13. 3. Мета та інструменти грошово-кредитної політики

Грошово-кредитна політика являє собою сукупність заходів держави в сфері грошового обігу і кредитних відносин, що здійснюються для реалізації її макроекономічних цілей. Головну відповідальність за грошово-кредитну політику несе центральний банк на відміну від фінансової політики, яка координується урядом.

До безпосередніх цілей грошово-кредитної політики відносять:

• обсяг грошової пропозиції або кількість грошей в обігу;

• величину процентної ставки або умови кредитування в країні;

• обмінний курс.

Їх реалізація підпорядкована досягненню стратегічних цілей грошово-кредитної політики, серед яких виділяють економічне зростання, повну зайнятість, стабільність цін, стійкий платіжний баланс.

Грошово-кредитна політики включає два аспекти:

1. кредитна, монетарна політика, що безпосередньо впливає на обсяг кредитних ресурсів комерційних банків, відповідно і на обсяг грошової пропозиції;

2. облікова (дисконтна) або процентна політика, яка регулює ціну кредиту, що надається нефінансовому сектору економіки.

Короткострокова грошово-кредитна політика впливає на сукупний попит і макроекономічну кон’юнктуру через регулювання кон’юнктури грошово-кредитного ринку. Основними інструментами контролю і управління грошово-кредитними відносинами виступають:

• зміна норми обов’язкового банківського резервування;

• маніпулювання обліковою ставкою (ставкою рефінансування);

• операції на відкритому ринку.

Зміна вимог центробанку до рівня обов’язкових резервів впливає на здатність банківської системи до створення грошей двома шляхами:

1. через зміни розмірів надлишкових резервів комерційних банків (Е). Наприклад, зниження норми обов’язкового резервування переводить обов’язкові резерви у надлишкові і таким чином збільшує здатність банків до кредитування і створення нових грошей в економіці. Відповідно зростає грошова маса;

2. через зміни розміру грошового мультиплікатора.

Офіційна облікова ставка центробанку – це ставка процента, за якою центробанк надає кредити комерційним банкам. Надання таких кредитів здійснюється на добровільній основі, тобто не центробанк, а комерційний банк вирішує, чи отримувати йому кредити під заставу своїх цінних паперів або шляхом обліку векселів. Зниження, наприклад, облікової ставки стимулює комерційні банки до збільшення обсягів запозичень в центральному банку. Це збільшує банківські резерви, в тому числі надлишкові, поширюючи кредитний потенціал банківської системи. Водночас зменшення офіційної облікової ставки знижує ціну кредитування нефінансового сектора економіки, поширює обсяги кредитування.

Облікова політика досить пасивна, що пов’язано з необов’язковістю участі в ній комерційних банків. Зміною облікової ставки центробанк найчастіше користується у поєднанні з іншими методами грошово-кредитного регулювання. Для суб’єктів економіки і безпосередньо комерційних банків зміна офіційної облікової ставки виступає орієнтиром дій центробанку і уряду в сфері грошово-кредитних відносин. Ця подія свідчить про перехід центробанку до нової грошово-кредитної політики і стимулює комерційні банки вносити корективи у процентні ставки щодо власних кредитів.

Основним інструментом грошово-кредитної політики в ринковій економіці є операції на відкритому ринку, суть яких полягає в купівлі - продажу центробанком державних цінних паперів з метою впливу на ресурси комерційних банків. Так, купуючи на ринку цінні папери, центробанк зараховує відповідні суми на резервні або кореспондентські рахунки комерційних банків, які ці папери продають. При цьому збільшується сума надлишкових резервів і обсяг ресурсів, які комерційні банки можуть використовувати для кредитування економіки. В свою чергу, через мультиплікативний ефект це збільшує розмір грошової маси. Якщо центральний банк продає цінні папери, процес протікає в зворотному напрямку.

Реалізуючи грошово-кредитну політику, центральний банк застосовує і методи прямого, адміністративного впливу на суб’єктів банківської системи. До них відносяться:

• селективне (вибіркове) регулювання окремих видів кредитної діяльності комерційних банків;

• обмеження зростання кредитних вкладень або ліміти кредитування;

• ліміти на купівлю-продаж валюти тощо.

Вищеозначені інструменти прямого та непрямого впливу центробанку на грошово-кредитний ринок використовуються комплексно, в межах експансійної (стимулюючої) або рестрикційної (стримуюючої) грошово-кредитної політики.

Стримуююча грошово-кредитна політика традиційно застосовується як інструмент антиінфляційної стабілізації. Мова йде про скорочення сукупного попиту через зменшення обсягів грошової маси. З цією метою застосовують:

• підвищення обов’язкових резервів комерційних банків;

• підвищення облікової ставки;

• продаж державних цінних паперів на відкритому ринку.

Обмеження кредитного потенціалу комерційних банків має наслідком подорожчання кредиту і скорочення сукупного попиту. Не випадково цей варіант грошово-кредитної стабілізації називають політикою “дорогих” грошей. Її результативний вплив на економіку може бути представлений наступною низкою взаємозалежностей: скорочення грошової маси (М/P)^S  зростання відсоткової ставки (r)  падіння інвестиційного попиту (I)  скорочення сукупного попиту (AD)  зниження загального рівня цін.

Негативним ефектом такої політики може бути скорочення ВВП, а в довгому періоді і економічного потенціалу країни. Тобто йдеться про необхідність пошуку найефективнішої моделі комбінування грошово-кредитних, фінансових та інших методів макроекономічної стабілізації.

Стимулююча грошово-кредитна політика або політика “дешевих” грошей має протилежні ефекти і використовується, як елемент антикризової стабілізації та передбачає скорочення норми обов’язкових резервів і облікової ставки; купівлю цінних паперів на відкритому ринку. Така політика спрямована на збільшення грошової пропозиції заради стимулювання сукупних видатків і зайнятості.