партію країни доби Стюартів часто називають групою захисників прав Парламенту проти спроб «папістів» підірвати англійську Конституцію, в чому вони вбачали й викривали вплив двору. Згодом така ж опозиція дозволила викрити небезпеку, що починалася з «поширення в органах виконавчої влади клієнтелізму [вербування  прибічників] шляхом підкупу та корупції» (Pocock, Vertu, Commerce et Histoire, 1998, p. 301). Цей епізод піддавався двом інтерпретаціям, вігів та торі, й відігравав центральну роль на всіх етапах народження ліберальної політики в Англії.

За версією вігів, партія країни трималася програми Старих Віґів, викриваючи політику Волпола як зраду ідей Славетної революції, яка також проявилася у зовнішній політиці нової олігархії (відносно сприятливої до мирних стосунків, і навіть союзу з католицькою та абсолютистською Францією). Найвідомішими представниками цього погляду були Джон Тренчард та Томас Гордон, який в опублікованих між 1720 та 1723 рр. «Листах Катона» пропонує класичний вираз світосприйняття, властивого громадянському гуманізмові, воднораз лібераль­ ному та республіканському, який вбачає у цивільній чесноті, завжди підданій загрозі корупції, єди­ ну справжню гарантію свободи. Версія торі знаходить свого найкращого захисника в особі Генрі Болінґброка (1678–1751), який, показавши застарілість давніх партій Великої Британії (A Dissertation upon Parties, 1735), захищає ідею, що, в цьому контексті, лише «король-патріот» здатен подолати міжпартійний розбрат і повернути

І  перша, і друга версії пов'язують себе із течією цивільного гуманізму, розвиненого Макіавеллі

йвідтвореного в Англії Гаррінґтоном. Останній, серед іншого, показав, як можна відновити ці теми у найбільш розмаїтому політичному, соціальному і навіть релігійному середовищі (деїст Болінґброк підтримував дружні стосунки з письменниками

йпубліцистами, що належали до High Church, чи навіть з папістами на кшталт Свіфта, Етербері чи Поупа; а партія країни знаходила підтримку водночас і у середнього класу міщан, і у поміщиків- gentry – щодо цієї теми див. Pocock, Vertu, Commerce et Histoire, p. 298–303). Таким чином, опозиція

court/country перетинає традиційний кордон між вігами й торі, і є знаком того, як складно новому ліберальному світові відстоювати себе проти республіканських ідей, давніших за ті, що відродила криза абсолютизму й традиційної релігійності. І  навпаки, як демонструє приклад Юма, свідомий вибір на користь новонародженого ліберального суспільства (й відмова від республіканських моделей, заснованих на самій лише чесноті) знову надає сенс традиційній опозиції віги/торі, критикуючи при цьому однобічність доктрин, що захищаються будь-якою з цих двох партій.

ІІІ.Синтез Юма

Усвоїх «Есеях», як і в «Історії Англії», Юм тримається так само далеко від ортодоксії вігів, як

івід традиційних упереджень торі: він водночас доволі поблажливий щодо Стюартів і доволі критичний щодо англійського протестантизму, охоче згадує, що «давня англійська Конституція» була в багатьох відношеннях досить подібною до Конституцій континентальних монархій, і при цьому охоче визнає переваги англійського державного ладу, сприятливого для свободи та розвою наук. Подібним же чином він докладає зусиль, аби визначити середню філософську позицію поміж властивим вігам принципом первинного договору (який неспроможний взяти до уваги природу політичних зв’язків) та властивим торі принципом пасивного послуху (який є несумісним із добре зрозумілим інтересом суспільства). Ця безпристрасність базується на своєрідній інтерпретації англійського державного ладу: для Юма розкол між «партіями Великої Британії» випливає з внутрішньої подвійності англійської Конституції, яка поєднує монархічні та республіканські тенденції і відтак природно породжуєрозподілнапартії,яківзаємнообмежують однаодну.Опозиціяміжвігамийторі,отже,вписана у серію подій, що почалися під час громадянської війни конфліктом «кавалерів» і «круглоголових», а за доби Юма перетворилася на протистояння між партією Двора й партією Держави. Сама по собі ця опозиція не призводила до занепаду державного устрою, бо її основу все ж складав прийнятний для обох партій компроміс щодо його природи:

Отже, торі, після революції, може бути визначений  у декількох словах як прихильник монархії, хоча й без відмови від свободи, і прибічник династії Стюартів. Віґ може бути визначений як прихильник свободи, хоча й без відмови від монархії, а також дружній до успадкування влади по протестантській лінії.

David Hume, Of the parties of Great Britain / David Hume Essays and treatises on several subjects.

London, 1758, p. 45.

Тим часом протистояння двох партій набуло нового сенсу і це дещо заплуталося після Революції 1688 року: як віги часто «робили кроки, що

Європейський словник філософій

могли загрожувати свободі», задля найкращого забезпечення протестантського успадкування влади, так само й торі після зміни династії часто виявлялися в опозиції до Корони й доходили республіканських поглядів. Крім того, еволюція англійського державного ладу (що виразилася у певному верховенстві принципу свободи) була радше сприятливою до філософії вігів ніж покажчиком занепаду торі, після того як ці останні все ж облишили свої найбільш шокуючі доктрини (як-от доктрину пасивного послуху).

IV. Становлення опозиції

Англійський державний лад відіграв настільки важливу роль у формуванні ліберальної політики, що опозиція термінів віг і торі, разом з їхніми розмаїтими конотаціями, була знайомою й доволі точно відтворювалася скрізь, де існувала зацікавленість у британському досвіді.

♦ Див. вставку.

Трансформації, яких зазнав британський державний лад починаючи з кінця ХVIII століт­ тя, вочевидь змінюють зміст понять віг і торі: у парламентському врядуванні вже немає місця для партії, яка обстоювала б активне втручання монарха у справи законодавчої влади, а вико­ навча влада сама по собі належить до сфери відповідальності прем’єр-міністра. Але хоча тепер більш охоче говорять про опозицію лібералів та консерваторів (conservative), терміни віг та торі знову зазнають важливого ужитку, коли йдеться про перетлумачення нових розмежувань за допомогою цих традиційних термінів англійської політики. Можна називати вігами лібералів з

передовими та реформаторськими ідеями, які можуть бути розкритими для соціальних реформ, не будучи в строгому сенсі соціалістичними (у цьому сенсі, сьогодні можна вбачати свого роду «вігів» у прибічниках «New Labour» Тоні Блера оцінку етапам емансипації [очолюваний Блером «модерністський» рух всередині лейбористської партії]). «Торі» ж – це багатозначний термін, що відсилає до керівного класу, який водночас захищає традиції та підтримує слабких, але не обов’язково є несумісним із нововведеннями чи модерністю. У  літературі, романтизм Кольриджа (1772–1834) досить схожий на світосприйняття торі, хоча він і містить певні радикальні аспекти. У політиці XIX cтоліття великим торі був, поза сумнівом, Бенджамін Дизраелі (1804–1881), який вміло втілював консерватизм, сприятливий водночас до інтересів народу й до величі Імперії.

За межами партійної політичної гри опозиція вігів та торі (та асиметрія цих двох понять) також відіграла певну роль у формуванні системи координат англомовної політичної думки. Політичні течії класифікуються відповідно до розподілу, що є віддаленим наслідком англійської партійної системи (liberal/conservative), і часто у найкращих мислителів можна зустріти ідею, що справедлива політика водночас потребує і партії порядку чи традиції, і партії прогресу чи реформ, причому їхнє співіснування є необхідною умовою ліберального політичного устрою (див., напр., Mill, On Lib­ erty, chapt. 2). Але де схеми думки вігів та, більш побічно, торі відіграють найважливішу роль, так це, безсумнівно, в історичній думці. Панівне бачення англійської історії (яке наголошує­ на тяглості англійських свобод від міфічних часів «стародавньої Конституції» й охоче протиставляє обмежену

монархію Великої Британії та Революцію 1688 р. абсолютніймонархіїтаФранцузькійреволюції)може розглядатися як фундаментально «вігівське»: воно надихається великими істориками, найяскравішим з яких, без сумніву, є Томас Маколей (1800–1859). У більш загальному плані, можна також казати, за висловом історика Герберта Баттерфілда, про «вігівську інтерпретацію історії», позначаючи так історію, написану з точки зору прогресу людського духу, яка шукає в перебігу подій сліди конфлікту між прогресивними та реакційними силами, аби дати оцінкуетапамемансипації.Вцьомусенсі,«вігизм» – це не що інше, як англійська версія філософії Просвітництва, яка досягає кульмінації в такій інтерпретації історії, континентальні еквіваленти якої можна легко віднайти у авторів на кшталт Лессинґа чи Кондорсе. Не дивно, що «вігівська» інтерпретація історії скидається на історіографію інших версій буржуазного прогресизму, якому марксизм є воднораз і вірним (своїм акцентом на зв’язку між політичною свободою, інтересами середнього класу та ринковою економікою), і невірним (своєю критикою формальних свобод); сучасні ж мислителі мають тенденцію іронізувати з приводу його етноцентричного характеру. З  цього приводу J. G. A. Pocock (Politics, Language and Time, 1971, p. 291), який краще, ніж будь-хто, розбирається в тонкощах англійської політики, вважає, що справжній історик безумовно не може бути добрим вігом, бо його ставлення до політичних парадигм, чинних у суспільстві, завжди є воднораз консервативним і радикальним.

Філіп РЕНО

Переклад Дарини Морозової За редакцією Олексія Панича

Європейський словник філософій

БІБЛІОГРАФІЯ

BOLINGBROKE Henry Saint John, Works, 5  vol., Londres, 1754; repr. Hildesheim, Olms, 1968.

BUTTERFIELD Herbert, The Whig Interpretation of History, New York, Scribner’s Sons, 1931.

HUME David, Histoire d’Angleterre, trad. fr. Mme Belot, Amsterdam, 1763;

–Essais politiques [extraits de Essays. Moral, Political and Literary, Londres, 1788], trad. fr. H.B.  Mérian et J.-B.-R. Robinet, Vrin, 1972;

–Essays and treatises on several subjects. London, 1758.

MACAULEY Thomas Babington, Histoire d’Angleterre depuis l’avenement de Jacques II (1685) jusqu’a la mort de Guillaume III (1702) [1849–1855], 2 vol., trad. fr. J. de Peyronnet et A. Pichot, Laffont, 1989.

MILL John Stuart, De la liberté [1859] trad. fr. L. Lennglet, a partir de la trad. fr. D. White, Gallimard, 1990;

– On Liberty, London, 1859.

POCOCK John G.A., Politics, Language and Time, Essays on Political Though and History [1971], rééd. Chicago-Londres, University of Chicago Press, 1989;

– Vertu, Commerce et Histoire. Essays sur la pensee et l’histoire politique au XVIIe siècle [1985], trad. fr. H. Aji, PUE, 1998.

TRENCHARD John et GORDON Tomas, Cato´s Letters or Essays on Liberty, Civil and Religious, and Other Important Subjects [1720–1723], 4 vol., Londres, W.Wilkins, T.Woodward, J.Waltoe and J.Peele, 1737, rééd. 2 vol., Indianapolis, Liberty Fund, «Liberty Classics», 1995.

МИР [мир, мір] рос. – укр. світ, мир, селянська община

MONDE, PAIX, і OIKEIÔSIS, ПРАВДА, SÉCULARISATION, СОБОРНОСТЬ, ГРО­ МАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, СВЕТ, СВОБОДА

Існування в російській мові двох омонімів – мир «мир» та мир «світ» – ставить насамперед етимологічну проблему: чи йдеться  тут про два від початку різних слова, чи, навпаки, вважати, що одне з двох значень походить від другого, обидва значення є похідними від одного спільного кореня? З іншого боку, можливо, що письменники використали цю  омонімію для показу або створення перетину між полем значень «мир» та «світ». Зрештою, постає питання, в якому зв’язку зі значеннями «мир» і «світ» перебуває слово мир як назва громадської інституції – селянської общини.

I . Мир, «світ», і мир, «мир»: плідна невизначеність

Російська мова успадкувала від старослов’ян­ ської два іменники чоловічого роду, один з яких означає «мир» (і ним зазвичай перекладається грецьке εἰρήνη), а другий означає «світ» (і ним зазвичай перекладається грецьке κόσμος). Ці два терміни є повними гомофонами. Що стосується їхньої графіки, то у ХІХ столітті в друкованих тек­ стах та на письмі вони відрізнялися, бо в слові мир, «мир», писали звичайну кириличну літеру и, а в слові мир, «світ», писали літеру «і», що звалася «і з крапкою» й загалом вживалася для позначення звуку «і»перед голосними. Це розрізнення зникло після орфографічної реформи 1918 року, яка вилучила з алфавіту певну кількість літер, зокрема «і». Відтоді обидва слова мир пишуться однаково,

так само як їх писали однаково в давньоруських

іросійських текстах до ХVІІІ століття. У 1916 році, незадовго до згаданої реформи, Володимир Маяковськийнадрукуваввеликупоему,спрямовану проти війни, що роздирала­ тоді Європу. Поема звалася «Война и мир», і слово мир писалося в цій назві через «і з крапкою», на пояснення того, що цю назву треба розуміти як «Війна і світ» (Claude Frioux переклав її на французьку мову як «La guerre et l’univers»), хоча це словосполучення є відгуком на назву роману Л. М. Толстого «Война и мир» (зі звичайним и). І справді, в поемі Маяковського не протиставляються війна і мир, а йдеться про ті страждання, що їх завдає війна світові. У виданнях радянської епохи, що з’явилися після реформи, ці назви графічно не розрізняються.

Як правило, контекст дає змогу чітко розпізнати значення слова мир: ці два омоніми є насправді зовсім різними словами, і словники з повним правом присвячують тому та другому слову окремі статті. Автономія, що властива кожному з цих двох слів, відзначає також їхні похідні: лише від слова мир, «мир», походить дієслово мирить «мирити», смирить «змирити, приборкати» та прикметник мирный, що має лише одне значення «мирний», хоча прикметник мировой, який найчастіше має значення «всесвітній», може також означати «такий, що має стосунок до миру» (у словосполученні мировой судья «суддя, що мирить»), а старослов’янський прикметник мирен та давньоруський мирны можуть бути перекладом як грецького τοῡ κόσμου «світ, світовий порядок», κοσμικός «світовий» і латинського mundi «світи», «світу» (родовий відмінок від mundus «світ»), так

ігрецького τῆς εἰρήνης «мир», «мирне життя» та латинського pacis «миру» (родовий відмінок від pax «мир»).

Саме тому, що ці два іменники не можна переплутати, є можливість обіграти їхню гомо­ фонію,  видобуваючи з неї поетичні та риторичні ефекти, як-от у приказці: в мире жить – с миром жить, тобто: коли хочеш жити у світі, треба жити мирно (В. Даль. Пословицы русского народа, т.1, М.,

«Русскаякнига»,1994,с.510);абоувіршіЄсеніна: К миру всего мира «до миру всього світу»; а також у радянському гаслі Миру мир «Мир світові», яке лише відтворює молитву Новгородського

МИР

місяцеслова ХІІ століття: Мир всему миру подаждь «мир усьому світові подай» (Срезневский И. И.,

Материалы для словаря древнерусского языка, СПб., 1893, М. 1958, репринт, 3 т., s. v. «Мир»); можна згадати також російський переклад Євангелія від Йоана: Мир (Εἰρήνην) оставляю вам, мир (εἰρήνην)

Мой даю вам; не так, как мир (κόσμος) даёт, Я даю вам (14:27).

У лінгвістичному плані ситуація зі словом мир зовсімнетака,якстосовнословаволя,котреозначає або «бажання», або «свобода» (як це можна бачити в назвах двох політичних груп 70-х років ХІХ століття: «Земля и воля» – тобто «свобода» та «Воля народа» – тобто «бажання»). У випадку слова воля ми маємо справу не з двома омонімами, а з тим самим словом, семантичне поле якого включає поняття, які у французькій мові виражені двома різними словами, liberté і volontê. Втім, «свободу» як «волю» (liberté) треба розуміти як вільне здійснення, безперешкодне виявлення волі (volonté). Вона відрізняється від свободи як особистої автономії: воля є перекладом грецького θέλημα, тоді як свобода є перекладом грецького ἐλευθερία (Срезневский, Материалы для словаря древнерусского языка). Див. СВОБОДА.

♦ Див. вставку 1.

346 Європейський словник філософій

II. Ідея «зв’язку»: «мир» та «соборность»

Отже, у лінгвістичному плані предметом роздумів є не диференціація семантизму мир «світ», а зв’язок між словами мир «мир» та мир «світ». Коли правда, повторимо, що в історії російської (і старослов’янської) мови ми маємо справу з двома різними словами, все ж не можна оминути питання: чи ці два слова мир не пов’язані між собою спільною етимологією? Зазвичай вважають, що у праслов’янській мові мало існувати слово «mir», із якого пізніше постало два слова, одне з яких зберегло первинне значення, а друге набуло значення «світ». Згідно з Антуаном Меє («Le Slave commun»), моделлю такого переходу значення «мир» у значення «світ» є словосполучення з адміністративної латини Римської імперії pax Romana, яке почало означати всю територію римського миру; таким же чином старослов’янська мова перекладає грецьке κόσμος словосполученням весь мир «увесь мир», уся область миру, тобто світ. Слово *mir могло бути запозиченим у формі *mihr з якоїсь мови іранської групи, можливо, зі скіфської, і походить ця форма від давньоіранського *mithra, репрезентованого авестійським miθra. Цьому слову відповідає mitra ведичного санскриту. Отже, ми маємо справу з індоіранським етимоном *mitra (Фасмер М.

Этимологический словарь русского языка, 4 т. М.: «Прогресс», 1986). В авестійській мові, так само як у ведичній, цей іменник може бути середнього або чоловічого роду. У ведичному санскриті mitra у середньому роді означає «дружба, союз» (і також, як не дивно, «друг»); у чоловічому роді  – «друг». Mitra також є ім’ям великого божества ведичного пантеону, бога дружби, уособлення дружби. В мовах іранської групи авестійське miθra означає «угода», а як власне ім’я – бога, який володарює над усім, що належить до царини добра, ладу та світла. Меє («Études sur l’étymologie et le vocabulaire du vieux slave»), а слідом за ним Бенвеніст і Дюмезиль дотримуються думки, що першим значенням індоіранського *mitra є «згода, дружба як результат угоди». З морфологічної точки зору *mitra є знаряддям або агентом, за допомогою якого відбувається дія *mi-. Отже, треба спитатися про значення цього дієслівного кореня. Може йтися про індоєвропейський корінь *mi- «змінювати, обмінювати», репрезентований санскритським mi- «погіршувати, спотворювати» та mith- «змінюватися, чергуватися», і латинським

muto «змінювати» та mutuus «взаємний»: угода, що стає основою для дружби, позначеної словом *mitra-, є оформленням обміну послугами. Але у праіндоєвропейській мові можливе існування й іншихкоренів*mi-,наосновіякихможнаокреслити для слова *mitra- (а відтак і для слова mir) інші семантичніряди:*mi-зізначенням«прив’язувати» змушує нас розуміти *mitra- як зв’язок, насамперед матеріальний, а також зобов’язання, що визначає угоду. Грецьке μίτρα «пояс» було б у такому разі запозиченням іранської форми, що зберегла це конкретне значення (Chantraine, Dictionnaire étymologique de la langue grècque). Деякі етимологи беруть до уваги також корінь *mi-, від якого може походити санскритське mayas «лагідність» і старослов’янське милъ «милий» (Meillet, Études...). Така етимологія перетворює іранське *mitra на значно більш емоційну «дружбу», ніж та, що випливає із договірного зобов’язання; приміром, Ґонда у книзі «Mitra and mitra, The idea of Friendship in Ancien India», с. 71, відкидає ідею, що *mitra- означає «угода».

Ці міркування щодо етимології слова mitra трохи нагадують той більш чи менш експліцитний, витончений аналіз, який російські автори проводять над словами мир «мир» та мир «світ». Павло Флоренський у книзі «Столп и утверждение истины» однозначно твердить, що ці два значення є нерозривними, оскільки «в основі ідеї “миру” лежить уявлення про узгодженість частин, про гармонію, про єдність. Світ є зв'язним цілим,

є“миром” істот, речей і явищ, які містяться в ньому» (Флоренский П. А., Столп и утверждение истины, М., Правда, 1990, с. 701). Інакше кажучи, мир та злагода є умовою світу, а світ є простором, створеним миром, він є прийняттям «миру» (порядку, гармонії, зв‘язності), котрий

єпервинним. Ця ідея є підґрунтям тих доктрин, згідно з якими основою людського світу є

соборність, і ця соборність є виявом любові як реалізації внутрішнього принципу, що є надприродним і переважає емпіричну природу: це принцип божественної істини. І навпаки:

закладений у його [суспільства] основу прин­ цип правди, підкорення людських пристрастей та природних прагнень волі та силі Божій, з необхідністю утілюється у любові, у внутрішній всеєдності людського буття, поза межами якого неможлива сама сумісність та узгодженість жит­ тя, що емпірично визначає природу суспільства.

С. Л. Франк, Духовные основы общества.

Для Франка, як відомо, справжнє суспільство  – це «духовний організм», який «є тим, що розуміємо  – у найглибшому та найзагальнішому значенні – під ім’ям Церкви. Тим самим ми підходимо до твердження, що в основі всякого суспільства, як його ядро та животворна основа, з необхідністю лежить Церква». (Франк, ibid). Звідси випливає вимога, аби «“світ” до кінця розчинився в Церкві. (…). Увесь світ повинен до останку стати світом у Бозі, але Бог не може до кінця вміститися у світ» (Франк, ibid).

Суспільне життя сповнене постійної бороть­ би між принципом [началом] солідарності та принципом індивідуальної свободи, між владою, що охороняє інтереси цілого, та анархічними тенденціями, між силами доцентровими та відцентровими (…). Тільки через утвердженість обох принципів у третьому, вищому – в служінні Богові, абсолютній правді – вони знаходять своє міцне узгодження та примирення.

Франк, ibid.

Соціальний світ стає суспільством, мир світського світу стає Церквою лише тоді, коли це узгодження та примирення вже відбулося. Повертаючись до питання про первинне значення слова мир, зазначимо: якщо загальна гармонія є формою і наслідком любові, яку несуть Богові складові частини цього загалу, такий соціальний зв’язок не можна тлумачити як систему обмінів на основі угоди.

Так само й теоретики соборності постійно зважають на те розрізнення, яке Тьонніс провів між поняттями Gemeinschaft і Gesellschaft (див. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, вст. 1). Очевидно, що саме в суспільстві як Gesellschaft частини взаємно пристосовуються одна до одної за допомогою законів та сил, які тиснуть на них і є щодо них у певному сенсі зовнішніми. В суспільстві як Gesellschaft, навпаки, єдність є внутрішньою, а солідарність органічною. Але фактично, говорить Франк, коли йдеться про людське суспільство, навіть таке, що перебуває під зовнішнім упорядкуванням, що є властивим для Gesellschaft,  – у ньому присутня внутрішня солідарність, що характеризує Gemeinschaft. Розвиваючи вчення Хомякова про природу єдності Церкви, Франк стверджує, що соборність базується на зв’язку любові (Франк, ibid). Коли ідеалом є такий стан речей, за якого людський світ розчиняється в Церкві внаслідок примирення, то треба також визнати, що  принцип любові, або органічної солідарності для всього суспільства є необхідним, навіть якщо він непомітний (Франк,  ibid).

ІІІ. Мир – селянська община і слов’янофільська та соціалістична утопії

Тема соборності, крім роздумів про стосунок між складовою «мир» і складовою «світ» єдиного поняття мир, включає також розгляд третього значення цього слова: мир як назву специфічної інституції – селянської общини. Реалія, що відповідає цьому значенню слова мир, була предметом ідеологічних баталій 1840–1930 рр., що прямо стосувалися характеристики, а отже, й подальшої долі російського суспільства, а згодом  – природисоціальногозв’язкутаполітичногоустрою. Перш ніж коротко окреслити предмет цих дискусій, зазначимо, що в усіх словниках мир, селянська община, репрезентується як аспект значення «світ», що видно і зі старої орфографії цього слова: кожна селянська община є сама в собі світ, ціле, згуртованість якого забезпечена дуже міцними звичаями солідарності. Це той мир, селянська община, яку мав на увазі Топоров у своїх нотатках щодо етимології цього слова: «Митра виступає як об’єднувач людей у соціальну структуру,  в мир, як можна було б сказати, запозичуючи термін російської соціально-общинної традиції» (Топоров, Из наблюдений над этимологией слов мифологического характера). Те, що з ім’ям Митра пов’язане визначення суспільної групи, говорить Топоров, пояснюється і «матеріальним», тобто етимологічним зв’язком індоіранського імені *mitra та російського слова мир.

Який саме різновид колективу-спільноти являє собою селянський мир? Інтелігенція посправжньому роздивилися важливість цієї форми суспільноїорганізаціїлишепіслятого,якнімецький мандрівник Гакстгаузен(1847–1852) опублікував

МИР

він є в суспільстві, являє собою форму общинного життя, де сполучаються єдність і воля, і законом якої є любов (пор. Walicki, The Slavophil Controversy, с. 197, цитуючи Хомякова).

Не лише слов’янофіли захоплювалися ідеєю миру. Серед борців із самодержав’ям, які мріяли про демократичну Росію й великою мірою надихалися революційними вченнями та рухами Західної Європи, назвемо Олександра Герцена, котрий у 1846 р. теж відкрив спершу важливість, а потім позитивну цінність миру. Мир є не лише тим, що збереглося від докапіталістичного ладу. Він є також зародком і моделлю соціалістичної організації Росії в цілому. Саме цим пояснюється сподівання Герцена та його учнів, «народників», на те, що Росія може досягти соціалізму, не проходячи етап капіталізму. Герцен, так само як і слов’янофіли, жахався тих страждань, яких завдає народам індустріальна революція й загалом капіталізм, але, на відміну від них, його метою було не зберегти чи відновити давні структури, а «зберегти общину й зробити вільним індивіда». Це поєднання визначає його ідеал «російського соціалізму» (Malia,

Alexander Herzen and the Birth of Russian Socialism; Walicki, A History of Russian Thought…). Воно походить із критики не лише капіталізму, а й ідеї, згідно з якою тільки капіталістичне суспільство, породжуючи руйнівні для нього самого сили, може спричинити соціалізм. З іншого боку, він вважав, що саме соціалізм прийде на зміну капіталізму. На думку Герцена, шлях історії не є визначеним наперед (пор. Berlin, Russian Thinkers).

Проти такої концепції миру, особливо після 1861 р., були всі прибічники перетворення Росії на модерну країну: функціонери, економісти, підприємці. Для них мир є однією з головних причин економічного, соціального, культурного і, в певному сенсі, морального відставання російського селянства (пор. Besançon, Être russe au XIXe siècle). Ідея селянського миру ще у 1920-ті  рр.. стала об’єктом критики економіста Чаянова, прихильника суспільства на основі сімейної селянської власності (пор. Кремнёв [Чаянов], Путешествие моего брата Алексея в страну крестьянской утопии). Уяв­ лення «народників» чи, згодом, «соціалістівреволюціонерів» про мир постійно зазнає нападів і з боку марксистів: вони відкидали утопію соціалізму, носіями якого є селянські маси і який організовано за зразком миру; з їхньої точки зору, в Росії, як і поза нею, революційна місія належить породженому капіталізмом промисловому пролетаріату, і саме він здійснить перехід до соціалізму. Однак треба зга­ дати, що починаючи з 1860-х років Маркс, а потім Енґельс, на питання російських народників, зокре­ ма, перекладача «Капіталу» Даніельсона, відповіли менш категорично і зовсім інакше, аніж пізніший ортодоксальний марксизм. У передмові Маркса та Енґельса до російського видання «Маніфесту Комуністичної партії» 1882 року написано: «Якщо російськареволюціястаєсигналомдопролетарської революції на Сході, так що вони обидві доповнять

одна одну, існуюча в Росії общинна власність [Gemeineigentum] може стати відправною точ­ кою комуністичного розвитку». Взагалі ж, на думку Маркса, цей замкнений позаісторичний і специфічно російський «світ», яким є російський селянський мир, може врятуватися сам і вберегти Росію від капіталізму тільки тоді, коли він сам долу­ читься до справді «світової» революції.

Шарль МАЛАМУД

Переклад Дмитра Каратеєва За редакцією Костянтина Сігова і Олексія Панича

бібліографія

BERLIN Isaiah, Russian Thinkers, Londres, The Hogarth Press, 1978; Les Penseurs russes, trad. fr. D. Olivier, Albin Michel, 1984.

BESANÇON Alain, Être russe au XIXe siècle, Armand Colin, 1974.

BOCHAROV S., «Le terme mir dans Vojna i mir», Actes du colloque Tolstoï aujourd’hui (Paris 10-13 oct. 1978), Institut d’études slaves, 1980;

— «"Мир" в "Войне и мире"», О художественных мирах, 1985.

БУЛГАКОВ Сергий, Православие: Очерки учения православной церкви, - К.: Либідь, 1991.

ECK Alexandre, Le Moyen Âge russe, 2e éd. rév. de M. Szeftel, 1933, réimpr. La Haye, Mouton, 1968.

ФЛОРЕНСКИЙ Павел, Столп и утверждение истины, М., Правда, 1990 (фр. пер.: FLORENSKY Paul, La Colonne et le Fondement de la vérité, trad. fr. C. Andronnikof, Lausanne, L’Âge d’homme, 1975).

ФРАНК Семен, Духовные основы общества, New York, Посев, 1988.

FRIOUX Claude, Maïakovski, Seuil, 1961.

GONDA Jan, «Mitra and mitra. The Idea of Friendship in Ancient India», Indologica Taurinensia, I, Turin, 1973, p. 71-107.

HAXTHAUSEN August von, Studien über die inneren Zustände, das Volksleben und inbesondere die ländlichen Einrichtungen Russlands 3 Bd., Hannover-Berlin, HahnBehr, 1847-1852 ; Études sur la situation intérieure, la vie nationale et les institutions rurales de la Russie, Hachette, 1972.

HELLER Michel et LEQUEUX Michel, Histoire de l’utopie en Russie, PUF, 1995.

КЛЮЧЕВСКИЙ В.О., Сочинения, т. 2, Курс русской истории, часть 2, – М.: Гос. изд-во полит. лит-ры, 1957.

KREMNIOV Ivan (псевдоним А.Чаянова), Voyage de mon frère Alexis au pays de l’utopie paysanne, trad. fr. M. Niqueux, Lausanne, L’Âge d’homme, 1976;

— Иван Кремнев, Путешествие моего брата Алексея в страну крестьянской утопии, М., 1920.